«Мати моя, Малоросія, і тітка моя, Україна…»

«Мати моя, Малоросія, і тітка моя, Україна…»

«Повернувшись із чужих країв, сповнений вченістю, відомостями, знаннями, але з порожніми кишенями, у крайній нужді всього потрібного, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих. Оскільки ж і вони не були вельми заможні, то шукали нагоди, як би використати його знання з користю для нього й суспільства. Скоро звільнилось місце вчителя поезії у Переяславі, куди він і відбув на запрошення тамтешнього єпископа» (II, 382).

Так розповідає про цей період біограф. Читаємо, перечитуємо — щось тут не так, чогось бракує… Та ось чого: жодним словом не згадано академію. І мови немає про те, що Сковорода, мовляв, «знову почав учитися», як було після двірської капели, хоча перед від’їздом до Угорщини — пам’ятаємо — він устиг лише закінчити клас філософії, залишався ще клас богослов’я, розрахований на чотири роки навчання. Щоправда, коли Сковорода повернувся до Києва, на дворі був жовтень, навчальний рік в академії вже почався, та навряд чи це могло стати неподоланою перешкодою.

В чому ж справа?

Звичайно, нам відомо від біографа, що Сковорода, повернувшись з Угорщини, опиняється «у крайній нужді всього потрібного», попросту сказавши, в Києві він голий як руда миша, не має навіть даху над головою. Місце викладача в Переяславському колеґіумі він справді міг розглядати як тимчасовий вихід із скрути, своєрідну «кондицію», що дасть змогу підзаробити якусь копійчину, вибратися зі злиднів, щоб потім продовжити навчання. Але, з другого боку, хіба йому звикати було до бідування? Хіба не вчився він, перебиваючись з хліба на воду, попередні вісім років? Все-таки виглядає, що радше Сковорода не квапився повертатися до академії не так з матеріальних причин, як з психологічних. Йому от-от мало виповнитися двадцять вісім років, колишні однокашники давно вже закінчили академію; втім, він не відчував себе защемленим, ані в чому не відстав, прецінь навіть вийшов уперед, бо встиг багато побачити, зрозуміти, навчитися, тепер його вабила не студентська лава, не середовище безвусих хлопчаків, а вир справжнього життя, кортіло «використати… знання з користю» — для себе й для суспільства.

На жаль, як ми пам’ятаємо, перша спроба у Переяславі закінчилася зле. Прагнення Сковороди прикласти до практики свої знання, зокрема в піїтиці, зустріли нерозуміння і різку протидію єпископа, виник конфлікт. З колеґіуму довелося піти.

Сковорода повертається до Києва і з осені 1751 року таки відновлює заняття в класі богослов’я, яким керує префект, згодом ректор академії Георгій Кониський. Навесні 1753 року він знову їде до Переяслава, точніше — у розташоване поблизу село Ковраї, до поміщика Степана Томари, який доручив йому «для догляду й науки» (II, 383) свого сина Василя. Цього разу Сковорода вже полишає академію назавжди.

У Ковраях теж усе складалося непросто. «Старий Томара», як називає його М. Ковалинський (утім, «старому» було тоді 34 роки), від природи був людиною вельми недурною, до того ж і освіченою, проте він «дотримувався багато в чому застарілих переконань, що властиві людям грубого виховання, котрі з презирством дивляться на все те, що не одягнене гербами й не розписане родословними» (II, 383). Томара володів великими маєтками — в самих лише Ковраях йому належало 700 кріпаків, а таких сіл, хуторів, містечок він мав понад десяток. Сковорода ж не міг похвалитися ні «гербами», ні багатством: «лиш дві старі сорочки, один камлотний кафтан, одні черевики, одні чорні гарусні панчохи» (II, 383) — таким було його майно. Чванько Томара, попри те, що Сковороду рекомендував йому його приятель київський митрополит Тимофій Щербацький, і то рекомендував як найкращого студента, вважав нижче своєї гідності спілкуватися з учителем і протягом майже цілого року не сподобив його жодним словом. Не краще була і його дружина, яка понад всяку міру пишалася своїм походженням з роду Кочубеїв (а з материнського боку — Апостолів). Це вона наполягла, щоб Сковороді відмовили від дому після нашепту слуг, що вчитель, мовляв, брутально поводиться зі «шляхетським сином»…

Такий поворот був цілком несподіваним; хоча одного разу Сковорода зопалу справді назвав хлопця «свинячою головою», назагал у них склалися стосунки довіри й поваги. Сковорода виявив неабиякий педагогічний хист, зумівши розгледіти в пещеному мазунчикові добрі природні нахили й прагнучи розвинути їх не так обтяжливим навчанням, як «спрямуванням легким, ніжним, невідчутним» (II, 383), чим завоював довіру й любов Василя. Це почуття Василь Томара, який згодом зробив блискучу кар’єру на державній службі (він став посланником у Константинополі, потім сенатором) зберіг на все життя. Вже на схилку літ він з величезною повагою і вдячністю згадував, скільки праці, терпіння, тактовності доклав Сковорода, щоб виправити потворності материнського виховання[129]. 1788 року в листі до старого вчителя Василь Степанович Томара з теплим почуттям і сантиментом запитував «почтивого друга», чи згадує він свого Василя, який на взір, можливо, й не нещасний, але внутрішньо має велику потребу в пораді, відтак мріє, щоб Господь «надихнув» старого вчителя пожити в нього чи бодай дав змогу якось побачити «гаряче улюбленого мого Сковороду»[130].

Напевно, саме заради вихованця Сковорода через деякий час після конфлікту відступить умовлянням Томари-батька, повернеться до Ковраїв і пробуде там до тих пір, коли Василеві «належало вступити в інше коло вправ, гідних його становища в світі й роду» (II, 388).

