Бобок Набокова, або Вмирання насолоди

Бобок Набокова, або Вмирання насолоди

Ориґінал великого майстра

на ринку — як це печально!

Кінець року.

Мацуо Басьо

Наприкінці 2009 року мас-медіями прокотилася сенсація, яку гарячі журналістські голови не забарились оголосити «всесвітньою», ба навіть «найвидатнішою подією першої декади нового тисячоліття»: син Володимира Набокова, Дмитро, зважився опублікувати незакінчений роман батька «Ориґінал Лаури»! Цілком поважні критики «з іменами» один з-поперед одного заходилися роздмухувати цікавість майбутніх читачів. Чи не найбільше мусувалася тема еротичних скарбів, начебто прихованих у тілі роману; по-змовницькому прискалюючи око, читачеві прозоро натякали, що йдеться про найзабороненіший нині плід педофільського раю (аякже: «Він розповідав їй про своє сумне життя, розповідав про доньку, що була така, як вона: такого самого віку — дванадцять років; мала такі самі вії — темніші за темну блакить ірисів, такі самі коси…» і т. д.). Павло Бабай, автор передмови до українського перекладу (що з’явився друком на десять днів раніше за англомовний ориґінал «Ориґіналу…» — перепрошую за мимовільний каламбур) ні на мить не завагався перед ототожненням процесу читання саме цього твору з «еротичною співучастю». За майже одностайними твердженнями, художні вартості та скандальні одкровення «Ориґіналу Лаури» стократно перевищували досягнення найголоснішого роману Набокова «Лоліта»; існував, мовляв, таємний ключ, що дозволяв відчитати «Ориґінал Лаури» належним чином. Однак, позаяк той ключ було «втрачено назавжди» з огляду на незакінченість твору, читачів запрошували до інтерактивної гри під назвою «створи таємний ключ сам, побудь хоч трохи Набоковим!» Задля цього деякі американські та британські версії роману публікувалися на перфорованих сторінках. Відриваючи їх (перфоруючи, так би мовити, Лауру), читач мусив скласти роман у тому вигляді, який передбачався невідомим нікому ориґінальним задумом Набокова. Як далеко пішли маркетингові стратегії сучасних видавництв! Якому-небудь провінційному Борхесу з його вавилонськими бібліотеками та письменами Бога на шкурах ягуарів така запаморочлива оргія інтерактивності навіть не снилася! І рецензії він писав на вигадані твори неіснуючих авторів; а от щоб вигадати твір для реального автора та ще й залучити до цього процесу найширші маси покупців, перепрошую, читачів — на таке навіть Борхесові фантазії забракло.

Втім, кожному маркетингу і кожній стратегії рано чи пізно настає край, тоді пора братися за розум, тобто переходити до рішучих тактичних дій. Піку або, чого вже там, оргазму вся ця мас-медійна істерія досягнула в ті дні, коли одночасно з виходом роману в багатьох країнах світу Дмитро Набоков виставив рукопис, сто тридцять вісім каталожних карток, списаних не зовсім упевненим у собі старечим почерком, на нью-йоркських торгах «Крістіс». Приблизна оцінка рукопису, другого за значимістю лоту престижного аукціону, склала 400–600 тисяч доларів. Не так уже й багато, як подумати.

Проте покупця на цей товар чомусь не знайшлося.

І тоді колесо старанно продуманої та виконаної «розкрутки» почало швидко обертатись у зворотному напрямку.

Першими озвалися блоґи об(д)урених читачів. Услід за ними — тверезі голоси професійних критиків і літературознавців, які до часу не брали участі в п’янкому шоу суперлятивів, розіграному Набоковим-молодшим та зграйкою хвацьких, добре проплачених піарників, що, будучи професіоналами своєї справи, виказували далеко не найкращі ознаки дилетантизму в справах етики й літератури. Відтак, розчарованими читачами й літературознавцями було сказано немало в’їдливих і глумливих слів, як на адресу заповзятливих довколалітературних «наперсточників», що зупиняли чесних читачів спокусливими закликами знайти шедевр там, де його ніколи не могло бути, — так і на адресу непоштивого сина, котрий, подібно до одного з синів ветхозавітного Ноя, виставив голизну батька на привселюдне посміховисько.

Що ж сталося насправді? Добре це, чи погано, коли рукописи — не горять? Має «Ориґінал Лаури» хоч якусь вартість? І, врешті, до якого жанру належить цей твір?

