Слава і безсмертя

Слава і безсмертя

Не буває письменників, котрі не мріяли б про славу. Лише в середні віки зустрічалися безіменні книги, автори яких, себе не називаючи, врешті зверталися з молитвою до Бога або з проханням до читача, щоб він про них не забував у своїх молитвах. Гуманісти воскресили й навіть перевершили прагнення слави, яке було в письменників античності, і перший з їхньої блискучої плеяди, патрон гуманізму Петрарка, здобув собі гучну славу ще за життя.

Увінчання поета лаврами, яке відбувалося в Римі, спричинило небачені урочистості. Це було в період занепаду Вічного міста, коли папа перебував у Авіньйоні. Вулиці були занедбані, церкви розвалювалися, заростали травою. І ось цей морок осявався сліпучим снопом світла, коли на Капітолії вшановували поета, нагадуючи варварському світові, що праця творчого духу — то найвищий тріумф. В Ареццо, де народився Петрарка, місцеві власті показали йому його дім, що став місцем паломництва. У Бергамо один золотар, у якого зупинявся Петрарка, наказав покрити позолотою кімнату, де поет ночував. Цапи, імператори, королі, титулована знать запрошували його до своїх маєтків, листувалися з ним, охоче спілкувались. У Венеції він сидів праворуч дожа. Люди приходили здалеку, аби його побачити.

Така слава не здобувається тільки заслугами чи геніальністю. Це наслідок різноманітних заходів, які вимагають постійної уваги. У листах Петрарки є докази цього, він умів популяризувати себе, щоправда, не втрачаючи при цьому власної гідності, і вмів використовувати друзів, не порушуючи межі добропорядності. І все ж іноді йшов на компроміси, наприклад, жив при дворі жорстоких і підступних Вісконті, чого йому не міг подарувати його вірний Боккаччо. У пізніші віки багато гуманістів зрівнялися славою з Петраркою, а Еразм Роттердамський, мабуть, навіть перевершив його. В свою епоху він був значною постаттю, листуванням з ним пишалися папи, королі, кардинали. Гуманісти, вміло розпоряджаючись здобутою славою, дотримувались заповітів древніх — Ціцерон багатьох міг дечого навчити. У Стародавньому Римі перед літературним твором не стелився широкий шлях. Поширюваний в рукописних копіях, він або вимагав від автора матеріальних витрат, вельми значних, або ставав жертвою переписувачів, котрі гналися за баришами. На автора чекало багато клопотів: найняти приміщення, зібрати осіб, готових прослухати читання, добитися прихильності слухачів, які потім могли б похвалити його творіння на форумі, для чого треба було прихилити їх до себе смачними обідами. Літературні обіди в епоху Августа були поширеним явищем, сатира мала що сказати про такі обіди, де страви були такого ж низького рівня, як і поетичні твори господаря — того, хто влаштовував обід. У цей же період виникли й розквітли перші літературні салони, які в подальшому пройшли, набуваючи різних форм, через середньовіччя з його поетичними турнірами при дворах, потім перетворилися на зібрання гуманістів і, нарешті, вийшли в ті блискучі сузір’я літературних салонів, що їх мала кожна епоха французької літератури, і які не згасли й понині. То були генеральні штаби кампаній для здобуття слави. Через ці салони проходив шлях до нагород і орденів, до синекур, які змінили колишні бенефіції та пребенди, до вигідних угод з видавцями й директорами театрів, до редакцій впливових журналів і, нарешті, шлях до Академії. Командували там жінки, і не один лавровий вінок з тих, що не втратили свіжості й по сьогодні, був сплетений їхніми гарними й вправними руками.

Мало хто в європейській літературі може зрівнятися з Вольтером в його зусиллях здобути славу. Правда, йому сприяли дві обставини: всемогутня чарівність французької мови та високий авторитет, що його в ту епоху мав голос письменника. Не маючи до своїх послуг преси, у якої тоді тільки–но починали прорізуватися зуби, Вольтер зумів замість репортерів користуватися послугами письменників, послів, аристократів та монархів усіх країн. Не вагаючись, він вихваляв явних політичних розбійників, одержуючи за це їхню прихильність. Вольтеру випало виняткове щастя бути найвизначнішим представником свого народу й свого століття. Після нього пером уже нікому не вдалося добитися такої могутності, навіть Гете і Байрону.

Зірка літератури помітно потьмяніла. Колись письменники були тими людьми, котрі стояли вище станів і титулів завдяки владі, яку вони здобували над людськими душами. Вшановуючи їх, люди вшановували гідність людини незалежно від походження. У часи, коли все залежало від походження (навіть капітанське звання), набував величезної соціальної значущості той, кого геніальність урівнювала з сильними світу цього. Наполеона шанували не лише за перемоги, але й за зруйнування одвічного ладу на світі: він повалив старі династії, на їхніх руїнах побудував свою імперію і дав змученим народам мить зловтішного задоволення: «людина з низів», як було заведено висловлюватись, розтоптала замшілі пергаменти родовідних. Через сто років після нього і це вже стало банальним.

Шатобріан, який захоплювався Наполеоном і водночас ненавидів його, бо вважав суперником, а також людиною, котра потьмарила його славу, втішався такими міркуваннями: «Літературна слава — це єдина слава, яку ні з ким не можна поділити. Завжди можна вшанувати подвиги воїнів та їхні успіхи; так Ахілл переміг троянців, проте не сам, а з допомогою ахейців, зате Гомер без будь–чиєї допомоги створив «Іліаду», і без Гомера ми нічого не знали б про Ахілла».

