Україна як імперська периферія Росії

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Україна як імперська периферія Росії

Сучасна російська громадська думка вважає Україну невід’ємною частиною Росії, ставлячись до українського прагнення незалежності зі страшенним нерозумінням. Тому може здатися неймовірним, що ідея українсько-російської спільності була народжена лише у другій половині XVII століття самими ж українцями[40]. Українське духовенство, яке домінувало в той час у російській церковній ієрархії, розробило поняття східнослов’янської спільності, щоб не виглядати аутсайдерами. Росіяни визнали цю ідею настільки привабливою, що наступним поколінням українських націоналістів важко було позбутися її.

І ще в XIX столітті ставлення росіян до того, чи українці є насправді росіянами, було суперечливим. Ідея спільності зіткнулася з реальним сприйняттям України, яка для росіян, що спромоглися відвідати її, здалася навдивовижу чужорідною. І справді, в культурному, мовному, політичному та соціальному аспектах рівень роз’єднаності між Україною та Росією був суттєвим після століть окремого політичного існування, протягом яких ці два світи мали незначні зв’язки, якщо взагалі мали. Попри імперську політику гомогенізації, ці відмінності збереглись. Більшість численної подорожньої літератури першої половини XIX століття, яка намагалася зробити цю невідому землю зрозумілою для росіян, випромінювала почуття здивування від міри української самобутності[41]. Гоголь міг підігрувати екзотиці України у своїх повістях 1830-х років, тому що вона все ще була екзотичною для Росії. Заяви про синонімічність України з Росією, здавалося, ґрунтуються не на реальних оцінках, а на силі переконання в тому, наскільки ця ідея чудова. Ті, хто її проголосив, часто самі були не надто впевнені у сказаному, і цю невпевненість схильні були відносити до гарячковості своїх заяв. Урешті-решт, ті самі росіяни, котрі, через Гоголеву подругу Смірнову, поставили письменникові у 1844 році запитання: вы русский или хохлик? Всупереч офіційному дискурсу єдності, відмінність, вочевидь, відчувалась, а від середини XIX століття і далі вона мала все більше значення.

Ідея російсько-української спільності міститься в понятті спільного історичного коріння. Офіційна російська історіографія прийняла її, пропагуючи схему споконвічної єдності всіх східних слов’ян, їхнього подальшого поділу та тріумфального возз’єднання. Відповідно до цієї точки зору, середньовічна київська держава, яка об’єднала східних слов’ян і загинула у XIII столітті від татарської навали, являла собою витоки російської державності. Тому заради порятунку від татарського «ярма» ця державність була перенесена на північ, до московських земель, тоді Київське князівство стало жертвою зловорожого іноземного панування — спочатку татар, потім литовців, а після унії литовців із польською короною у 1569 році — поляків. «Возз’єднання» почалося тоді, коли лівобережна Гетьманщина підпала під протекторат московського царя в 1654 році. Більша кількість українських земель потрапила під російську зверхність наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772–1795). Російська історіографія подала ці процеси як відновлення історичної справедливості та возз’єднання споконвічної давньоруської єдності («Русь» і відповідний прикметник «руський» — не плутати з «Росією» та «російський» — позначають усі східнослов’янські православні землі до виникнення московської держави).

Цей історичний наратив хоч і часто використовувався в офіційній ідеології, проте викликав певне невдоволення. Слияние українців із «братнім» російським народом було далеким від узгодженого і взаємовигідного союзу. Насильницьким і мирним шляхом українські козаки, що були напівмілітарним суспільством, чинили опір зазіханням царизму на їхню автономію. Хоча від середини XVII до кінця XVIII століття українці утримували інтелектуальне лідерство в імперії Романових, метрополія, як і конкретна імперська політика, виснажила місцеві культурні ресурси. Так само поняття споконвічної руської єдності неможливо прийняти як певність. До сьогоднішнього дня київська спадщина являє собою суперечливий ґрунт і для української, і для російської історіографії, оскільки вона має виняткову важливість для обох національних ідентичностей. Дозволити українцям окрему ідентичність, що її коріння походить із древнього Києва, означало б для росіян відмовитися від власних претензій на нього, а отже, обмежити сторінки славної історії Росії. Росіяни воліли розглядати українців як відступників від монолітної ідентичності древньої Русі[42]. Українці, однак, вважають Київську Русь власним корінням і початки Росії пов’язують із подальшим зростанням північних князівств — Володимиро-Суздальського, а згодом Московського. Поняття політичної спадкоємності Київської Русі та Московії відтоді підважується вченими, і сам Гоголь досліджував київський період з метою віднести його до української історії[43].