А поки що Сковорода знову зостається без житла, без заробітку — «вбогий, мізерний, нужденний» (II, 384). Він знаходить тимчасовий притулок у якогось переяславського сотника, потім їде до Києва, звідти на самому початку 1755 року разом зі своїм приятелем ієромонахом Володимиром Каліграфом вирушає до Москви. Єврей-вихрест Володимир Каліграф (Василь Крижанівський), вихованець і викладач Києво-Могилянської академії, був викликаний Синодом до Москви, там він став проповідником у церкві Владимирської Богоматері, а незабаром префектом, професором філософії та богослов’я Слов’яно-греко-латинської академії. Сковорода ж у Москві не затримується, він подається до Троїце-Сергієвої лаври, де його гостинно приймає намісник Кирило Лящевецький.

Зберігся лист Сковороди до К. Лящевецького, написаний 1761 року. Цей лист, який своїм характером і тоном свідчить про міцні дружні, вірчі стосунки між автором та адресатом, цікавий з різних точок зору. Передовсім він дає уявлення про коло тем і питань, котрі посідали центральне місце в листуванні друзів і, вочевидь, в їхніх розмовах під час перебування Сковороди у Троїце-Сергієвій лаврі. Повідомляючи Кирила про надіслані до нього «один за одним» три листи, Сковорода напівжартома зауважує, що в них «не було, як кажуть, нічого святого», самі звичайні дрібниці. І хоча в цьому листі все-таки не обійшлося без богословських розмислів і ремінісценцій до Святого Письма, завершується він посиланням на поганина Сенеку і цитатою з його «Листа до Луцілія». При цьому сама інтонація — підкреслено буденна, розмовна («…Послухай, що мене особливо вразило у Сенеки, слухай уважно») (II, 340–341) — наштовхує на думку, що розмови на теми античності були для обох звичними. Характерно, що й написано лист латиною із вкрапленнями грецьких слів і фраз. До речі, в іншому листі Сковороди, адресованому вже М. Ковалинському, знаходимо пряме потвердження того, що, живучи в Троїце-Сергієвій лаврі, він багато уваги приділяв античності. Наводячи грецький двовірш, Сковорода додає, що він його «переклав на латинську мову і заучив, коли був (в лаврі святого Сергія)» (II, 275).

Це — по-перше. По-друге, в листі до К. Лящевецького є важливе свідчення того, яке місце посідала на той час у житті Сковороди творча діяльність, — він зізнається, що всього себе «навіки» присвятив музам. (Трохи пізніше в одному з листів до М. Ковалинського він називає себе «вихованцем муз»). І нарешті, тут уперше чітко сформульовано моральні максими, що їх Сковорода вистраждав і яким залишився вірним до кінця життя: «…Хай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про низькі насолоди, хай шукають вони народної прихильності, слави, ласки вельмож; хай одержать вони ці, як вони думають, скарби — я їм не заздрю, аби я мав духовні багатства…» (II, 340). «Дух животворить», «дух оживляє» — це становить лейтмотив біблійних екзегез у його трактатах і діалогах.

У Троїце-Сергієвій лаврі Сковороді довелося вперше зіткнутися зі спокусою церковної кар’єри. Вражений ученістю гостя, Лящевецький умовляв його залишитися в лаврі, пропонуючи посаду викладача семінарії. Сковорода, дарма що перебував у скруті, цю пропозицію відхилив: «…Любов його до отчого краю кликала в Малоросію. Він знову повернувся у Переяслав…» (ІІ, 384), а невдовзі, як ми знаємо, і до коврайського маєтку Томар.

Шість коврайських років, включаючи недовгий час перебування в Троїце-Сергієвій лаврі, стали роками духовного становлення Сковороди, великої емоційної напруги й плідного творчого піднесення. Саме в Ковраях починається його літературна біографія.

Властиво, віршування напевно було йому знайоме зі студентських літ, хоча в одному з листів до М. Ковалинського він запевняє, що замолоду «не міг скласти й найпростішого вірша» (II, 233). Та одна справа шкільні вправи й зовсім інша — творчий процес як цілеспрямована діяльність, як осягнення буття, виявлення людської сутності, як, нарешті, неподоланна духовна потреба. Виглядає, що до Ковраїв Сковорода такої потреби не відчував, життя мигтіло, наче в калейдоскопі, враження змінялися враженнями, йшло накопичення душевної енергії, визрівання розуму й серця. Тепер прийшов час першого підведення підсумків, вдумливого аналізу життєвих вартостей — як правдивих, так і позірних, усвідомлення власного призначення. «Літа, — пише біограф, — душевні обдарування, природні схильності, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось становища в житті» (II, 385). І Сковорода робить свій вибір. Відкинуті «суєта й турботливість світу», зваба чернецтва, в якому «бачив він похмуре гніздо спертих пристрастей»; водночас й «одруження… не було приємним для його безжурного характеру». Він «почав відчувати смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані, в самотності, але без дисгармонії з самим собою» (II, 385, 387). «…Він твердо поклав на своєму серці, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей» (II, 385).

Частиною, і то частиною питомою, цієї напруженої внутрішньої роботи стала літературна творчість. Саме з часом перебування (другого) в Ковраях М. Ковалинський пов’язує написання Сковородою вірша «Залиш, о дух мій, скоро…»; пізніше він увійшов як пісня 2-га до «Саду божественних пісень». Деякі інші поезії цієї пори датовані автором. 1753 року Сковорода пише, ймовірно на замовлення переяславської консисторії, панегірик на честь Іоана Козловича; це найраніший з відомих нам датованих його творів. Пісня 1-а («Боїться народ зійти гнить у гроб…») позначена 1757 роком. 1758-го написані пісні 19-та й 25-та; остання присвячена переяславському приятелю Сковороди Гервасію Якубовичу. Датування низки інших віршів установлюється за опосередкованими ознаками. Неважко догадатися, приміром, що написану латиною поезію «На день народження Василя Томари, хлопчика 12 років» створено в ті ж самі роки. Л. Махновець відносить до коврайського періоду ще цілу низку поетичних творів і перекладів Сковороди, в тому числі знамениті пісню 10-у («Всякому місту звичай, права») і вірш «De libertate»[131].

