Олександр Кіхно Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті
Олександр Кіхно
Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті
Пестили мене Предивні руки
Формувала Мова-дивина
З мелодійних янголиних звуків
Ткалась пісня Духу чарівна
Наливались силою рамена
Обрій зору ширився і ріс…
І тоді КРИЛАТИЙ ГЕНІЙ в мене
Увійшов і до зірок поніс…
Так говорив Олесь Бердник у віршах, що увійшли до його останнього літературного «Кредо», до книги «Тайна Христа».
Чи належить Генієві бути духовно окриленим, чи сумісні взагалі, перефразовуючи слова поета, Геніальність і безкрилість? В римській міфології Геній — це дух-покровитель людини, дух завжди дарує крила творцю. Цю особливість, цю постійну здатність до польоту думки, прагнення, мрії, сам Олесь Павлович називав огнекрилістю, і риса ця була завжди притаманна його творчості. Якщо крилате прагнення думки у далину, у безмежжя є якісною ознакою Генія, то творчість українського письменника — фантаста маніфестує цю ознаку дуже яскраво.
Так і в процитованих вище віршах можна вирізнити звичайну поетичну метафорику. Поета формували турботливі батьківські руки, рідна материнська мова, з їхньою поміччю формувався дух і починав співати свою пісню. А можна поглянути незвичним зором на вірш, уважніше поставитись до тих слів, які поет виділив великими літерами. І тоді перед нами може постати більш глибинний символічний шифр, згадаймо Дантівські чотири рівні прочитання поетичних рядків. Можливо майбутню людину виховували справді Предивні Руки — руки Бога, співтворцем Бога-Батька був формуючий Логос, Мова — дивина, тобто — Син Божий. А далі вже Дух або Дух Святий завершував творчість своєю чарівною піснею. В декількох рядках постає ціла космогонічна картина — Свята Трійця формує людину і кожна іпостась виконує свою роботу, а пізніше в душу людську входить Геній, Дух, посланий Святою Трійцею, і пориває її до зірок. Подібний метод прочитання годився б, на моє переконання, і для кожної книги Олеся Бердника, за кожною книгою відчувається особлива символічна глибина, і одночасно на поверхні тексти можуть здаватися аж до наївності простими. Бердник — поет апелює безпосередньо до людського серця, окрилює його, Бердник — філософ торкається найглибших підвалин і людського розуму, і людської екзистенції.
Я вперше побачив Олеся Бердника в 1989 році в Коктебелі, в Криму, він відпочивав у тамтешньому Будинку творчості. Перед тим мені траплялися лише пару разів невеличкі фотографії, але здогадатися, що це — він, було неважко. Людина високого, аж титанічно-високого зросту, швидка і поривчаста, з довгою гривою густого волосся і пишною бородою — таким він запам’ятався мені тоді. Я бачив його тоді декілька разів — то перед книжковою розкладкою, а тоді видавнича лихоманка тільки починала долати книжковий дефіцит, в відеосалоні — динамічні, пригодницькі фільми були атракційними здебільшого для молоді, але вони приваблювали і цю мудру й молоду серцем людину. Я вже був знайомий з деякими книжками Олеся Бердника і мене вже в них вразило це поєднання мудрості і юності душі. «Будьте мудрі як змії і злагідні як голуби», не багатьом випадало це поєднувати, але йому це вдавалося. Я слухав лекції Олеся Павловича в планетарії, слухав як і сотні інших уважних слухачів, і виступам його допомагав спів кобзаря Василя Литвина і символічне планетарієве зоряне небо. Були й візити до офісу Української Духовної Республіки на Прорізній, дискусії і суперечки, Олесь Павлович, заклопотана й відома людина, захоплювався імпровізованими диспутами з молоддю, радів їм, він ішов проводжати відвідувачів і сердечно обіймав їх на прощання.
Коли я читав перші книги Олеся Бердника, мені здавалося, що написати їх могла лише людина, яка прожила радісне, щасливе, гармонійне життя, до якої доля оберталася переважно світлою стороною. Частково я був правий, щоб писати так як він, треба було пережити на внутрішньому плані довгі години і дні світлого натхнення, треба було зустріти щастя й красу і в зовнішньому житті. Але лише поступово я взнавав про той глибинний драматизм і протиріччя, які існували між творчістю і життєвою долею цієї людини. Майже всі трагічні події української історії 20-го сторіччя стали подіями і життя Олеся Бердника, позначилися зарубками на його долі.
Він народився зимової пори з 1926-го на 1927-й рік у с. Вавилово на Херсонщині. Герой у «Зоряному Корсарі» намагається згадати, що було перед його народженням на Землі, серед тих же херсонських степів. Це ніби перші рядки автобіографії, ніби той етап переджиття, про який звичайно не пишуть в анкетах. «Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.
Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!
Запізно!.. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості… Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічна дитя Землі…» Ще раніше, можливо, було перебування у Божественному Лоні, а далі — шлях до країни призначення.