Думка, висловлена Шатобріаном, давня, як світ літератури: в цьому світі завжди вважали, що «робити» історію здатен будь–який дурень, але щоб її написати, треба бути великою людиною. Неважко скласти антологію голосів усіх епох, які виражають упевненість у тому, що безсмертя слова безсумнівніше за безсмертя дії. Досить тут лише послухати голосу Бекона: «Отже, ми бачимо, наскільки міцніші пам’ятники розуму і знання за пам’ятники сили й рук. Хіба вірші Гомера не існують понад двадцять п’ять століть, не втративши при цьому жодної строфи, жодної літери, а тим часом численні палаци, храми, замки, міста занепадали й зникали з лиця землі? Неможливо одержати абсолютно точні зображення або статуї Цезаря, Александра, Кіра, як і королів та великих особистостей пізніших віків, а образи людських думок і людського знання закарбовані в книжках незмінними, і час їм не шкодить, вони завжди свіжі…»

У наші дні і меланхолійний Рене, і мудрець з Верулама зазнали б хвилин гострої гіркоти не лише споглядаючи карколомні політичні кар’єри, але й бачачи ще несподіваніших конкурентів — кінозірок, боксерів, атлетів. Це їхніми автографами рясніють альбоми дівиць, прабабусі яких мріяли про підпис поета.

Навіть в Америці, де блискавичний успіх є освяченим принципом — і тим паче в решті частин світу, — існують письменники, котрі терпляче ждуть слави і самі не кваплять її приходу. До них належать натури стримані, скромні, чутливі, смиренні трудівники, які не знають, що поставлена мета веде до величі, і гордість не дозволяє їм принижуватися клопотами про славу й почесті. Деякі з них стають обранцями долі, що увінчує їх запізнілою, проте благородною славою, дарує ласку нещасним, котрих недоля штовхає до самогубства. Марсель, Швоб намагався накласти на себе руки, а коли його врятували, сказав: «Найболісніші для мене не власні невдачі, а успіх тих, хто гірший за мене».

Комедія Бурде «Vient de paraitre» («Виходить з друку») і роман Беннета «Велика людина» в популярній формі зображують закулісне життя видавництва, де повно інтриг, підступності, а бог його — реклама. Письменник не завжди постає тут стороною пасивною або жертвою — іноді заповзятливістю він перевершує видавця. Досить поширений звичай надписувати посвяти на примірниках щойно виданої книжки, які письменники супроводжували найфантастичнішими витівками: були такі, що надписували книжки на горішньому майданчику Ейфелевої вежі або сидячи на слоні, а то й у клітці з левенятами, і на оздобленій гірляндами квітів галявинці, або ж у товаристві кінозірки. За останні десятиліття нам довелося бути свідками кількох інсценованих скандалів, удаваних викрадень, якими письменники, що прагнули гучної слави, створювали рекламу своїм книжкам. Дехто вдавався до здавна відомих засобів, щоб привернути увагу публіки (дуелі, розлучення), і все це з густою приправою статей, інтерв’ю, фотографій. Бенжамен Крем’є, який добре знав зворотний бік літературного життя. Франції, одного разу сказав мені, кивнувши на модного письменника: «Ось людина, здатна продати рідну матір, якщо це підвищить тираж його книжки на сто тисяч примірників». Боже мій, років два тому я бачив книжки цього автора у букіністичній на набережній Сени — брудні, непривабливі, безнадійно застарілі.

Поки письменник живий, він діє: свариться зі своїми критиками або гордо ігнорує їх, поки він живий, можна ще сподіватися, що він не сказав останнього слова, що будь–якої хвилини створить тотожне його колишнім кращим книгам або навіть перевершить їх, сама його присутність у світі живих зобов’язує до поваги, ніхто не поспішає його «повалити», чим він старший, тим може бути спокійніший за своє становище в літературі, адже кожне покоління відчуває потребу в «несторах», в таких собі репрезентативних старцях, яким щедро віддають шану, і шана ця не викликає почуття заздрощів у молодих, бо вони сприймають її як прообраз того, на що сподіваються самі у старості. Та досить письменникові, за життя увінчаному лаврами, померти, він негайно потрапляє ніби до чистилища, звідки через певний час виходить, якщо не засуджується на забуття. З деякими славними зірками літературного небосхилу квапилися звести рахунки одразу ж після смерті: так Анатоля Франса у брошурі під назвою «Cadavre» («Труп») намагалися розвінчати уже в день його похорону.

Але тоді поспішають на допомогу вірні прихильники померлого письменника. Створюються товариства вивчення його творчості, влаштовуються виставки, проводяться урочисті сесії, іменем покійного називають вулицю, прикріплюють меморіальну дошку на його будинку, утверджують стипендії його імені, а ім’я це стараються втиснути на фасади літературних інститутів, на школи, видають його листування, щоденники, різні посмертні документи, загалом всіляко збуджують цікавість до особи письменника, коли пригасає інтерес до його творів, виникають навіть часописи для дослідження його творчої спадщини. У Франції повно таких сімейних культів, і, мабуть, в цьому є щось дуже привабливе: декотрі письменники завчасу дбають про їхнє створення, достоту як Карл V, який ще за життя влаштував власний похорон. Не без подиву почули ми по радіо голос восьмидесятирічного Андре Жіда, який сповідався перед паном Амруш, що нагадало відомий університетський анекдот з життя Гете. З іще більшим здивуванням прочитали ми опубліковане листування Жіда з Полем Клоделем, яке виявляло речі настільки інтимні, що вони вражали б навіть у посмертному виданні. А Жюль Ромен для завчасного увічнення самого себе заснував «Cahiers des hommes de bonne volont?» — «Зошити людей доброї волі», періодичне видання на зразок створених після смерті Бальзака і Пруста.