До питання про датування цих двох останніх творів, осібно пісні «Всякому городу звичай, права», ми ще повернемося. Щодо «De libertate», то в зв’язку з ним хотілось би поки що зостановитися лише на одному моменті.

Вірш невеличкий, лише вісім рядків, тож наведемо його цілком:

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Л. Махновець схильний бачити тут пряме автобіографічне свідоцтво. Сковорода, вважає він, через те й боїться «в дурні… пошитись» і «свободи… лишитись», що над ним у коврайський період нависла реальна загроза бути закріпаченим С. Томарою. Справа в тому, що на тогочасній Україні ще зберігав чинність Третій («Новий») Литовський статут 1588 року (в Київській, Подільській та Волинській губерніях він мав силу аж до 1840 року), згідно з яким поміщик міг оголосити своїм кріпаком кожного, хто кілька років прожив у його маєтку. Дослідник посилається на численні прецеденти — випадки отакого насильницького закріпачення вільних людей; не гидував цим і С. Томара, що документально потверджується, наприклад, скаргою козака Івана Кузьменка, яка збереглася: Томара наказує Кузьменкові «йти на панщину», заявляючи, що той «козачого звання позбавляється»[132]. «У таку ситуацію… потрапив і Сковорода, — пише Л. Махновець. — В таких умовах і виник вірш „De libertate“»[133].

Така гіпотеза. А що кажуть факти?

Правда, що стосунки Сковороди з господарями Ковраїв од самого початку складалися не найкращим чином, визрівав конфлікт, але — згадаймо — розв’язався він не закріпаченням учителя, а його вигнанням, від’їздом до Москви. Ніщо не заважало Сковороді, якби він боявся за свою свободу, прийняти пропозицію К. Лящевецького й залишитися в Троїце-Сергієвій лаврі, де він був би в повній безпеці, ніхто не примушував його повертатися до Переяслава і потім до Ковраїв. Однак він повертається. Щоправда, біограф пише, що Сковорода спершу не погоджувався їхати до Томари, «знаючи його забобони, а ще більше його домашніх, та приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз його, сплячого, до нього вночі в село» (II, 385). Але що могло реально стати на перешкоді Сковороді, якби він не захотів залишатися в Ковраях або відчув загрозу закріпачення? Тим більше, що на відміну від першого разу, коли угоду було складено на рік, тепер від залишився в домі Томари «без договору, без умов», а «з сердечним бажанням бути корисним» (II, 385). Сковорода прожив тут до тих пір, поки в ньому була потреба як у вчителі. Після чого цілком вільно поїхав з Ковраїв.

Треба сказати, що М. Ковалинський у дещо рожевому світлі замальовує друге перебування Сковороди в С. Томари. З його словами, цей останній достоту переродився: то «вже був не той гербовий вельможа, а ласкавий дворянин, котрий хотів цінувати людей за їх внутрішню гідність»; Сковороду він «дружньо… приголубив», виявив до нього «любов і щиру привітність» (II, 385). Ознайомившись з віршем Сковороди «Залиш, о дух мій, скоро…», С. Томара начебто сказав йому: «Мій друже! Бог благословив тебе обдаруванням духа і слова» (II, 388). В усьому цьому відчутна очевидна пересада, проте Томара, ймовірно, й насправді збагнув, що, коли він хоче втримати в домі такого потрібного йому вчителя, треба рішуче змінити ставлення до нього. Відтепер Сковорода був забезпечений усім необхідним, у нього з’явився вільний час, коли він міг на природі віддаватися роздумам і літературним заняттям, спілкуватися з друзями. Під Дамоклевим мечем закріпачення це навряд чи могло би бути.

Що й казати, до ідилії було дуже далеко. Сковорода жив не у вакуумі, він бачив і гостро переймався тим, що робилося навколо, в тому числі й у володіннях С. Томари. Часом душевна рівновага, спокійна течія думок порушувалися, почуття приходили в сум’яття, нагально накочувалися туга, нудьга, «люта мука», тоді народжувався «крик, сліз повний» — пісня 19-а («Ах ти, нудьго проклята!»). Часом обсідали страшні сновиддя, похмурі візії, давні тяжкі враження спливали з глибини несвідомості, і тоді на папір лягав фантасмагоричний «Сон», написаний «опівночі, листопада 24, 1758 року у Ковраї» (II, 379). Ішов складний, незрідка болісний процес становлення особистості, творчого й громадянського визрівання. В цьому, а не в зовнішніх обставинах слід шукати витоки того напруженого внутрішнього драматизму, який притаманний деяким творам Сковороди коврайського періоду.

Живучи в маєтку Томари, Сковорода напевно часто відвідував Переяслав. Там іще з часів його викладання в колеґіумі залишилися друзі й добрі знайомі. Дружні стосунки пов’язували Сковороду з кафедральним писарем Гервасієм Якубовичем, а також з ієромонахом Йоїлем, який замінив на цій посаді Якубовича, коли останнього призначили кафедральним намісником; цьому Йоїлеві присвячена згадувана пісня 1-ша («Боїться народ зійти гнить у гроб…»). Спілкувався, ймовірно, Сковорода з наступником померлого Іоана Козловича на посту єпископа Гервасієм Лінцевським, який до Переяслава протягом довгих років був архімандритом православного Срітенського монастиря в Пекіні; цією обставиною можна пояснити наявність у віршованому діалозі «Розмова про премудрість» китайських ремінісценцій («Скажи, а чи живеш і в хінській стороні?»). Т. Шевченко у повісті «Близнецы» згадує також про дружбу Сковороди з переяславським соборним протоієреєм Гречкою; втім, жодних вірогідних свідчень цієї дружби не збереглося, твердження Шевченка має апокрифічний характер або попросту є художнім домислом.

