КРАЄВИД І СТАБІЛЬНІСТЬ

КРАЄВИД І СТАБІЛЬНІСТЬ

Значення Толстого починається з перетворення пейзажів на символи. Російську національну міфологію переповнюють речі, які можна назвати священними або напівсвященними: поля битв, священні міста, річки, озера, поставлені людьми пам’ятники, будинки, побудовані видатними росіянами або такі, що в них вони жили, меблі, якими вони користувалися, одяг, який вони носили, події, учасниками яких вони були, написані ними рукописи. Соціологи вказують, що пам’ятки та священні місця зміцнюють почуття спільної ідентичності 5; наявність певної кількості таких речей є звичайною справою для кожної культури. Для того, щоб народ мав відчуття власної ідентичності, деякі місця повинні бути в уяві етнічної групи особливо значущими. Росіяни, хоча й не є унікальними, цінуючи свої святі місця та споруджуючи пам’ятники своїм героям, вирізняються надзвичайною відданістю їм. Куликове поле Блока, сцени битв і пейзажів, радянське прославляння Сталінградської битви (повість Некрасова «В окопах Сталінграда»), природа та географія, чий історичний образ відтворено так, як це не насмілилися зробити романісти вікторіанської доби стосовно британських краєвидів та Бальзак і Флобер стосовно французьких. У «Мертвих душах» Гоголя Чичиков подорожує російськими рівнинами, які врешті-решт набувають міфічних вимірів. До кінця повісті образ чичиковської трійки коней трансформується: Росія раптово з’являється у вигляді дикої трійки, що мчить до невідомого призначення, тоді як інші народи і держави розступаються, щоб дати дорогу її галопу, який змітає все зі шляху. «Війна і мир» зробила величезний внесок до цієї скарбниці пам’яті про священні місця.

Кілька разів у «Війні і мирі» російський краєвид стає шанованим символом Росії. Широка рівнина, де-не-де горбиста, але здебільшого пласка, з розкиданими березами і лісами — це найтиповіша Росія, де міфічний російський народ проходить свій життєвий шлях. Ось чому досвід П’єра в Бородіні є, мабуть, сумішшю історії та міфології, найсильнішою в усій російській літературі. Коли П’єр піднімається на курган у Бородіні, він вражений красою російського краєвиду. Він бачить ліс, «золоті поля і переліски», річку Колочу і великий Смоленський шлях, весь укритий військами 6. Родина така красива, що перехоплює подих, але її потрібно і захищати. Цей пейзаж приводить П’єра до одного з прозрінь. Дещо раніше в романі Наташа Ростова сидить біля вікна в Отрадному (що означає «радісне» по-російському), милуючись російським краєвидом, освітленим місячним світлом. Дивлячись на цей пейзаж, їй хочеться летіти, і це піднімає також і князя Андрія, який мимоволі підслухав слова Наташі, захопленої красою ночі.

У російському фольклорі берёзка (береза) символізує російськість у формі, не характерній для жодного іншого європейського народу. З берёзкой пов’язується меланхолія, однак не сум. Дуб є ще одним символом — російської родючості і достатку, як у «Руслані і Людмилі» Пушкіна: «У лукоморья дуб зелёный…» Князь Андрій бачить перші листочки на березах, приїхавши у свій рязанський маєток, і перебуває у відповідному меланхолійному настрої, але при погляді на старий дуб його охоплює почуття відродження, яке може дати російський краєвид. Коли князь уперше побачив його, дуб стояв сучкуватий і безлистий, з «величезними, незграбними, несиметрично розкаряченими руками й пальцями і потрісканою корою». Через кілька днів дуб, укритий «шатром сочистої темної зелені… млів і… злегка коливався у промінні вечірнього сонця» ⁷. Князь Андрій зазнає весняного почуття радості і прозріння або відкриття радості життя.