Сім’я Олеся декілька років жила в Передмостовій Слобідці, там де нині Гідропарк, ще декілька років в селі на Київщині. Якось, в колгоспній конторі, поруч з батьківською кузнею демонструвався фантастичний фільм, перший в житті хлопчика — «Подорож на Місяць». Консультував цей фільм Ціолковський. Цей невибагливий і навіть примітивний фільм став, як згадує Олесь Бердник «чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві… Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями». Кілька дореволюційних книг залишилися від діда Василя «Популярна астрономія» і «Кінець світу» Каміла Фламаріона, захоплювали книги Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан», «Дорога скіфів», книги Олександра Казанцева «Палаючий острів» та «Арктичний міст». Можливо діяла й генетика. Коли помер дід Василь, із рук його випала книга Фламаріона «Про невідоме» — він читав її до останніх хвилин життя. Батько Олеся все життя думав над вічним двигуном (перпетуум-мобіле). Хлопчика зачаровували й німі кінофільми, яки демонструвалися в колишній церкві. «То був прорив у часі і просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот ніби вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною…»
Були й зовсім інші враження. Чотирирічний хлопчик бачить атеїстичний спектакль, влаштований войовничими безбожниками на Великдень. Він бачить невеличкий гурт віруючих, біля вівтаря серед мерехтіння свічок і ряжених під чортів кільце комунарів, що верещали і плювалися, лаялися і погрожували зібраним біля образу Христа тремтячим душам, все це залишило в дитячій душі враження якогось прориву в Небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти і неуцтва.
В шість років Олесь став свідком голодомору, який нищив Україну. Одного разу хлопчик з матір’ю пішли до родички і застали її мертвою. На підвіконні в хаті дитина бачить Євангельський текст, читає його, і на мить над світом смерті і страждання розкривається вікно у Вищу Реальність. «Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї залогу нерозуміння, і її щасливий радісний вигук: — Раввуні»
Вірші — спогади Олеся Бердника — це не вірші суму та елегійної печалі, до чого часто і звично прагнула поезія, це скоріше медитативні вірші, які повертають і авторові, і читачеві колишню світлу гармонійність.
Так далеко, далеко
Відійшли дні ясної розради
Сніжно — білі лелеки
Та блакитні легенди позаду…
Ах, для чого було, о, навіщо
Вирушати з дитячого раю
У провалля зловіщі,
У дорослі дороги безкраї?
Заберіте мене, заберіте,
Журавлі із дитячої казки,
До блакитного світу,
До забутої щирої ласки.
Остання строфа говорить вже не лише про дитинство земне, а про втрачений, але пам’ятний гармонійний світ. Цей настрій підтримують, можливо, і поетичні алітерації: даЛЕКо — леЛЕКи — бЛАКитні ЛЕГенди
Підлітком Олесь Бердник зустрів війну. Добровільно, в шістнадцять років, іде він на фронт, здобуває військову спеціальність підривника-мінера. Як сам згадує, часто повзав поруч зі смертю, був поранений. Після війни здобув фах актора. Доля готувала інше. В 1949 році на відкритих партійних зборах театральної студії виступив на захист скривджених під час процесу проти космополітів, критично висловився про вождів комуністичної держави — Сталіна і Кагановича. Незабаром Олесь Бердник був заарештований. Його допитували з «пристрастієм», засудили до ув’язнення і відіслали до Печорлагу. Далі були спроби втекти, карцер і тортури, загроза смерті від голоду і від бандитського ножа. Над мороком радянської, більше того, концтабірної реальності, все ясніше простувала інша, Надзоряна, Вічна Реальність. У сні Олесь Бердник бачив Ісуса, який тримав на плечах велетенську скелю, ця скеля хитнулася, і Олесь кинувся до ніг Христа. В іншому сні Христос вказував на непрохідні, надважкі стежки і закликав: «Іди по цій стежині». Після суду засуджений юнак відчув близькість Батька, Учителя і брата. «Не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною коханий!» — благав юнак і чув відповідь: «Мої не просять Мене бути біля себе. Мої йдуть за Мною, зі Мною…».
В таборі «пахан» отримав від тюремного начальства наказ вбити Олеся. І цей «злодій в законі» бачить сон. Мати Божа являється йому і каже, щоб він не чіпав юнака, бо він під ЇЇ покровом. Зовсім інші люди траплялися і таборах — талановитий поет Іван Хоменко, побратим — галичанин Юліан Чарпінський, литовський ксьондз Болеслав. В карцері незадовго до звільнення Олесь чув цілі музикальні ораторії, малювалися образи фантастичних книг. Тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». А трохи пізніше у сні Олесь побачив титанічні двері, що самі собою почали відчинятися, і за ними — Христос.
«На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі—пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи». Наступного дня прийшла телеграма про звільнення. «…Я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…, — згадує Олесь Бердник, — Ось чому для мене образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечок чи сумнівів, а Живим Полум’ям, з якою брало силу і полум’я моєї душі».
Олесь Бердник повернувся в Україну. Настала пора для творчості, пошуку, для нового життя. Це був час хрущовської відлиги, запуску перших супутників Землі, весняних надій на великі зміни.
Заіржали в небі коні полум’яні
Хто не побоїться осідлати їх?
Понесуть ті коні у світи незнані,
У світи казкові вершників своїх!
Цей вірш добре характеризує надпотужний, динамічний настрій молодого автора, який виливався у нестримну карколомно — фантастичну творчість.
