Час на дотик

Час на дотик

[про есеїстику З. Герберта]

Три книги есеїстики Збіґнєва Герберта, видані «Духом і літерою», складаються на цікаву, зв’язну розповідь про країну Європа, яку чи не кожен з нас носить у собі. Аякже, хто ж не провідував, якщо не наяву, то бодай у мріях, викликаних лектурою печер побіля Монтіньяка, де нечіпаними збереглися наскельні розписи палеолітичних мисливців; хто не знає про засадничу відмінність між доричним й іонічним стилями, в існуванні якої так кортіло би переконати власний зір, а не тільки ерудицію; хто бодай краєм вуха не чув про Ван Ґоґа (хоч «край вуха» у пов’язанні з іменем цього маляра звучить дещо макабрично) і видатного поета провансальського відродження Фредеріка Містраля, про фрески П’єро делла Франческа і Акрополь, голландські тюльпани і облогу Лейдена? Ці імена, назви міст і квітів, рядки поетів і картини старих майстрів не раз спливають як захист перед сном розуму, з’являються як більш або менш приховані цитати на обкладинках написаних нами книжок, вони слугують золотим тлом заопівнічних бесід і незрадливими знаками належного, на які орієнтується невтомна ностальгія за країною Європа. Хтозна, як прозвучали би ці українські освідчення для самого Збіґнєва Герберта, який не без в’їдливості писав, що за 100 кілометрів на схід від Львова нема вже ні готики, ані бароко, нічого нема, одні тільки степи, і на старовинних картах ці території неодмінно були би позначені як «Земля, де мешкають дракони». А проте, не виключено, що наші ностальгійні марення за грецькими храмами, які «живуть під золотим сонцем геометрії», та й за барвистим маревом Європи загалом, здобули б у його розхристаному батярському серці найвластивіший відгук, що саме йому більше, ніж пересічному київському перехожому, промовили би рядки з сонета Миколи Зерова: «Ми скрізь були; нас вабив спів сирен, Сарматський степ, і мармури Атен, і Сапфо чорна скеля на Левкаді…»

Незважаючи на нотку шибеницької самоіронії, яка звучить у назві книги «Варвар у саду», зрозуміло, що Герберт є європейцем до шпіку кісток, причому європейцем тієї старої, довоєнної формації, викшталтуваної на зразках класичної освіти. «У ті часи ніхто (чи майже ніхто) з поважних людей не підважував доцільності вивчення класичних мов у школі. Ніхто також не обіцяв нам матеріальної користі від читання Платона чи Сенеки в ориґіналі. То було звичайне тренування мислення, а також закваска характеру, позаяк ми борюкалися зі складними проблемами, і я досі не знаю, бо ніхто того не довів, чи не краще це, ніж розв’язування лінійних рівнянь», — міркує Герберт в «Уроці латинської мови». Чи не завдяки отому по-європейськи заснованому характеру майже все життя цього дивовижно незалежного письменника проминуло в мандрах. Народжений і вихований у Львові, він ще юнаком долучається до конспіративної діяльності, пов’язаної з акціями Армії Крайової, підпільно завершує середню освіту і незадовго перед вторгненням совєтських окупантів перебирається до Кракова. Постійна побутова невлаштованість, низка непрестижних і малоприбуткових професій, наполегливе, з останніх сил, здобування вищої освіти (серед іншого — студіювання філософії в Генрика Ельценберга). Весь цей бурхливий, небезпечний і незатишний період триває аж до 1957 року, коли в Герберта нарешті з’являється власне помешкання і матеріальна підтримка у вигляді стипендії Спілки польських письменників. Часом 100 американських доларів можуть невпізнавано змінити життя людини; адже власне завдяки стипендії і відбулася перша велика європейська подорож Збіґнєва Герберта, творчим наслідком якої став «Варвар у саду».