У сучасному світі літературне життя стало надміру перенаселеним і гомінким. Щодня друкарські преси викидають на ринок величезну кількість книжок, розрекламованих так, що хоч певною мірою об’єктивне судження про них — справа випадку. Крім фахівців, які роблять точний і компетентний огляд, ніхто не владний над вибором книжок для власного читання. Можна піввіку прожити серед книжок, цікавитися ними, любити, захоплюватися і все ж так і не дістатись до шедеврів, що з тих чи інших причин не потрапили в поле нашого зору. Ніхто не володіє стількома мовами, щоб мати можливість стежити за кожною літературою, за оригіналами. Поява ж перекладів обумовлена неймовірними непорозуміннями, нічим не поясненними примхами. Все вирішує спритність книговидавця, заповзятливість автора або ж кон’юнктура. Ніяк не знайти розумного пояснення успіху на міжнародному книжковому ринку таких авторів, як Аксель Мунте чи Оссендовський. Тисячі книжок, споріднених з їхніми за характером, але набагато кращих за стилем і за змістом, лишилися в тіні, а творіння названих авторів заволоділи увагою читачів обох півкуль із шкодою для літератур своїх країн. Кожен тиждень багатий на такі сюрпризи. Я кажу «тиждень», згадавши назву невеселої рубрики французької періодичної преси: «Le livre de la semaine» — «Книга тижня». Ось мірило сучасного літературного безсмертя. Можливо, й цього виявиться забагато і невдовзі ми прочитаємо: «Le livre du jour» — «Книга дня» і, врешті, «Le livre de la derni?re heure» — «Книга останньої години».

У мене в самого з цього приводу багато клопоту. Щодня пошта приносить мені, крім щотижневиків та щомісячників з країн великих літератур, безліч періодики з таких країн, як Австралія, Нова Зеландія, Ямайка, Південна Африка, я читаю їх з обов’язку, і мене сум бере при вигляді стількох імен, за кожним з яких стоять ті чи інші праці й заслуги. Ще болісніше враження від часописів, що надходять з таких країн, як Індія, — величезних, густонаселених, з тисячолітніми традиціями, з літературою на кількох дюжинах мов, з фантастичними назвами. Найпильніша увага, найпотужніша пам’ять з ними не впорається, та й чим допоможуть тут увага й пам’ять, якщо в цих нетрях не просунутись далі звучання імен та назв? Щороку на мій письмовий стіл лягає гігантський том «Index Translationum» — бібліографія перекладів, що з’явилися протягом року в усіх країнах світу, де тисячі авторів штурмують читацьку масу різних рас, народів і мов.

Невеселі думки з’являються і на міжнародних літературних конгресах. Там ми зустрічаємося з видатними, навіть знаменитими письменниками, з деякими знайомимось особисто, розмовляємо, згодом листуємось, обмінюємося авторськими примірниками, якщо вони для нас зрозумілі. Буває, пощастить: раптом нас зацікавить якесь зауваження, зненацька виникне взаємна симпатія, і це дасть нам змогу проникнути в один з численних світів, які варті нашої поваги, проте тисячі інших, не менш її вартих, проходять осторонь і зникають в імлі.

А тим часом у легіоні письменників, які борються за те, щоб їх вислухали й визнали, в кожній епосі є кілька обранців, кому пощастило уникнути забуття, і вони можуть споглядати з висоти своїх пам’ятників вічно плинний потік. Нарівні з урочистими засіданнями в річницю народження і смерті пам’ятники ще підтримують віру в культ письменників. І багатьох вводять в оману. Дивлячись на постаті, увічнені в бронзі або в мармурі, майже ніхто не подумає, що ці люди за життя зазнавали утисків, обливалися брудом, багатьох з них ненавиділи, поки смерть не вивела їх за межі злих пристрастей. Смішно стає від згадки про те, що був час, коли ці безсмертні, вознесені славою над народами, перебували в юрбі, де їх штовхали, вони стояли в чергах, їздили на трамваях, в омнібусах, у третьому класі поїздів, а ще раніше — тряслися на жалюгідній шкапі або простували пішки, і їх обдавали грязюкою, змітаючи з дороги, пихаті нікчеми в лектиках і в каретах. Ті, хто перебували на вершині одноденної могутності і такої ж швидкоплинної величі, навіть не знали їх поіменно. У небі літератури є свої Лазарі, і вони на кінчику пальців подають краплю води багачам, вділяючи їм крихту пам’яті від свого безсмертя.

Могила возвеличує. Не перелічити всіх письменників, які, лише опинившись у могилі, виросли в очах суспільства. Труна Жеромського була оперезана широкою стрічкою ордена «Polonia Restituta» — «Відроджена Польща», але ця стрічка ніколи не прикрашала його груди, поки в них билося серце, сповнене всіма тривогами і надіями свого народу.

Культ померлих письменників проявляється в різних формах, освячених давньою традицією. Пам’ятники належать до найдавнішої, і нині немає країни, яка не споглядала б своїх великих письменників, котрі з висоти постаменту дивляться на бурхливий потік сучасного життя. Неважко, однак, помітити, що пам’ятників письменникам набагато менше, ніж пам’ятників на честь меча чи берла. Найновіший спосіб увічнення пам’яті письменника — меморіальні дошки на будинках, де вони народилися, жили чи працювали. Часто–густо навіть коротке їхнє перебування в якомусь місті буває відзначено такою дошкою, наприклад, Міцкевича — в Римі, Гете — в Кракові. Флоренція оздобила себе мармуровими меморіальними дошками, що промовляють до нас зі стін будинків терцинами «Божественної комедії».

Та найсвященніші місця пам’яті про письменників — могили й будинки. Якщо не збереглося справжніх, їх замінюють легендарними, що охоче приймає людська віра, як–от могилу Вергілія в Неаполі. Від давнини лишилися піраміди фараонів, мавзолеї цезарів, різних царів, на зразок того Мавзола[9] з Галікарнаса, від якого пішла назва і архітектура такого роду могильних пам’ятників. Та марно було б шукати могили тих, хто приніс безсмертну славу Греції і Риму. їхні будинки збереглися хіба що в уяві пристаркуватих гідів, які поселяють Демосфена в один із стародавніх афінських куточків. Але, починаючи з середніх віків, ми одержуємо можливість класти вінки на могили Данте, Петрарки, а потім уже безперервною низкою в усіх країнах ідуть місця вічного спокою поетів і філософів, часто порушувані або ненавистю, або любов’ю. Із первісних скромних могил їх переносять у пишні саркофаги, як Міцкевича й Словацького на Вавель, їм відводилися окремі некрополі, як Пантеон у Парижі чи лондонський Вестмінстер.