«Поза часом і простором» — тільки так, не інакше! Людська думка прагне розірвати пута часу і простору, стати понад законами косної матерії. Професор Святослав Барвицький, син західноукраїнських емігрантів в Америці ламає світ міщанських умовностей в житті і ламає умовності часу і простору в науковій творчості. Він будує ракету, яка розвиває надпроменеву швидкість. Саме з понадсвітового прискорення думки і уяви розпочиналася творчість Бердника. Ця назва першої книжки у 1957 — році, році запуску першого супутника Землі і виходу знаменитої Єфремівської «Туманності Андромеди» була символічною, ніби запрацювала титанічна творча лабораторія, включилася велетенська динамо — машина, ніби омріяна батьком перпетуум-мобіле.
Можна сказати й іншими словами: ніби біблійний Аарон торкнувся своїм магічним жезлом душі ще одного Генія, і почали творитися книги, кожна із яких і за назвою, і за змістом, ніби новий титанічний міф стародавньої Еллади, ніби новий космічний міф таємничої Індії — «Шляхи титанів», «Стріла Часу», «Серце Всесвіту», «Чаша Амріти», «Покривало Ізіди», «Діти Безмежжя».
Ще один роман у діаспорному виданні був названий «Прометей». Це ім’я означає «той, хто передбачає», або трошки інакше можна сказати — «той, хто бачить МЕТУ». Це саме завдання — передбачити те, що чекає людство попереду поставив перед собою Олесь Бердник. «ПроМетей» — це могло бути й персоніфікованим ім’ям ідеального письменника-фантаста і цей епітет надзвичайно влучно характеризує й творчість Олеся Бердника. Він зазирає вперед і на десять тисяч років — вже в перших романах, а далі — і на мільйон і на мільярд літ. Єфремов описав майбутнє Землі через 1,5 тис. років. і це теж вражало, Бердник же постійно прагне за межі часу і простору. Подібно до Франка в «Каменярах», він закликає в своєму «Корсарі» — «Бийте в скелю часу! Вона впаде». Книги Олеся Бердника є унікальними не лише в українській літературі за масштабністю охоплення і динамічністю викладу, за метою своєю — змалювати людину-титана, людину, яка повертається як господар до втраченої колись Зоряної Домівки, книги ці вражають оптимізмом і полум’яністю. Романтична література в попередні часи маніфестувала себе в діапазоні від мрійливої елегійності до похмурої буряності, література фантастична, як правило, характеризувалася дещо сухуватою розсудливістю. Олесь Бердник з’єднує ці два потоки літератури, з’єднує їх і зі старовинним жанром легенди Й казки і цей синтез дуже відрізняється від інгредієнтів.
Колись Євген Маланюк порівнював меланхолійного, як срібний місяць, Гоголя з вулканічно-вогняним Шевченком. Поєднати їх не вдавалося, на мій погляд, а ні Франкові, ані Лесі Українці. Бердник же єднає міфологізм Гоголя з буремним вулканізмом Кобзаря. А стилістика роману «Вогнесміх», яка повинна була відобразити поєднання двох стихій — полум’яності і радісності, нагадує й бурлескність традиції Котляревського, в якого сміх проривається крізь загати суму і трагедії. Спалює себе Дідона, мандрує у вогняне пекло Еней, але цей вогонь у поемі не спалює головного і вічного у людському дусі, автор сміється крізь вогняну стихію. А в Олеся Бердника інакше — сміється сама вогняна стихія, спопеляючи мізерне, залишаючи невмируще.
Від Есхіла і Шеллі, від творчості Лесі Українки, зростає в світовій літературі образ Героя-Титана, нескореного бунтаря. Від них підхоплює цю ініціативу і Олесь Бердник, його герої Іван Заграва, Буревій, Космоандр, Ясноцвіт — діти і онуки героїв античних трагіків і новоєвропейських романтиків, але це цілком самобутні герої і діють вони в ще більш незвичайних умовах. Можливо, вплинули на творчість Олеся Бердника і дуже талановиті повісті земляка-киянина за походженням Я. Голосовкера «Перекази про титанів», які виходили тоді ж, у кінці 50-х років. Герої Есхіла, Шеллі, Байрона, Мільтона, Голосовкера — це могутні, вітальні, стихійно-земні титани. Творчість Олеся Бердника — наступний необхідний крок у розвитку художньої фантастики. Друд Гріна і Аріель Беляєва підкорюють повітря, Іхтіандр і підводні землероби Беляєва опановують океанічну стихію, Бердник створює живі і виразні образи людей, для яких стала рідною вже космічна стихія. Такими є Полум’яне Серце, Зоряний Корсар, Космоандр — космічна людина.
В історії людства за Прометеєм часто слідує Епіметей, «той що постійно озирається назад», лякається відірватися від минулого, від косно-матеріальної звичності. Такому творчість Олеся Бердника може видатися просто несерйозним, ніби захмарно-повітряним фантазуванням. Але український фантаст завжди підсилює свою мрію Логосом, розумом, доказами, діалектичними побудовами, яскрава ілюстрація цьому — сорокасторінкова дискусія про походження життя і розуму на початку «Дітей Безмежжя». Його мрія, посилена Логосом перетворюються на тверду Віру і могутню Надію.
Недарма і не лише метафорично тут згадується Логос. Фантастичні романи, які виходили в світ, супроводжені пильним наглядом комуністичної цензури, за кожну ідею в яких доводилося з цензорами битися, ці романи стануть зрозумілі лише якщо ми будемо враховувати іншу оптику, оптику християнської віри автора. Не вузькоконфесійної віри, а тієї, яка об’єднує і в нещастях дуже різних людей, яку він відчув ще в юності. «В камері, де було біля двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в’язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: О Мати Божа, ми Твої Діти, не дай віками в тюрмах терпіти» — так згадував Олесь Павлович.