У сцені полювання на вовка громадський дух змішується зі схильністю до жорстокості, що є характерною рисою імперських народів. Література дає два яскраві описи сцен полювання на вовка, один — у Толстого і другий — у Альфреда де Віньї в поемі «Смерть вовка» [ «La Mort du Loup»], написаній у 1843 p. Полювання на вовка у «Війні і мирі» описується виключно з погляду мисливців, тоді як в Альфреда де Віньї вовк озивається словами екзистенціального болю. Важливо, що у полюванні на вовка беруть участь кілька найдобріших героїв «Війни і миру»: Ніколай Ростов (хоча ми й пам’ятаємо його готовність вбивати на вимогу царя), дрібний поміщик з веселим характером («дядечко», в домі якого Наташа виконує свій пам’ятний селянський танець), старий граф Ростов і декілька селян. Коли собаки зрештою долають вовка, один із селян, Данило, щасливо шепоче, «мы его соструним!» Він наступає ногою на шию вовкові, закладає палицю йому в пащу, зв’язує докупи ноги і перекидає, щоб закинути на коня:

«Зі щасливими, змученими обличчями вони поклали старого вовка, живого, на коня, що кидався вбік і форкав і, в супроводі собак, що скавуліли, повезли вовка до місця, в якому всі мали зібратися…. Мисливці з’їжджалися зі своєю здобиччю та оповідями, і всі підходили дивитися на вовка, який, звісивши свою лобасту голову із закушеною палицею в роті, великими скляними очима дивився на весь цей натовп собак і людей, що оточували його. Коли його торкалися, він, здригаючись зв’язаними ногами, дико і разом із тим просто дивився на всіх. Старий граф Ростов також під’їхав і доторкнувся до вовка.

— О, який величезний! — сказав він. — Величезний, правда? — спитав він у Данила, що стояв біля нього.

— Величезний, ваша світлість, — відповідав Данило, спішно скидаючи шапку.

Граф пригадав свого упущеного вовка і свою сутичку з Данилом.

— Але ж, брате, ти сердитий, — сказав граф.

Данило нічого не сказав і тільки соромливо посміхнувся по-дитячому ласкавою і приємною посмішкою» ⁸.

У цьому описі впадає в око відсутність в оповідача співчуття до тварини, яка повільно задихається, перекинута на спині коня, спливаючи кров’ю, та неспроможна вдихнути досить повітря. Здатність не звертати уваги на такі делікатні речі, безперечно, була характерною ознакою імперських переслідувань ворога, які росіяни неодноразово здійснювали у своїй історії. Вовк — це переможений ворог, і всі мисливці поділяють радість перемоги: від найнезначнішого селянина до аристократа. Цікаво, що в останніх словах цієї сцени говориться про добру і ласкаву посмішку селянина, — посмішку, яка зближує його з добрими і ласкавими людьми, які з’являються на сторінках творів, наприклад, Достоєвського і Тютчева, і представниками яких є божі люди, що їх приймає княжна Мар’я.

На відміну від сцени, описаної у Толстого, сцена полювання у Альфреда де Віньї не має імперського символізму; вона швидше наводить на думку про екзистенціальну стійкість, з якою сучасник де Віньї, Серен К’єркеґор, сприймав світ. Тут також вбивають вовка. Його оточують собаки і люди, точнісінько так само, як у «Війні і мирі». Його кілька разів вцілили з рушниці, шарпали собаки і поранили ножами ті, хто бачив, як він падає, повністю виснажений. Вовк коротко оцінює ситуацію, каже оповідач; тоді заплющує очі і, не видавши жодного звуку, помирає.

Оповідачеві вдалося зазирнути вовкові в очі перед смертю, і він відтворює те, що вовк намагався висловити цим поглядом:

Він мовив: «Хай сягне душа твоя висока, —

Задуми сповнена, шляхетна й одинока, —

І непохитності, і гордості щаблів,

Що їх я доступивсь у глибині лісів.

Стогнати, плакати, молитись — не пристало.

Тож, як велить судьба, виконуй пильно й дбало

Важкий обов’язок, відрікшись всіх вагань,

Відтак страждай, як я, і вмри без нарікань» ⁹.

