Покликання

Покликання

Як джерела землеробства, мореплавства, торгівлі, медицини, будь–яких винаходів, ремесел і мистецтва мають свою міфологію, в якій людська думка зрікається права на їх відкриття без участі надприродних сил, так і література шукала колись свою колиску в світі богів і героїв. Так виражалися й незвичайність творчого обдаровання, і нерозгадана давність мистецтва слова. Боги отверзають уста своїм обранцям. Пророки вели мову про «вогненний камінь», а Гесіод розповідає, як музи навчали його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. Отож у кількох переказах бачимо, як бджоли (божественні меліси) змащують медом губи сплячого Платона. Згодом замінено ці образи поняттям божої милості! вродженого хисту, покликання.

Милість божа витворює пророків і апостолів. Книги Старого завіту належать до найвищих злетів слова, однак нікому не спаде на думку, ніби Ісайя та Ієремія оволодівали майстерністю, обдумуючи письменницькі прийоми, ніби вони обрали собі форму висловлення, заздалегідь ретельно зваживши, яке місце в літературі вона зможе їм забезпечити. Так і послання апостола Павла вражає нас своїм стилем, що ламає традиції грецької літератури, відбиваючи вперті й запеклі герці думки з непокірним словом, думки, яка будь–що має бути висловлена нехай навіть і на згарищах спотвореної граматики.

Саме цей примус, настільки потужний, що його неможливо пояснити нічим, окрім натхнення, божої ласки чи веління, є істинним джерелом творчості, а сама вона — лише відблиском великої душі. Яким же мав бути безпосередній вплив такої індивідуальності, як стикалися сучасники з цим живим вогнем!

Не менше приголомшують твори містиків, де слову належить передати те, що вираженню не піддається, і де воно йде на вірну службу таким станам душі, для яких воно не було створене і які, власне, можуть без нього обійтися. Слово у містиків іноді виступає свідченням недосконалості людської натури, нездатної існувати без слухачів і співучасників. Чари, пройняті екстазом, захватом, видіннями, виливаються у виразах, в яких жар душі вже вистиг. І єдиним шансом цих пригаслих ватрищ є зустріч з духовним середовищем, здатним його роздмухати знову, тобто — із другою містичною душею. Однак подібні зустрічі такі рідкісні, як зустріч двох зірок у порожнечі Всесвіту. А нам лишаються коментатори, що порпаються в попелі.

Релігія, людство, народ, суспільство, ідеї, ідеали мають своїх апостолів, які ладні присвятити їм життя, які шукають засобів підтримати, возвеличити, освятити. Природним засобом є дія, діяльність, слово ж виступає ніби замінником, часто результатом покори. Коли обставини не дозволять апостольській душі стати на чолі церкви чи релігійної секти, одержати владу над народом чи якоюсь громадою, наприклад, політичною партією, перо перетворюється на єдину зброю. Може, це надуживання високим стилем, але «апостольство» найкраще визначає цей різновид письменницької діяльності. В останньому ряду таких знедолених людей дії перебувають старі державні мужі або відставні генерали. Вони пишуть мемуари, брошури, памфлети, що іноді виявляються довговічнішими за їхні власні діяння.

Ті, хто вважає, що письменником треба народитися, одержали б тут привід для сумнівів. Пророк, апостол, політичний діяч, вождь не бачать у письменництві ні своєї мети, ні свого істинного покликання: письменництво стає однією з форм їхньої активності, аж ніяк не найзнаменнішої, часто незграбної, іноді непорядної. Інше покликання заявило тут про себе, письменницькі праця не була їм рокована від початку. Її впряжено в службу ідеї, заради суспільного добра, науки, тому незрідка перо замість забезпечення перемоги ідеалові, за який воно боролося, здобуває славу саме собі.

Ось випадок з, Жан–Жаком Руссо. У «Сповіді» він розповідає про свої прогулянки між Парижем та Венсенном (дві милі), які він переривав коротким відпочинком, завжди маючи при собі щось для читання. «Одного разу я захопив з собою номер «Меркюр де Франс» і, йдучи та гортаючи його, натрапив на конкурсне запитання, запропоноване Академією в Діжоні: прогрес науки та мистецтва призвів до погіршення чи поліпшення моралі? Прочитавши ці слова, я побачив інший світ і став іншою людиною. До Венсенна я прийшов близький до шаленства. Дідро це помітив, а коли я сказав про причину, він тут?таки умовив мене розвинути свої думки й узяти участь у конкурсі». В іншому місці «Сповіді» Руссо додає кілька деталей: «Якщо коли й існувало щось схоже на миттєве натхнення, то це був стан, в якому я перебував, прочитавши про конкурс». Руссо пише, як закалатало його серце, потьмяніло в очах, запаморочилась голова, і признається, що впав під одним з придорожніх дерев і в несамовитому збудженні пролежав там в півгодини, а коли підвівся, жилет був мокрий від сліз. У розповідях Дідро й Мармонтеля ця подія змальовувалась інакше. Дідро собі приписував ініціативу, імпульс, що наштовхнув Жан–Жака на карколомну дорогу войовничого вільнодумця, але в цих оповідях Дідро наросло чимало злостивості. Лишається факт раптового натхнення і відкриття свого шляху. Справжній акт покликання.

Хоча покликав його голос Думки, а не Мистецтва, Руссо зробився відтоді письменником, йшов від теми до теми, повідав історію кохання, змальовував любі оку краєвиди, мелодійною прозою звіряв таємниці власного серця. Чи означає це, що епізод з конкурсною темою був простою випадковістю, збігом? Аж ніяк. То було зерно, кинуте у грунт, розпушений роками мрій та спроб. Це правда, що до тієї хвилини він мріяв про славу композитора, хоча на той час мав у своєму доробку вже і «Нарциса» — маленьку прозову комедію в стилі Маріво, і трагедію «Відкриття нового світу», і пригорщу мініатюр у віршах. Такі передумови стати письменником бувають прихованими або не втіленими в життя у політиків та у вождів. «Анабасіс» — денник військової кампанії, але є у Ксенофонта і педагогічний роман (прототип «Еміля»), і спогади про Сократа, й історичні нотатки. Наполеон, до того як увічнити своє перо в прокламаціях та описах власних походів, замолоду пописував літературні твори. Юлій Цезар, перш ніж створити «Коментарі», захоплювався проблемами стилістики.