Над людиною-шукачем, людиною-титаном, що виходила у Зоряне Небесне Царство, над Іваном Загравою, Грицем Гуком, Святославом Барвицьким, Буревієм, Вогневиком вгадувався більш високий образ Боголюдини. Людина-титан сам був лише проекцією більш високої Абсолютної Людини, віра в Яку постійно збільшувала силу авторського оптимізму. Таємниця творчості Олеся Бердника уходить корінням в іншу таємницю — в тайну Христа. Христос в творчості Олеся Бердника це і легендарний Орі-о, який відмовляється від безсмертя, навіть від пам’яті про рідний гармонійний світ, підкоряється законам Земної Сфери, іде на багаторазову Голгофу в безлічі життів, щоб допомогти людям Землі здолати смерть. Його батько і мати, які подарували йому кристал всевідання Фо, які чекають його на рідній планеті А-мор (одночасно, якщо згадати латинську мову, ця назва означає, по-видимому Без-смертя і Любов) — це ніби його Божа сім’я. Таким же є і Полум’яне Серце, що прибув із-за меж нашого фізичного Всесвіту, з більш високих світів, щоб допомагати багатьом планетам Безмежжя. Це і Вайвасвата, який виводить атлантів — свій народ на нові землі. Це і Зоряний Корсар. Сам Олесь Бердник пише, що в постаті цього героя було зашифровано Христа. Зоряний Корсар — Горіор споріднений ім’ям з Орі-о, героєм «Дітей Безмежжя». В іменах, в зоряних іменах романів Бердника можна побачити й інші символи. Хіба в імені Корсар не може вгадуватися співзвуччя з іменем Христа (основа Корс, Хорс, Хрис-тос), отже тут може йтися про Зоряного Христа, хіба ім’я героя «Вогнесміху» Боголо не співзвучне, в чомусь, з іменем «Боголюдина»? Хіба Ізіда в романі «Покривало Ізіди» не є іменем і Істини, і відтак, можливо, самого Ісуса? «Я є путь, істина і життя». Такі символи загадковими зернами розсипані по всіх романах.
Тепер, освітлена оптикою духу, інакше виглядає вся побудова романів Олеся Бердника, а ми з товаришем лише на виставці, присвяченій 70-річному ювілею письменника в Українському Домі у грудні 1996 року нарахували близько 40 оригінальних книжок, а на виставці були далеко не всі твори. Не фантазування, а справжнє духовне бачення, не романтичні мрії, а міцна як алмаз віра в наявність Царства Правди, не ідеологічне оспівування комуністичного майбутнього, якого так багато було в радянській літературі в 50-60-роки, а образно — детальне змалювання Небесного Царства Христа. Хто має очі, той може побачити!
Радянська освіта готувала до сприйняття письменника в спримітивізованому діапазоні. Шевченко — співець кріпацької недолі, Достоєвський — захисник принижених і пригноблених. Автори ці, звичайно, набагато складніші. Достоєвський обрав реалістичний жанр, до речі, новий і свіжий тоді, для виявлення глибинної духовної правди, яку він осягнув. Олесь Бердник обрав більш актуальний в кінці 20-го сторіччя жанр наукової фантастики, щоб говорити в новому матеріалі про ті ж вічні питання, що й Достоєвський і автор «Кобзаря». Не його проблема, що критичний реалізм легко запав у пам’ять інтелектуальним вершкам суспільства, а більш «прометеївські» жанри фантастики і фентезі ковзнули лише по периферії цих вершків. Достоєвський і Толстой залишаються великими Геніями критичного реалізму, а Єфремов, Грін, Толкієн, Бердник ідуть по розряду «мрійників», їх так легко вдається спрощено потрактувати.
А в 50-60-ті роки жанр космічної фантастики був актуальний як ніколи раніше, і Олесь Бердник творив у ньому найпослідовніше і найпостійніше в українській літературі. Мені творчість письменника уявляється своєрідною Одіссеєю, яка мала свій задум і план, а також свої несподіванки, ця творчість є певною цілісністю, в пошуках автора прослідковується певна система.
В першій книзі «Поза часом і простором» герой досягає надпроменевої швидкості космічного руху. Зірка Сиріус — лише проміжна ланка в його шаленому польоті. Після цього Роману-Прискорення приходить час книги «Шляхи Титанів». Дія роману відбувається в далекому майбутньому через багато тисяч років. Люди досягають вже тривалості життя 500–600 літ, майже рівняючись, таким чином, до Мафусаїлових показників. Але вони працюють над проблемою повного відновлення клітин людського тіла, створюють Інститут Воскрешень. Космічна експедиція потрапляє в царство машин, які майже знищили своїх творців — людей. Залізний диктатор — повелитель цього царства викидає головного героя самотнього, на космічному кораблі, зовсім в інший світ, за мільйони світових років від Землі, без знання координат тієї галактики, куди він потрапляє. Ця моторошна самотність — без зв’язку з людством, без знання про нього, один серед Безмежжя, один перед безкінечною вервечкою самотніх років. Художня майстерність молодого автора дає змогу добре відчути і пережити цю самотність, зовсім іншу, ніж у французьких екзистенціалістів і зовсім інакше описану.
