П’ять хвилин для білої айстри. Тарас Пастух

П’ять хвилин для білої айстри. Тарас Пастух

Він наблизився до білої айстри, якось сміливо і шанобливо, присів біля неї навпочіпки. Не знаю тепер, скільки він там сидів, сім хвилин чи сім століть. Він сидів, не торкаючись її пальцями, тільки дихав. А вона відважно дивилася йому в очі. І були вони тільки вдвох у цьому безмежному, такому скороминущому, світі. Складаючи собою вищу єдність.

Есеїстика Костянтина Москальця з усією точністю та виразністю викшталтуваного образного письма утверджує ідею: суще є. Ця, здавалося б, найпростіша і найочевидніша ідея (адже, вже навіть за визначенням, суще — це те, що існує) є дуже важливою в контексті людської екзистенції, у ракурсі становлення людини і її дотичності до буття. Навколишній світ не «порожній», у ньому присутнє те, що є істинним та справжнім. Відтак важливо уміти розгледіти дійсно суще. Адже в такому баченні людина приходить до усвідомлення істинного, його сутнісних підстав; до розуміння світу і себе самої — як єдиного поля становлення буття. В есеї «Роса на рівнині Адасі» пастух і горлопан Сашко побачив айстру. Він вийшов за межі конвенційних житейських настанов і зумів відчути істинне; інтуїтивно збагнути те, про що свого часу говорив Гайдеґґер — «краса є долею істини». А отже, Сашко відкрив у собі того, хто здатен бодай на мить усвідомити справжні виміри людського буття, осягнути «вищу єдність» проявів істинного (і в цій єдності відчути себе). Незадовго до смерті Сашко став собою. Есеїстика Москальця у такий чи такий спосіб говорить про необхідність стати собою, наголошує на глибинно закоріненій потребі людини вийти на відповідний рівень філософсько-естетичного осягнення світу. Вона вводить у гідний контекст запитування, спонукає до розмірковувань та пропонує насолодитися технікою письма «вслід за пензликом» — вишуканого представлення асоціативного ходу думок та розгортання мінливих вражень, що постають унаслідок уважного споглядання явищ навколишнього світу (наприклад, «тонких обрисів весняного краєвиду»).

Істотною складовою цієї есеїстики є особиста авторська візія. Знову ж таки, сам жанр есе передбачає виразний вияв особистого начала. На початку своїх «Проб» (фр. essai) Монтень попереджав, що його друзі знайдуть в цій книжці печать його вдачі та його дум. Й висловлював побажання, аби його бачили у його простій, природній і повсякденній подобі, без будь-якої вимушеності чи штучності, адже він зображує не когось там, а самого себе. Есеїстика Москальця вчить відкидати стереотипи сприйняття і мислення, заохочує до особистої рецепції та розмірковування. Адже відчути або помислити щось можна тільки в акті індивідуального зусилля. Так, Сашко зміг побачити айстру власне завдяки особистому вдивлянню. Особисте в есеях Мокальця — це не щось суб’єктивізоване, довільне та примхливе; а те, через що людина отримує відчуття трансцендентного, усвідомлює універсальні закони існування. Це те особисте, яке Ніцше називав «вічно неспростовним» і яке високо поціновував у філософських системах давньогрецьких мислителів.

На питання — «А що є істинним?» — Москальцеві тексти дають відповідь: «Усе, що засвідчує трансцендентальні основи існування, або певним чином сприяє усвідомленню цих основ; і що дає людині відчуття повноти життя». Отож, справді існуючою є біла айстра, у якій відображено ідеї краси та доцільності в Природі; роса на рівнині Адасі, яка потверджує проминання життєвих форм, і в той же час виявляє красу такого зникання, ставлячи питання часу; шорстке топорище, яке підказує, що «треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера»; запашний зелений чай на дні улюбленої, незмінної роками, чашки; «красиві» тексти Платона, які спонукають до внутрішніх діалогів про життя та смерть, етичне й естетичне; зроджена з любові мова, котра є живою, котра ви-мовлює світ, робить його приступним для свідомості, сповнює його знаками прояву чогось після-фізичного. Натомість неістинним, тобто неіснуючим, є все те, що породжено прагматичним або бездумним («одновимірним») поглядом на світ. До отого погляду на айстру Сашко дотримувався досить поширеної думки «тільки баби люблять цвіти», а отже насправді він не бачив квітки, бо між його очима (свідомістю) та айстрою було тьмяне запинало стереотипу. Квітка як така для нього не існувала.