Це не просто подорожні нотатки, тим більше не альбом принагідних знімків на згадку, до яких найчастіше нікому нема справжнього діла. Це радше спроба ґрунтовного буттєво-історичного осмислення Європи, що сталася з тобою так, як стається доля. Перше, що впадає до ока — неймовірна начитаність автора в кожній з царин, про які йдеться в есеях. Тільки в «Ляско» зустрічаємо прізвища Брея, Вофре, Кірхнера, Сєрошевського, а багатьох етнологів і дослідників палеоліту, на праці яких покликається Збіґнєв Герберт, взагалі не названо по імені — і все це заради якомога докладнішого, щільнішого письма, заради невеличкого, легко прочитуваного есею на десяток сторінок! Так буде і далі, яких тем не торкався би автор — середньовічної єресі альбігойців, мінойських стінописів, драматично жорстокої і підступної розправи з орденом тамплієрів тощо. Герберта неможливо уявити серед захеканої отари туристів, гнаної всевладним і всевідущим гідом до чергового водопою мистецьких вартостей (у текстах вистачає шпильок на тему цього різновиду стадного пізнання). Він завжди — сам, завжди осторонь, улюблений довоєнний путівник з батькової бібліотеки на колінах, у нотатнику з’являються швидкі, мов лилики, рядки. Пурпур призахідного сонця, колони, фрески, полотна, перебірливість знавця, вичікування слушної миті, самодостатньої і єдино можливої для побачення з красою та істиною: «Зрештою, коротка вилазка з автокару не дає поняття про те, чим є грецький храм. Треба провести між колонами принаймні один день, щоб зрозуміти життя каменів під сонцем. Вони міняються залежно від пори дня й року. Вранці вапняк Пестума сірий, ополудні — медовий, коли сонце заходить — пломенистий. Я торкаюся його і відчуваю тепло людського тіла. Наче дрож, пробігають по ньому зелені ящірки». Якраз вибаглива й некваплива відстороненість дозволяє Гербертові щоразу опинятися в належному місці, в самісінькому центрі мистецької події, якою є античний храм або дивом уціліле полотно забутого всіма голландського маляра-ексцентрика, не виключено, розенкрейцера. Непомітно для читача автор стає довіреною особою, найпевнішим провідником у лабіринтах європейського спадку, переконливо демонструючи те, чого не покаже жодний інший гід «з голосом сержанта, котрий читає Святе Письмо». Герберт відчуває час на дотик, історію — на смак, він володіє рідкісним даром синестезії, щедро ділячись чуттєво-інтелектуальними коштовностями з нами. Одухотворена чуттєвість з однаковою насолодою розкошує барвами і лініями, цитатою з Унґареті або з орфічного гімну, як склянкою найкращого к’янті в Сієні, так і власним описом смакування: «Належить нахилити склянку, щоб побачити, як рідина спливає по склі — чи не залишає вона слідів. Пізніше її треба піднести до очей, і як каже один французький ласун, втопити очі у живих рубінах і розважати, наче над китайським морем, повним коралів і актиній. Третій жест — наблизити край склянки до нижньої губи і вдихати пахощі mammola — фіалкового букету, який свідчить ніздрям про те, що к’янті справді добре. Затягнутися ним аж до дна легенів так, аби вмістити у себе всі пахощі зрілих виногрон і землі. Врешті — проте уникаючи варварського поспіху — взяти в уста маленький ковточок і язиком розтерти тьмяний, замшевий смак по піднебінню».

Можна шукати джерел цього привітання життя в темпераменті автора, в багатстві різноманітно обдарованої особистості, в духові визволення, що супроводжує кожного, хто перетнув кордони, а відтак порвав вудила повсякденної приспаності обов’язковим. Цінування і смакування вина часу — це добровільно взята на себе форма, епікурейський, так би мовити, аскетизм. Адже, між нами кажучи, Збіґнєв Герберт надто добре знав і вакхічну оргіастичність, і «варварський поспіх» нічим не стримуваного поглинання напоїв, котрим аж ніяк не було по 400 років. Приятель з його пізнішого, берлінського періоду, згадує, як зустрів Герберта з двома трилітровими бутлями дешевого італійського вина і запропонував допомогти нести їх. «Ні, якщо мені буде затяжко, то я просто вип’ю це вино!» — відмовився Герберт. «Шість літрів італійського шмурдяку, — скрушно хитав головою приятель, переповідаючи цю історію Альфреду Альварезу, — та там одного бутля вистачило би на тиждень цілій родині!»

Можливо, саме завдяки доброму знанню аполонічного і діонісійського начал Збіґнєв Герберт пропонує власну інтерпретацію картини Торентіуса «Натюрморт із вудилом». Скидається на те, що в Торентіусі та його прижиттєвих ескападах Герберт вбачає alter ego, а отже намагається знайти лік на спільні рани: «В етичних категоріях натюрморт Торентіуса зовсім не є, якщо мої припущення слушні, алегорією Vanitas, проте алегорією однієї з кардинальних чеснот, званої поміркованістю: Temperantia, Sophrosyne. Саме таку інтерпретацію накидають зображені предмети — вудило, вузда пристрасті, начиння, які надають кшталту аморфним рідинам, а також келих, наповнений лише до середини, наче на згадку про похвальний звичай греків змішувати вино з водою».