Раптове пробудження письменницьких схильностей та Здібностей у людині несподіване для неї самої і довго нею виношується. Та сама суспільна, політична й релігійна пристрасть може запалити тисячі людей, проте лише один серед них, Станіслав Ожеховський, не задовольняючись криком на сеймиках, перетопить усі свої обурення, пориви, турботи, ненависть і надії у щирого золота прозу. Чи перевищує він решту інтелектом, здібностями? Безумовно, проте серед цих здібностей є одна, розвинута сильніше, ніж інші, навіть якщо вона довго не давала про себе знати: здібність відчути, скільки сили таїться в слові і як цю силу можна зробити | слухняною.

Є різниця між письменником, якого надихнула ідея, і письменником, покликаним самим письменницьким інстинктом. Перший обирає перо серед кількох інших знарядь діяльності і, якщо воно було для нього єдиною можливістю, відкладає його, щойно виконає свою місію. Для другого ж творчість найчастіше припиняється разом із життям. Як казав Петрарка: «Scribendi vivendique mihi unus finis erit» («Я перестану писати, коли перестану жити»). Це призводить іноді до зіткнень із суспільством, до болісних помилок і розчарувань, іноді навіть до трагедій чи сумних фарсів, коли чудовий у минулому поет раптом починає писати театральні п’єси, розраховані на дешевий успіх. Прикладом розумного самообмеження був Вальтер Скотт. «Уже давно, — казав він, — я перестав писати вірші. Колись я здобував перемоги в цьому мистецтві, і мені не хотілося б дочекатися часу, коли мене перевершать тут інші. Розум порадив мені згорнути вітрила перед генієм Байрона». І він відкрив для себе нову сферу творчості, де не мав суперників.

Немає жорстокішого слова про письменника, як те, що він «скінчився» чи пережив свою творчість. З тієї хвилини він починає тремтячою рукою руйнувати свою колишню славу. Сильні особистості вчасно відкладали зрадливе перо. Міцкевич був поетом лише кілька років, і вони дали все — від балад до «Пана Тадеуша». Після цього він жив і діяв як політик, публіцист, лектор університету й апостол, закінчив своє життя солдатом. Та в усіх своїх іпостасях він завжди лишався поетом, тому що поетична творчість складається не лише з віршів: вона — це все поетове життя. Але часто–густо письменник неспроможний вчасно відмовитися від своєї справи й тішить себе ілюзією, нібито здобута майстерність зможе замінити йому свіжість імпульсів і уяви.

«Якщо хтось жде від мене нових віршів, яких я вже більше не пишу, — признавався старий Сюллі Прюдом, — я відчиняю шухляду стола й діртаю звідти першийліпший незакінчений уривок. Негайно ж давні рими повертають мені стан духу, який колись їх породив. Відгукується молодість, і колишні почуття зігрівають серце, знову б’є висохле джерело».

Той день, коли це джерело забило вперше — найпрекрасніший у житті. Дивовижно, але дуже важко відшукати цей день у пам’яті, пригадати його місце в календарі. Мало кому щастить відтворити обставини, за яких відбулося це посвячення в поети. А тим часом народження письменника — велика, приголомшуюча подія. Могутнє переживання, яке захоплює, мов перше кохання, а часто, особливо в поетів, з ним і пов’язане. Поезія сходить на душу, як весна. Світ зненацька постає оновленим, блакитним. Поети розквітають рано, іноді до тридцятирічного віку дають усе, що могли дати, як, наприклад, Шеллі, який помер у тридцять років, Байрон — на два роки старший, а Рембо перестав творити, вийшовши з юнацького віку. Величезну працю Словацького ввібрало сорокарічне життя сухотного хворого. Не переступив сорока років і Лукрецій, відомий ще й тим, що створив філософську поему, наситивши її своєю пристрасною, шаленою молодістю. Молодими згасли Яницький, Семп–Шажинський; двадцять два роки було Кернеру, коли він упав на полі битви; двадцять сім — Лєрмонтову, який загинув на дуелі. За сотні виходить перелік поетичних душ, котрих спалило жадібне полум’я.

Поезія відкривається в той період життя, коли відчуття ще найсвіжіші, зачарування світом найсильніше, коли все уявляється новим і незвичайним. Молодість суб’єктивно лірична, вона ігнорує існування інших індивідів, вважає світ своєю неподільною власністю. Інша річ проза: вона вимагає зрілості. Не досить зітхань, захоплень, метафор. Треба увійти в життя, навчитися багато чого, насамперед мистецтва самої прози.

Якщо не брати до уваги кількох наївних концепцій Гердера, немає жодної серйозної гіпотези про те, нібито спочатку людство розмовляло віршами, одначе історія кожної літератури починається таки з поезії. Адже вірш першим піднісся над буденною мовою і часто досягав досконалості задовго до того, як були складені перші несміливі фрази художньої прози. Її тонкий механізм вироблявся дуже повільно, а процес дозрівання прози — звичайно, у гранично стислому вигляді — повторюється у всіх письменників. Майже всі, ніби на підтвердження законів еволюції, починають з віршів, іноді довго не усвідомлюючи свого покликання, і, перш ніж цілком присвятити себе прозі, випускають томики віршів, яких згодом соромляться. Проте й тут, як і скрізь, є цікаві винятки. Анатоль Франс не зрікся молодості, проведеної на Парнасі. Дехто однаково служить поезії і прозі, як Поль Валері, до певної міри Жюль Ромен, який час від часу заявляє про себе віршами, у Польщі — Івашкевич.

