Трохи про Торо

Трохи про Торо

Найчастіше мої друзі порівнюють мене з американським трансценденталістом Генрі Дейвідом Торо. «Ти — наш український Торо», — кажуть вони навпростець. Востаннє мене так величав Юрій Винничук; а перед тим — Віктор Морозов, Микола Рябчук, Олег Лишега… Усі вони — люди одного покоління, одного культурного поля, мають схожий досвід перебування в суспільстві, вироблені погляди, чудову ерудицію. Фактично, всі вони теж трансценденталісти, тільки кожен по-своєму. Тому я охоче вірю їм. Хоча потайки переконаний, що той-таки Лишега — значно більший Торо, ніж я. Він, скажімо, вміє ловити раків руками, а я — ні. Він читає щоденники Торо англійською, а я, невіглас, мушу задовольнятися перекладами. Ну, і так далі.

Торо — це символ. Торо — два священні склади, промовивши які, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання. Торо — це світанкова медитація над текстами Бгаґавадґіти. Торо — це власноруч збудована келія на берегах Волдена. І вміння самотужки приготувати собі їжу. І щоденне читання Чжуан-цзи. І послідовний остракізм хтивого та зажерливого суспільства. Винесення його поза межі власної свідомості. Торо — це радісна й добровільна бідність. Це життя в лісах. Лишега їздив туди, до того озера, над яким скоро дві сотні літ уже, стояла келія Торо. Ясно, що він нічого — і нікого — вартого уваги там не застав. Порожня бетонована траса, якась бензозаправка, якийсь реп долинає з неї. Нема чого зайвий раз їздити, щоб пересвідчитися в одному й тому самому: Америка, голі баби, постмодернізм і жлобалізм. Однак і Лишега, і я знаємо інше: що Торо — це не місце в просторі штату Масачусетс. Торо — це особливий стан душі. Якщо у вас є душа, ви неодмінно цей стан звідували. Тобто, ви знаєте Торо краще, ніж щоденний маршрут на роботу. Бо Торо — це небажання ходити на роботу і віддавати найкоштовніші години, дні й роки свого життя суспільству за мізерні копійки. Це відмова служити в армії, якщо у вас інші переконання, ніж у міністра оборони або навіть у президента. Хай усі президенти світу зійдуться на Майдан і волатимуть вам на вухо, що ви зобов’язані служити в армії — а ви не мусите робити цього, здуру повіривши людям, людям — не собі. Натовпи талановитих убивць і природжених садистів тиняються без діла грішною землею, шукаючи, кому б його вкоротити віку; от нехай президенти і наймають їх до своїх військ, платячи за вбивство гарні гроші, дресируючи і муштруючи їх, посилаючи на смерть або взагалі роблячи з ними, що заманеться; однак до вас вони не сміють наближатися, з ідіотськими пропозиціями створювати ніщоту, руїни і скорботу замість нового життя, високого будування та вирощування квітів і книг небаченої краси.

А ще Торо — це відмова вважати людей — припустімо, чорношкірих або українців — рабами й лохами. Тобто, Торо — це внутрішня перманентна революція однієї людини, котра ні фізично, ні морально, аніяк, не може продовжувати засновані на фальші стосунки — з соціумом, з природою, з собою. Торо настає зненацька, як літня злива, змиваючи завжди надто грубий шар пороху забобонів, кимось створених упереджень і несвідомо набутих у суспільстві залежностей. Торо — це завжди наявна можливість перемін і результативна нехіть жити в одному світі з рабовласниками. Або з олігархами. Або з корумпованими й безпорадними політиками. Як зауважив нещодавно один із моїх приятелів, наші теперішні правителі нагадують царя Мідаса навпаки. Все, до чого торкався Мідас, перетворювалося на золото. Все, до чого торкаються ці, стає гівном. Гривня стає гівном, і долар стає гівном, демократія і національна ідея, і ліва справа, і права ідеологія, ну, і далі за списком. Думаю, це формулювання сподобалось би Торо!

Тому треба встати і вийти. «Ніж, лопата, сокира, візок, а для занять науками — лампа, папір і кілька книг; усе це коштує недорого. Адже багатство людини вимірюється числом речей, від яких їй легко відмовитись», — підказує Торо. І тоді — тиша життя й сонячного дня за вікном, діалог з Платоном або з Гайдеґґером, запашний чай на дні улюбленої чашки, тієї самої — роками. Поступове обживання в безлюдному світі, цьому світі, що даний виключно тобі одному, раз і назавжди, навіки. Звикання до простих буденних речей і справ, якщо й не любов до них, то, принаймні, жива і невдавана (бо ж удавати нема перед ким!) приязнь. Мине трохи часу, і вони почнуть відповідати тобі тим самим. Шорстке топорище мовчки підкаже, що треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким самим лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера або з Волдена, які, врешті, по суті є одним і тим самим озером. Люлька і кисет, дубовий костур, картуз, який одягаєш на тривалі прогулянки до вечірнього лісу, сокира, якою рубаєш дрова, щоб не мерзнути в хаті, тазок, яким заносиш торф і виносиш попіл з груби, ручка, якою пишеш, і зошит оцей, і слова, якими пишеш — усе своє, домашнє, справжнє — і необхідне, його не продаси. «Здобувши все необхідне для життя, він може поставити собі кращу мету, ніж отримання надлишкового; звільнившись від чорної роботи, він може нарешті відважитися жити», — Торо покивує головою на знак згоди.

Байдуже, помилявся чи мав рацію Платон; його тексти — красиві, і це найголовніше, а не те, існує чи не існує невидимий світ ідей, життя до життя — і після смерті. Ти повинен ось тут-і-тепер жити так, ніби вони існують. Ти повинен плекати власну неперервність і свою душу вирощувати в собі, а не писати промови продажним політикам або рекламувати товари одноразового вжитку. Все життя шукати найкращі слова для презервативів, оспівувати тампакси і туалетний папір — більшого приниження письменницької та й людської загалом гідності годі уявити! Не розбивай своєї цілісності на скалки слів. Не продавай мови, це єдине, що справді в тебе є, подих твій і кров твоя. «А ще я мріяв збирати лікарські трави або продавати з воза вічнозелені гілки тим городянам, що люблять нагадування про ліси. Але з тих пір я довідався, що торгівля накладає прокляття на все, до чого торкається: навіть якби ви торгували посланнями з небес, над вами тяжіло б те саме прокляття», — пояснює Торо. Найбільше ж ненавидять боги того, хто торгує мовою та іншими людськими органами.

Не думаю, що я є надто великим ориґіналом. Адже трансценденталізм — це завжди вихід за межі, особливо ж за ті, що визначені не нами. Кожна людина, яка відсікає нитки сторонньої влади, що перетворюють її на маріонетку, бодай раз у житті стає схожою на Торо; можна сказати навіть, що тільки тоді вона і стає людиною у властивому значенні цього слова, промовивши яке, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання, аякже.