Хай там як, а у випадку з подорожньою есеїстикою Герберта варто пам’ятати, після чого вона писалася. Писалася ж вона після надміру страхітливих випробувань воєнного і повоєнного лихоліть, по тому, як авторові поталанило цілим вирватися з лабет смерті і неволі, з країни, яка ще кілька десятиліть залишалася потойбіч Європи та морального ладу. Сам Герберт не забуватиме про це ніколи, поминаючи у віршах юних однолітків, котрим замість склянки італійського к’янті довелося випити повну чашу вповні польської смерті:

вже не стане агрономом

«Темний» а «Світанок» — бухгалтером

«Маруся» — матір’ю «Грім» — поетом

їхні молоді голови сивиною вкриває сніг

     («Вовки»)

Не забуває він про них і на руїнах Акрополя, хоч обмірковує спочатку, здавалося б, зовсім інші речі, властиво листа Зигмунда Фройда до Ромена Роллана: «Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. /…/ Коли вже я став обраним, думалося мені, і то без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає — бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я делегат чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові, забути про себе, напружити всю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторились у мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них втямив, я здужав переказати іншим» («Душенька»).

Від есею до есею, від книги до книги забування про себе задля якомога повнішого розуміння і переказу звіданого стає дедалі виразнішим. Подеколи Збіґнєва Герберта провідують сумніви щодо достатності обраного способу письма та й самої місії тлумача картин, руїн, цінностей. Як переповісти блискавичний сполох образу, даного сповна й одразу, як передати оглушливе німування миті екстазу розтяглою мовою «судових вироків і любовних романів»? Цитуючи безжальний вердикт Вітольда Ґомбровича — «Усе це не має жодного сенсу», — Герберт, однак, не полишає спроб виповісти невимовне. Отже, уроки Генрика Ельценберга виявилися немарними (повернемося до цього трохи згодом). Надаючи мову позачасовим безсловесним образам, розбуджуючи і примушуючи говорити старе святе каміння, автор, може, й не зауважує феномена, на який пізніше звернула увагу Богдана Карпентер, поруч з Чеславом Мілошем — одна з перших перекладачок поезій Збіґнєва Герберта на англійську. Проаналізувавши мову кращих есеїв — «Il Duomo», «П’єро делла Франческа», «Натюрморт із вудилом», — дослідниця порівнює її з мовою поезій Герберта, роблячи, відтак, висновок, парадоксальність якого не зменшує його слушності: мова прозаїчних творів письменника значно поетичніша за мову його ж таки віршів. «Розбіжність між цими двома сферами письма, — пояснює Богдана Карпентер, — свідчить, що засадничий підхід Герберта до кожного з жанрів був інакшим. У той час, коли поезія несла тягар моральної відповідальності, есеї про мистецтво звільняли автора від тягаря обов’язків, хоча його етична позиція неодноразово таки впливала на них. Есеї стали доменом чистої радості, віддушиною для того типу вразливості і чуттєвості, якому не було місця в поезії. Слова, яких Герберт уживає для окреслення своїх естетичних переживань, вказують на безпосередність, спонтанність і насиченість емоцією, яких марно шукати в його поезії, де почуття постійно контролює іронія, накладені самому собі вудила. Поезія і есеї — то ніби дві ноги Пана Коґіто: «права/шляхетно штивна» і «ліва/схильна до скоків/танцівна»».

Іронії, втім, не бракує і в есеях. Мандруючи Італією, автор бесідує із земляком-емігрантом, власником готелю синьйором Ковальчиком, «про заплутаність воєнних доль, вади італійців, переваги поляків і вплив макаронів на душу». Серед поважних на позір історіографічних медитацій раз у раз виникають потішні сценки з мандрівного побуту, добродушні кпини, іронічне піддражнювання друга-читача або й того ж таки велемудрого Ґомбровича. Авжеж, пане Вітольде, пластичним мистецтвам притаманна вроджена глупота; дійсно, нема жодної картини, яка популярно виклала б нам філософію панових улюбленців Гусерля або Сартра, за допомогою яких пан катував своїх співбесідників…