Кажучи про поезію як про дарунок весни життя, не забуватимемо й про поезію, яку формує зрілий вік. Цей вік — пора філософської лірики, драми, епосу. Останній, тобто епос, дуже рідко буває плодом творчості в молоді роки. Данте не міг би написати «Божественної комедії» в період створення своїх канцон та сонетів, «Пан Тадеуш» не міг би з’явитися в період балад. Таким поемам віддається життя, знання світу, роздуми, зріла й сформована культура інтелекту. Так само поступово знаходять свій шлях майстри прози. Стендалю було вже за тридцять, коли він дебютував жалюгідним плагіатом про Гайдна, Джозеф Конрад почав писати на тридцять восьмому році життя, Бернард Щоу лише в сорокарічному віці наважився створити свою першу комедію, Гамсун пройшов через багато незгод, перш ніж його «Голод» приніс шматок хліба. Рідкісним винятком був Томас Манн: написав «Будденброків» у двадцять п’ять років.

«Щоденники» Жеромського — хвилююча оповідь про пробудження й становлення письменника, починаючи з ранньої молодості, в жахливих умовах, у голоді й холоді, серед нестатків та розчарувань. Важко знайти в літературі ще один написаний з такою щирістю документ, який настільки повно відтворював би низку днів і годин. Ніде більше не знайти такої впертої, героїчної боротьби, яку юнак, захоплений своїм покликанням, проводить всупереч людям і обставинам, мріючи лише про письменницьку працю і славу, будуючи свій власний світ, здобуваючи потрібні йому знання, відмовляючись від обіду заради театру чи виставки картин, які згодом опише у своїй крижаній комірчині закоцюблими від холоду пальцями, — спраглий більше до мистецтва, ніж до хліба.

Що ж це за сила, що за непереборний імпульс приводить письменника до цієї професії? У пошуках джерел такого імпульсу треба звернутися до однієї з рис людської натури, властивої всім людям, — це вкрай необхідно зробити, бо не подобає творців, які володіють мистецтвом слова, виділяти із загальної маси людей, ніби якісь особливі явища, рідкісні феномени чи психологічні ребуси. Цією рисою, притаманною всім людям, є потреба виразити вислові будь–яке явище життя і тісно пов’язану з цим потребу виявити самого себе. Вона маиже фізТологічна, а ослаблення чи повне зникнення її — що буває лише в небагатьох індивідів — суперечить самій людській природі. Люди небалакучі або мовчазні викликають занепокоєння чи сміх, сміх, — як різновид занепокоєння, своєрідна самооборона. ВсГлюди за своєю природою балакучі. Розмовляють невпинно: про свою роботу, про те, що робиться на білому світі, про своїх близьких, а найбільше про самих себе. Розповідати про_себе іншим — означає виборсатись із самого себе, розірвати бодай на коротку мить пута власного буття, позбутися болісної самотності, в якій ми від колиски до могили перебуваємо серед наших вражень, думок, снів, страждань, радостей, страхів, сподівань, поділитися, нарешті, з іншими своєю незвичайністю.

Всі люди незвичайні, всі переживають дивовижні пригоди, у кожній душі світ відбивається в тисячобарвних веселках незрівнянного блиску. Кожен, принаймні в певні моменти, усвідомлює це, проте багатьом бракує відваги признатися в цьому навіть собі. Люди в їхній переважній більшості — істоти несміливі. Іноді потрібні дуже сильні потрясіння, болісні чи радісні, щоб зірвати печать мовчання, і тоді з уст навіть наймовчазніших людей падають слова одкровення. Звіряння, визнання, сповіді, задушевні бесіди — ось найпоширеніші форми самовияву. Вже значно рідше це щоденники чи мемуарй, які пишуть таємно, і як людський документ вони слабші, тому що перенесення слів на папір позбавляє думки, котрі не звикли до такого роду зусиль, безпосередності, а літературний шаблон іноді їх геть знецінює. Але вже ці особисті записки — літературний твір у зародку, і, можливо, вони писалися в потаємному сподіванні, що матимуть читача, нехай навіть випадкового, — така думка ніколи не чужа тому, хто пише.

Опубліковані до війни спогади селян, робітників, емігрантів стали просто?таки сенсаційним матеріалом, засвідчивши, скільки смутку, невтоленних прагнень, а іноді й неабияких письменницьких здібностей дрімають у сірій людській масі. Коли стимули до прояву багатства думок, відчуттів, досвіду виявляються надто слабкими, то досить якихось великих потрясінь, щоб пробудити імпульс до творчості.

Саме так сталося в повоєнні роки: жорстокість і страхіття війни примусили людей у багатьох країнах взятися за перо й описати пережите. Хто пройшов крізь пекло, не міг уже знову замкнутися в звиклому колі мовчання. Навіть діти, й ті бралися за перо, як чотирнадцятилітня Анна Франк, чий приголомшливий щоденник про роки жахів у Голландії, перекладений багатьма мовами, обійшов увесь світ і засвідчив великий письменницький талант дівчинки. У нас, у Польщі, скромні зшитки, в яких маленький Давид Рубінович старанно записував хроніку страшних днів окупації, стали ще разючішим свідченням і ніби озвалися голосами мільйонів, затоптаних у німе забуття.

Письменник втілює загальне прагнення, виражаючи себе й світ, і в цьому він підкоряється природному імпульсу людської натури, а водночас ніби стає виразником тих, хто не може і не вміє висловитися сам. Хто багато пережив, скаже, як популярний сучасний американський письменник Ерскін Колдуел: «Я пишу тому, що бачив людей і речі, про які мені хочеться розповісти. Я навіть думаю, що зобов’язаний про це розповісти». Мільйони читачів утвердили його в слушності цих переконань, які, може, читачі майбутніх поколінь і не захочуть сприйняти. Але тремтіння від захвату, який проходить через усю історію літератури, сигналізує про ті особливі хвилини, коли люди в слові письменника знаходять себе, знаходять у цьому слові свої власні думки, висловити які вони самі не зуміли б. Більшою чи меншою мірою це стосується кожного літературного твору, навіть якщо це віршики в недільному номері газети.

