«Душа сумує…» (Coda)

«Душа сумує…»

(Coda)

…Хтось називав його гедоністом, щоправда, із застереженням — етичним гедоністом, в епікурівському сенсі. Можливо, й не зовсім без підстав — адже й сам він н?раз говорить про себе, що немає для нього вищого щастя, ніж внутрішнє задоволення в правді й добрі, в кришталевій чистоті совісті, в душевному спокої.

Нехай у тих мозок рветься,

Хто високо вгору дметься.

А я буду собі тихо

Коротати милий вік,

Так мине мені все лихо —

Щасний буду чоловік

(Пісня 18-та).

І все ж… І все ж — як мало схожий на людину, котра досягла олімпійської вершини спокійного насолодження гармонією розуму, душі й тіла, той, хто на схилку віку зізнається:

Човен бурі вихр хитає,

Піднесе чи вниз кидає!

        Нема мені миру

        І нема навкліру.

Море це мене зжирає!

Сковорода датує цю пісню (29-ту) 1785 роком. Здавалось би, головні життєві бурі були на той час уже позаду, давно сформувався філософський погляд на світ, на власну долю, так ні — виявляється титанічні вихори й досі вирують у його душі під зовнішньою оболонкою спокійної мудрості, яка встигла все побачити, все збагнути на цьому світі:

Хвиля, мов гора, здіймає,

Друга в прірву укидає.

        Надія спливає,

        Душа вже зникає,

Жду — і це не допоможе!

Його «Сад божественних пісень» — то менш за все проповідь у звичному значенні цього слова, дарма що в деяких віршах тут виразно відчутна проповідницька інтонація, котра передбачає читацький відгук, співбоління: «Сядем собі, брате мій, сядем для бесіди…» (пісня 21-ша); але передовсім це сповідь, сповідь душі бентежної, яка шукає, яка знає сумніви, розладдя, ба й відчай. Поезія Сковороди — не так оспівування, ствердження моральної істини, віднайденої раз і назавжди, як радше «кардіограма» серця, котре шукає цю істину, і процес шукання трудний, сповнений внутрішнього драматизму, суттю — нескінченний.

Подивугідною є відзивність Сковороди-поета на трагічні недосконалості довколишнього світу:

Бачачи життя оцього горе.

Що кипить, немов Червоне море,

Вихром туги, напасті, бід,

Я розслабнув, жахнувсь і зблід, —

Горе сущим у нім!

(Пісня 17-та)

Його свідомість вражено разючими соціальними, моральними контрастами та парадоксами, нестійкістю людської долі, хисткістю всього, що він бачить довкруж:

Булава і скипетр сяє,

Рано вставши — слава злая…

---------------------------------

Нині п’яна скаче воля,

Рано вставши — марна доля.

(Пісня 14-та).

«Душа сумує…» — жаліється він у пісні 8-й. Ця душа гостро чутлива, дітклива, вона вбирає в себе всю недосконалість світу, перетоплює чужу скорботу на свою, чужий біль, на свій біль; це та сама властивість поезії, котра вже в наші часи і в іншого поета відлунить як прагнення і готовність «за всіх сказати», «за всіх переболіти» (П. Тичина):

Мене посіли рани смертоносні,

Пекельні біди обсіли незносні,

Найде страх і тьма. Ах, люта година —

          Злая хвилина!

(Пісня 8-ма).

Як про велике благо, мріє Сковорода про чисте, незамулене джерело, до якого можна було б припасти, вгамувати палючу жагу віри та істини. Таке джерело він шукає і знаходить в Бога:

О пагінь Давида! Мені ти берег і кифа,

Веселка, мир, світло, життя, погода, олива.

(Пісня 16-та).

Кифа, або кефа, як пояснюється в авторовій примітці до пісні 14-ої, — староєврейське слово, котре означує камінь, гору, скелю, ту — образно — жадану надійну життєву пристань, яку Сковорода шукає у вірі. В ці хвилини він почуває себе духовно воскреслим, печаль відступає:

Печале, прощай! Прощай! Прощай, зла утробо!

Вже кволості край, встав я із гроба.

Світ постає відродженим, оновленим:

Вже хмара пройшла. Веселка радісно грає.

Минула нудьга. Світ любо сіяє.

Цей світ живий, він повен барв і звуків:

Жайворонок між полями,

Соловейко між садами, —

Той угорі дзвенить, інший на гіллі свистить.

А коли зійшла денниця,

То співа під той час птиця.

Музика тут навкруг — у повітрі шум і рух.

(Пісня 13-та).