«Зловорожий іноземний гніт» також не може вважатися найкращою характеристикою епохи, що передувала російському правлінню в Україні. Зв’язки України з розвиненою політичною культурою Речі Посполитої, з її традиціями договірних відносин, представницьких органів і вибірної влади справили певний позитивний вплив на українські форми соціального, політичного та культурного життя. Хоча Річ Посполита і практикувала імперську політику стосовно східних слов’ян у межах своїх кордонів, українці, що захищали свою автономію після приєднання до Російської імперії, оформили свої сподівання, посилаючись на старі закони та привілеї, надані їм у Речі Посполитій. Царі завзято прагнули викорінити цей вплив. Українські регіони до запровадження російської «цивілізації» були далекі від стану tabula rasa: там існувала система місцевих інституцій, які обслуговували громадянські, політичні, фінансові, юридичні, релігійні та військові потреби населення. Включення Гетьманщини до складу Росії означало інкорпорацію до складу імперії окремого державного утворення з іншою та вищою культурою[44]. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував у статті Взгляд на составление Малороссии, мовляв, «відокремлення» від Росії не привело ні до чого іншого, як до формування української нації, що її наріжним каменем була козацька республіка.

Військова служба козаків у Речі Посполитій на певний час забезпечила їм певний рівень автономії. Вони служили як охоронці кордонів Речі від турків і татар та часто воювали проти Московії поруч із польсько-литовськими військами (предок Гоголя відзначився в одній із таких кампаній). Однак тенденції до окатоличення та полонізації підживили невдоволення, що знайшло свій вихід у повстанні Богдана Хмельницького. Повстання призвело до включення першої значної частини українських земель до складу російської держави в 1654 році. Шукаючи стратегічної переваги над поляками, Хмельницький звернувся до московського царя з проханням взяти під свій протекторат Лівобережну Україну. Цар пристав на це, але, на жаль для українців, обидві сторони зрозуміли сенс Переяславських угод по-різному. Росіяни сприйняли їх як одностороннє підкорення, тоді як українці вважали їх договором рівних сторін — цю думку Гоголь висловив у своїх неопублікованих історичних нотатках. На біду наступним російським правителям, українці були наполегливі у вимогах автономії, гарантованої Переяславськими угодами. Хоча царі підписали й періодично підтверджували їх, вони не вважали їх обов’язковими.

Знищення регіональних привілеїв було прискорене після того, як козацький лідер, гетьман Іван Мазепа, спробував відокремитися від Росії у 1708 році шляхом союзу із ворогом Пєтра Першого, шведським королем Карлом XII. Цар жорстоко придушив цю спробу й обмежив українську автономію. І все ж, усупереч офіційній демонізації Мазепи, Гоголь змалював його в неопублікованому фрагменті як мудрого державного діяча й українського патріота. 1785 року Єкатєріна Друга офіційно скасувала Гетьманат і привела Україну у відповідність до адміністративної системи імперії. Вона почала процес зрівнювання у статусі російських та українських військових та аристократичних еліт, який був завершений на початку XIX століття[45]. Гоголь критично подав ці події у своїх українських повістях і неопублікованих нотатках. Офіційний імперський термін для позначення українських земель — Малороссия — сприяв концептуальному розчиненню України в Росії. Він походить із церковного терміна XIV століття, що означає меншу відстань українських земель від Константинополя — на відміну від північноруських. Московія привласнила цей термін після включення до свого складу Гетьманщини. І все ж, в імперському контексті, термін Малороссия підкреслював «єдність» обох Росій і пропагував образ українців як таких, що позбавлені старшинства та значення, які були привілеєм їхнього великого північного «брата».