Іноді здається, ніби весь світ підтримує письменника в його покликанні, просячи слова, яке увічнить і речі, й людей. Призначення літератури полягає в тому, щоб затримати час у його нищівному плині. Це вона у вічному теперішньому фіксує все, що будь–коли відбувалось. Тадеуш досі дивиться на гойдливу хвіртку саду; досі у вірші Гете триває хвилина вечірньої тиші; карета, яка везе мадам Боварі, гримітиме вулицями Руана, поки існує творіння Флобера, і так само живуть скромні предмети, якими не може похвалитися жоден музей світу, — замки й засувки з «Одіссеї», відтворені з таким натхненням, ніби поет і справді почувався зобов’язаним забезпечити їм безсмертя.

Схильність до самовисловлювання, притаманна всім людям, у письменника набуває особливої сили, здається, вона доповнює життя і навіть підсилює його. Прагнення увічнити явища в якусь мить увінчується небувалим тріумфом: створюються нові цінності. Не обов’язково, щоб такою цінністю виявилась нова світова концепція, важливе наукове відкриття, провідна ідея, нею може бути будь–який рядок вірша, будь–яке речення прози, що фіксують будь–який відбиток дійсності. Звичайно, багатше і яскравіше це проявиться в творіннях фантазії, де світ перетворюється і підкоряється іншим законам, котрі наближають його до тієї гармонії, про яку мріє людство, чи в образах, які виражають істинний сенс людського буття, істинну його форму, непомітні й незбагненні в круговерті життя. Саме в цьому стільки письменників вбачало привід для законної гордості — «поет — ось єдина справжня людина» (Шіллер) — з цього приводу гуманісти XV століття говорять про «святість письменницької праці». Збагачуючи людську душу прилученням її до безмежного світу фантазії і струшуючи з образу нашого світу порох і повсякденності, письменник піднімає своїх однодумців на вищий щабель людяності.

Письменник не тільки причетний до вселюдської потреби висловлюватися, — він значно розширює її, маючи ту особливу перевагу, що своєю творчістю може вивільнити себе від найглибших страждань, від найболісніших думок.

«Я звик, — каже Гете, — втілювати в образи, в поезію все, що мене тішить, засмучує і гризе. Всі мої твори — фрагменти однієї великої сповіді». Безумовно, Гете це вважав себе винятком. Його приклад — ілюстрація до вічного загального правила: важко знайти витвір мистецтва, який був би зовсім вільний від особистих звірянь автора. І письменникові, щоб говорити про себе, зовсім не потрібно вдаватися до форми сповіді чи щоденника. Він це робить з допомогою свого вигаданого персонажа, іноді з першого погляду так на нього не схожого, що може ввести в оману не лише звичайного читача, але й дослідника, якому відомі всі таємниці біографії автора. Треба бути дуже прозірливим, щоб, як це зробив Гонзаг Труц, довести, що трагедії Расіна являють собою не що інше, як низку актів величезної трагедії внутрішнього життя їхнього автора.

Як і будь–яка оповідь, літературна теж знімає тягар з душі людини, визволяє її від терзань, від нав’язливих відчуттів чи думок. Любовне розчарування викликало в Гете стан депресії, з’явилися думки про самогубство. «Я подолав ці похмурі настрої і вирішив жити. Та для того, щоб жити спокійно, я повинен був написати твір, де висловив би всі відчуття, мрії й думки того важливого періоду мого життя. Так виник Вертер. Довірити слову застиглу гіркоту, жалі, тривоги, роздратування, гнів — означає внутрішньо очиститись, іноді це єдиний вихід, рефлекс самооборони від смерті чи божевілля.

Слово, молочний брат мрії, прочиняє хвіртку, через яку будь–якої хвилини можна вибратися на волю. І до чого ж легко втекти від нудного часу, непривабливого краєвиду, від нестерпних умов побуту, нарешті, від самого себе — від цієї нав’язливої, осоружної істоти, якої нам не позбутися аж до смерті. Згадаймо вірші Рюккерта, які, покладені на музику Шумана, ще дужче вражають: «Крил! Злетіти б понад гори й доли, понад смерть, життя, понад усе!..»

Значну частину літератури можна пояснити «духом утечі». Це він вабить у далекі екзотичні краї не лише авторїв пригодницьких романів, а й поетів, на яких зненацька находять чари Сходу, як це трапилося в епоху романтизму, це він показує шлях історичним творам, він уводить в епос, де мрійникові–блукачу забезпечено притулок на довгий час — Міцкевич в епілозі до «Пана Тадеуша» прямо говорить про втечі з середовища, яке гнітить його. Ще відвертіший Піранделло: «Я пишу, щоб утекти від свого життя. Якщо в мене немає задуму для театральної п’єси чи роману, я відчуваю себе так, немовби сам Бог зрікся мене». Такі зізнання, і навіть красномовніші, можна зустріти в багатьох письменників; те, що дехто таких зізнань не зробив, зовсім не є доказом, ніби подібні відчуттю їм не знайомі. Що ж би то був за письменник, якому чужою була б насолода визволитися від себе, розчинитись і жити життям, створеним власною уявою, жити в словах, що її формують!