Коли читаєш ці три книжки вряд, як запропонувало видавництво «Дух і літера», помічаєш шитво Герберта, що поєднує їх між собою, снування глибинного сюжету, відсилання до попередніх та майбутніх есеїв, теми і образи, що звучать рефренами. Це нагадує вічно незакінчену бесіду приятелів, яким завжди є до чого повернутися — і повертання не викликає нудьги, бо воно є не пережовуванням усоте розказаної історії, а воскрешенням спільно пережитого. Створюючи дух приязні між собою і читачем, Герберт може розпочати один із найблискучіших есеїв, «П’єро делла Франческа» (присвячений, між іншим, Ярославу Івашкевичу), ось так просто, ніби ми тільки вчора з ним бачились: «Тоді приятелі кажуть: ну, добре, ти там побував, чимало побачив, тобі сподобались і Дуччо, і дорійські колони, і вітражі Шартра, і бики з Ляско — але скажи, що ти обрав для себе, хто твій маляр, якого б ти не проміняв на жодного іншого». Таке підхоплювання нитки розмови, як, до речі, і численні присвяти (Матеушові, Константи Сленському, Маґді та Збишкові Чайковським, Здзіславу Найдеру, Мірославу Голубу, Юзефові Чапському), переконує, що авторові йдеться про щось більше, ніж вправне використання стилістичного прийому на догоду письменницькому маркетингу. Гербертові йдеться про створення спільноти, про свідому причетність до одних і тих самих вартостей певного кола, спроможного ширитись навсібіч, чинячи нас усіх (згадаємо закінчення «Ляско») такими, як Збіґнєв Герберт: громадянами Землі, спадкоємцями «не лише греків і римлян, але майже нескінченності».

Чільний поет польської опозиції 80-х років минулого століття, Збіґнєв Герберт запам’ятався не в останню чергу високою моральною безкомпромісністю. Він умів бути твердим, вимагаючи цього ж від інших, чого багато хто з сучасників-конформістів не міг йому подарувати. Зразки відваги бути собою, мати власні переконання та боронити їх не раз зустрічаємо і на сторінках есеїв. Згадуючи історичний контекст, в якому писалися «Варвар у саду» або «Лабіринт над морем» (книга, так і неопублікована за життя автора), конкретніше — масове почервоніння європейських інтелектуальних і мистецьких еліт, підважування авторитетів та злостиві порахунки з власними культурними традиціями, — можна тільки дивом дивуватися незворушній байдужості Герберта до модних тогочасних епідемій, співчутливому цитуванню «класициста в літературі і рояліста в політиці» Томаса Стернза Еліота, а також сміливості звинувачувати сучасну культуру мовою, засоби якої згодом упізнаємо у виступах його великого співвітчизника, святого Івана Павла II: «Одним із смертних гріхів сучасної культури є те, що вона боягузливо уникає фронтального протистояння з найвищими вартостями. А ще — зухвала певність, що ми можемо обійтися без зразків (і естетичних, і моральних), бо начебто наше становище у світі є винятковим і не порівнюваним ні з чим. Тому, власне, ми відкидаємо допомогу традиції, грузнемо в нашій самотності, порпаємося в темних закамарках покинутої душеньки» («Душенька»).

Проте помилковим було би вважати, що послуговування риторичними фігурами християнської проповіді є виявом якоїсь особливої святобливості або відданості католицькому, припустимо, віровизнанню. Герберт, за словами його близького приятеля, вже згадуваного тут британського критика Альфреда Альвареза, це «одноосібна партія у вічній опозиції до будь-якої влади». Він однаково критично налаштований як до сучасних, так і до старожитніх способів поневолення думки. Яскравий приклад — «Самоська справа», старанна реконструкція однієї з численних війн греків проти греків, властиво острова Самос з містом Афіни. Серед сумних результатів цієї локальної війни — перше в історії Афін запровадження цензури. Отже, поневолення бунтівного острова Самос обертається для афінян поневоленням… самих себе. «…Загарбники, повертаючись із війни, приносять у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи», — резюмує Герберт, який, на відміну від деяких прекраснодушних паризьких інтелектуалів зблизька бачив і червоний, і коричневий тоталітаризми, воюючи до кінця життя з обома. У скрупульозному дослідженні «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» не знайти надто прямих висновків щодо тоталітарного характеру церкви, яка надзвичайно жорстоко винищила цілу цивілізацію інакодумців, але завдяки приголомшливому ілюстративному матеріалу ми й самі можемо зробити такі висновки. Промовистим залишається факт, що тодішній редактор католицького часопису «Znak», Ганна Малевська, відмовилась публікувати цей текст, запропонований Гербертом.