Роман «Стріла часу» задуманий вже не як змагання з парадоксом Ейнштейна. Автор прагне відкрити завісу над загадкою прадавнього Кроноса. Двоє землян студент Василь Горовий і професор Діжа, прозваний «консервованим моржем» за твердолобість і відстоювання косних теорій (до речі, Олесю Берднику, очевидно, доводилося і в житті полемізувати з реакційними жерцями від науки) зустріли корабель із космосу і вирушили з його господарем на край… тільки не світу, а саме Всесвіту, в ті області, де закінчується ланцюг фізичних галактик і починаються таємничі поля антиматерії. Зробимо мисленний експеримент, уявімо собі, що Василь Горовий — це інкарнація героя із «Шляхів Титанів». Там він самотній блукав серед Безмежжя невідомих галактик. Тут він на краю Метагалактики. Небагато фантастів пробували уявити цей край. Олесь Бердник описує його, описує й досягнення цивілізації, яка випередила земну на сто тисяч років. Апарати, які прямують за межі Всесвіту до Антисвіту або повертають убік по крутій спіралі, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Високо розвинена цивілізація вже давно покинула рідну планету як дитина колиску і населила космічний простір. Люди досягли автотрофності — вони перейшли на нову енергетичну систему харчування.
Герої повертаються на Землю, там Василь зустрічається з Оксаною, з якою випадок, приліт прибульця з зірок, розлучив 26 років тому. Їхнє кохання тоді тільки народжувалося. Олесь Бердник писав цю книгу в 1959 році, ще в переддень виходу людини в Космос. Цікавим є датування зі щоденника Оксани, спрямованого в майбутнє: 1961 рік — «атомні ракети облітають з людьми навколо Землі», 1969 рік — «лечу на Місяць в складі біологічної експедиції». Можливо, це приблизний прогноз, але майбутні дати — 1961 рік — рік польоту Гагаріна і 1969 рік — рік висадки людини на Місяць — названі правильно. І в цій же книзі попри всю радянську цензуру є інший прогноз — мрія про майбутнє, яке бачиться в українських барвах: «Діти твої бігають, граючись в пісочку посеред скверу — це ж для них БЛАКИТНО-ЗОЛОТІ обриси майбутнього, що видніється в тумані часу».
Борючись з Кроносом герої роману знаходять у глибинах Космосу таємничу речовину, що накопичує час, вони знову досягають краю Метагалактики. На зворотному шляху герої на мить потрапили у хронотопний потік і повертаються до системи Сонця аж через сотні тисяч років. Земля вже залишила остигаюче Сонце, попрямувала, ніби корабель, у Всесвіт. Далеких нащадків через сотні тисяч років знаходить син Василя Горового — знову єдина вціліла людина з усього екіпажу. «Хеппі-ендом» нерідко завершуються романи Олеся Бердника, тут ми маємо пронизливо-драматичний фінал. Куди помандрує нова інкарнація героя Бердника в новій повісті? Звичайно ж тепер перед нею Антисвіт! Герой повісті «Мандрівка в Антисвіт» долає ворогів — чорних примар, що населяють антиматерію, і простягає руку Гармонійній Расі Антикосмосу.
«Діти Безмежжя» — підсумок і вершина першого періоду творчості Олеся Бердника. Людина вийшла в Космос, ще триває хрущовська відлига, художник досягає повноти творчих сил. Пройдено художній шлях: Сонячна система — Сиріус — інші галактики — край Всесвіту — Антисвіт. Тепер на часі вже не наукова фантастика, як «Шляхи Титанів» і не фантастичний роман, як «Стріла Часу». «Діти Безмежжя» названі романом — феєрією, ніби перед автором стоїть завдання сполучити літературну фантастику і стародавню казку. «Феєрія» — це знову поняття-синтез як Вогнесміх, як Космоандр, як Зорептах, це поняття сполучає казку і вогонь, якщо ми візьмемо до уваги хоча б англійські відповідники цих слів. Давши цю назву, автор поставив перед собою надскладне завдання наповнити світлом і вогнем, урочистістю і радістю всі 350 сторінок книги, і він знаходить слова і барви. Погляньмо на назви розділів роману — Брама Безодні — На крилах часу — Космічна місія — Сходи Вічності — Світ Полум’яний — Вогонь Прометея. Кожна назва — це справді ніби Сходинка Вічності, Сходинка вгору по біблійній Лествиці Іакова.
Якщо «Зоряний Корсар», «Діти Безмежжя», «Вогнесміх» за філософською глибиною і загадковістю ніби три гігантські піраміди, три вершини творчості Олеся Бердника, то за мірою сонячної, вогняної психічної енергії, вкладеної в текст — «Діти Безмежжя» є, очевидно, неперевершеними. Це Роман-Пробудження. Душу автора сколихнула Космічна Ера, що тільки починається, позаду світ воєн і таборів, під космічними променями люди прокинуться до нового життя, тепер людство дійсно зможе преобразитися. Ця віра у можливе пробудження людей струмує у романі, він сам повинен змінити людей.
Б’ють Литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді!
Як не станеш НИНІ до походу,
Пізно буде каятись тоді.