Те саме можна сказати й про наведені у «Близнецах» відомості про мандри Сковороди в період його життя на Переяславщині. Нічим не потверджені, ці відомості, однак, нічим і не спростовуються і в кожному разі не суперечать нашим явленням про образ Сковороди як мандрівного вчителя, філософа, поета, про його триб життя, що складався якраз у переяславський час. «Бывало, пойдет в Березань, в 30 верстах от Переяслава, по дороге зайдет на древнюю высокую могилу, называемую Выбла, и зайдет на могилу единственно за вдохновением, и, почерпнувши из недр ее малую толику сего, богам единым свойственного дара, спешит делиться сиею благодатию с другом своим Якимом Лукашевичем в Березани. Проживя неделю у друга, идет навестить другого, а там третьего, а через месяц, смотришь, он уже в Киеве: сидит с другом своим Иваном Левандою на скамеечке у ворот и читает импровизированную диссертацию о связи души человеческой с светилами небесными, а вития наш знаменитый, независимо от дружней диссертации, готовит к следующему воскресенью проповедь. Проживя немало в Киеве, он очутился в Стайках, а оттуда в Трахтемирове, а там через день и в Переяславе. Преподавши урок музыки, снова пускался навещать друзей своих, только уже через Яготин до Полтавы и далее».

«И далее» — це, безсумнівно, Харків. Сюди Сковорода прибув 1759 року. Про причини переїзду судити з певністю важко. Якщо припустити, що Сковорода шукав нового місця в зв’язку з завершенням домашнього навчання Василя Томари, то чому б йому не повернутися до Переяславського колеґіуму? Адже колишнього його «опонента»-єпископа давно не було; щоправда, Іоан Козлович так само помер, але й з новим єпископом, Гервасієм Лінцевським, у нього встановилися добрі стосунки, а щодо самого колеґіуму, то там, як і в консисторії, було чимало його друзів і шанувальників. Чи не ймовірніше, що Сковороді вже стало затісно в переяславських рамцях, що він прагнув нового, ширшого поля діяльності?

Якраз під ту пору єпископом Білгородським і Обоянським, а відтак і протектором Харківського колеґіуму стає Йоасаф Миткевич, він «із давньої дружби» запрошує до себе і призначає архімандритом Миколаївського монастиря Гервасія Якубовича, останній «дуже схвально» рекомендує йому Сковороду, який скористався з такої можливості, «відразу прибув і з волі Йоасафа зайняв посаду вчителя поезії у Харківському училищі в 1759 році» (II, 388). Віднині й до кінця життя з Харковом, зі Слобожанщиною, Слобідською Україною, або просто Україною, як її часто тоді називали, буде пов’язане все життя Сковороди. Слобожанщину, свою «тітку», він полюбив не менше, ніж «мати» — Малоросію; там він народився, зіп’явся на ноги, тут — остаточно сформувався як мисленник, мистець і як людина, став самим собою.

Харків був тоді містом історично молодим. Лише яких-небудь сто років минуло, як козаки — переселенці з Правобережжя заснували його як фортецю-форпост для захисту від кримських та ногайських татар; у пам’яті старих людей Балаклеї, Ізюма, Нової Водолаги, Коломака, інших околишніх міст і сіл іще свіжі були їхні спустошливі наїзди. На момент прибуття сюди Сковороди Харків ще залишався полковим містом, але вже на повну силу йшло будівництво укріплень Української лінії, призначеної для захисту від турецько-татарської аґресії, а після російсько-турецької війни 1768-74 років і виходу російської імперії до Чорного моря, Харків зовсім утрачає своє мілітарне значення. Натомість він стає великим торговельним містом, економічним і культурним центром Слобожанщини. Важлива роль у цьому процесі належала Харківському колеґіуму.

Саме виникнення колеґіуму було симптомом назрілих змін у житті Слобожанщини. Молодому краю, який динамічно перебудовувався, переходячи на мирні рейки, вкрай потрібні були кваліфіковані фахівці з різних галузей. 1726 (за деякими джерелами — 1727) року Білгородську духовну семінарію переводять до Харкова, на її базі створюється училище для всіх верств з принципово новими цілями і масштабами. Від самого початку в учбових програмах поряд з традиційною греко-латинською класикою помітне місце посідають дисципліни, що стосуються потреб повсякденного реального життя, — мови німецька та французька, математика, елементи природознавства й медицини. Цим, до речі сказати, пояснюється той факт, що в другій половині XVIII століття у Харківському колеґіумі зростає кількість студентів, які бажають присвятити себе природознавчій та медичній діяльності. Вихованцями колеґіуму були Григорій Базилевич — син священика з Охтирщини, перший у Росії клініцист, Єфрем Мухін — професор Московського університету, Іван Двигубський — так само професор того ж університету, видатний фахівець у галузі природознавства та природничої історії. Втім, з Харківського колеґіуму виходили й знані гуманітарії, поміж ними поет і перекладач Ніколай Ґнєдіч.

Зрозуміло, формування нових орієнтирів навчального процесу, які б відповідали духові й вимогам часу, проходило не рівно й гладенько, навпаки, з гальмуванням, відступами, зиґзаґами, через гостру боротьбу й конфлікти. Показові під цим оглядом два епізоди, так чи так дотичні до долі Сковороди.