Однак набагато сильніше враження, ніж могили, справляють будинки померлих письменників, іноді так ретельно доглянуті, ніби людина, яка в них жила, щойно вийшла. Так кімната Франса в Бешеллері з письмовим столом, на якому лежить пошарпаний Лярусс і прес–пап’є з відбитими на ньому рядками останніх літер, написаних. Франсом одним з гусячих пер, що стоять у склянці. Тут?таки й трохи відсунуте крісло, ніби письменник підвівся з нього лише хвилину тому. Все це створює враження, що він живий. З деяких будинків виникли музеї: Міцкевича в Парижі, Гете у Веймарі, Толстого у Ясній Поляні. Гірше виглядають штучні реконструкції, вирвані із свого природного середовища, як, приміром, робочий кабінет Стріндберга, перенесений до Стокгольмського музею. Що ж до Польщі, то й тут ми виявляємо чимало недбальства. Правда, існують Харенда, де жив Каспрович, і наленчевська «хата» Жеромського, проте ходять чутки, що будинок у Волі Окшейській, де народився Сенкевич, майже розвалився, а будинок Крашевського у Варшаві на Мокотовській усе ще чекає більш гідної долі. З наших давнішніх письменників ніхто не втримався в своєму домі: вони стали жертвами пожеж, війн, цілковитого забуття.

Слідом за авторами увічнено пам’ять і героїв їхніх творів, яким часто відтворюють умовні житла: оселя Дульцінеї в Тобосо, кімната Шерлока Холмса на Бейкер–стріт у Лондоні, або ж на будинках, де вони нібито мешкали, чіпляють меморіальні дошки — у Вокульського і Жецького були такі таблички у Варшаві. Ставлять персонажам і пам’ятники. Є пам’ятник Дон–Кіхоту, Гражині в Кракові, Пітеру Пену в Гайд–парку, Мірейю Містраля в Сент–Марі де ла Мар і Піноккіо в маленькому тосканському містечку, звідки родом його автор Карло Коллоді, навіть бальзаківський Годіссар так припав до серця виноторговцям у Вуврі, що вони спорудили йому пам’ятник. Зустрічаються зворушливі приклади увічнення пам’яті великих творців, як–от шекспірівський сад у Булонському лісі, де квітне рослинний світ, Шекспірових драм. Видано чималий том (понад 800 сторінок) під назвою «Літературний путівник Франції», в якому названо вулиці Парижа і всі аж до найменшої місцевості, пов’язані з тим чи іншим уславленим іменем або згадані в поетичному чи прозовому творі, їм присвяченому. Там же вміщено і карту літературних салонів і мандрів, особливо таких блукачів, як Руссо чи Верлен. Не перелічити всього, що робить вдячна людська пам’ять і глибока повага, віддаючи посмертну шану великим письменникам, іноді здається — це нащадки хочуть сплатити борг своїх предків.

Поки письменник живий, його облягають справи й турботи щоденного життя, дійсність примушує його займатися справами, які уявляються найважливішими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він син, чоловік, батько, квартиронаймач, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі численні щупальця сучасного життя обплутують його, оволодівають ним, перешкоджають будь–якому прояву його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, злить, ображає, обдурює, завжди комусь заважає, затуляє своєю тінню, не дає рости, і завжди перед ним виникають невідкладні завдання: про них завтра вже забудуть, але сьогодні вони вимагають негайних вирішень, досить з його боку жесту досади чи зневаги, необережного слова або необдуманого кроку, щоб збудити чийсь гнів. Ставши на чийсь бік, він посвариться з тими, в кого інші переконання: бо ніщо так рідко не зустрічається, як терпимість до чужої, навіть найсправедливішої думки. Так буває в епохи бурхливі, в часи переворотів і перемін, в інші ж періоди, коли суспільне життя плине спокійно і гармонійно, коли не вирують пристрасті, письменник нічого не втратить в очах суспільства, навіть якщо поставиться до нього зневажливо. Навпаки, це може підняти його авторитет. Проте трапляється, що і в найспокійніші часи письменник заздрісний, честолюбний, інтриган викликає гострий осуд сучасників. Митець може опинитися в полоні низьких пристрастей, досить йому відірватись від свого світу думок та слів.

Після смерті письменника його ім’я дуже швидко очищається від паразитичної флори, якщо тільки справді він вартий жити в пам’яті нащадків. Контури його постаті поступово спрощуються, суть її може бути виражена кількома фразами, іноді двома словами, а то й одним прикметником. І ось велика й складна особистість письменника підноситься в безсмертя у формі якогось гучного афоризму, що його з хвилюванням, з шанобою, а можливо, і з байдужістю будуть повторювати покоління. Весь пантеон літератури населений такими тінями, накресленими квапливими й поверховими штрихами, котрі, подібно до стрічок з написом на старовинних портретах, містять епітет, найсуттєвіший для цього письменника.

Немає нічого сумнішого від імен, котрі дивляться на нас із табличок на розі вулиць, і які неможливо розшифрувати без енциклопедичного словника. В Афінах є цілі квартали, заповнені безліччю імен, відомих лише любителям античності. Потрібна неабияка ерудиція, щоб у Парижі не розгубитися під табличками на будинках, де увічнено забуті імена. А перед кожним кріслом «безсмертних» у Французькій академії не можна не відчути глибокий смуток: тут читаються літанії в пам’ять тих, хто колись на них сидів.