Вагомість есеїстики Москальця полягає якраз у поверненні до прямого та безпосереднього бачення, яке пошановує самобутність, індивідуальність усього сущого та спонукає задуматися над універсальними законами світобудови. Це бачення веде до поцінування кожної миті буття, адже в кожній виявляються відповідні закони. Воно часто поєднується із субтильним вчуванням у навколишній світ, адже прекрасне, вишукане, мінливе є чи не найпоказовішим знаком «вищої доцільності». Таке бачення було характерним для давньогрецької досократівської філософії, а також воно плекалося у поетичній традиції Сходу, зокрема у коротких жанрах хайку і танка.

Ще одним не менш важливим моментом цієї есеїстики є мова, до якої автор ставиться серйозно та дбайливо. У власних «пробах» Москалець виявляє вищий рівень оволодіння мовою, який відображається у простоті і водночас глибині висловлювання; рідкісному розумінні емоційної та смислової аури слова; наявності ритмізації, що увиразнює певні фрагменти тексту; майстерному розгортанні оповідної лінії; особливій густині та експресії письма. Слово, синтаксичний період, речення, більші композиційно-смислові періоди — все це продумане до найменших дрібниць і вказує на високу культуру авторського висловлювання. Тут не знайти прикладів довільного та неуважного ставлення до мови, що породжує невмотивовані оповідні «розлами», образно-смислові «шуми», викликає появу незугарних мовних форм. Москалець творить «чистим розумом і серцем», у великій любові до мови, тож мова розкривається йому, й у свою чергу розкриває його самого. Мова починає мовити, про-мовляти глибокі речі і засвідчувати свою глибину. В Москальцевому письмі відчутна та легкість, якої сягає майстер після тривалих і зосереджених вправлянь, після подолання чорної «хвороби безсоння». Таке подолання означає вільне та радісне творення, у якому відсутній жодний зовнішній примус і де авторська свідомість та мова становлять собою єдине «чисте» ціле. Авторську свободу творення виразно відображає синтаксис — неконвенційний, розкутий; такий, що передає живе мислення розповідача.

Загалом мову есеїв Москальця можна назвати красивою. Бо їй нічого не бракує, з одного боку, а з іншого — у ній немає нічого зайвого («краса — це відсутність зайвого», — говорив любий авторові Платон). Це мова питомо українська, адже вона — жива і вільна — у процесі саморозкриття виявляє свої смислові та чуттєві глибини й відображає (і творить) українську картину світу. Вже йшлося про те, що есеїстика Москальця спонукає до відкидання стереотипів масового сприйняття та мислення. Ці стереотипи, зокрема, виявляються у нормах, правилах і настановах щодо національного життя. Відтак з точки зору масової свідомості Москалець підважує основи національного існування. Однак насправді відбувається цілком протилежне. Письменник не підважує цих основ, а вказує на справжню дорогу до них. Він руйнує все те, що відводить від такої дороги, збиває на манівці шаблонного розуміння національного. Стати собою й здійснити це в обширі української мови, в українському мовомисленні — це найвищий рівень становлення українськості. Такий рівень оприявнює, і до нього ж закликає Москальцева есеїстика.

Більшу частину запропонованого видання становлять літературно-критичні розвідки, які стосуються сучасного літературного процесу. Порівняно із есеїстикою, питома вага особистісного начала тут зменшується, однак це начало таки виразно присутнє, й саме воно допомагає ліпше відчувати образний світ аналізованих віршів. Знову ж таки, особисте допомагає критикові краще усвідомити загальне, універсальне. Таке усвідомлення загалом убезпечує Москальця від сповзання в суб’єктивізм, який досить поширений в літературно-критичному дискурсі і який веде до заниження аналітичного та узагальнювального рівня цього дискурсу.