Один з них стосується діяльності Лаврентія Кордета, особистості яскравої, непересічної. Ми поки що недостатньо знаємо про цю людину, проте є дані, зокрема каталог його бібліотеки, які дозволяють зробити висновок, що він мав різноманітні знання в різних галузях, цікавився досягненнями сучасної йому науки, особливо природознавства, географії, економіки, педагогіки. У бібліотеці Л. Кордета були описи Азова, Каспія, Оренбурзького краю, Сибіру, різні атласи, поміж ними «Російський атлас», «Лексикон географічний Російської держави», рукописний опис ртутного барометра, праці Яна Амоса Коменського, М. Ломоносова. Призначений 1758 року єпископом Йоасафом Миткевичем на посаду префекта Харківського колеґіуму, Л. Кордет одразу ж виявив себе як активний прибічник секуляризації навчального процесу, за що й був через кілька років відправлений до Святогорського монастиря Порфірієм Крайським, котрий замінив померлого Йоасафа Миткевича.

З іменем П. Крайського пов’язана не менш показова історія — з так званими Додатковими класами. Губернатор Слобідсько-Української губернії Євдоким Щербинін звернувся до Сенату з пропозицією відкрити при Харківському колеґіумі Додаткові класи, де молодь, переважно «шляхетська», вивчала б інженерну справу, математику, геодезію, топографію, архітектуру та різні мистецтва. Ця ініціатива дістала підтримку Єкатєріни II, котра відразу ж збагнула, яку користь для економічного освоєння молодого краю обіцяють вони в недалекому майбутньому. Запеклим супротивцем новації виступив лише П. Крайський, який спробував був виглядати більшим католиком, ніж папа римський: протягом тривалого часу він чинив відвертий і прихований спротив відкриттю і нормальному функціонуванню Додаткових класів, убачаючи в них — і, прямо сказати, не без підстав — загрозу традиційно-схоластичній системі навчання, аж поки на нього не цикнули з Петербурґа.

Сковорода, прийшовши до Харківського колеґіуму, опинився в самому вирі пристрастей і боротьби. Навряд чи слід вважати випадковим, що його було запрошено невзабарі після призначення префектом Л. Кордета, — ймовірно, Йоасаф Миткевич розглядав обидва ці кроки в контексті загальних змін в навчальному процесі. Можна припустити, що тут, у колеґіумі, Сковорода повернувся до тих ідей у своїй галузі — поетиці, які свого часу намагався був покласти в основу лекцій у Переяславському колеґіумі й за які заплатив тоді втратою посади. В особі Л. Кордета Сковорода знайшов однодумця і друга, що відчитується в його листі до ректора колеґіуму Йова Базилевича. Коментуючи призначення «вітця Кордета» ігуменом Святогорського монастиря, Сковорода із зрозумілих причин віддає данину загальноприйнятій фразеології, розводячись про те, як Кордет «безперервно в школах, храмах проповідував, наставляв непросвічену і світськими гадками осліплену юність студентську словом і життям», «скрізь і завжди, ніби грім, гримів про згоду і конкордію». Однак непідробний, щирий жаль звучить у словах: «Гадаю, кожен чесний учень поболить серцем, що позбувся такого й великого члена тіла». У листі наголошується велика ерудиція і вченість Кордета: «…Він… є вельми обізнаний в економії муж, при тому тямить арифметику та географічні науки, коротко сказати, здатен одночасно до наук і до практичних справ*, до війни і миру, до Бога і світу… Про філософські його тонкощі, що навіть до четвертого неба проникали, нічого вже й говорити». Маючи на увазі свої явно неформальні, суто вірчі стосунки з колишнім префектом, Сковорода зізнається, що Кордет «був і мені пробний камінь, до розпізнання деяких людей, яких би я ніколи не взнав, які вони, коли б не його з ними друж[ба]…» (II, 347).

З написаного М. Ковалинським життєпису Сковороди видно, що з’ява останнього в Харкові стала подією більш ніж помітною. «Відмінний спосіб його думок, вчення, життя незабаром привернули до нього увагу всього тамтешнього товариства. Одягався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася із трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із всього виводив мораль, шанобливий до всякого стану людей, відвідував хворих, втішав печальних, ділив останнє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів» (II, 388–389).

Хоч і якими незвичайними, навіть екстравагантними видавалися стороннім вигляд, звички, манера поведінки нового вчителя, все ж головним був «відмінний спосіб його думок». М. Ковалинський зі щирою відвертістю розповідає, який глибокий духовний, моральний злам принесло йому знайомство й дружнє зближення зі Сковородою: «Молодий чоловік цей (біограф всюди говорить про себе в третій особі. — Ю. Б.), виховуваний до того напівученими шкільними вчителями, частково ченцями, в руках яких тоді перебували святилища наук, котрі й вклали йому в голову дивні уявлення про речі, чуючи від Сковороди протилежне до того і не спроможний погодити у своєму понятті нових правил зі старими, споглядаючи ж насправді його чесне, цнотливе, зразкове життя, сумнівався сам у собі» (II, 391), «відчув у собі збуджену боротьбу думок і не знав, як її закінчити» (II, 392). Колишні його книжники-наставники, «та й увесь світ», переконували його в тому, що щастя людини полягає в ситості, розкоші й неробстві; Сковорода ж казав, що «все те непотрібне» для щастя, а потрібне, навпаки, розумне обмеження бажань, загнуздання примх, працелюбство, чиста совість; і не тільки казав, але «і жив так». Молодого чоловіка вчили, що громадянські чесноти не мають вартості, вони «ніщо перед верховною істотою»; Сковорода твердив, що «Бог є істина». «Велемудрі» тлумачили йому, що Бог благословив лише вибраних членів суспільства; Сковорода тимчасом пояснював і доводив, що так не є, що «Бог, розділяючи членів суспільства, нікого не образив» (II, 390–391).