Книжечка, барвисто видана харківським «Фоліо», викликає суперечливі почуття. З одного боку, ніколи не шкодить зазирнути до творчої келії великого майстра, щоб зайвий раз переконатися, яких несамовитих зусиль вимагає елегантне й артистичне, сказати б, ажурне письмо, яким завжди залишатиметься для нас письмо Володимира Набокова в його кращих, довершених творах. Тож у цьому плані вчинок Дмитра Набокова нічого іншого, окрім щирих слів подяки, здавалось би, й не заслуговує. Але, змінивши кут зору, ми не можемо скасувати й печальнішого відкриття: те, «як» зроблено справу, одночасно є тим, «що» зроблено. Надмірно галаслива кампанія, розгорнута довкола публікації чернеток, цинічний розрахунок на якомога ширші маси покупців, свідоме введення в оману приязно налаштованих до творчості Набокова читачів — ці та інші супутні обставини зводять майже нанівець цінність уроку, закладеного в заготовках до майбутнього роману. Адже властиве місце для наполегливих пошуків синонімів, закреслень, витирань, цитати з Ніцше і штрихами накиданих нотаток про буддизм — у передостанньому томі повного зібрання творів, де зазвичай такі матеріали і публікуються. Безперечно, в оприлюднених фраґментах трапляються яскраві зблиски таланту, що нагадують про вищий час Набокова, про його стилістичну віртуозність, пильне око ентомолога і тонкий слух поета, схильного до непередаваної іншими мовами гри слів. Однак ці милі знахідки, ці відігріті цвіркуни, що шаліють на вересневому осонні, змушуючи слухняно підтакувати читацьку пам’ять, не можуть, на жаль, подолати задушливо тісного тла «Ориґіналу Лаури». Воно проступає як тягар неохайної старості, важкий дух хвороби, як примарні рухи рук, що самохіть починають повзати скатертиною під час обіду, викликаючи в улюбленого сина не співчуття і жах, а нездоланний сміх. Згадки про органічні виділення і смороди майже нелеґально, та все ж проникають до художнього твору як нотатки зі щоденника реального вмирання. Цей нездоровий документалізм, що фіксує стадії розпаду — огидний сморід ніг, безпорадну боротьбу з нігтями, якусь аж макабричну у своїй невтоленності старечу хіть зі всіма її уявними обмацуваннями білих опуклих сідничок та піхвами юніорського розміру — а ще затяжні й незграбні міркування про «самостирання» та про те, що «процес умирання внаслідок саморозпаду дає змогу відчути найбільший екстаз, відомий людині» мучать нас якимись віддаленими відлуннями, якоюсь важливою асоціацією, що, відчитана, могла би пролити трохи світла в міазматичний простір «Ориґіналу Лаури». Знайти «назавжди втрачений ключ», аякже.

Ключ той, ясна річ, криється зовсім не в нав’язуваному довколалітературними «наперсточниками» карколомному, мовляв, сюжеті, де є «книга в книзі», де, за словами Павла Бабая, «перемикаються наративні регістри — і читач опиняється у просторі «Моєї Лаури», книги Флориного коханця, на тлі метаморфоз: Флори — Флаури — Лаури». Нема сенсу сушити голову над чиїмись наївними композиційними версіями, адже фабула і сам задум роману могли би ще тисячу разів помінятися в процесі писання, якби той процес, певна річ, був доведений до кінця. (В цьому місці хочеться зробити застереження: говорячи про «наперсточників», я маю на увазі зовсім інших авторів, ніж Павло Бабай; його передмова — чи не найцікавіший текст у виданій книзі Набокова, незважаючи на поодинокі неправдоподібні перебільшення або надто вже далекосяжні інтерпретації). Замість верифікованого, усталеного автором канонічного тексту маємо нічим не об’єднаний агломерат принагідних нотаток, котрий якщо і складається на якусь химеричну цілість, то апелює до зовсім інших речей, ніж ті, що первісно мав на увазі Володимир Набоков. Куди і до чого відсилає «Ориґінал Лаури»?

Насамперед — до тієї ж сакраментальної «Лоліти». Неодноразові повертання автора в бік свого найуспішнішого роману помітні неозброєним оком — тут і бідолашна мати, збита на смерть ваговозом, і містер Губерт. Г. Губерт, що десь загубив ґумове «м» зі свого імені, і надто вже впізнавана білява дівчинка. Може, якраз вона і виведе на слід прихованого сюжету та жанру «Ориґіналу Лаури»? Може, ми її ще десь зустрічали?

«Флора навряд чи мала чотирнадцять років, коли втратила незайманість зі своїм перевесником», — цими словами сімдесятишестирічний, нагадаю, grand-p?re Набоков розпочинає третій розділ свого останнього твору, писаного на порозі смерті. Якраз цей пороговий стан та юна блондинка, що з’являється не тільки тут (як затяжна обсесія з «Лоліти»), а й у зовсім іншому, призабутому творі іншого російського автора, дозволяють ідентифікувати мимовільну радше, та все ж незаперечну пов’язаність «Ориґіналу Лаури» з універсальним, за словами Михайла Бахтіна, жанром останніх питань, тобто з меніпеєю. Я маю на увазі «Бобок», невеличке оповідання Федора Достоєвського, яке є своєрідною есенцією меніпейного жанру.