Проте виявляється, що ці спокій і благодать є ілюзорними. Реальний світ — «океан», «буча», де шаленіють бурі, «пучина», що «всіх ковтає», «усіх з’їдає». Тож знову наступає «люта година — злая хвилина», знову «морок, шум вітру мирського», «хмари і тьма», «тлінні страсті», котрі «дух шматують». Знову «бідная душа — в розпутті», проклята нудьга, «докучлива печаль» заволодівають Сковородою, гризуть душу, як «ржа сталь». Пісня 19-та — це стогін, лямент, зойк відчаю:

Ах ти, скуко, ах ти, муко, люта муко!

Де не буду, все з тобою всюди всякий час.

Ти, як риба з водою, завжди біля нас.

Ах ти, скуко, ах ти, муко, люта муко!

          Всякого звіра можна збороти, «коли візьмеш гострий ніж», —

Нуди ніяк не збореш, хоч меч добре свій сталиш.

      Ах ти, скуко, ах ти муко, люта муко!

Ці рядки створено «в степах переяславських», 1758 року, а десятиліття по тому в одному з листів до М. Ковалинського Сковорода знову зізнається, що головне його заняття «все є… та Ви ж про це знаєте… в боротьбі з нудьгою» (II, 314). Написаний наприкінці 1774 року діалог «Буквар миру» свідчить, що це почуття сливе ніколи не полишає його: «Не побачиш вітру, що спінює море, не побачиш і нудьги, що хвилює душу: не відчутна, але мучить, мучить, але не відчутна» (І, 432). Минає ще десять літ, але вихор душевних бур, як і раніше, хитає і кидає, наче тріску, його «човен», і він молить Бога, щоб той подав «поміч… скору», смирив «тлінні страсті», які «шматують» його грішну душу… І лишень в останньому, передсмертному творі — діалозі «Потоп зміїний» пролунає як вистражданий підсумок багатолітніх душевних борсань мажорний акорд, але його знесилений і виснажений внутрішньою боротьбою поет запозичить в іншого автора — Теофана Прокоповича:

Пріч відійди, пріч!

Печальна ніч!

Сонце сходить,

Світло вводить,

Світло вводить

Радість родить.

Пріч відійди, пріч!

Потопна ніч!

(II, 178)

Час від часу в поезії Сковороди вибухи емоцій, круті переходи від нудьги й туги до світлої віри й знову від надії до відчаю змінюються спокійною задумливістю; тоді народжуються філософські медитації в дусі повчальної книжної поезії, позбавлені, однак, холодної розсудливості, запліднені глибоко особистим почуттям і переживанням:

Не наше то уже, що пройшло мимо нас,

Не наше, що принесе прийдешня пора,

Сущий день тільки наш, а не ранковий час,

Не знаєм, що принесе вечорова зоря.

Кількаразові повторення — «Наче… наче… наче…», «Краще… краще… краще…», здається, віддають переривчастість поетового дихання, напружене биття його думки.

Подібного до Сковороди книжна українська поезія не знала, хоч мала вже близько двох століть своєї історії, принайменше з часів Острозької Біблії (1581 р.) з віршованою передмовою Герасима Смотрицького та поетичної «Хронології» Андрія Римші. Були анонімні полемічні твори, «ляменти» з приводу утисків, що їх чинили «латиняни» та їхні помічники, — своєрідна віршована публіцистика, втім, зазвичай перейнята виразним особистіснім струменем. Були панегірики, як, до прикладу, величальні вірші на честь Петра Могили та фундатора Києво-Печерської друкарні Єлисея Плетенецького або вірші ректора Київської братської школи Касіяна Саковича «на жалосний погреб» гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Були різдвяні вірші Памви Беринди, віршовані повчання Кирила Транквілліона-Ставровецького, орнаментальні барокові твори Йоана Величковського. Важливе місце в поетичному процесі посідали духовні вірші Дмитра Туптала, Теофана Прокоповича, Стефана Яворського, Варлаама Ясинського, численні псалми та канти невідомих, переважно шкільних, авторів; своєрідною антологією духовної української поезії став виданий 1790 року «базиліянами» Почаївської лаври збірник «Богогласник»[305].

Поза сумнівом, у цьому поетичному розмаїтті знаходили своє відбиття різні аспекти тодішньої української реальності (досить згадати, приміром, хоч би соціально-побутову поезію Климентія Зиновієва, що про неї допіру вже йшлося). Однак спільною властивістю було те, що, як і вимагалося шкільною традицією, авторового голосу сливе не чулося в більшості цих творів (один з виїмків становить, прецінь, згаданий Зиновіїв), печать особистості поета зазвичай не помітна.