Все це, ясна річ, не могло не лякати «напівучених» колеґ Сковороди. Вони розгорнули правдиве цькування каламутника, не бридили підлих ударів з-за рогу, пліток, виказів, намагалися підбурювати проти вчителя його учнів. «Інші учителі його, — каже про себе М. Ковалинський, — нав’язували йому відразу до Сковороди, забороняли знайомство з ним, слухати його розмов, навіть бачити його» (II, 392). І далі: «Брехня й порок озброїли на нього своє знаряддя в багатьох особах» (II, 397).

У світлі цих свідчень учасника подій стають зрозумілими такі місця з листів Сковороди до М. Ковалинського, як, приміром: «Почуваю, якщо не обманює мене моя душа, що знову піднімається проти мене заздрість як з приводу моєї до тебе рідкісної дружби, так і з приводу моїх деяких слів, які звичайно говорю на уроках грецької мови. Очевидно, такий уже світ, що коли сам чого-небудь зробити не може, іншим заздрить» (II, 299). В іншому листі: «І мені вже скорпіон готує жало і замишляє мене вжалити» (II, 300). Та Сковорода не відчуває страху перед підступами ворогів, він почувається морально набагато вищим од них, упевнений у своїй правоті. «Я… дуже задоволений тим, що не подобаюсь таким мерзотникам. Повір мені: похвально не подобатися поганим. Чи лихословлять вони, чи обурюються, ти вперто продовжуй іти шляхом добра, а іншому не надавай ніякого значення і зневажай їх, як болотних жаб» (II, 301).

Кульмінаційний момент цькування Сковороди — той недовгий час, коли він у 1768/69 учбовому році викладає курс катехізису в згадуваних уже Додаткових класах. Призначено його туди було ґенерал-ґубернатором Щербиніним всупереч спротиву єпископа Крайського; останній, утім, помер якраз напередодні підписання паперу про це призначення. Для своїх лекцій Сковорода написав щось на зразок конспекту під назвою «Вступні двері до християнської добронравності». Конспект являв собою розгорнуте тлумачення відомих десяти біблійних заповітів. Як свідчить М. Ковалинський, твір «містив у собі прості істини, короткі корінні пізнання посад, що належать до співжиття. Всі освічені люди вбачали в ньому чисті поняття, справедливі думки, ґрунтовні роздуми, відчутні стимули, благородні правила…» (II, 402). Інакше поставилися до «Вступних дверей» церковні власті. Новий єпископ Самуїл Миславський, до речі, однокашник Сковороди по Київській академії (той самий, що «відставав у всьому від нього при величезному своєму намаганні»; II, 381), в самому факті читання подібних лекцій світською особою вгледів замах на прерогативи церкви і «розсердився… з гонінням». Але суть була, звісно, не у формальному боці справи. Преосвященний, ознайомившись з лекціями, звернув увагу на «деякі для нього неясності і сумніви в словах і спосіб навчання, що не відповідає звичним правилам» (II, 402). Миславський не міг не помітити надто вільного, відмінного від ортодоксального тлумачення основоположних церковних постулатів, зокрема, у розмислах Сковороди про природу божественного, про «видиму» натуру — природу, про церковну відправу, «церемонії», які він називає «лускою», «маскою». Хіба міг святий отець не розгніватися?..

Сиґнал єпископський було почуто… На Сковороду обвалилися нові звинувачення. По-перше, в єресі. Рознеслася чутка, що Сковорода не тільки сам уникає м’яса й вина, а назагал засуджує їх вживання; тимчасом подібне притаманне маніхейству — релігійному вченню, поширеному з І тисячоліття нової ери на Сході й Заході й оцінюваному християнством як єресь. По-друге, у богохульбі. Оскільки Сковорода висловлюється проти золота, срібла, дорогоцінних речей тощо, називає їх шкідливими, а вони створені Богом, який нічого шкідливого створити не міг, є привід оголосити його богохульником, блюзніром. Можна, нарешті, звинуватити його й у людоненависництві, позаяк він віддаляється від людей і суспільства, ховається у лісах. Така була «логіка» наклепників.

У цей час Сковорода пише до свого друга Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю, повірите, яких злобних я маю наговорювальників. Коли б вони мені приписували звичайні беззаконства, терпів би. Але ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене наклепництвом, що, окрім мови про надзвичайну зіпсованість мого норову, як вони проповідують, чинять мене душепогубником чи єретиком і через це забороняють підлеглим своїм слухати мої розмови. Цього я не терплю і зробив коротке очищення, яке Вам, другові моєму, і посилаю. Воно хоч не може стулити їхніх гавкітливих щелеп, але трохи прищемлить їх, щоб незлобнії правдиві слова менше терпіли од цих зваб» (II, 343). Імовірно, з тими ж спростованнями він постарався виступити і прилюдно, «знайшовши в одному зібранні придатну нагоду до пояснення своїх правил» (II, 403).

Та все ж і Харківський колеґіум Сковорода змушений був покинути, як колись Переяславський.

Свого часу він залишив його зразу ж після першого навчального року, влітку 1760-го, хоча спочатку все ніби складалося чудово й про якісь ускладнення чи конфлікти ніде жодних згадок немає. Тоді сталося інше — виникла певна напруга в стосунках з І. Миткевичем й особливо з Г. Якубовичем через те, що їхній опіканець доволі зухвало відмовився від чернецької кар’єри, відтак у цій ситуації Сковорода мав за незручність і надалі послуговуватися прихильністю тих, хто сприйняв його відмову «холодно», «з досадою».