Багато в чому подібно до шотландців та ірландців на британській службі українці радо прийняли запрошення Росії приєднатися до цього імперського проекту, допомагаючи налагодити життя на нових територіях і надаючи адміністративне know-how в обмін на землі, кріпаків і прибуткові державні посади. Серед них був і князь Безбородько, особистий секретар Єкатєріни і брат засновника Ніжинської гімназії, яку відвідував родич Гоголя Дмитро Трощинський, що його багатою бібліотекою користувався майбутній письменник. Важливо зрозуміти, що у XVIII і на початку XIX століття вірність Російській імперії не обов’язково означала зраду України. За порівнянням Стівена Величенка, шотландський і український випадки показують імперські й регіональні ідентичності як цілком сумісні в цей період. Саме це почуття лежить і в основі визнання Вальтером Скоттом, мовляв, серце в нього якобінське, тоді як розум ганноверський, і в основі Гоголевого уславлення двох цілковито рівноцінних частин його ідентичності —української та російської — в його листі до Смірнової[46].

Проте упродовж XIX століття динаміка російсько-українських відносин змінилась. Зростання кількості кваліфікованих етнічних росіян зробило провінціалів менш бажаними в імперській бюрократичній машині. Застосовуючи термін Девіда Сондерса, великий північний шлях, за допомогою якого чимало українців здійснили кар’єри в імперській системі, став багатолюдним. На щастя для світової літератури, власний шлях Гоголя на цьому шляху виявився неуспішним. Росіяни помітно обурювалися прагненнями українців до імперської кар’єри, позначаючи це явище як малороссийская пролаза[47]. Надмірний і нетерпимий централізм імперського уряду та зростання етнолінгвістичного російського націоналізму посилили сподівання у русифікації імперських провінцій, і особливо України. Поєднання ідентичностей ставало неприйнятним. Для росіян вірність щодо України почала асоціюватися з невірністю щодо Росії. Вони почали очікувати однозначних відповідей на запитання, подібні до того, яке поставила Смірнова Гоголю. Його труднощі з відповіддю показують, що він чудово розумів тиск, щоб стати «повноцінним» росіянином і відмовитися від власної українськості. Чого він, утім, так ніколи й не зміг зробити.

Політика царського уряду та зміни ставлення в російському суспільстві радикалізували сепаратистський елемент в українському суспільстві й таким чином спричинилися до появи українського націоналізму. Шотландська й українська моделі, за Домініком Лівеном, розійшлися у 1830-х і 1840-х роках. У час, коли шотландці були «найбільш задоволені» в межах Британської імперії, українці обрали окремий шлях від того, що провадив до Санкт-Петербурга[48]. Сучасна українська національна свідомість, яка виникла наприкінці XVIII століття, розвинулась на початку XIX століття в рамках діяльності інтелектуалів і науковців (українські еліти були значною мірою русифіковані), котрі, як зазначає Марк Рефф, «систематично розробили свої наукові та філософські обґрунтування» та рішуче протистояли імперському істеблішменту[49]. За словами Шпорлюка, українська ідентичність, отже, була сформована тими, «хто дає імена, класифікує та концептуалізує», і, як я показую у другому та третьому розділах, Гоголь належав до їх числа. Проте їхня справа мала очевидний політичний характер:

Неважливо, чи були вони оформлені в етнографічних, мовних або історичних термінах, декларації про окрему українську культурну ідентичність від самого початку мали політичне значення. Їхня мета полягала в модифікації офіційного визначення нації у спосіб, який суперечив цілям і намірам імперії. Якщо офіційна ідеологія передбачала, що Росія — самодержавна, то збирання і популяризація народних пісень, які звеличували «свободу», підважували ту систему[50].