Отже, для введення читача в курс справи — цитата з «Бобка» мовою ориґіналу:

«— Мне… мне давно уже, — залепетал, задыхаясь, старец, — нравилась мечта о блондиночке… лет пятнадцати… и именно при такой обстановке…»

Обставини в «Бобку», що й казати, неординарні. Адже майже вся дія оповідання відбувається в моторошному межичасі вже-не-життя і ще-не-смерті. Оповідач, від імені якого ведеться розповідь, потрапляє на цвинтар, де раптом чує голоси, що долинають з могил. Мерці розмовляють між собою, сваряться, жартують, обмінюються останніми новинами і, незважаючи на те, що розкладаються, мають цілком недвозначні жадання, про які свідчить вищенаведена цитата. Цю дивну форму порогового існування, ні життя, ні смерті, один із них, покійний філософ, пояснює так: «…наверху, когда еще мы жили, то считали ошибочно тамошнюю смерть за смерть. Тело здесь еще раз как будто оживает, остатки жизни сосредоточиваются, но только в сознании. Это — не умею вам выразить — продолжается жизнь как бы по инерции. Все сосредоточено (…) где-то в сознании и продолжается еще месяца два или три… иногда даже полгода… Есть, например, здесь один такой, который почти совсем разложился, но раз недель в шесть он все еще вдруг пробормочет одно словцо; конечно, бессмысленное, про какой-то бобок: «Бобок, бобок», — но и в нем, значит, жизнь все еще теплится незаметной искрой…»

Але ж якраз про таку форму порогового існування йдеться і в «Ориґіналі Лаури» з його прикметним підзаголовком «Насолода вмирати»: «На дану мить я вмирав аж до пупка разів п’ятдесят менше ніж за три роки, і мої п’ятдесят воскресінь довели, що органам, яких торкалася смерть, не заподіяно ніякої шкоди, бо я вчасно виходив із трансу…» Ну, то йому так здається, що він кудись та ще й вчасно виходив; насправді «пупок», що замогильним відлунням повторюється на передостанній каталожній картці («Пупок мене ніколи не цікавив») є приватним «бобком» Набокова і одним із переконливих свідчень того, що письменник створював свою меніпею вже не так письмом, як самим помиранням. Навіть у такому, фраґментованому вигляді, в «Ориґіналі Лаури» простежуються чи не всі характерні особливості меніпеї, визначені Бахтіним у «Проблемах поетики Достоєвського»: і злободенна публіцистичність (випади проти письменників, сучасників Набокова, зокрема), і вставні жанри (той-таки фіктивний роман «Моя Лаура» або конспект лекції з російської літератури), оксюморонні поєднання, сцени скандалів та ексцентричної поведінки (досить згадати обставини самогубства Адама Лінда, які він сам зафіксував у своїй останній фотосесії або те, як Флора б’є старого Губерта ногою в пах) тощо.

Западаючи дедалі глибше в смерть, Володимир Набоков по інерції продовжував писати. Однак подібні, як сказав би Бахтін, морально-психологічні експерименти наперед приречені на поразку, бо ніколи не можуть бути доведені до кінця. Смерть завжди встигає першою, вмирання руйнує цілісність, людина ще за життя перестає збігатися сама з собою, і тоді слід уже не писати, а вмирати остаточно, вчасно виходячи з порогового трансу. Зрозумівши це (а я переконаний, що Набоков зрозумів, інакше він навряд чи занотував би фразу Ніцше), письменник зробив єдино можливий у його ситуації крок: він заповів спалити те, що профанувало останню, священну для кожної живої істоти мить, не менш священну за мить народження. І в тому, що заповіт не був виконаний належним чином, що короля через тридцять два роки по смерті виставили на всезагальний огляд голим, непогано заробивши на байках про нечувано красивий новий одяг його — в тому жодної провини майстра немає, письменника просто щиро по-людському жаль.

Розчарування «Ориґіналом Лаури» настільки велике, що на посередній переклад Петра Таращука якось уже й не звертаєш уваги. Майстерна гра словами, над якою ще може вряди-годи застановитись англомовний читач, в українському перекладі втрачена повністю. Досить поглянути на такого словесного монстра як «Залозовид» (в ориґіналі «Glandscape»), щоб усе одразу стало ясно; от невже не можна ризикнути хоч раз у житті, створивши замість нудної буквальності який-небудь «Гланд-шафт»? Чимало слушних зауважень щодо невправної роботи перекладача висловила Ірина Славінська, яка однією з перших відгукнулася на публікацію і, на відміну від анонімного рецензента в «Дзеркалі тижня», що бездумно повторив химерні вигадки «наперсточників», одразу розставила належні акценти. Вона помітила і «мало супровід у вигляді звичайної насолоди», і «фонтанові знадобилося досить часу, щоб забезпечити належну ерекцію», і незнання французької мови, і ряд інших прикрих дрібничок, які, зібрані в такій кількості, перестають бути дрібними, остаточно вбиваючи насолоду від читання і злощасний ориґінал.