Заслуговує на увагу одна деталь. Розповівши про суперечку з превелебними вітцями, М. Ковалинський на подив легко й швидко, сказати б — через кому, полишає цю тему: «…А Сковорода, відійшовши з миром, відразу вирушив до нового свого приятеля в село Старицю, в околицях Білгорода» (II, 389). Вловлюється інтонація начебто внутрішнього полегшення, що його відчув Сковорода. Наче самі обставини несподівано сприяли тому, що з’явилася можливість здійснити своє потаємне бажання. Наче він давно був готовий до цього, давно відчував потребу зробити важливий крок, змінити щось у своєму житті, але вагався, і ось тепер сама доля приймала відповідальне рішення на себе…

У Стариці, в чудовому кутку Слобожанщини, в тиші й усамітненні, Сковорода прожив близько двох років, до весни 1762-го. Це був з багатьох точок зору зламний для його духовної біографії період. Уперше Сковорода вільний, не має ні перед ким жодних зобов’язань, необхідності думати про дах над головою і шматок хліба, — «новий приятель», імені якого ми не знаємо, створив для цього всі умови. Вперше з’явилася нічим не обтяжена можливість поринути в розмисли про довколишній світ, про життя, людей, про себе самого. «Сковорода, — свідчить біограф, — проводячи там (у Стариці. — Ю. Б.) свої дні в бадьорості духа, веселості, без печалі, в добрій надії, часто говорив при тих, хто його відвідував: …„О свобода! О наука!“» (II, 390).

В Стариці він пише вступну «Пісню» до «Букваря миру» (в епіграфі вказано, що вона складена 1761 року), де віддає тодішнє своє світовідчування:

Життя безпечне! Дорогий спокій!

     Тебе тримаю завжди в собі,

До тебе вічно компас тягне мій —

     Ти край і гавань у моїй плавбі.

У світі тиша принадна одна

     І безтурботний, неславний путь —

Це моя віра в житті головна, —

     І закінчився циркуль мій тут!

Є всі підстави віднести до цього періоду й пісню 12-ту зі «Саду божественних пісень»:

В город не піду багатий — на полях я буду жить,

Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.

О діброво, о зелена! Моя матінко свята!

В тобі радість звесел?нна тишу, спокій розгорта.

-----------------------

Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки будеш мій,

Добре буть мені з тобою: ти для мене, а я твій.

О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть

І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить.

Описи мирної, щедрої природи переплітаються з гораціанськими мотивами, гармонічно поєднуються з почуттям душевної умиротвореності в пісні 13-ій:

Гей, поля, поля зелені,

Поля, цвітом оздобл?нні,

Ах, долини, балки,

І могили, й пагорки!

-------------------------

Пропадайте, думи трудні!

І міста багатолюдні!

Я й на хлібі сухім житиму в раю такім.

Живучи на природі, «в раю», віддалік від «міст багатолюдних», від їхньої метушні й колотнечі, Сковорода разом з тим не відгороджується від людей, він багато подорожує, переважно пішки, зустрічається і розмовляє з мешканцями довколишніх сіл і міст. Чутка про мудрого «старчика» (якому тоді ледь-ледь виповнилося сорок років) поширюється, люди тягнуться до Сковороди, шукають нагоди познайомитися з ним. Характерним під цим оглядом є один спогад самого філософа. В листі-посвяті до притчі «Убогий жайворонок», адресованому 1787 року Федорові Диському, він пише: «Іван, батько твій, на сьомому десятку віку (в 62-му році) у місті Куп’янську, вперше позирнувши на мене, полюбив мене. Він мене ніколи не бачив, а почувши моє ймення, вискочив і, догнавши на вулиці, мовчки дивився на мене й проникав, наче пізнаючи мене, таким милим зором, що донині яскраво він мені бачиться у дзеркалі моєї пам’яті» (II, 124).

Перебування в Стариці стало неначе підготовкою, прелюдією до нового — мандрівного — способу життя Сковороди. Заледве він повернувся б до колеґіуму, якби не випадок.

Одного разу підчас відвідин Харкова Сковорода на прохання когось із друзів познайомився з учнем колеґіуму Михайлом Ковалинським, сином священика з Олексіївської фортеці. «Сковорода, глянувши на нього, уподобав його і полюбив до самої смерті». Й, «маючи на меті користь, спрямовану на молодого нового свого друга» (II, 390–391), прийняв пропозицію Й. Миткевича повернутися до колеґіуму й почав викладати в класі синтаксими, а також навчати учнів давньогрецької мови. На два навчальних роки — 1762/63 та 1763/64 — випадає період активної педагогічної діяльності Сковороди, що давало йому, попри цькування з боку «наговорювальників», велике моральне задоволення. Дружба з М. Ковалинським, яка до кінця днів стала однією з найсвітліших сторінок у житті обох; інтенсивне листування з ним, в яке Сковорода, не скнаруючи, вкладав усі свої знання, весь жар душі; дружні стосунки з іншими учнями колеґіуму — Яковом Правицьким, Василем Білозером, Григорієм і Максимом Ковалинськими — молодшим братом й, вочевидь, братом у перших Михайла, Миколою Заводовським, Олексієм Базилевичем, стосунки, що тривали у деяких випадках протягом довгих літ, — усе це робило життя Сковороди змістовним і повним. Тому таким безглуздим видалася йому пропозиція ченців Печерської лаври, яку він відвідав разом з М. Ковалинським, пристати у монастирську гавань, стати «окрасою обителі», «стовпом церкви». Відмова була рішучою: «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому» (II, 399).

Наклепи тим часом робили своє діло. 1764 року Сковорода вдруге полишає колеґіум. Чотири роки він блукає Слобожанщиною, живе в друзів і знайомих то в Харкові, то по селах, хуторах, монастирях.

