Вся моя любов

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до Америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище, писав гарні вірші українською. А ще чудово готував — одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт.

Але торти, вірші і навіть рок відступали крок назад перед талантом Костика-співрозмовника. Він знав безліч дивовижних речей і вмів розповідати про них — дивовижно! Однією з вічнозелених тем були, ясна річ, павуки. Костик кохався в павуках, досліджував їх ззовні і зсередини, створював гігантські колекції, писав пристрасні дисертації… Їхня з дружиною кімнатка в гуртожитку ніжинського педінституту від підлоги до стелі була заставлена пробірками із заспиртованими павуками, скорпіонами, сколопендрами і якою тільки не хочеш багатолапою нечистю. Жменю таких герметично запечатаних пробірок Костик подарував і мені — як одному з найближчих друзів. Можна сказати, відірвав від серця. Під час незліченних мандрів і переїздів майже всі ті скло-сколопендрячі скарби побилися або погубилися, проте один симпатичний скорпіончик усе-таки вцілів і зараз стоїть на почесному місці в Келії Чайної Троянди, вартуючи її спільно з фотографією кам’яного Будди з китайського печерного монастиря Юньґан у провінції Шансі.

Зайве пояснювати, що палку любов до волохатих і восьмиоких Костик зумів прищепити й мені. Звичайно, я так і не вивчив напам’ять латинські назви трьохсот, чи скільки їх там існує, видів павучого царства (хоч і обіцяв другові зробити це). А жаль, адже Костик переконав мене, що найкращий засіб боротьби з депресією — не вино і навіть не чай з китайської провінції Чжецзян, а розказування мантри. «Розумієш, коли мені хріново, — пояснював він, — я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому — жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших.

Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові — а вона рано чи пізно таки настає — павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і, доки та жере, запліднює її. А завершивши акт, тікає, не озираючись. Бо однієї мухи може виявитися замало, і тоді наша красуня на десерт поласує ще й своїм Ромео. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати! Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети, аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити.

— Висновки ти можеш зробити сам, — пояснював Костик, — ми нічим від них не відрізняємось. Еволюція користується набором одних і тих самих прийомів. Тому ми складаємо сонети, співаємо пісень, танцюємо, вправляємось у дотепності і водимо коханих до ресторану. Ми веземо їх до засніжених Карпат або на сонячне узбережжя Криму, водимо дивитися фільми і розповідаємо про високу духовність Середньовіччя з однією-єдиною метою: заворожити і запліднити самку. Вони ж відповідають нам тим самим. Вони — зваблюють. Власне, ані ми самі, ані наші індивідуальні смаки й переваговіддання — ось ти любиш брюнеток, а я блондинок, тільки не кажи про це моїй дружині, — отже, всі наші схильності й уподобання взагалі ні до чого. Це — підступ волі до життя, пастка. Бо воля до життя — це воля до самовідтворення. І їй абсолютно байдуже, кого дурити — тебе, мене, чи польового тарантула. Саме життя, безмежне у своїй анонімності, влаштовує ці перманентні любовні драми, кабаре злягань і шоу коїтусів. Це воно прописує мізансцени для подвигів самопожертви в ім’я коханої Панни, організовуючи самостримування задля накопичення вітальної сили, любовні записки під партою — задля успішного просування сходинками природного добору. Ми всього-на-всього інструменти жадоби життя до самого себе, до трансляції себе все далі й далі в історичному часі. В ідеалі цей життєвий порив хоче заповнити собою і своїми покірними знаряддями — від бактерій до павучків, від павучків до нас із тобою — цілу вічність. А тому, хто відмовляється служити цьому пориву, буде ой як зле. Життя не любить тих, хто відмовляється його примножувати. Навіть якщо в них є поважні причини для такої відмови.