(Переклад М. Москаленка)

Різниця між цивілізаціями, про яку говорив Семюель Гантінґтон, дуже чітко проявляється в порівнянні цих двох поглядів на вбивство впольованого звіра. У Толстого молода імперія і її народ виявляють неослабну енергію, переслідуючи та знищуючи ворога, і вони абсолютно неспроможні ідентифікувати себе з тими, кого вони перемогли. Де Віньї виказує здатність співчувати болю іншого: це дуже шкідлива риса для імперій, але цілком типова для зрілих культур.

Хоча міфологізація місцевостей і подій відбувається швидкими темпами, економічні причини кампанії Наполеона в Росії залишаються непоміченими. Першопричиною війни між Францією і Росією було розірвання союзу між цими двома країнами, які в 1808 р. вели таємні переговори про поділ Туреччини 10. Останньою краплиною, яка призвела до розриву союзу, був торговельний конфлікт. Росіяни не хотіли скорочувати свою прибуткову торгівлю з Англією, і їхня торговельна політика була вигідною для Англії і невигідною для Франції. Економічна блокада Англії Наполеоном зробила морську торгівлю між Росією і Англією важкою і небезпечною. У 1810 р. Олександр І наклав високі імпортні мита на товари, які надходили до Росії суходолом (це були переважно товари з Франції). Після цього удару, завданого французьким інтересам, війна була тільки питанням часу. Приховуючи ці причини війни і зображуючи Росію жертвою, яка здобула перемогу, а не здобиччю і хижаком водночас, Толстой став одним із найголовніших творців ідеї жертовності, яка відіграє дуже важливу роль у політичній міфології росіян.

Толстой підтвердив також, що ідея жертовності Росії не перешкоджає її величі та успішності і що вона може йти пліч-о-пліч із сприйняттям росіян себе як великого народу. «Війна і мир» створила систему символів, у межах якої комфортно почувала себе російська імперська національна ідентичність. Було чітко викладено компліментарну версію російської історії таким чином, що вона була зрозумілою як російським, так і західним читачам. Значною мірою саме завдяки романові «Війна і мир» центральне місце в головному російському національному міфі посідали іноземне вторгнення і самозахист росіян. Вже відзначалося, що створення таких систем символів є життєво важливим для самоусвідомлення і рівноваги суспільства ¹¹. «Війна і мир» міфологізувала практично кожну подію, якої вона торкалася, не позбавляючи їх історичної правдоподібності, і мала вкрай важливе значення для забезпечення освіченому російському суспільству почуття стабільності і свідомості того, що воно займає належне місце в європейській історії.

До того, як роман Толстого переформатував основоположний політичний міф російського народу, російська еліта не мала досвіду імперського дискурсу в рамках своєї власної культури. Часовий проміжок історичної пам’яті в Росії був коротшим, ніж у країн Західної Європи, і вміст цієї пам’яті не був пристосований до загального огляду за посередництвом мистецтва. Незважаючи на зусилля слов’янофілів, які намагалися прищепити російській культурі впевненість у собі, пропонуючи ідею очевидної їй призначеної долі, оголошення Росією себе благодійною імперією не було повністю переконливим для її власної еліти. Проблема частково полягала в тому, що імперський міф важче стабілізувати, якщо колонії розташовані близько до метрополії: всяке скорочення кордонів або будь-яка спроба підкорених людей стати незалежними сприймається як загроза самій нації. Потужна держава, яка живе в мирі зі своїми сусідами і виконує цивілізаційну місію на заморських територіях — це одна справа; а країна, яка весь час оглядається через плече на вороже настроєних підпорядкованих людей, — зовсім інша. Почуття російської національної ідентичності було навіть надмірне, але природа цієї ідентичності була сумнівною. Власне кажучи, рух слов’янофілів був засобом подолання цієї нестабільності і відчуття нетривалості імперії. Намагаючись сформувати міф про давній слов’янський мир, котрий, як вважалося, був основою Русі, слов’янофіли намагалися подолати це відчуття нетривалості 12. Частково їм у цьому вдалося досягти успіху, але Толстой виявився успішнішим.