Пошуки чогось іншого, далекого — в часі, в просторі, в краєвиді, в звичаях, у віруваннях і почуттях — усе це було непереборною потребою цілих епох, і «дух утечі» прирікав на еміграцію не одне покоління. Така втеча не обов’язково спрямована на щось блискуче, вишукане, пишне: вона може обрати собі й зовсім інший напрямок. Серед надто вишуканого способу життя, з ультрарафінованим етикетом салонів, люди починають відчувати потребу в речах і людях простих і грубих. Петроній з його «Сатириконом», багатим на товстошкірих вискочок, нахабних пройдисвітів, вульгарних звідників, — ось якщо не найдавніший, то принаймні добре нам знайомий приклад з античної літератури. Люди ж XVIII століття здійснювали уявні мандрівки в пошуках «bon sauvage» — («доброго дикуна»), простота і наївність якого звільнила б їх від вишуканих манер та етикету. В інших випадках знудження містом виштовхувало в село, народжувався смуток за сільською ідилією.

Буває таке і в інших сферах мистецтва. Якось мені довелося відвідати виставку американської графіки — дуже дивну виставку. Художники зобразили вітряки в полі, перехняблені від старості хатини, кладки, підвішені над лісовими потоками, задуманих рибалок над своїми вудками. Жоден малюнок не свідчив про те, що його привезено з країн хмарочосів, заводів, гігантських мостів.

З «духом утечі» близько споріднене відчуття власної недосконалості, в якій Вовенарг вбачав один з головних, якщо не єдиний, стимул до письменницької творчості. Наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто визнає існування Minderwertigkeitsgef?hl — відчуття власної неповноцінності, не посилався на Вовенарга і чинив слушно, тому що визначення, дане цим письменником, дуже тонке. Не відчували себе залежними від французького мислителя і ті, хто бачив у творчості лише необхідність компенсації. А саме так слід би перекласти думку Вовенарга сучасною мовою.

Отож творчість мала компенсувати нешляхетне походження, неласкаву долю, матеріальну незабезпеченість. Створювався вигаданий світ, тому що світ справжній перетворив людину на вбогу й розчаровану істоту. І справді, література сповнена Тіртеїв, котрі приховують своє каліцтво під лаврами героїчної пісні. Сповнена вона й бідняків, що, тремтячи від холоду в своїх мансардах, зводили зі слів палаци й замки; на жаль, не бракує і снобів, котрі соромляться свого чесного плебейського походження в юрбі графів і маркізів, якими вони заселяють свої книжки. Ніцше свою нікчемну особистість втілив у фікції надлюдини.

Література позбулася б своїх багатьох видатних представників, якби ті мали змогу проявити себе як полководці, політики чи бодай світські люди. Герцог де Сен–Сімон, що прославився мемуарами, чудовий приклад людини, яка шукала справедливості і влади в слові. Повертаючись із двірцевих прийомів, роздратований, злий, він розгонистим почерком, на аркушах великого формату, геть як король, засуджував міністрів і послів, виявляючи ниці мотиви їхніх учинків, викриваючи придворні інтриги. Передрікав поразки й занепад можновладців, помщався і винагороджував. А відклавши перо, знову повертався до ролі вірнопідданого й знову терпляче, з покірною усмішкою зносив пиху Людовіка XIV, зухвалість бастардів, підлість їхніх шептунів. Ламартін з гіркотою каже в своїх мемуарах, що, покликаний стати державним діячем, він мусив стати поетом.

І таких легіон. Позбавлені можливості діяти, вони віддавалися мрійництву і створювали філософські системи, утопії, так само як, не маючи даних для успіху в коханні, спокушали й домагалися вродливих жінок — у віршах чи в прозі — з допомогою вигаданих героїв. Аж ніяк не будучи улюбленцем фортуни, Шатобріан з неабиякою відвертістю признавався: «У творчості я щедро наділяв себе всім, чого мені бракувало в житті». А от Стендаль являє собою неперевершений приклад такого «реваншу». Матильда його ошукала, зате Люсьєн Левен одружився на мадам Шатель; мадам П’єтрагруа його зрадить, а герцогиня Сансеверіна божеволітиме за Фабріціо. У романах Стендаля відбувається велике свято збору ягід кохання — платня за кислі плоди особистих любовних пригод письменника.

Сенкевич, як запевняють ті, хто його знав, мав гарну статуру, був сильним чоловіком, пристрасним мисливцем, про що свідчать і його твори, особливо «Листи з Африки». Але, як син свого часу, він не міг іти слідами предків на поля битв і пригод інакше, ніж у мріях. Уся його творчість — це запеклі битви, а його герої приголомшують своєю богатирською силою. Так, приміром, Збишко витискає сік із зламаної гілки; Скшетуський розбиває вщент двері Чаплінських; Повала з Тачева з неуважності скручує тесак у трубку; навіть зманіжений Петроній спромігся стиснути в одній руці, ніби сталевими обценьками, обидві руки Вініція, і так аж до Урсуса, який зламав карк бику.

Перенестись у вигадане життя, перетворити своє власне жалюгідне тіло в свіжу вроду, а невеселі родинні стосунки — в існування приємне і яскраве, свої позитивні якості довести до ступеня ідеалу, а власними недоліками наділити персонажів, приречених на неуспіх, чи, навпаки, недолікам надати блиску доброчинності, нехай навіть і зловісного, — всі такі заходи, що зустрічаються в тисячах варіантів, спрямовані на те, аби забрати в долі, яка замкнула нас у раз і назавжди встановлених межах і закоренілих, майже незмінних умовах, бодай частку її влади над нами. Це дуже потужний стимул. Силою він не поступається багатьом іншим пристрастям, а часто–густо навіть більший від них.

Обидва ці стимули — втеча й компенсація — знаходять глибше тлумачення і переконливіше вмотивування, якщо згадати про відчуття незалежності, про яке пише Бекон Веруламський. Прагнення до незалежності — одна з найблагородніших рис людської натури, живе полум’я, яке запалює революції, світоч на шляху прогресу и свободи. Прагнення до незалежності примушує людей порушувати звичайний хід речей, впливає на долю сильних особистостей, породжує авантюристів і піонерів, спонукає засівати життя на досі безлюдних і недосліджених просторах усіх континентів. Мистецтво наділяє творців владою, якій могли б цілком позаздрити володарі землі, якби мали достатню фантазію. Перо стає чарівною паличкою, яка видобуває з хаосу явищ дійсності новий, незнаний світ; водночас воно стає берлом, якому цей створений світ підкорюється незаперечно.