З перших же сторінок автор зміщає фокус уваги читача від буденно — споживацької круговерті, від скепсису і зневіри до завдань Зоряної Ери. На початку філософський дискурс домінує над художньою безпосередністю, потім художня майстерність Олеся Бердника вступає в свої права. Бурхлива дискусія з багатьма учасниками, вона нагадує за діалектичною напруженістю діалоги Платона, особливо асоціюється з платонівським «Бенкетом». Устами декількох героїв автор доводить тезу про вічність життя у Всесвіті, концентрує велику кількість аргументів на користь існування давніх рас на Землі, материків Атлантиди і Гондвани, достатньо в нього аргументів, щоб стверджувати, що в давнину на Землі були і гості із Космосу. А потім — захоплюючі експерименти з Машиною Часу. Це не машина для мандрівки у фізичних тілах, як наприклад в Уелса. Енергетичний промінь оббігає глибини підкорки мозку, збуджуючи ті ділянки, де на генетичному рівні записані спогади поколінь. А потім енергетична дія на потенційні програми того ж мозку допомагає мандрувати в майбутнє. А пізніше героїня, Марія Райдуга летить на Сонячну станцію в Космосі. «Марія летіла в міжзоряний простір. Марія летіла до Сонця… Хай про це знають всі. І голубі незабудки на зелених луках, і пишно — білі хмарини, і білокорі берези… Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире… Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — парості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі».
А далі героїня роману працює в космічній обсерваторії. «Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність… З сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони». В цьому тексті і урочиста пісенність загальної інтонації, і динамічна мірність фраз, і тенденція до нанизування посилюючих епітетів — теж дуже важлива риса стилістики Бердника. Для літературних своїх полотен Олесь Бердник підбирає яскраві, насичені, «зоряні» фарби.
«Діти Безмежжя» — це мандрівка в часі і просторі ще далі, ніж у попередніх романах. «Одіссея духа» Бердника вже простягається на мільйони років у минувшину, а потім на мільйон і на мільярд років у Грядуще. Далекі нащадки землян у Космосі творять, ніби боги, нові зоряні і планетарні світи.
І зовсім інший мотив — на Землі вмирає стодвадцятилітній Свирид Заграва, що пронизав своїм життям три століття. «В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було діда, не видно Івана — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті.
Невимушено звучали запитання, тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.
— Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?
— Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема».
Містерія смерті, відходу у вічність змальована на декількох сторінках, ця тема вирішується не так, як у Льва Толстого чи екзистенціалістів ХХ століття, хоча перегукується з «Землею» Довженка, ніби в літературному творі заговорив німий фільм. Це картини єдності людського роду і торжества над смертю просвітленого вищого життя
Двоє героїв Ріона і Буревій на планеті Меркурій об’єднують свої тонкі тіла — психодвійники в одну духовну істоту. «Він ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в руки. Серце торкнулося серця. І тоді грандіозний космічний вогонь спалахнув у них, з’єднавши разом два серця в могутнє вогнище.
Не було її, не було його. Було одне серце, одна свідомість, одне бажання. Ї те бажання, та воля, сила і прагнення виросли в Безмежжя. Єдина свідомість їхня відчула, що вона всемогутня. Та свідомість підняла спільний «двійник» над планетою і жбурнула до Сонця. Прямо в центр полум’яного диска… Об’єднана воля сердець протистояла стихії. «Двійник», ламаючи бар’єри розпеченої матерії, проникав глибше і глибше в надра сонячної атмосфери».
Своєрідна й унікальна в європейській літературі ХХ сторіччя інтерпретація платонівської легенди про космічні половини, про об’єднання чоловіка і жінки в один організм. Олесь Бердник підготував уважного читача до сприйняття незвичайних шляхів якими автор його поведе — після химерних дискусій про пришельців — після мандрівки на машині часу в стародавні часи і в космічний світ майбутнього — після сонячного острова і корабля, який летить до зірки Тау Кита, керований енергією людської думки — після телепатичних вправ і вправ по виходу психодвійника із людського тіла — тепер об’єднання двох космічних половинок.
Перші романи Олеся Бердника — це романи розлук. Герої-чоловіки в романі «Поза часом і простором», в «Шляхах титанів», в «Стрілі часу» залишають своїх коханих на Землі. Чорнота космосу розділяє їх. Різними акордами грають ці розлуки. Мері не дочекалася Святослава Барвицького, інша героїня дочекалася героя через чверть віку і юнак зустрічає сиву жінку, ще іншу героїню герой пробуджує через тисячі років зі стану анабіозу. В «Дітях Безмежжя» Олесь Бердник нарешті вирішує це болісне протиріччя. В цьому романі діють чотири пари героїв і це теж ніби чотири літературні реінкарнації. У першому сюжетному житті Іван Заграва знаходить Марію Райдугу на Тау Кита. У другому житті Ріона телепатично знаходить Буревія, загубленого на планеті Плутон і потім об’єднується з ним в один психоорганізм на Меркурії. У третій літературній реінкарнації Зоря, юна дівчина-селенолог, відчуває, перебуваючи на Місяці, що на Землі в небезпеці поранене серце юного Ясноцвіта і вона летить на Землю й рятує незнайому людину з близьким, єдиним для неї серцем, свою «космічну половину». Космічні половинки, з’єднані в андрогінну цілісність, разом долають зоряні перешкоди. Говорячи про пари, Олесь Бердник ніби говорить про одну істоту. До такої ж андрогінної єдності прагнуть у четвертому житті істоти із різних Всесвітів — Біла Зірочка і Полум’яне Серце — жертовний образ Христа. Світ де вони єднаються — це світ Блакитної Зорі, світ великого синтезу.