«Війна і мир» пройнята відчуттям тривалості і стабільності. Російська культура, як її представлено в романі, перебуває у згоді з собою. Тон роздратованості поступився місцем прагненню запропонувати універсальні моделі поведінки в такий спосіб, як це робилось у Західні Європі, — коротше кажучи, прагненню вести за собою. Хоча компонент міфологізації в романі істотний, у ньому відсутнє почуття озлобленості, як у Глінки, немає наміру розпалювати національні упередження. У «Війні і мирі» Росію показано як велику державу, яка добре себе почуває, віддаючи накази, таку Росію, яку хотіли б мати ще росіяни покоління Пушкіна. У Росії часів Толстого було багато людей, котрі могли згадувати про бурхливі минулі роки, живучи в атмосфері безпеки та величі. Роль «Війни і миру» у зміцненні позитивного сприйняття росіянами самих себе подібна до ролі, яку відіграли щодо англійців історичні трагедії Вільяма Шекспіра. Історичні твори Шекспіра представляють Англію в усій її величі — через її королів і принців, лицарів і блазнів, з їхніми сумнівами у собі під час невдач і успіхів, — і незважаючи на думку Інших. «Війна і мир» дає модель дискурсу, який знайшов своє місце у світі і не змушує оглядатися через плече, аби впевнитися в тому, що він збігається з думкою, визнаною у світі. Одного роману замало, аби зникли всі залишки такої невпевненості, але тенденція, визначена романом Толстого, була вирішальною. Імперська велич від того часу стає популярною серед усіх прошарків російського суспільства. Вона подобалася Леніну, а нині подобається Солженіцину.

Новий універсалізуючий тон ясно відчувається вже в першому розділі роману. Один критик якось зауважив, що дивно, як така велика книжка починається такою тривіальною розмовою, що до того ж ведеться французькою мовою. Однак така на перший погляд дрібна розмова аж ніяк не є тривіальною: вона представляє значні досягнення російського суспільства, яке діє в міжнародному середовищі, говорячи про іноземних аристократів як про рівних, і граціозно рухається у глибоких водах міжнародної політики. Гостей салону Анни Шерер вже не стосується визначення, яке дає британський мандрівник у своєму описі Росії як «грубого і варварського царства», та засудження Мішле брутальності росіян. Їхнє місце у системі європейських потужних держав уже не ставиться під сумнів. У першому розділі «Війни і миру» заявляється про те, що Росія найкраща і найсвітліша, і з цього можна зробити висновок, що їм уже не потрібно бути роздратованими, як Пушкін. Вони вже збулися.

Велике значення має те, що перші речення роману вимовляються французькою мовою, і що промовець (росіянка) має німецьке прізвище. Запрошення на її вечір написане французькою мовою. Так само князь Андрій і Білібін (прототипом якого був досвідчений російський фахівець із зовнішньої політики князь А. М. Горчаков) користуються більше французькою, аніж російською мовою, у своїй ультранаціоналістичній розмові про кампанію 1805 року. У початковому варіанті роман був щедро притрушений французькими пасажами, які пізніше зустрічаються вже не так часто, вказуючи на згасання ентузіазму до французької мови під час і після переможної війни з Наполеоном. Це відчувається і в листуванні між Жюлі Карагіною і княжною Мар’єю. Французькі пасажі та окремі вставки німецькою мовою свідчать про те, що Толстой задоволено визнає, що російські освічені класи в певні періоди російської історії говорили іноземними мовами. Двома поколіннями раніше цей факт спричиняв занепокоєння, яке спонукало російського віце-адмірала початку XIX ст. Олександра Шишкова створити Товариство любителів російської мови, що було нервовою спробою зробити російську мову пріоритетною порівняно з модною і гнучкою французькою. У 1860-х роках російська мова почувалася дуже добре, французька використовувалася мінімально, і кількість росіян іноземного походження, які пробилися до верхніх шарів суспільства, була зовсім незначною. Такі зміни в російській національній ідентичності не призвели до посилення французького і німецького впливів на російську культуру, а натомість надали їй західноєвропейського лиску, і навіть найбільш ксенофобські виразники імперської ідеї визнали це одним із позитивних наслідків, що їх дають імперським утворенням їхні завоювання. Складні характери у «Війні і мирі» тільки здивували б, якби один з них намагався, як Шишков, організувати рух на захист російської мови.