Не тільки Гомер, коли він, могутніший від «царя над царями», виводив на Скамандр ахейців і троянців, не тільки Данте, коли він, творячи свій загробний світ, привласнював собі право вирішувати долі душ померлих, але й найскромніший романіст чи драматург — навіть у таких випадках, де він як письменник–реаліст не ставив іншої мети, аби лише слушно відтворити помічену часточку повсякденного життя, — кожен творець, свідомо чи несвідомо, сильніше чи слабше, тішиться нічим не обмежуваною владою над людьми й природою. І не варто насміхатися над наївністю тих читачів, які у своїх листах закликають авторів подарувати життя героям у тих випадках, коли в черговому уривку друкованого в газеті чи журналі роману з’являються натяки на те, що цим персонажам загрожує загибель. Саме такі читачі й стверджують владу письменника, в якій ми вбачаємо один з найголовніших стимулів творчості.

У своєму творі автор віднаходить країну досконалої свободи, в деякі епохи навіть єдино приступну. Який же монарх може зрівнятися з Шекспіром? Де знайти королівство, могутніше від того, яке створив скромний «чоловік із Стратфорда»? А хіба Бальзак не створив власної держави? У ній були міністри, чиновники всіх рангів і категорій, генерали, банкіри, які тримають у руках фінанси Європи, комерсанти — від великих оптовиків до дрібних ?piciers (крамарів), священики, світські модники, художники, скульптори, поети, власна преса, яку обслуговують здібні й спритні журналісти, родовита й молода шляхта, міщани, селяни, люди чесні й пройдисвіти, дами цнотливі й куртизанки. Бальзак правив цією державою, роздавав і забирав посади, засновував спілки, нагромаджував капітал, фіксував число народжувань і смертей, укладав шлюби, навіть змінював ландшафт, зводячи будинки, прокладаючи нові вулиці, перекидаючи мости через річки, насаджуючи сади, і в цій своїй державі він жив життям повнішим, ніж під володарюванням Луї–Філіпа.

Письменники, які черпають свій матеріал з історії, мають незвичайну здатність уводити в коло достовірних історичних осіб вигаданих ними героїв, і читачі вірять, що пам’ятні історичні події були пов’язані саме з цими прибульцями із світу авторської фантазії. Але й історичні особи, які існували насправді, під пером художника змінюються до невпізнання й іноді такими і лишаються в уяві читачів. У Шекспіра, скажімо, історичний Макбет — це ж був поштивий король, який ходив на прощу до Рима й роздавав милостиню біднякам.

Перо по суті своїй є чудовим берлом, і той, кому судилося стати письменником, уже з ранніх літ носить у собі, нехай іще й неусвідомлене, невиразне відчуття, що він наділений королівською владою над словом. Ось голос п’ятнадцятилітнього Флобера, що зривається від дитячого пафосу: «Віддамося Мистецтву, бо воно — більше, ніж народи, королі й корони, — підносить наш дух, увінчане божественною діадемою!»

Може видатись дивним і навіть незрозумілим, що я, говорячи про стимули в літературній творчості, не навів жодного з тих прекрасних гасел, якими пишаються письменники всіх часів. Проте ідеали релігійні, національні й суспільні я знайшов у тих, кого називаю «апостолами», і виключив їх з аналізу творчих імпульсів справжніх художників слова. Хоч останні теж можуть служити різним ідеалам, можуть претендувати на владу над душами, проте все це відбувається значно пізніше, далеко від початку їхнього творчого шляху. Серед перших творів Міцкевича немає ні «Оди до молодості», ні навіть «Пісні філаретів», зате є «Міська зима» — вишуканий набір літературних шарад, де єдиною метою автора було дати ряд образів у словах, а єдиною його втіхою — продемонструвати свою юнацьку віртуозність. Ніс natus est artifex — як художник, він з натхненням віддається шліфовці сонетів, і немає тут ще ані найменшого натяку на те, що з нього з часом вийде великий національний поет. Те саме було в молоді роки і з Сенкевичем, коли він писав новели, етюди, сентиментальні спогади — все те, від чого він відмовиться, коли переконається, що «настав час ударити у великий дзвін ідеї».

За винятком прибічників «мистецтва для мистецтва», якими тепер ніхто не хоче себе визнавати, письменники завжди відкривали в собі якусь місію, іноді дозволяли себе впевнити, що така існує, або ж покірливо приймали її на себе під тиском громадської думки. Адже рідко літературі надавалася можливість існувати незалежно від визнань, моралі, науки. Піддаючись цим постулатам, письменники самі в них вірили. «Я напружив усю свою дотепність, весь гумор, щоб, висміюючи в цьому романі людську дурість і людські слабості, допомогти людям позбутися цих вад», — пише Філдінг у передмові до «Тома Джонса», і подібні заяви раз у раз повторююються в усі періоди існування літератури, якій важко наважитися бути лише чистим мистецтвом. Природний розвиток творчих сил, набутий життєвий досвід, розширення інтелектуальних інтересів, зрілість відчуттів сприяють тому, що ми називаємо формуванням письменника і що рано чи пізно примусить його звернути увагу на проблеми, про які він і гадки не мав, коли в молодості брався за перо.

Мають вплив і різноманітні емоційні пориви, наприклад, такі піднесені, як хвороблива любов до вітчизни, або малодушні, проте не менш сильні, як снів, ненависть, помста, — всі вони мають своїх представників у літературі, і не лише серед посередніх письменників. «Мій Аполлон — це гнів», — признається Жан–Жак Руссо, і можна сказати без перебільшення, що Таціт писав свої «Аннали» з метою помститися за всі приниження, яких він зазнав від деспотизму, і все ж Таціт не завагався написати у вступі знамениті слова: «Sine ira et studio», якими йому вдалося ввести в оману багатьох, котрі повірили, ніби він насправді писав «без гніву й пристрасті».