Ми сперечалися. Я переконував друга в тому, що задля елементарного самовідтворення життя не потребувало би такого ускладнення, яким є любов і створена нею культура. Воно цілком успішно могло би винайти й застосувати інші, не такі затратні способи репродукції біологічного виду. Натомість ми бачимо: замість того, щоб транслювати себе в незліченних поколіннях нащадків, життя Ромео і Джульєтти уривається в розквіті репродуктивного віку. Воно — гине. Від любові. Любов є містичною за визначенням; вона відкриває приспані і заблоковані чакри, вона створює шедеври мистецтва, вона — вбиває закоханих, замість того, щоб забезпечити їм тривале довголіття і серії оргазматичних спазмів. На додаток, любов не конче мусить бути виключно статевою любов’ю: ще Платон проводив розрізнення між Афродітою Пандемос (Всенародною) та Афродітою Уранією (Небесною). Перша з них досяжна кожній пересічній людині, і тут ти маєш рацію, вдаючись до аналогій з розмноженням павуків і вірусів, бо це дійсно трансляція життя-як-воно-є у далечінь віків і не більше. Але друга породжує релігії і мистецькі твори, культ і культуру. Тому ми можемо говорити, як мінімум, уже про дві любові — не зовсім приязно налаштовані одна до одної. Якраз створення мистецьких творів неможливе без любові або, як говорив Ролан Барт, без неврозу. У випадку з ремісниками чи графоманами ми негайно помічаємо в їхніх виробах оцю засадничу відсутність найголовнішого — містичного, невротичного, любовного, називай, як хочеш, — начала. Ті вироби створені на продаж — або ж є виявами патології, тобто від початку були спонукувані до буття іншими, ніж любов, мотиваціями. Вони зроблені не з любові, власне: зроблені, а не народжені. І тому — бездушні, неживі, вони жодним чином на нас не впливають, тоді як від дійсно прекрасного вірша завмирає серце і холоне в животі.

— Ти романтик, поет й ідеаліст, — поблажливо відмахувався Костик. — А я біолог. І бачу, що павучі танці нічим не поступаються людським вальсам. Або навпаки.

— Ні, зачекай, — не погоджувався я, — от кого, приміром, хотів звабити Данте, створюючи «Божественну комедію», якщо його кохана, Беатріче Портінарі, на той час уже померла?

— Не знаю. Може, він був некрофілом.

— Він не був некрофілом! До того ж, мав законну дружину, з якою успішно міг задовольняти потреби твого так званого життя у самовідтворенні. А проте, Данте підносить образ своєї Небесної Коханої на немислиму височінь, ставлячи її поруч із Пресвятою Дівою Марією, наділяючи її атрибутами космічної сили, що бере участь у процесі спасіння світу! І після цього ти всерйоз вважаєш, що отакого запаморочливого освідчення, вкладеного в різьблені терцини, потребувала павуча хіть до запліднення?

— Ти говориш про сублімацію, — скрушно хитав головою Костик. — А сублімація і любов — різні речі. Любов — замаскований статевий потяг, наслідок діяльності гормонів. Данте не міг задовольнити свій статевий потяг з власною дружиною, а німфетки Беатріче вже не було на цій грішній землі. Відкладені убік гормони створили «Божественну комедію»! «Гормональна комедія», ось її справжнє ім’я. І всієї твоєї любові також.

— Чи ж можлива сублімація без любові, без ідеального почуття? Хто або що може примусити людину до радикального самообмеження ґрунтовних фізичних потреб, коли немає почуття? Хто або що примушував мільйони ченців і черниць зрікатися статевої насолоди задля містичної, позагормональної любові до Христа або до Діви Марії? Якби вони не любили направду, вони радше померли би, аніж зважилися на такий крок, як обітниця довічної чистоти! Костику, це ти помиляєшся, бо не розрізняєш хіть і любов, а це так само різні речі. Пам’ятаєш, коли загинув Віктор Цой, скільки юних дівчат покінчили життя самогубством услід? Чому? Тому що вони були реально закохані в Цоя! І не уявляли подальшого життя — отого твого життя — без нього. Хоча жодна з них не була дружиною Цоя і, може, бачила його тільки на фотографіях або в кіно. «Кіно», власне. Якби тут було задіяне твоє павуче, зациклене на самовідтворенні «життя», воно примусило би їх вчинити інакше. Скажімо, повиходити заміж за корейців, схожих на Цоя, понароджувати синів і поназивати їх Вікторами. А вони всі погинули від любові.