Розгляньмо тепер, що означало для російської культури згадане вище листування французькою мовою між Жюлі і Мар’єю — двома молодими дамами, які обидві були росіянками і обидві отримали добре виховання. Те, що дві майбутні матрони і матері дітей еліти не могли знайти належних слів рідною мовою для вираження дівочих почуттів, відповідає реаліям допушкінської Росії. Використання французької мови не обмежувалося обміном дівочими мріями: Андрій і П’єр також спілкувалися французькою мовою, виказуючи знервованість обмеженим набором понять і нюансів у російській мові початку XIX ст. Такий стан справ свідчить про сильну стурбованість культури своїм становищем. У лінґвістичному аспекті Росію часів Олександра І можна було б порівняти з країнами Африки та Азії, що прийняли англійську або французьку мови як офіційні і зберегли їх як мови навчання до XX ст. включно. Однак Росія сама панувала над колоніями і прагнула послабити їхні ідентичності, накладаючи на них натомість свою. Таке парадоксальне почуття водночас нижчості і вищості стосовно Інших не раз проявлялося в російській літературі у першій половині XIX ст. Однак Толстого воно вже не мучить, і читачам передається від нього цей спокій. У першому розділі представлено те, що Ентоні Сміт називав горизонтальною етнією (lateral ethnie). У ній описуються розмови між представниками вищих кіл російського суспільства. Толстой показує, що воно чітко формулює свої думки і є космополітичним. Анна Шерер — росіянка з усіх поглядів; країну свого народження вона ставить вище від свого походження. П’єра Безухова, російського поміщика-мільйонера, який не має люб’язних товариських манер, не особливо турбує його невідповідна поведінка у вищому товаристві. Потрібно бути впевненим у своєму етносі, щоб показати представника найвищої еліти своєї країни, котрий поводиться як селюк, і це міг зробити без загрози для авторитету імперії лише письменник, повністю переконаний у культурній незалежності Росії. Якби Толстой писав у XVIII ст., він не міг би представити сина одного з вельмож Катерини II у такому сумнівному світлі. У літературі доби Катерини II та більш раннього періоду всі росіяни були приречені «з’являтися в товаристві» як штивні літературні характери, накреслені у найкращих традиціях самозвеличення. Персонажа, який мав би манери П’єра, важко уявити в жалісливій «Россіяді» Хераскова або в жахливих трагедіях Сумарокова, мета яких полягала в тому, щоб продемонструвати світові і самим росіянам, що Росія — культурна країна, обізнана з літературною модою, котра панувала в Західній Європі. «Бідна Ліза» Карамзіна (1792) була наслідуванням «Памели» Річардсона (1740), а драматичні твори Сумарокова були віддаленою луною трагедій Корнеля та Расіна. «Євгеній Онєгін» Пушкіна став популярним частково тому, що його герой був снобом і модно знудженою особою, а отже — типовим європейцем. Характери «Євгенія Онєгіна» дуже стилізовані і зовсім не реалістичні, включаючи Татьяну, котра, як нас переконує автор, має російську душу, але манери добре уродженої юної європейської провінціальної дівчини XIX ст. Пушкін просто дотримувався правил західних романтичних літератур, коли, кокетуючи, зауважив, що ім’я Татьяна — не досить витончене для поеми.

