Сковорода: «Кинь Коперникові сфери…»

Сковорода: «Кинь Коперникові сфери…»

«Розмову п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» скомпоновано в такий спосіб, що доволі довго в дискусії беруть участь лише четверо. П’ятий «подорожній», Логвин, виявляється, сидів недалеко, під яблунею, і «чув геть усе» (І, 337), однак до часу мовчав, мабуть, обдумуючи те, що хотів і міг би сказати. Тим-то він включається до розмови невимушено, впевнено, відразу привертаючи до себе увагу новим поворотом теми. Заводиться про науку. Трохи раніше про «високі науки» згадує Григорій, але тільки згадує, Логвин же присвячує їм розгорнутий монолог. Вище вже заторкувалося мимобіжно суть оцих його розмислів, тепер розгляньмо їх дещо докладніше.

Та спершу — трохи про псевдонауку.

…«Учора була пожежа», — таким сенсаційним повідомленням Якова відкривається діалог «Буквар миру». Втім, одразу ж дізнаємося, що це попросту іронічно забарвлена метафора: напередодні, «в гостях», Якову довелося зустріти «зібрання (в ориґіналі — „шайку“. — Ю. Б.) вчених», і там «при пляшках і склянках жахлива розгорілася суперечка». Названо й імена учасників компанії: «Перший Навал, другий Сомнас, третій Пифіков, люди славно вчені, а інших не знаю» (І, 417).

О, та тутечки усі знайомі! Навала й Сомнаса добре пам’ятаємо з «Наркіса», там вони намагалися обплести всіх і вся липучим павутинням схоластичних дебатів. Тепер до них приєдналося ще кілька «колеґ». Поміж них лише одного наділено ім’ям, зате яким! Пифіков… Це ж бо від грецького слова, яке означає — мавпа…

От між цими гідними представниками «славно вченої» братії і розгорілася суперечка. З розповіді Якова випливає, що предметом дискусії було людське щастя, шляхи й засоби його здобуття. При цьому, однак, цілком очевидно, що розмова точиться якось дурноголово, плутано, сперечаються люди без клепок у головах, позбавлені ясної ідеї, глухі до логіки й одне до одного, скуті кожен своїми кастовими уявленнями. Шукали запоруку щастя хто в механіці та хімії, хто в геометрії та медицині, хто в історії, граматиці, політиці… Спалахнула навіть суперечка про те, «як їжа здоровіша, яке вино корисніше» (І, 417)… Не дивно, що Яків не міг нічого зрозуміти й «ніякого смаку» від того диспуту не відчував.

З пифіковими та до них подібними все ясно — цих псевдовчених не можна приймати насправжки.

Логвин у своєму згаданому повище монолозі (перейдімо вже до «Розмови п’яти подорожніх») говорить зовсім про інше — про істинну науку, про реальні досягнення людського розуму. «…Виміряли море, землю, повітря, небеса, потурбували задля металів земний живіт, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік та міст, знайшли незчисленне множество некомплектних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо прірви, зупиняємо і скеровуємо водну течію, ставимо щодня нові досліди і творимо нові винаходи».

Наче все так, проте звідки ледь прихована неґативна інтонація? Чому не захоплення ділами розуму й рук людських, а гіркоту, скепсис вчуваємо в словах: «Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо!» (І, 337)?

Справа в тому, каже Логвин, що «всі оті науки не наситять думок наших», не можуть заповнити «душевну прірву». Ми неподільно повірили в силу й необмежені можливості нашого розуму, в нас голова запаморочилася від його успіхів, але при цьому відчуваємо, що «бракує чогось великого». Радіємо, що в нашому розпорядженні є математика, фізика, механіка, медицина з іншими «своїми буйними сестрами», однак «чим щедріше їх споживаємо, тим більше палить серце наше голод і спрага…» (І, 337). Це — голод духовний, це — жага пізнання самих себе, поза чим немає і бути не може правдивого щастя.

Сковорода (а він, безсумнівно, поділяє ці думки Логвина) викриває одну з найдраматичніших реальних контроверсій у процесі розвитку людської цивілізації, — розрив між знанням і мораллю, між загорділим розумом, який бачить себе єдиновладним господарем світу, й Попелюшкою віку — душею. Оголюється загрозливий парадокс цивілізації: «…Науки, як на торжиськах купля, киплять та бентежаться», а люди «хижіші за птиць, нестримніші за худобу, злостивіші за звірів, лукавіші за гадів, неспокійніші за риб, невірніші за моря, небезпечніші за африканські пустелі…» (II, 109). Вони «надто цікаві до чужих країн, дбайливі щодо них і проникливі» (І, 337) і цілковито байдужі й короткозорі в тому, що стосується світу внутрішнього, недосліджених глибин власного серця. Якби з’явилася сьогодні в нас на Землі «людина з міст, населених на Місяці», хіба не була б вона вражена тим, що ми «небесні знаки так добре розуміємо», а от «в маєткові крихітного світу нашого… сліпі й невмілі»? Достоту подібно до того «нетямущого математика, який твердо розуміє циркуль, що вміщає в коло своє численні мільйони миль, а в малому золотому колечку тієї сили й смаку відчувати не може». Або того «бездумного книжника, який слова й письмена в 15 аршин може читати й розуміти, а те саме, альфа чи омега, написане на малім клаптику паперу чи на нігті, зовсім йому незрозуміле». Або тієї відьми, «що знає, яка їжа кипить у чужих горщиках, а в своїй хаті і сліпа, і недбайлива, і голодна» (І, 338–339).

Логвинові підголошує ще один постійний персонаж діалогів «острогозького» циклу, Григорій.