Пам’ять європейської культури перевантажена. XIX століття збагатило її силою–силенною імен з усіх епох і народів. У XIX столітті відбулося розширення обріїв завдяки поліпшенню засобів комунікації, обміну думок між континентами, де оселилася цивілізована людина і ввійшла в зв’язок з іншими культурами, пізнавала їх і вивчала. Нечувана досі допитливість зробила розум цивілізованої людини здатним сприймати і розуміти найрізноманітніші й протилежні погляди, форми мистецтва, засоби вираження, красу.

У попередні епохи все зводилося до якогось певного аспекту, наприклад, національного, релігійного. В середні віки майже не звертали уваги на літературу, яка не мала зв’язку з догмами релігії. Гуманізму було досить античності та наслідування їй.. Французький класицизм задовольнявся небагатьма естетичними ідеалами. Лише наприкінці XVIII століття такі явища, як воскресіння з мертвих, Шекспіра або оновлена концепція античності, провістили прихід нової ери в розумінні мистецтва. У XIX столітті невтомно вивчали літератури минулого, як і сучасну літературу, вивчали все, що створювалося під будь–якими географічними широтами. В пантеоні загальнолюдської культури стався ряд переміщень. Чимало раніше великих особистостей втратило свою значущість, а ті, хто був забутий чи навіть невідомий, стали знаменитими. Захоплене ставлення до всього, що було прекрасне, оригінальне, артистичне, з’єдналось воєдино, увібравши в себе і «Нібелунгів», і «Шах–Наме», і «Махабха–рату», і «Божественну комедію»: китайська, японська, індійська драми зазвучали на європейських сценах, відкрилася широка дорога для лірики й прози малих націй, досі замкнутих у своїх межах чи настільки віддалених, що ніхто їх не турбував. «Братство прерафаелітів» складало календарі великих письменників та художників, щоб святкувати їхні ювілеї. Цей звичай поширився в багатьох країнах, і тепер можна урочисто відзначати тисячоріччя Арістофана, Ціцерона чи Вергілія на обох півкулях, і навіть імена, не настільки відомі світові, теж вимагають цієї честі.

Так зростає тягар дат, імен, творів, і рухати його стає дедалі важче. В документальних томах, кількість яких невпинно збільшується, десятки фахівців об’єднують свої зусилля, намагаючись дати панораму «літератури світу». Мені якось трапилася книжечка, видана безтурботного 1900 року, — вишуканий том близько 200 сторінок (і навіть з ілюстраціями), де автор упорався з п’ятдесятьма віками літератури від Єгипту, Вавілону й Китаю, охопив всю поверхню земної кулі від Тихого океану до Атлантичного. Польській літературі там відведено, пригадується, рядків десять. Загалом книжка була схожою на розписку в одержанні гігантського спадку, і уявлялося, що щасливий спадкоємець, розписавшись, спокійно бере ранкову газету.

Можна і в газеті зустріти таке підбиття підсумків двадцяти літературним століттям. Так, якось часопис «Britain Today» («Великобританія сьогодні») провів серед своїх читачів анкету з проханням назвати сорок найкращих книжок нашої ери, починаючи з першого століття. Відповіді надійшли з усього світу, і ось їх підсумки: на першому місці опинився «Дон–Кіхот», на другому — «Війна і мир», «Мандрівки Гуллівера» і «Знедолені» — на сьомому, «Мадам Боварі» — на одинадцятому, а «Кандід» — на сімнадцятому. Наприкінці четвертого десятка вдалося втиснутися «Трьом мушкетерам», але вже не вистачило місця ні для Бальзака, ні для Стендаля. А про польських письменників, ясна річ, ніхто навіть і не згадав. У цих відповідях вражає несподівана й незрозуміла шкала оцінок, яка зовсім не збігається з «офіційною», тобто встановленою критиками та істориками літератури. Це «думка читачів», про яку Паскаль дещо нерозважливо твердив, буцімто вона розумна й справедлива, але щоразу викликає подив. Досить, приміром, провести в газеті плебісцит на тему: хто заслуговує на Нобелівську премію, як називаються імена, що ніколи не спали б на думку людям, по–справжньому причетним до літератури. Скільки сміху викликав одного разу лист, адресований «Au plus grand po?te de France» — («Найбільшому поетові Франції»). Пошта переслала листа Віктору Гюго, той у напливі скромності, навіть не відкриваючи його, переслав Мюссе, Мюссе переправив Ламартіну, а коли лист знову повернувся до Гюго, творець «Ернані» з гіркотою пересвідчився, що він призначався для віршомаза, який друкував римовані фельєтони у недільних числах однієї популярної газети. Якщо мова йде про письменників давніх, то тут примхи читацької маси приборкуються школою, підручниками, енциклопедіями.

Наше покоління заслуговує на довіру. Жодне попереднє так не дбало про забезпечення книжці якомога довшого існування. Ми створили безвідмовні засоби зберігання книжок. Великі бібліотеки в сейфах із заліза й бетона, розташованих у підземних галереях, захищають звичайний аркуш паперу від його одвічних ворогів — вогню й води — і вживають заходів для захисту книжок від руйнівних дій сучасної війни. Прийшов на допомогу мікрофільм, що дає змогу помістити в одній невеликій валізі вміст величезних бібліотечних залів, і на випадок небезпеки цю валізу можна заховати в надійному місці. Отже, ця мікроскопічна форма дає можливість зберігати багато віків не лише книжки, але й часописи і навіть газети, які врешті довелося б знищити: для них не вистачило б у сховищах місця і, крім того, вони все одно рано чи пізно спорохнявіли б через низьку якість паперу, на якому звичайно друкують газети. Більше того, виник проект випуску деяких творів у формі коробочок, що містять друкований текст, фотокопію рукопису, іконографію автора та його твору і, нарешті, голос автора, записаний на платівку.