Толстой вільний від таких зобов’язань і тривог. Він переконаний, що Росія належить до великих держав і не намагається дорівнятися до інших, а претендує на власне місце у світовій культурі і передає це переконання своїм читачам. Легкість, з якою оповідач переносить нас із віталень Анни Шерер до маєтку князя Андрія Волконського, підтверджує віру автора у свої сили в порівнянні з європейською культурою. Волконський — франкофіл, і він може таким і залишатися без вибачень або якихось пояснень, на відміну від Євгенія Онєгіна, чию освіту детально описано, щоб переконати читача (не має значення, що це зроблено в іронічній манері), що він справді відповідає європейським нормам. За часів Катерини II франкофілія князя Волконського могла вважатися рабським наслідуванням іноземних звичаїв, проти чого могли б запротестувати Шишков та Фонвізін. В епоху Олександра II Росія вже була досить сильною, щоб толерантно ставитися до таких зворушливих франкофілів, як старий князь Волконський — особливо якщо він, на відміну від Онєгіна, залишався в глибині свого серця російським патріотом. Російська імперська ідентичність вже була міцно встановлена, і можна було одночасно бути патріотом і франкофілом. Герої Толстого почувають себе комфортно, залишаючись тими, ким вони є, і водночас їм зручно в товаристві тих, які не є росіянами. Ось що найголовніше, якщо це не підробне: усвідомлення свого місця стосовно інших. Толстой зобразив російську аристократію такою, в яку можна було повірити, що за його часів було необхідною умовою здобуття становища у світовій літературі, магістральні шляхи в якій визначалися імперіями, представленими своїми найталановитішими письменниками.

Тоді як початкову сцену в салоні Анни Шерер можна порівняти з камерною музикою, розділ, у якому йдеться про спільну австро-німецько-російську кампанію проти Наполеона у 1805 році, — з симфонією. Уперше в історії Росія показана як активний друг Заходу, партнер у змаганні країн, союзник потужних західноєвропейських держав. Австрійців описано з певною поблажливістю, яка раніше ніколи не відчувалася в російській літературі, де Захід був або об’єктом поклоніння, або засудження. На Білібіна — російського дипломата у Відні — дивляться не як на екзотичне диво, а як на аристократа, який стоїть на щабель вище від рядових членів європейських еліт: «les mots de Bilibine se colportaient dans les salons de Vienne» («вислови Білібіна розходилися по віденських салонах)», — зауважує оповідач (тут варто відзначити французьку мову) 13. Про моравське місто Брно (у «Війні і мирі» використовується не ця його слов’янська назва, а німецька Brunn, у її російському варіанті — Брюнн) Білібін, який на той час в ньому жив, зверхньо згадує як про «цю жахливу моравську діру» — висловлюючи це, ясна річ, французькою мовою: се villain trou morave 14. Білібін каже це, звертаючись до молодих російських аристократів, які недавно прибули з Відня і зневажливо відгукуються про провінційну атмосферу Брно. Для них, очевидно, рідною є збудлива атмосфера санкт-петербурзького двору, і невелике центральноєвропейське місто здається їм провінційним. У той час Богемія і Моравія перебували під австрійським правлінням, і хоч вони й справді були провінційні порівняно з Парижем та Віднем, проте цілком відповідали європейській культурній парадигмі, котра кількома поколіннями раніше була недосяжною для росіян. Насправді російські офіцери наполеонівських часів усе ще дивилися навіть на провінційний Захід із благоговінням. Такий менш літературно обдарований спостерігач, як Надія Дурова, писала у своєму «Щоденнику» про витонченість, матеріальний добробут і гарні манери, які рідко можна було зустріти на батьківщині 15. Однак у «Війні і мирі» показане зверхнє ставлення росіян до жителів Заходу.

У цьому контексті роздуми Толстого про історію набувають особливого значення. Вони є вершинним виразом імперської впевненості в собі, якою пройнятий весь роман. Думки Толстого подаються з позиції судді, забезпеченого великою і переможною державою. З його інтерпретації випливає, що Росію до її теперішньої величі привели дії мільйонів людей. Само собою зрозуміло, що народи й соціальні класи, задоволені наявною ситуацією, були більщ схильними до заяв про неминучість перемоги Олександра І над Наполеоном і про те, що цього хотіли мільйони, ніж народи і класи, які програли в цьому змаганні європейських держав. Толстой використав історичне правосуддя і логіку історії для підтримки російської імперії; безперечно, він був би менш доброзичливим, якби росіяни програли війну з Наполеоном. Його бачення історії відповідає урочистому і неминучому походові переможців, руху яких уперед сприяють і особи, що є виразниками імперського народу.