Представлені тексти засвідчують те, що Москалець може писати в стриманій стилістиці академічного літературознавства, що, наприклад, демонструє розвідка «Василь Стус: незавершений проект». Однак переважна більшість його літературно-критичних розвідок виявляє вже згадуваний особистий підхід, який, зокрема, виражається в ліричних імпресіях. Останні тонко оприявнюють сутнісні ознаки того чи того літературного твору. А в окремих випадках, наприклад, у розвідці «Поезія Григорія Чубая», Москалець пропонує той унікальний спосіб рецепції, коли відбувається не відсторонений аналіз мотивів-образів, а до-сказання сказаного; продовження розмови, започаткованої поетом; розмови в його мові і навколо неї. Це глибоке і чуттєве продовження, яке супроводжується почуттям радості, адже розмова триває (комунікативний ланцюг «говорити — мовчати — і говорити знову» не переривається). Воно розкриває одні глибини, вказує на інші й спонукає до подальшого мовлення. Москалець увійшов у відповідний душевний стан (від текстів Чубая) й у ньому говорить, до того ж, на належному смисловому та естетичному рівні. Таке «продовження розмови» є найбільш промовистим свідченням Москальцевого особистісного підходу у сприйнятті літературних явищ. І, додамо, може виступати як маркер стильової манери саме цього автора.

Свої літературно-критичні розвідки Москалець пише розкуто та глибоко. В основі такого письма лежать тонкий естетичний смак, добра обізнаність із працями з філософії, естетики, культурології, вміння вловлювати тенденції певних літературних явищ, аналітичне мислення. Москалець виявляє високу культуру рецепції; ту культуру, яку в просторі українського слова сповідували його улюблені поети та критики Микола Зеров і Василь Стус. Автор «Сполохів» є прихильником та поціновувачем високого модернізму, відтак його увага, окрім двох згадуваних поетів, зупиняється на постатях Ігоря Римарука та Івана Малковича. Подальшим і проникливим осмисленням творчості цих поетів Москалець докладається до формування та більшого увиразнення канону українського високого модерну.

Водночас його розвідки сприяють появі іншого канону — сучасної української літератури. Москалець звертає свою увагу на знакові явища сучасного літературного процесу й цікаво та ориґінально трактує їх. Найважливішим є те, що він пропонує відповідні до специфіки матеріалу інтерпретаційні стратегії. Наприклад, тексти Світлани Поваляєвої критик трактує не так з огляду на представлені в них ідейно-тематичні та художні особливості, як в контексті знаковості цих особливостей. Іншими словами, його цікавить не стільки те, про що говорять герої прози Поваляєвої і як вони говорять, скільки те, що їхнє мовлення виявляє, репрезентантом чого воно є. Такий підхід є вельми продуктивним у царині сучасної літератури (ба більше — інколи він узагалі видається єдиноможливим), де автори намагаються відобразити певні соціокультурні тенденції через деструкцію форм і перенаправления значень. Їхні тексти виказують певні інтенції, і саме їх Москалець прочитує завдяки знаковому трактуванню.

У сучасному літературному процесі критик виокремлює, обіч вже згадуваної Поваляєвої, постаті Юрка Іздрика, Тані Малярчук, Оксани Максимчук, Богдани Матіяш та Остапа Сливинського. Москалець намагається виявити ідейні та естетичні домінанти текстів цих письменників і відповідним чином відрефлектувати ці домінанти. Посутні спостереження і міркування критика (інколи він вдається до доречних іронічно-гумористичних ремарок) є цінними ще й з огляду на те, що зроблені вони «за гарячими слідами», у короткому часі після появи відповідних літературних творів.

У книжці також можна знайти рецензії на тритомник есеїстики Збіґнєва Герберта, роман Владіміра Набокова «Ориґінал Лаури» та книжку Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». В одному випадку Москалець говорить про високу європейську культуру, що викшталтувалась на зразках класичної освіти і має тривалу духовну традицію; в іншому — виступає проти комерсалізації літератури, яка веде до падіння ідейно-естетичного рівня й в остаточному підсумку призводить до суцільної деґрадації; ще в іншому — наголошує на гострій потребі очищення від «вчорашніх способів чуттєвості» та зміні успадкованої від тоталітарних часів культурної парадигми.

Есеїстика та літературна критика Москальця вчить дивитися зосереджено та уважно. Так, аби побачити білу айстру…

Тарас Пастух.