Герої Олеся Бердника в попередніх романах вже торкнулися краю Всесвіту, побували в Антисвіті. Тепер перед ними не край, а вершина Всесвіту, це вінець і апогей всієї семирічної октави розвитку Всесвіту, світ до якого всі вони колись досягнуть. Від золотих сонячних барв Олесь Бердник — художник переходить до найтонших фарб райдужного спектру. «На Планеті… Перлисто-блакитні світанки над темно-синіми сферами. Оксамитно-фіолетові ночі осяяні зорепадом фосфоричних птахів і метеликів. Ніжні лазурні дерева з плакучими вітами, які перед сходом Світила співають ледве чутну мелодію пробудження».
Людину яка вміє так бачити і так описувати світ Царства Небесного в релігійних суспільствах нарекли б пророком або б віщим поетом — обранцем Божим. Цей поетично-художній стиль нагадує стиль таких титанів світової літератури як Мільтон, Данте, Гомер або біблійні пророки. В культурах, чий золотий вік духовності позаду, але які зберегли ще частково духовну і інтелектуальну національну еліту, автора такого рівня як Олесь Бердник перевидавали б кожний рік стотисячними тиражами і створювали б товариства і інститути по вивченню якщо не духовної, так творчої спадщини. Таке ставлення до Гете і Вагнера в Німеччині, до Даниїла Андрєєва і Толстого в Росії, їх вже погано розуміють, їхній рівень зависокий для сучасної повсякденності, але усвідомлюють, що престиж нації вимагає ушановувати такого Генія, пошана до нього підніме й інших національних митців і творців, саме пошанування і рекламування такого творця піднімає рейтинг країни в світі і національної культури серед культур. Україна, звичайно, втратила свою і духовну і, в основному, інтелектуальну еліту в 20-му столітті, тому Олесь Бердник залишається поки що поза діапазоном сприйняття сучасного українства. Письменник чий «Зоряний Корсар» перекладався на 26 мов світу, чию творчість високо цінували інші великі письменники 20-го століття — Іван Єфремов і Ричард Бах, чиї романи виходили раніше стотисячними тиражами й швидко розкуповувалися, чий сумарний тираж сягає далеко за мільйон примірників тільки українською мовою зараз не дуже помітний серед «бурхливого» українського видавничого процесу. Ім’я, яке зробило б честь будь-якій великій, європейській літературі відсутнє навіть в шкільних хрестоматіях, які зараз заповнені сотнями імен навіть тих, хто ледве вмів тримати літературне перо.
Микола Бердяєв, великий земляк і майже однофамілець Олеся Бердника писав, порівнюючи Геніальність і талановитість «В таланті є помірність і розмірність. В Геніальності — завжди безмірність. Природа Геніальності завжди революційна. Талант діє в середині культури з її «науками і мистецтвами», Геніальність діє в кінцях і початках і не відає граней». Згадаємо як закидали Моцартові розумні посередності в Форманівському «Амадеусі» — «в вашій музиці занадто багато нот». Найбільш проникливі твори про Геніальність написали, на мою думку, філософи Вейнінгер і Бердяєв, обидва вважали що Геній характеризується універсальною апперцепцією — універсальним сприйняттям речей. Ця риса, в повній мірі притаманна Олесю Берднику, проявилась в другому періоді творчості письменника — періоді від «Дітей Безмежжя» до «Зоряного Корсара», періоді, коли творилися романи вже історичного жанру і дитяча література. Це і роман про Атлантиду — «Подвиг Вайвасвати» і про Піфагора «Покривало Ізіди» і про Гіпатію — «Прометей» або «Лабіринт Мінотавра». Герої цих романів — атлантичні маги і маги з легендарного острова Швета-Двипа, єгипетські жерці і Гаутама Будда, гностики і перші християни, індійські магараджі і середземноморські пірати. Все більше звертається Олесь Бердник до проблематики слов’янської міфології, змальовує образи і південнослов’янських дивів і богів Рода, Лади, Злагоди, Дажбога, хортицьких рицарів раннього середньовіччя і запорозьких характерників.
Світ творчості Бердника цього часу це світ казки, міфу, легенди, в його романах діють чарівні речі — чудодійний келих невмирущості, всевидюще око, чарівний Чорний Папірус. Поглиблюються й філософські рефлектування автора. Двом моїм знайомим в юності трапилися романи Олеся Бердника, саме після читання їх вони зацікавилися філософію і вирішили стати філософами. Зараз одна ця моя знайома написала докторську дисертацію з філософії, а друга кандидатську.
Як вище відмічалося Прометей — це той, хто передбачає, дивиться вперед, але Прометей — це і той, хто розіп’ятий на скелі, подібно до Христа, страждає заради допомоги людству. «У долі Геніальності є святість жертовності, якої немає у долі таланта» — писав Бердяєв. Олесю Берднику довелося ще раз піднятися на Голгофу. Книга «Подвиг Вайвасвати» і особливо «Зоряний Корсар» розлютували КДБ, ЦК компартії та керовані ними держструктури. Олесь Бердник разом з Миколою Руденком організували Українську Гельсінську Групу, після арешту Руденка саме Бердник якийсь час очолював її. В своєму есе «Свята Україна» Олесь Бердник писав про Україну, запорукою вічності якої буде сам Христос, бо це він приніс на Планету вість про Духовне Братство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту.