Уже давно вжито заходів для збереження перших видань деяких сучасних книжок, за якими згодом ганяються бібліофіли, досить такій книжці стати рідкістю: в паризькій Національній бібліотеці такі примірники позначаються трикутною печаткою зеленого кольору. Їх або зовсім не видають читачам, або лише в поодиноких випадках. Звісно, не кожен автор удостоюється такої честі: вибирають тих, кого чекає безсмертя. Дирекція бібліотеки зберігає це в таємниці, літератори намагаються розкрити її, виникають сварки, претензії, образи. За чутками, є й такі, хто вдається до протекції для одержання «зеленого трикутника», не менш привабливого, ніж розетка Почесного легіону. Майбутнє, як завжди, обов’язково утне якийсь фокус, і бібліофіли XXV століття будуть заламувати руки, не знайшовши перших видань книжок, автори яких свого часу не визнавалися гідними «зеленого трикутника».

У порівнянні з нашою завбачливою епохою попередники — особливо від кінця античності до гуманізму — були страшенно недбалі й марнотратні. Що збереглося від античної літератури? Самі клаптики, як оті уривки пишних шат, що їх знаходять у гробницях і потім виставляють у музеях, пропонуючи нам милуватися ними як рештками коронаційних уборів фараона чи імператора. Софокл написав близько сотні драм. Есхіл трохи менше, до нас же від кожного з них дійшло лише сім. Понад дві третини спадку Евріпіда ми втратили. Від Арістофана вціліла одна десята. Алкей, Сафо, Тіртей, Архілох звертаються до нас у розрізнених і коротких фрагментах. Від багатьох лишилося тільки ім’я. Час від часу на якомусь єгипетському смітнику знаходять папірус, що вражає як нове, досі невідоме творіння давньої літератури; так, недавно знайшли повний текст однієї з ранніх комедій Менандра. Але гід сотень творів філософів — а серед них було багато геніальних — збереглися лише цитати, наведені Діогеном Лаертським, настільки обмеженим, що Моммзен назвав його «бараном із зсяотим руном». Величний ліс, який шелестить тисячами імен, — такою уявляється нам давньогрецька література, а сьогодні вона виглядає як кілька самотніх дерев, що стирчать на лісосіці, подекуди збереглися пеньки, а від багатьох дерев нічого не лишилося, так старанно викорчував цей ліс час.

Латинську літературу доля також обійшла ласкою. Не збереглися творіння її засновників, лише Плавт і Теренцій донесли до нас римську комедію. І все ж, починаючи, від занепаду Римської республіки і включаючи період Римської імперії, до нас дійшло багато авторів, та, на жаль, до геніїв туляться запопадливі нездари: Цезар поруч з Непотом, Саллюстій з Плінієм Старшим, Горацій з Фронтіном — автором трактатів про водогони. Лівій — четвертований, Таціт — з виїденою серединою «Анналів».

У цьому не можна звинувачувати саму античність, бо й вона трохи зналася на бібліотечній справі. Александрія мала книгосховище, де було, мабуть, усе, створене давньою Грецією в літературі, філософії та науці. Бібліотеки меншого масштабу були скрізь: у самій Греції, в Азії, в Африці. Імператорський Рим мав кілька великих зібрань грецьких та латинських книжок. Одначе всього цього виявилося замало, щоб протистояти нашестям, пожежам, знищенню.

Ми ніколи не дізнаємось, що вціліло до середньовіччя, адже книжці доля приготувала нові біди. Так, у середні віки далеко не до всіх старовинних книг ставилися милосердно. Деякі з них постійно читались і часто переписувались наново (відверто кажучи, щоразу дедалі гірше), а тисячі інших нікого не цікавили, окрім пацюків. Коли ж навчилися використовувати старі пергаменти як матеріал для нових написів, виникли палімпсести — сумні пам’ятки знищеної думки древніх. Лише тепер у наших руках за цілком сприятливих обставин і з допомогою неймовірно складних маніпуляцій іноді проступають ледь помітною павутинкою літери з–під розмитого середньовічного чорнила.

Проте й ця невелика група античних авторів, що вціліли, зазнавши безліч бід, наприкінці середньовіччя перебувала на порозі загибелі — гуманісти з’явилися останньої хвилини, щоб врятувати бодай частину засуджених. Ось як описує Боккаччо свої відвідини Монте–Кассіно: «Бажаючи оглянути бібліотеку, про яку чув, що вона чудова, я звернувся до одного з ченців з проханням, аби він мене туди провів. Але той різко відповів: «Іди сам, вона відчинена!» Зраділий Боккаччо вибіг по сходах і виявив, — там, де зберігаються книжкові скарби, немає ні дверей, ні замків; увійшовши всередину, побачив, що все поросло травою, посіяною вітром крізь зяючі вікна, книжки ж були вкриті товстим шаром пилу. Засмучений Боккаччо почав оглядати том за томом — численні й різноманітні твори авторів античних та іноземних. Траплялися книжки з відірваними четвертими частинами сторінки або відірваними полями, а деякі зовсім спотворені.

Гірка доля творінь великих умів, що потрапили в руки негідних людей, вразила Боккаччо, він заплакав і спустився вниз; зустрівши іншого ченця, запитав у нього, чому такі коштовні книжки перебувають у жахливому стані. Чернець відповів, що брати, бажаючи заробити кілька сольді, виривають чвертки пергаменту, стирають написане і роблять маленькі псалтирі для хлопчиків, а на відрізаних полях пишуть листи на замовлення жінок.