— Просто вони були такими ж ідеалістами, як ти. І вбачали в Цої ідеального самця. А коли його не стало, відчули, що не зможуть відтворити вид з кимось іншим. Лебедина вірність, яка природний добір називається, ідеалізм на службі в матерії…

Відтоді минуло двадцять літ. Сьогодні ніхто, окрім вузьких спеціалістів, не читає «Божественної комедії», майже ніхто не слухає Цоя. Численні види павуків, особливо ж ендемічних, тобто поширених виключно на території України, назавжди знищила чорнобильська радіація, і жодні танці їм не допомогли. Мій друг Костик, як я вже казав, теж пропав безвісти. Завдяки сучасним технологіям і черговій хвилі перманентної сексуальної революції ми опинилися в повністю десублімованому світі. Спостерігаючи за поширенням нових моделей сексуальної поведінки, яка нога в ногу крокує з переможною ходою СНІД’у і дедалі наполегливішими закликами леґалізувати проституцію, я продовжую ламати голову над одним питанням: чому ми обидва з Костиком програли у своїй суперечці, зазнавши більш ніж нищівної поразки? Чому і його, і мою концепції одночасно спростувало саме «життя»? Костикові воно сказало «ні», поширивши засоби контрацепції, протизаплідні піґулки і цю нескінченну різанину недонароджених дітей, яка називається абортом, хоч мала би називатися кіндерцидом або якось так. Думаю, жодна порядна павучиха не дозволила би собі проковтнути протизаплідну піґулку, якою б голодною вона не була… Мені ж це сакраментальне «життя» сказало «ні» тому, що любов як феномен майже остаточно зникла з наших соціальних і культурних обріїв, не встигнувши сказати прощального «па-па». Я дивлюся на гурток підлітків, який тусує навпроти сусіднього Інтернет-кафе, серед них є направду красиві дівчата, але я твердо знаю, що не зміг би покохати жодної з них. Хоча б тому, що вони всі спілкуються виключно матом. Усі палять сигарети. Тютюновий сморід з рота і від одягу викликає в мене непереборну огиду, яку можна порівняти тільки з огидою від брудної лексики з тендітних дівочих вуст. Але остаточно вбиває мене навіть не їхня вульгарність і неприхована хтивість, не їхня розв’язна поведінка, притаманна професійним вокзальним проституткам — інакше вони просто не вміють поводитись, їх ніхто цьому ніколи не вчив. Вбиває їхня помітна неозброєним оком прагматичність і якась — вибач, Костику! — павуча злоба, яка більше пасувала би самкам тарантулів. Я переконаний, що жодна з них не закінчить життя самогубством через загибель улюбленого співака. Їхні улюбленці не гинуть. Водночас, жодна з них не мріє народити і виховати купу дітей. Хіба що заради грошей, яких при зменшенні народжуваності в країні виплачують дедалі більше. У найкращому разі тих дітей віддадуть до сиротинців. У найгіршому, більш поширеному — знищать, тим або тим чином. Вони не знають і вже ніколи не довідаються, що таке справжня любов. Вони й не хочуть цього знати, двоногі пристрої для поглинання, ніколи не буваючи ніжними і тремкими, тим більше — загадковими, бо для цього треба довго кохати і бути коханими, а не займатися нашвидкоруч потворними і брутальними вправами, які чомусь вважають любов’ю. Ця їхня одновимірність і одноразовість жодним чином не може дорівнятися до культурного багатства, яке для вдумливого обсерватора таїться в ритуальних павучих танцях. Ці теж танцюють. Але їхні рухи надто вже скидаються на рухи зомбі. Я вважаю, що хай там яка кровожерна павучиха погидувала би назвати їх сестрами своїми меншими.

Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай — зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян? І розгортаю зошита з вічно недописаним романом — про любов, до речі? І, зробивши кілька ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли стільки ненависті на вулицях, коли любовні записки під партою вимерли як жанр або ж рідкісний вид павучків? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» є різновидом любовних записок. І ту любов, якій не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.

«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати «життя»? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли «ще», коли «ще трохи» — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з «Книги Перемін», і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморщок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заплющені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати ц ь о г о, бо сам натоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».