Знову Голгофа, знову арешт і присуд — шість років ув’язнення і три роки заслання. На довгі 15 років, на ціле покоління читачі були позбавлені можливості читати його книги. Це створило інерцію, яка і зараз відгукується. Дорогою ціною купувалася свобода України. А потім вже в часи перебудови звільнення і третій творчий злет — романи «Хто ти?», «Камертон Дажбога», «Пітьма вогнища не розпалює», «Вогнесміх», «Тайна Христа». У письменника було досить приводів, щоб стати мізантропом, помічати лише ницість людини. Але Олесь Бердник продовжує бачити людину у перспективі преображення і гармонізації. Людина, яка багато страждала, створила книгу великого оптимізму, своєрідну енциклопедію Радості — «Вогнесміх». Радість — це сонячна енергія в людині, вона допомагає преобразити драконів підсвідомості.
Повість про Космоандра. Дивне кохання і дивний експеримент. Духовні учителі з Індії, учні знаменитого Ауробіндо, взяли на виховання на самотньому острові дев’ятеро сліпих дітей. Від дітей приховали саме поняття «сліпі», діти розвивають бачення у таємничому світі психічних енергій. «Вводячи їх у світ слова, логосу, ми з самого початку виробили суворо обумовлений словарний фонд, що відсікав усю мізерію віків, усі визначення нікчемності, агресивності, занепаду, суму, ворожості, заздрості, зради і тому подібних в традиційних перлів планети» — розповідає учитель. Діти виростають гармонійними людьми, які відчувають світ як єдине ціле — Я і Сонце, Я і Море, Я й Інша Людина, вони вчаться бачити ауру і левітувати, вони відчувають енергії предметів і людей і це їм заміняє зір. Герой — Космоандр рятує молоду француженку Жанну Мішо, а вона — досвідчений медик-генург повертає йому зір.
Цей сюжет нагадує легенду про Будду, який вже дорослий побачив стару, потім хвору, а потім мертву людину і осягнув трагічність буття. Космоандр повертає зір і вперше бачить світ розколотим на окремості, око розкололо первісну цілісність — зоряне небо розкололося на окремі зірки, земля відділилася від неба. Космоандр взнає про трагічну історію нашої планети. Всі свої парадоксальні можливості він готовий віддати Землі. Якщо країна ранніх романів Олеся Бердника — це Зоряне Безмежжя, то тепер це Гея-Земля, яку він бачить таємничою, міфічною, живою, сповненою сил. Він бачить і на Землі загадкові колодязі-проходи в інші, паралельні світи, світи, де живуть пращури-предки.
Поєднати мертвих і живих і ненароджених, преобразити Землю на шляхах науки і йоги, любові і збратаної праці — ось мета пошуку Олеся Бердника на новому етапі творчості. Вже не в космічній далині, а на Землі у вогняному колі з’єдналися головні герої роману «Вогнесміх» Гриць Гук і Русалія. Але як і на початку літературного шляху провідною темою залишається духовне і тілесне Воскрешення людини.
«Apostle of Immortality», «Апостол Безсмертя» — так названа одна англомовна книга творів Олеся Бердника і можливо, в цій назві ще раз окреслена головна мета його творчого служіння.
Бібліографія основних творів Олеся Бердника:
(Практично всі книги були видані в Києві).
1957р. — виходить перша книжка — збірка повістей «Поза часом і простором».
1958р. — у співавторстві з Ю.Бедзиком — роман «Людина без серця».
1959р. — романи «Шляхи титанів» і «Привид іде по землі».
1960р. — науково-фантастичний роман «Стріла часу».
1962р. — фантастичний роман «Серце Всесвіту», дитяча повість «Марсіанські зайці».
1963р. — історична повість «Сини Світовида».
1964р. — фантастичний роман-феєрія «Діти Безмежжя».
1966р. — історичний роман «Хто ти?».
1967р. — повісті «Подвиг Вайвасвати», «Розбиваю громи».
1968р. — історична феєрія «Покривало Ізіди».
1968р. — роман «Чаша Амріти», повісті «Дике поле», «Всемогутні дурні».
1970р. — дитяча повість «Окоцвіт».
1971р. — роман «Зоряний корсар» (на даний час перекладений 26-ма мовами світу).
1988р. — роман-феєрія «Вогнесміх».
1990р. — збірка повістей «Лабіринт Мінотавра».
1993р. — автобіографічний роман «Пітьма вогнища не розпалює».
1995р. — роман «Камертон Дажбога» (продовження «Зоряного Корсара»).
1996 р. — виходять книги «Тайна Христа», «Песнь Надземная».
Деякі закордонні видання:
1975р. — «Золоті ворота», (Балтимор).
1975р. — «Блакитний коваль», (Балтимор).
1977р. — «Україна Січі Вогняної», (Балтимор).
1980р. — «Свята Україна», (Балтимор).
1981р. — «Зоряний корсар», (Торонто).
1988р. — «Терновий вінець України», (Лондон).
1985р. — «Apostle of Immortality», (Toronto).
Олександр Кіхно кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.