Петрарка, Боккаччо, Колюччо Салутаті, Поджо Браччоліні та інші гуманісти здійснювали паломництва в далекі монастирі, порпалися в церковних архівах, нишпорили по горищах і комірчинах, роз’їжджали по всій Європі, залучали до своєї роботи посольства і рятували від загибелі вкриті пліснявою томи, з яких негайно знімали копії власноручно або доручали це переписувачам, вартим довіри. Завдяки їм ми одержали Ціцерона, Таціта, Катулла; останній загинув би, якби його вчасно не переписав Колюччо Салутаті, тому, що веронський рукопис, з якого флорентійський гуманіст зробив копію, невдовзі безслідно зник. Так могло статись і з рештою — іноді долю книжки вирішував один день. Петрарка дав комусь твір Ціцерона «De gloria» («Про славу»), відклавши на потім його переписування, і він більше до нас не повернувся і був назавжди втрачений. Тільки–но було винайдено книгодрукування, одразу ж розпочали друкувати письменників давнини, їх ніби витягли з могил, і вони вступили в нову еру слави, яка для декого виявилась блискучішою від усіх колишніх тріумфів.

Йоганн Гутенберг дав можливість літературним творам протистояти навіть найбільш руйнівним історичним катастрофам та катаклізмам. Правда, в XV і XVI століттях тиражі були ще невеликі, тому той чи інший інкунабул швидко ставав надзвичайною рідкістю, унікумом, проте в подальшому кількість друкованих примірників книжок так зросла, способи їхнього зберігання Так удосконалились і поширились, що тепер кожна книжка має всі умови для безсмертя. Не можна говорити про смерть літературного твору, поки він існує бодай в одному–єдиному примірнику. Зовсім випадково виявлені папіруси з віршами Бакхіліда і Геронда воскресили з мертвих двох усіма забутих поетів давнини. Аналогічний випадок або раптова зацікавленість читача може через багато віків відродити й викликати успіх авторів, зневажених або забутих. Нині будь–яка книжка, навіть список телефонних абонентів, має величезну перевагу над творами письменників античності та середньовіччя: вона не залежить від ласки людини, яка нею зайнялася б і присвятила багато місяців на її переписування.

Кого не хочуть читати, того не будуть і переписувати — через це гинули цілі літературні епохи і багато жанрів. У нас, у Польщі, з цієї причини загинуло все XVII століття; плідне й щедре, істинний «сад непрополотий», багате новими формами, повнокровне, воно виявилося похованим живцем, спочатку підступною цензурою, потім байдужістю суспільства. «Мемуари» Пасека і «Хотинську війну» Потоцького видали тільки в XIX столітті, коли вони перетворилися в літературні пам’ятки для втіхи любителів старю польської мови і для вивчення в школі. Перебуваючи в забутті, вони були позбавлені можливості формувати польську оповідальну прозу і польський епічний вірш, кілька поколінь не мали змоги читати їх. Так і поезія Збігнєва Морштина не ввійшла природною ланкою в розвиток воєнної польської лірики. І ще сотні творів, що лишаються в рукописах, схожі на кокони, з яких невідомо коли вилетять метелики.

Літературне безсмертя може бути пасивним або дійовим. Перша форма — це лише існування. Рукопис за певним номером в інвентарному списку сховища або якась кількість віддрукованих примірників з відведеним для них певним місцем на бібліотечних полицях, у каталогах та бібліографічних виданнях, вони можуть віками не стикатися з людиною, лише час від часу чиїсь руки переставлять їх з полиці на полицю, зітруть з них пил або ж перевірять на титульному аркуші їхні метричні дані. Мине багато поколінь, перш ніж хтось їх розгорне, прочитає… найчастіше справа обмежиться згадкою у виносці або короткою цитатою. І для багатьох книжок уже це досягнення. Проте кожне творіння людського духу має потенціальну силу. Поки воно існує, завжди можуть скластись обставини, які покличуть його до активного життя, дозволять впливати на людські уми, пробуджувати цікавість, радість, захват. Як часто твір, зневажений сучасниками, а іноді й самим автором визнаний за хибний і невдалий, якщо йому пощастить уникнути кошика для сміття чи печі, в пізніші віки здобуває славу, знавці з радістю вітають його як живий голос минулої епохи, він може виявитись зарахованим до найважливіших злетів свого часу, в гіршому разі буде служити цінним його свідоцтвом.

Роль документа — остання надія книжок, зачеплених смертельним склерозом. До цього скромного рівня опускаються не тільки твори, позбавлені тих чи інших літературних якостей, але й потьмянілі шедеври, які відірвалися, наче метеорити, від своїх світів. Для того щоб літературний твір жив справжнім життям, треба, щоб і далі існував народ, який його створив, або принаймні жила культурна традиція цього народу. «Гілгамеш» читають крізь туман недосконалих перекладачів, у багатьох він збуджує цікавість лише як голос зниклої епохи, навіть може розчулити, захопити, та, по суті, лишається тільки предметом дослідження для невеликої групи ассірологів. Це стосується і перлин давньоєгипетської поезії, зрідка блиснуть вони далеким віддзеркаленням під пером сучасного поета, спокушеного якимось зворотом, загадковою метафорою, тональністю, проте їм ніколи не увійти в животворне коло духовних цінностей сучасної людини. Тому що не існують більше ні вавілоняни, ні єгиптяни, немає народної свідомості, здатної в цих літературних пам’ятках пізнати й оцінити творіння свого національного генія, а народи, які тепер живуть на їхніх землях, не перейняли тих традицій. Так могло б статися і з античною літературою, коли б Візантія не зберегла грецької традиції, а латинську не сприйняли б романські народи.

Істинно безсмертний літературний твір доти, доки не втратить здатності оновлюватись і мінятися в умах нових поколінь. Різні й незвичайні долі випадали книгам… Якщо твір мав таке довге життя, як «Іліада», «Енеїда», «Божественна комедія», він не раз змінювався, трактувався по–новому. Хто відгадає, яку «Іліаду» знали сучасники Гомера? Ті ж самі звуки, ті ж слова й вірші в кожному столітті пробуджували інші уявлення, проте неодмінно у чомусь схожі з попередніми, поки був живий дух античності разом з богами, рештками давніх звичаїв, тінню старих поглядів. Починаючи з середніх віків Гомер то віддалявся, то наближався, то виростав, то дрібнішав — протягом усього XIX століття він служив об’єктом вівісекції філологів. У наші дні знову повстав з мертвих. Ходив у народному вбранні, як сільський лірик, і вступав у замки й палаци, як придворний поет.