Особистісне начало пробивається до книжної поезії поволі, з труднощами, й помітною ця тенденція стає лише десь у другій половині XVIII століття. На цей час припадає вперше оприлюднений Іваном Франком вірш Олександра Падальського «Пісня про світ». Це — акровірш (початкові літери строф складають ім’я та прізвище автора), та головне полягає не у формальному засобові, зрештою традиційному для бароко, а в тому, що перед нами лірично-філософський розмисел про тяжку бідняцьку долю, про несправедливість, яка панує в світі, про правду й кривду, про самотність; поезію переймають туга, гіркота, часом ноти відчаю. «Щирий сум, — відзначав Франко, — що прозирає в усіх елементах його (О. Падальського. — Ю. Б.) вірші й виявляється просто, природно й без цяцькованих фраз… показує нам в авторові людину нещасливу, ображену долею…»[306]

До того ж поетичного ряду належать і вірші-пісні Йвана Пашковського, Семена Климовського, Іллі Бачинського, Юліяна Добриловського, Якова Семержинського та ін.

Але то були все-таки лишень окремі ліричні проблиски, несміливі ознаки тенденції, що народжувалася. Першим українським ліриком в істинному сенсі цього поняття став Сковорода. Хоч і які відчутні ще в збірці «Сад божественних пісень» старі впливи, все ж саме разом з нею в українську поезію прийшла й міцно закоренилася засадничо, якісно нова риса — прийшла тема людської особистості як вартісного, самоцінного чинника, її неповторної, індивідуальної долі. Відкрився новий світ, доти сливе незнаний, та, як вважалося, і не такий, щоб становити окремий, осібний інтерес, — світ душевних бур, пристрастей, переживань, внутрішньої боротьби, напружених і драматичних моральних шукань, інтимних почуттів. Світ багатоголосий та багатобарвний, зі своїми контроверсіями, нюансами, півтонами, прихованими підтекстами…

Оце і є те «нове вино», що його свого часу мав на увазі Іван Франко, говорячи про Сковороду. Так, це вино налито ще в старі міхи, але той, кого ці міхи не відстрашать, як відстрашували багатьох, хто не злякається інтелектуальної та душевної роботи читання і вчитування, той відчує високу духовну насолоду, переконавшись у тому, що й до наших днів сковородинівське поетичне «вино» не втратило найкращих своїх властивостей. Хіба що стало ще міцнішим…

* * *

«Власне ім’я одного мисленника, віднесене до іншого як прийменник, не здатне виразити гідності з необхідною повнотою і вірністю…», — писав свого часу Алєксандр Хіждеу, доволі в’їдливо додаючи до цього в примітці, що «на Русі ще багатьом видається, ніби роздавання прийменників є достатнім для оцінки письменника», завдяки чому «ми маємо в історії письменства руських усе, від містичної сімки грецьких мудраґелів до тривіальної всячини французьких бонмотистів». Під цим оглядом Хіждеу посилається на Сковороду, який нібито в листі до Георгія Кониського висловлював протест проти спроб міряти його будь-яким «казенним сажнем», яким «треба всякого міряти, як одним ліктем кравець міряє і золотий грезет, і шовкову тканку, й полотняну ряднину»[307].

Існування цитованого листа сумнівне, в кожному разі, документально воно не потверджується (як ми переконалися, в публікаціях А. Хіждеу подібне, на жаль, трапляється). Однак Дмитро Багалій, у подальшому згадуючи ці начебто міркування Сковороди, слушно зауважує, що коли філософ навіть і не писав такого, «то він міг так висловитися, тому що був людиною з гостро окресленою індивідуальністю»[308].

Така людина — завжди загадка як для довкілля, сучасників, так і для нащадків. Хоч і як дивно, саме «гостра окресленість» часто-густо інспірує та стимулює наполегливе бажання опінії підрівняти одну індивідуальність під інші, найрізноманітніші й жодною мірою не схожі поміж собою. З погляду психологічного, та, либонь, і методологічного це можна пояснити: не тільки буденна, масова свідомість, але й дослідницька мисль у пошуках «формули» означення нового для неї явища сливе стихійно обирає найлегший шлях — зіставлення незнайомого зі знайомим. Цікаво, що ті ж А. Хіждеу та Д. Багалій, котрі так активно висловлювалися проти «роздавання прийменників», самі не втрималися: перший називає Сковороду «російським Сократом», другий порівнює його з Л. Толстим і давньокитайським філософом Лао Цзи… Та й автор цих рядків, як напевно вже подумалося бистрому на розум читачеві, так само не встояв перед спокусою…

Ось деякі (лише деякі!) інші імена з тих, які в різні часи й різними авторами прикладалося до українського мисленника: Діоген і Ломоносов, Ляйбніц і Достоєвський, Епікур і Ніколай Новіков, Філанджері та Хом’яков, Бьоме й Радіщев, Спіноза та Чаадаев, Максим Сповідник і Руссо, Джордано Бруно й Владімір Соловйов…

У багатьох із цих зіставлень є реальне підґрунтя, і то часом доста міцне. Та все ж передовсім він був і завжди залишався самим собою — і тільки самим собою.

Григорієм, сином малоґрунтового козака Сави Сковороди із сотенного містечка Чорнухи Лубенського полку, що на Полтавщині.

1984–1989, 2005