(Причинки. У цей час могли б відбуватися події, описані в оповіданні І. Срезнєвського «Майоре, майоре!», — могли б, якби… вони взагалі мали місце, ці події.

Як запевняє оповідач, 1765 року Сковорода завітав у Валківські хутори, познайомився з якимось відставним майором, закохався в його дочку Олену Павлівну, Льоню, зібрався був одружитися, але в останню хвилину втік заледве не з-під вінця. Вірогідність цієї історії (не сказати вже по літературний рівень оповідання) більш ніж сумнівна. Правдою є те, що Сковорода бував у цих місцях, один з відомих нам його листів написано тут, на хуторі Довжик, якраз 1765 року, проте ніде, ні в М. Ковалинського, ні в матеріалах інших сучасників, ані в листах і творах самого Сковороди, немає навіть згадки про майора, в якого він, за оповіданням, буцімто жив довгий час, тим більше немає і натяку на сюжет з одруженням, що не відбулося. Цілком очевидно, що І. Срезнєвський послуговувався усними переказами й чутками, яких навколо ймення Сковороди наприкінці його життя і після смерті накопичилася сила-силенна, притім послуговувався некритично. Молодий учений (І. Срезнєвському тоді не було й 24 років) на ту пору явно не почував себе впевнено в матеріалі. В оповіданні чимало фактичних помилок. Так, майор каже Сковороді: «Не раз читал вашу „Жизнь Христа“ и „Начальную дверь“, но послушать ваших толкований, право, хочется. Ах, эта „Начальная дверь“, „Начальная дверь“!» Справа, однак, у тому, що твору під назвою «Жизнь Христа» в Сковороди немає. Що ж до трактату «Вступні двері до християнської добронравності», то його написано не раніше 1766 року, а можливо навіть і пізніше, 1768-го, коли Сковорода почав викладати катехізис у Додаткових класах. В іншому місці читаємо, що майор «взял со скамьи „Лотову Жену“, сочинение Григория Саввича, которое тогда читал» («В пятый раз перечитываю», — зауважує він), «и стал громко декламировать — декламировать очень недурно одну из любимых тирад Григория Саввича». Тимчасом трактат «Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова» був створений Сковородою, як він сам повідомляє в супровідному листі, «перед відкриттям Харківського намісництва» (II, 34), тобто не раніше 1780 року, а завершено роботу над ним іще через кілька років.

Усе дає підстави вельми скептично поставитися до повіданої І. Срезнєвським історії з одруженням, яке не відбулося.

Наприкінці 20-х років минулого століття А. Ковалівський спробував був здійснити її перевірку, так би мовити, на місцевості, розпитуючи старих мешканців Валок і передивляючись архів Рогозівської церкви, але нічого, крім уривкових і геть суперечливих відгомонів давніх чуток, він не виявив[134].)

Повернімося, однак, до нашої теми.

Отже, що після чотирьохрічних блукань Слобожанщиною Сковорода на домагання ґенерал-ґубернатора ще раз повернувся викладати у Додаткові класи, але не витримав більше року — 13 квітня 1769 року в донесенні директора класів з’являється запис: «Учителю катехізису Григорію Сковороді заслуженої платні дватцять три рублі»[135].

Це остання платня, що її отримав Сковорода від влади зверхньої. «Сковорода, побуджений духом, — читаємо в М. Ковалинського, — відійшов у глибоку самотність. Біля Харкова є місце, що називається Гужвинське, і належало воно поміщикам Земборським, яких він любив за їхню добродушність. Воно вкрите похмурим лісом, серед якого була пасіка з одною хаткою. Тут поселився Григорій, заховавшись від поговору житейського і злослів’я духовенства» (II, 402). Від цього часу він остаточно стає вільним мандрівцем — поетом, учителем, проповідником, мисленником, і його мандри тривають протягом усіх наступних двадцяти п’яти років. Разом із змінами трибу життя приходять і нові тенденції в творчій діяльності. Поезія відходить на задній план, Сковорода пише прозові байки, об’єднані в збірник «Байки Харківські», але головну увагу зосереджує на етично-філософських і богословських творах — усі свої діалоги, трактати, притчі він написав на останньому, мандрівному етапі життя.

Гужвинське, або Гужва, — лише одне з багатьох місць на мапі мандрів Сковороди по містах і селах Слобідської України[136]. «З різних обставин жив він у багатьох: іноді йому до смаку було місце, іноді ж люди за його Мінервою приваблювали його проживати деякий час: постійного ж житла не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі у повному розумінні цього слова» (II, 407). Всюди — в Харкові й Білгороді, Острогозьку й Богодухові, Куп’янську й Маначинівці, Бабаях та Великому Бурлуці, Куряжі й Пан-Іванівці, Охтирці й Валках — для нього відкриті були двері й серця. Познайомитися з уславленим поетом-філософом, поговорити з ним або хоча б просто побачити його, не кажучи вже про те, щоб дати йому притулок, уважали за честь ґубернатор і купець, поміщик і селянин, архімандрит і сільський священик, учитель, літератор, аптекар…

Визнання його не можна назвати всезагальним і беззастережним — надто не схожий він на інших, надто самобутній та незалежний у словах і вчинках, щоби подобатися всім. Біограф пише про це: «Простота життя, висота знань, великий і довголітній подвиг Сковороди у любові до мудрості на ділі роздирали ризу лицемірства високомудруючих і відкривали їхню порожнечу. Вони, прикриваючи свою заздрість і наготу серця листям співчуття, говорили іншим: „Жаль, що Сковорода ходить біля істини й не знаходить її!“ У той час, коли цей вже був увінчуваний знаменами істини, вони, обвішані знаменнями спокус, гордо й безсоромно являлись у масці істини» (II, 415–416).