У «Кільці» він малює узагальнений сатиричний портрет цілої юрби тих, «старших» і «наймолодших», котрі, набравшися уривків новомодних наукових теорій, подумали, буцімто вже надійно «озброєні рогом однорога», вповні осягли премудрості життя, твердо стали на шлях, який веде до щастя. «А якщо мій молокососний мудрець став двох чи трьох мов папугою, побувавши у знатних компаніях і у славних містах, якщо озброїться арифметикою й геометричними кубами, пролетівши кілька десятків любовних історій і цивільних і проглянувши певне число коперніканських пілюль?» Тоді вже для «нашого високопарного орла» всі Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони «суть самі лиш метелики, що літають над поверхнею землі». Під гучний хор «хвалителів», котрі «подивляють новонароджену… премудрість, приховану від усіх давніх і непросвіщених віків», ці «молодечі уми» легкома пересуджують «всіх давніх віків вислови», оголошуючи марновірством усе, чого їхня «розумова гарячка» збагнути й прийняти не може. «І справді: чи можливо, щоб ці тернівники, — з гнівом і сарказмом коментує Григорій, — могли щось розуміти про премудрість, про щастя, про душевний мир?..» (І, 361–362).

Але яка нам користь «дістати у володіння цілий Всесвіт, а душу загубити? — запитує Григорій в іншому діалозі, в „Розмові п’яти подорожніх“. — Що ти у світі знайдеш таке дороге і корисне, що б замінити зважився за душу свою?» (І, 350).

От геліоцентрична теорія Коперника — хіба це не епохальне наукове відкриття, котре дає ключ до «володіння цілим Всесвітом»?

Сковорода знає їй ціну. «Коперникові сфери», «Коперникові (Коперниковські, Коперниканські) світи» — ці поняття зустрічаємо в нього н?раз. Помітно, що систему великого польського вченого, про яку йдеться в багатьох філософських курсах, читаних у Київо-Могилянській академії[224], Сковорода знає і високо поціновує. Для нього поза сумнівом, що це не просто одна з багатьох космогонічних гіпотез, а загальновизнана концепція, яка означила принципово новий етап у науковому пізнанні Всесвіту. «Коперник — це новітній астроном, — пише він у примітці до пісні 28-ої. — Тепер його систему, тобто план чи типик небесних кіл, прийняв увесь світ» (І, 77). Про неї в творах Сковороди завжди говориться як про щось беззаперечне, здавна утверджене, і говориться з незмінним пієтетом. «…Візьми щось із усього Всесвіту в приклад для пояснення», — звертається в «Наркісі» один персонаж до іншого, і той відповідає: «Я тобі все підсоння і всі Коперникові світи подаю. Візьми із них, що хочеш» (І, 160). У діалозі «Бесіда, названа двоє» Фарра згадує про існування «у Всесвіті» величезної кількості «Коперникових світів» (І, 276).

І от саме ці світи Сковорода обирає за антитезу світові людської душі.

Так, про місяць знать дарма, є там люди чи нема,

            Кинь Коперникові сфери,

            В серця свого глянь печери! —

каже він у пісні 28-ій. Каже, навмисне вдаючися до протиставлення, полемічного загострення: для нього важливо будь-що пробитися до свідомості того, хто читає або слухає його пісню, довести йому, що навіть такі високі й безсумнівні наукові вартості не можуть заступити, тим більше замінити вартості моральні. «Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе…» (І, 162), маємо зазирнути в свою «сердечну безодню», «ширшу від усіх Коперникових світів» (II, 51). Геліоцентрична система тут — лише знак, символ, філософ не її заперечує, він заперечує претензійний, але холодний і безплідний раціоналізм, прокреслює чітку роздільну риску між «ученістю» та «мудрістю».

«Вченість», за Сковородою, — категорія суто кількісного порядку, «мудрість» — якісного; перша існує незалежно від людини, байдужа до неї, друга наскрізь людяна; першій чужі емоції, вона позбавлена моральної компоненти, друга невідривна від душевного здоров’я, задоволення осягненням істини, веселощами серця. «Учений дуже багато жере. Мудрий мало їсть зі смаком. Ученість, обжерливість — те ж саме. Мудрість же й смак є одне і те ж… Здоров’я від обжерливості, мудрість відрізняється від вченості» (II, 58).

Застережімося, щоправда, що це говориться стосовно Біблії, читання її та вивчення. Хоча ставлення Сковороди до «Книги книг» не є однозначним (питання, яке заслуговує на окремий розгляд), з погляду глибини й вичерпної повноти знань про людину філософ, поза сумнівом, віддає Біблії рішучу перевагу перед усіма науками. Не випадково в «Букварі миру» Яків, ставши мимовільним свідком схоластичного диспуту «вчених» про щастя, подумки звертається передовсім до «улюбленої моєї книжечки, яку завжди з собою ношу» (так само, за свідченням сучасників, ніколи не розлучався з Біблією і сам Сковорода), щоб іще і ще раз переконатися: «щастя ані від наук, ані від чинів, ані від багатства, а єдино залежить від того, щоб охітно віддатися на волю Божу» (І, 417). Хоч би скільки б проповідував щастя історик, каже у діалозі «Кільце» Григорій, чи благовістив хімік, чи сповіщали шлях до щастя фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, знатний і незнатний, багатий і убогий, живий і мертвий, — «чи їхня це справа вчити, судити, знати про щастя? Це є слово апостолів, пророків, священиків, богомудрих проповідників і просвіщенних християнських учителів» (І, 363).

Сковорода віддає належне заслугам Коперника, та все ж стверджує:

Бог найкращий астроном і найвищий економ.

(Пісня 28-ма).