Ще сильніше й частіше проявляються суперництво й марнославство, бажання зрівнятися з іншими або бути кращими за них, прагнення зайняти вагоміше місце в світі слова й думки або й потреба вирватися з–під наліпленого ярлика, як то було з Конрадом, який сердився, коли його називали «співцем моря», і постійно намагався розірвати це зачароване коло свого натхнення. Реймонт під враженням трилогії Сенкевича сам почав посилено творити, можливо, на цьому шляху він знайшов тему для своїх «Селян». І якщо у великих письменників такий дух суперництва звичайно призводить до тріумфів і відкриває невідомі доти їм самим можливості, то скромніші обдаровання часто розплачуються болісними поразками і навіть катастрофами в нерівній боротьбі з темою, що їм не під силу.

Не слід також недооцінювати й такі на перший погляд неістотні відчуття, як задоволення, приємність. Вони властиві не лише таким раннім періодам спілкування з аркушем паперу, коли молода, гаряча голова п’яніє від слів. Ці ж відчуття вкладають перо в руки письменникові й у кожен подальший період творчості, і це трапляється частіше, ніж можна припустити. Скільки разів бувало, особливо в поетів, що слово народжувалось як пісня, з однієї тільки радості, від повноти життєвих сил!

Проте в літературі всіх віків є більше смутку, ніж радості, більше сліз, ніж усмішок. Не треба уявляти собі, що похмурі картини людських страждань виходили з–під безтурботних пер, які в момент творчості піддавалися вищим велінням, таким, як роздуми над долею людини, над світом з його таємницею, хаосом і непевністю, або таким, які диктували настрої і вподобання епохи — зрештою, у багатьох з них не випадало бути просто щасливим — тож не треба так вважати, що коли письменник відгукується голосом страждання, то джерело цього голосу слід шукати тільки в ньому самому. Не лише особисті турботи, розчарування, болі, розпач спонукають до творчого горіння, але й гіркота існування, пафос людського буття, проникаючи у вразливу душу, можуть заповзято й неухильно навернути її до творчості — мовчати стає нестерпно, людина змушена кинути свій поклик у безодню, яка відповість глухою луною.

І ще одне почуття, на вигляд малоістотне — туга. Я не певен, чи не озивається вона на світанку творчості, тієї урочистої хвилини, коли людина, здавалося б, далека від письменницьких намірів, мимоволі й ніби несвідомо кладе перед собою аркуш паперу і береться за олівець чи перо, щоб тут?таки, в сп’янінні, нанизувати слова — одне до одного, в порядку, який ніколи їй навіть не снився в щоденному житті, і висловлювати за їх допомогою неймовірні речі. Чи відчуваємо ми тугу в молодості? Багато хто має в цьому сумнів, мабуть, пам’ять їх підводить. Туга супроводжує людину завжди — від перших років її свідомості. Якби в літератури забрати тугу як збудник творчості, вона багато чого б утратила, не народилися б такі поеми, як «Пан Тадеуш», а може, й твори Гомера, який перший ішов на «пошуки змарнованого часу», так само як Вергілій і довгий почет епіків. Один з них дає своїй поемі назву «Втрачений рай», що можна сприймати як символічне гасло. Так само й історичні романи, часто народжені в буденності життя, що має лише одне–єдине вікно, розкрите в минуле в усіх його барвах, відблисках зброї й гонору, — як часто вони були протестом проти нудної і похмурої сучасності! Хіба Дон–Кіхот, оповитий тугою і мріяннями, не є відображенням самого Сервантеса?

Врешті, не випадає замовчати й зовнішні стимули, які, може, нікого й не зроблять письменником, проте напевне здатні роздмухати зачаєну іскру. Бували епохи, коли цьому сприяла мода — вона примушувала людей певного класу чи тих, хто посідав певне громадське становище, займатися літературною творчістю. Тут можна було досягти того ж ступеня досконалості, що і в інших суспільно корисних діяннях, проте можна було й перейти силою свого таланту межі моди. Інший набір стимулів породила комерція, привнесена в літературне життя, починаючи з XIX століття. В багатьох суспільствах деякі письменники наживали цілі маєтки, що привернуло увагу заповзятливих і спритних. Правда, не зустрічалося ще прикладу, щоб таким шляхом у літературу ввійшов великий художник, натомість нона аж роїться від метких спекулянтів, фабрикантів слів, і нерідко широка публіка проявляє до них довіру, якої вони навряд чи заслуговують. Існує навіть біржа літературного ремесла, наприклад, у відділі оголошень американського часопису «The Writer» («Письменник»), де є попит і пропозиція на романи й на драми, ідилії і сонети, римовані й білі вірші, на теми, які осягають усе — від весняних хмар до фабричних відходів, від садизму до святості. Найобурливіше в цьому часописі — його назва.

Словом «письменник» тепер дуже зловживають. Ще зовсім недавно виявляли більше обачливості й скромно розрізняли слова «письменник» і «літератор». Перший був ніби посвячений в лицарі, другий — всього–на–всього зброєносець. Літераторові було дозволено плекати надію, що колись і він заслужить почесне ім’я письменник, яке потім по висхідній характеризуватимуть прикметники: відомий, видатний, великий. Сприймалось як самовихваляння, коли хтось, особливо з молодих, видавав себе за письменника — цим він ніби заявляв, що вже міцно ввійшов у літературу, посів у ній певне місце. Тому набагато благородніше було задовольнятися званням літератора — воно лише визначало професію. А заявляти про свою приналежність до певної професії — у цьому нічого нескромного немає. А тепер майже всі, хто пише, такої скромності не виявляють, і, мабуть, надаремне.