Як переконливо доводить люблінський науковець Лєслав Гостинський, виробленням твердої етичної постави Збіґнєв Герберт не в останню чергу завдячує безпосередньому впливу свого вчителя і друга, професора Генрика Ельценберга. Прихильник аксіологічного об’єктивізму в естетиці, Ельценберг захищає як незалежне існування вартостей, так і їхню пізнаваність у контемпляційному переживанні (а це, між іншим, скасовує безоглядний скептицизм Ґомбровича: «Як можна описати кафедральний собор, скульптуру чи якийсь там образ…» — і проливає світло на довші, ніж у пересічного туриста, тривання Збіґнєва Герберта серед колон і полотен). З іншого боку, в царині етики Ельценберг належить до яскравих представників перфекціонізму, що не визнає половинчастих розв’язань або компромісів із суспільством і таємних домовленостей з власною совістю. Боротьба кожного «одноосібного опозиціонера» з будь-якою владою наперед приречена на поразку, та це не означає, що вона абсурдна. «Вартість боротьби полягає не в шансах на перемогу тієї справи, задля якої її розпочато, а у вартості самої справи», — записує Генрик Ельценберг у філософському щоденнику. Читаючи ці слова, ми краще розуміємо підхорунжого Армії Крайової Збіґнєва Герберта, його затятість, його вірність полеглим побратимам, добровільне самовигнання на Захід, а згодом дощентне розчарування в реаліях посткомуністичної батьківщини і вже безсиле прагнення реалії ті повалити. Ми краще розуміємо також жест вдови поета, Катажини Герберт, а саме відмову прийняти посмертну відзнаку, Орден Білого Орла, з рук колишнього комуністичного функціонера Алєксандра Кваснєвського, на той час президента Польщі. Жити варто тільки задля того, заради чого варто померти, але навіть смерть не завершує справи, якою для Збіґнєва Герберта був захист морального ладу і цінностей свободи.

* * *

Насамкінець кілька слів про переклад, зроблений Андрієм Павлишиним. Загалом задовільний переклад, читаючи, відчуваєш важко пояснюваний словами, але завжди впізнаваний інтимний зв’язок між автором, ориґіналом та інтерпретатором, щире бажання останнього якомога адекватніше відтворити стилістичні чесноти першоджерела власною мовою, в ідеалі — до решти перевтілити першотекст, повністю зачаклувавши читача ілюзією відсутності (неусувної в принципі, на жаль) дистанції. Не бракує прикладів, які свідчать, що таке перевтілення відбулося найкращим з можливих чином, вони — от, скажімо, бездоганно відтворений апокриф «Дім» у «Натюрморті із вудилом» — вселяють виправдане почуття гордості за українського тлумача, щось на кшталт солідарності з його творчими рішеннями. У той же час, не бракує притичин, які змушують застановлятися, перепитуючи себе: чи добре це сказано? чи так мало би воно звучати? писатися? читатися? Не завжди доречне надуживання раритетним, як не крути, прислівником «прецінь», який, до того ж, не повністю й не завжди покриває всі значення, притаманні польському «przecie?»; непослідовне написання імен або назв: «Кафе де л’Альказар» і «Кафе де л’Алькасар», Массімо Ралотіно — і Массімо Палотіно, Віспасіан і Веспасіан… Не поталанило одному із засновників ордену тамплієрів, Гуґо де Пейну, він став Юґо де Пейном. Імператор Константин перетворився на дивоглядного Констянтина, добре, що не Костя; святий з Клерво часом пишеться як Бернард, іншим разом — як Бернар. Короблять також некритично запозичені з польської мови граматичні конструкції і непоодинокі кальки з російської («ніби присипані мукою», «у якості особи»), деякі фразеологічні звороти лишилися, якщо так можна сказати, недоперекладеними, наприклад, «стрілу Елеати» варто все-таки було б передати «стрілою елейця» (Герберт має на увазі образ із відомої апорії Зенона з Елеї), «теологічні цноти» — «чеснотами», «з великими заслугами для мистецтва» — «перед мистецтвом» тощо. Імені редактора трьох книжок Збіґнєва Герберта не вдалося знайти (якщо це не замаскований за багатозначною «підготовкою текстів» Олексій Сігов), може, він і був, але поставився до своїх обов’язків недбало. Отже, можна порадити видавцям не заощаджувати на добрих редакторах, ми не настільки багаті, щоб купувати погано відредаговані й не вичитані коректором книжки (надзвичайно прикра кількість помилок трапляється, зокрема, у «Натюрморті із вудилом»). Книги Збіґнєва Герберта складаються на об’єднану спільним задумом і тематикою трилогію, тож їх сміливо можна видавати й перевидавати одним томом. Зазнавши доброго редагування, такий том виявився би ще одним реальним кроком на шляху до омріяної Європи, артефактом, що його можна подарувати тільки найдорожчим друзям.