Компаретті, написавши «Вергілій у середні віки», створив щось на зразок фантастичного роману, змалювавши в ньому мандри римського поета серед вірувань, забобонів та марновірств середньовіччя. Автор четвертої еклоги виявився провісником спасителя, і про нього співали в церквах:

Мароне, перший серед перших

Ти сповістив нам, що Христос явивсь.

Вергілій був магом, чарівником, посвяченим у сокровенні таємниці мудрецем, йому приписувались відкриття та винаходи, яких людство марно очікує й по сьогодні. Данте знайшов у ньому поводиря по пеклу й чистилищу. Звільнений від легенд, він повернувся в епоху Відродження до простої і чесної слави поета і всіх нею затьмарив. Разом з іншими класиками античності був похований у бурхливу епоху романтизму, тривалий час перебував у ролі зброєносця з почту Гомера.

А Овідій став поляком. Досить було йому згадати в двох віршах про знання сарматської мови, як наші легковірні предки вже надали йому польське громадянство, з допомогою незграбної археологічної фальсифікації було доведено, ніби він похований у Польщі, і так вважали досить довго, навіть серйозні вчені Вишневський і Белєвський повірили в це.

Найрізноманітніші відтінки захоплення і байдужості, любові й ненависті супроводжують літературні твори протягом їх життя. Будь–яка зміна літературних уявлень, політичного ладу, суспільних доктрин, звичаїв, моди одразу ж своєрідно впливає на форму твору й нав’язує йому новий зміст. Чого тільки не вписували в текст «Гамлета»! А хіба його автор, проходячи крізь віки, не втратив навіть своє ім’я? Колись новий Компаретті збере й опише метаморфози, Шекспіра, що не поступаються своєю бурхливістю перед тими, через які пройшов Вергілій. Якщо мені не зраджує пам’ять, у Маколея є нарис про посмертну долю Макіавеллі, і виявляється, що від його імені походить одна з назв диявола в англійській мові.

Дорога літературного твору до читача завжди встелена несподіванками. В різних епохах цей твір читають щоразу інші читачі. Рідко буває, щоб твір зустрів визнання всіх верств суспільства, навіть однієї епохи, як, скажімо, було з Вальтером Скоттом, якого з однаковим задоволенням читали Гете й неотесані шотландські фермери, або з Сенкевичем, над трилогією якого втирали сльози і граф Тарновський, і селяни його маєтків. Звичайно твір стає надбанням однієї суспільної групи, а потім уже мандрує до іншої. «Робінзон Крузо» спочатку захоплював розважливих міщан, а потім ним заволоділи діти. Народні пісні, такі, як пісня про Косове поле або «Калевала», виходять з–під стріх, де про них скоро забувають, і потрапляють до еліти. Проте й еліта змінилася. Середньовічний рицарський епос призначався для придворних, для войовничого і освіченого лицарства, а в наш час ним цікавляться лише вчені та письменники. Якби не школа, така ж доля Чекала б на всіх класиків.

Класики є в кожній літературі, і кожен письменник, який себе поважає, плекає надію, що колись і він буде до них зарахований. Але товариство це дуже різнорідне. Справжнім геніям сусідують галасливі балакуни, які повторюють заяложені фрази, і ті, хто пише гладенько чи кучеряво, і елегантні стилісти, і афектовані кривляки. Пригадую, як на одному літературному зібранні нещиро обурився Марінетті, коли Каден–Бандровський назвав його класиком футуризму. Треба небагато, щоб у майбутньому це стало фактом. У класики посвячує звичай, сприяють цьому посвяченню застійні судження, а найчастіше — школа. Лівій Андронік зі своєю «Одіссеєю» примудрився протриматись у римській школі кілька століть, а відлуння його сатурнового вірша можна ще почути в творчості молодого Горація. Наші видавництва не знають міри, щедро нарікаючи класиками письменників зовсім несподіваних, складається враження, що в їхньому розумінні на це має право кожен померлий письменник.

У будь–якій країні школа забезпечує безсмертя або дуже довге життя багатьом письменникам, а давніх, особливо латинських, перетворила на божества. Шкільні роки, осяяні сонячним світлом ранньої юності, згодом, як спогад, викликають дуже ніжне почуття до книжок, котрі колись прилучали нас до літератури — на цих книжках ніби залишається пилок весни життя, і ми вважаємо святотатством, якщо хтось зневажливим ставленням порушує успадковану ієрархію духовних цінностей.

Та не будемо себе ошукувати: ця прихильність найчастіше обмежується іменами авторів на пам’ятниках або у назвах вулиць, а в пам’яті нерідко нічого немає, крім назв їхніх творів. Найшанованіші книжки, як правило, не належать до числа таких, що їх найбільше читають. Відома епіграма Лессінга:

Всі ви шануєте Клопштока.

Та хто його читав хоч раз?

Шаноба ця — про людське око,

Ви ліпше почитайте нас.

Так, непогане побажання. Література повна клопштоків, шанованих реліквій, схиляння перед якими передається у спадок з покоління в покоління, підтримується докторськими дисертаціями, уривками в шкільних підручниках, з додатком грунтовної біографії. Це безсмертя в аптекарських дозах, подане в пігулках і препаратах, і призначення його — живити так звану загальну освіту. Закам’яніла слава в такій формі випала на долю сили–силенної письменників, колись живих, полум’яних. Сьогодні ж на краєвиді літератури вони стоять як згаслі вулкани.

Мені часто спадає на думку: з яким здивуванням сприймали б свою славу у нащадків деякі письменники минулого.