Не кожен, хто пише й публікує написане, є письменник. Не кажучи вже про графоманів. Навіть багато авторів корисних книжок чи то поем, драм, романів, ніколи не ввійдуть до літератури. Тільки перші початкові стадії письменництва настільки ліберальні, що приймають усіх, навіть найскромніших трудівників слова: старанний віршомаз має тоді такі ж шанси на безсмертя, як і справжній поет, якщо його голос зазвучав у порожнечі німого століття. В ході історії відбувається дедалі суворіший відбір. Дуже влучно про це висловився у своєму «Словнику» Вольтер, заявивши: «Той, хто не читав нічого, крім романів, і сам нічого, крім романів, не написав, хто без будь–якої майстерності сяк–так зліпив одну–дві п’єси чи, не володіючи знаннями, склеїв кілька проповідей, — той ніколи не вважатиметься літератором». Вольтер вжив вислів «gens de lettres» («люди літератури»), тобто літератори, в наш час це визначення набуло професіонального змісту. Якби судження Вольтера ввести в статут Soci?t? des Gens de Lettres — Товариства літераторів, ця солідна організація одразу позбулася б більшості членів, які входять до її складу.

Цілком буденним і звичайним стало слово «автор», і нікому навіть на думку не спадає, що автор — це найпочесніший титул письменника. Латинське слово «auctor» походить від дієслова «augere» — «збільшувати», «примножувати». Цим іменем увінчували воєначальників–переможців, тих, хто своїми завоюваннями розширювали кордони держави. Отже, звання «автор» заслуговував би тільки той письменник, хто по–справжньому примножує духовні багатства народу, завойовує для нього нове в сфері прекрасного. Та вже здавна цим зачовганим титулом величають навіть укладачів сонників.

Римляни розрізняли чотири роди artificum — художників слова: ораторів, поетів, філософів, істориків. Такий розподіл зберігався віками, і лише в останніх поколіннях галузь літератури у вузькому значенні звелася до того, що англійці називають fiction — вигадкою. У працях, присвячених історії літератури, крім поезії, драми й роману, про прозу небелетристичного характеру зустрічаються лише анемічні згадки, а підручники літератури не роблять навіть і цього. Рецензенти ладні кожній театральній дрібничці у формі п’єси чи посередній небилиці у вигляді роману присвятити максимум уваги й довжелезні критичні статті, але при цьому вони не знають навіть на ім’я авторів есе, філософів, істориків, чий розум, ерудиція, стиль мали б забезпечити їм увагу й повагу в царстві літератури.

Не забудемо в цій книжці сказати, що ораторське мистецтво пишається іменами Демосфена і Ціцерона, Боссюе і Скарги; що в ньому кристалізувався культ прекрасного слова і що воно перше та найбільш усебічно цим словом зайнялося, виробляючи і загальні принципи стилю, і його особливі засоби; що саме ораторському мистецтву завдячує художня проза майже всією своєю красою, величезним запасом фразеології у найрізноманітніших зворотах, концептах, порівняннях, що передаються у спадок з часів далекої давнини й до сьогоднішнього дня, безліччю задумів у колі тем, ситуацій, мотивів, довкола яких незмінно кружляють пера драматургів і романістів; що, врешті, сама поезія — ars sanotissima poesis — «найсвященніше мистецтво поезії» — багато чим зобов’язана своїй сестрі — красномовству. Перш ніж вірші звикли до рівного числа складів у рядку, перш ніж вони розквітли римами, і те й інше вже було досягнуте гармонією вишуканого красномовства. Щоправда, нині важко це все собі уявити, коли слухаєш сучасних ораторів.

Філософія й історія вийшли з кола художньої літератури. Наслідуючи приклад інших наук, особливо точних, вони вважають, що досить лише чітко і ясно висловити думку, зробити її доступною для розуміння інших, чи, як казали в середні віки, scribere distincte et perspicue (писати чітко і ясно), що, зрештою, для багатьох нині є недосяжним ідеалом. Одначе були часи, коли філософи вдавалися до гомерівського гекзаметру, й він святкував тріумфи під пером Ксенофана й Емпедокла, коли Лукрецій віршем, ніби відлитим з бронзи, викладав учення Епікура. Платон став видатним майстром діалогу й одним з найбільших майстрів прози. Бекону Веруламському, Декарту, Лейбніцу, Шопенгауеру, Бергсону не дорікали в легковажності за те, що вони приділяли композиції своїх фраз не менше уваги, ніж побудові власних філософських систем. Вчений Л. П. Кушу вивчив і опрацював рукописи Паскаля, він описав, як перо філософа боролося зі словами, як воно відкидало вирази слабкі й банальні, вишукувало звучні й незатерті фрази, як шліфував Паскаль кожну думку, вивільняючи її від надмірного баласту, від різних нашарувань, робив її чіткою, стислою, майже оголеною.

Література з гордістю вимовляє імена Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Ціцерон назвав історію genus maxime oratorium (вищим родом ораторського мистецтва) — так розуміли історію в античності, в середні віки, в епоху гуманізму. Наш Галл Анонім моделював, скандував, майже виспівував кожну фразу своєї «Хроніки», Кадлубек, трохи манірний через претензійну заплутаність своїх стилістичних прикрас, був, одначе, чудовим письменником свого часу, а Длугош лишився таким і надалі. Справжніми митцями слова були історики XIX століття Маколей, Ренан, Шайноха, Кубаля. Їхнє високе мистецтво впливало на художній рівень історичного роману. Якби не чарівність стилю, твори Іполита Тена були б поховані разом з його теоріями: сьогодні нас мало хвилюють ці теорії, проте ми не можемо лишатись байдужими до пишноти картин, які Тен дає в описах своїх мандрівок та в нарисах про мистецтво. На жаль, у нашу епоху історик, який дбає про стиль, може цим підірвати свій авторитет у науці. Але таке явище тимчасове, настане день, коли майстерні пера піднімуть рівень історичних досліджень.