Імперський центр розглядав український націоналізм як відступництво від російського народу, оскільки царі династії Романових переймалися тим, щоб відновлювати споконвічну цілісність народу шляхом «возз’єднання» з Україною, древньою спадщиною московських царів. Тому через свій вибуховий підтекст для російської ідентичності український національний рух був переслідуваний із особливою жорстокістю. Імперський уряд мав на меті викорінити будь-які почуття української окремішності — чи то політичної, чи то релігійної або культурної. Південно-західні кордони імперії, зокрема Україна, слугували випробувальним полігоном для політики інституційної та культурної русифікації, вже починаючи від XVIII століття. Репресивні заходи щодо української культури були застосовані у сфері освітньої політики та шляхом обмежень на публікації рідною мовою[51]. Українська мова була переслідувана з особливою суворістю. 1804 року її заборонили у школах. Укази Алєксандра Другого від 1863 та 1876 року цілковито забороняли друк українською мовою. Ці заходи мали на меті запобігти появі сучасної української культури, яка була б спроможна підтримати сепаратистський націоналізм. Справа «Кирило-Мефодіївського братства», групи із українською націоналістичною програмою, члени якої були заарештовані 1847 року, була однією з найперших ознак неефективності асиміляціоністської політики. Під авторитарною владою Ніколая Першого Росія втрачала привабливість для освічених еліт периферії. Ева Томпсон розглядає російське колоніальне правління як таке, що «зазвичай ґрунтувалося на самій лише владі, а не поєднанні влади та знання». Вона вважає, що російському імперіалізму не вдалося русифікувати периферії, оскільки «він не зумів замінити гармати ідеями»[52].

Для Томпсон це одна з багатьох причин того, чому російський імперіалізм ухиляється від постколоніальних таксономій. Російська імперія найбільш рішуче відійшла від класичної колоніальної моделі у своїх західних околицях. Тому доречність називати Україну російською колонією або «внутрішньою колонією» була поставлена під сумнів[53]. А втім, політика ідентичності у царині російсько-українських контактів насправді мала колоніальний підтекст. Хоч росіяни і прагнули асимілювати всіх українців — а жодна західна імперія не надавала таких привілеїв жодному зі своїх колоніальних суб’єктів — тут, безумовно, йшлося про ієрархію ідентичностей, оскільки російська вважалася вищою за українську. Росіянам був до вподоби стереотипний образ українців — або як буколічних селян, або як хоробрих козаків. Коли того вимагала доцільність, ці образи могли бути негативно переорієнтовані, відповідно, на тупуватих мужиків і анархічних бандитів. Деякі українці інтерналізували ці стереотипи. Гоголь і Смірнова грали на цьому, звертаючись одне до одного як до хохликов у фрагменті листа, який я цитую у вступі. Щось, що сильно нагадувало вищість колоніальної панівної раси, характеризувало ставлення декого з найближчих російських друзів Гоголя. Сєрґєй Аксаков, пишучи про вечірку з нагоди дня народження Гоголя у 1850 році, описує українських гостей — або, як він їх називає, хохлов — як майже гротескних дикунів. Згідно з презирливим поглядом Аксакова, їхнє виконання українських народних пісень стало жахливим видовищем безладного шуму, звивистих жестів і гримас, що нагадали йому азіатських підданих Росії[54]. Схоже, деякі Гоголеві російські друзі-шовіністи зволили вибачити йому його обтяжливе українське еґо лише через супереґо його художнього таланту, що збагатив російську культуру.

Точка зору про те, що Україна мала власну версію колоніального досвіду, особливо в царині культури, підкреслювалася багатьма постколоніальними критиками і входить у вжиток у сучасній Україні[55]. Мирослав Шкандрій стверджує, що літературні репрезентації України надаються до постколоніального аналізу: «Легітимація колоніальної експансії в російській і українській літературах відповідає тій, що отримала канонічний статус у колоніальних і постколоніальних дослідженнях»[56]. Як я згадувала, така легітимація також з’являється в російських рецензіях на творчість Гоголя. Вірнопіддані українські інтелектуали стікалися до російської культури як до універсального джерела просвітлення, таким чином інтерналізуючи типово колоніальну форму Росії. Хоча прийняття імперських передумов універсалізму спочатку дозволило місцевий патріотизм — у значенні патріотичної гордості за історію регіону, інституції, культуру та звичаї, — сприйняття такого символічного потенціалу на середину XIX століття пішло на спад. Універсалістські ідеали були переспрямовані в набагато вужчий канал великоросійського націоналізму, в якому служіння Росії більше не означало підтримки наднаціональної імперії.

Дедалі більш агресивні російський націоналізм із імперіалізмом вважали окрему українську ідентичність неприйнятною та намагалися виправдати домінування Росії над Україною. Оскільки у XIX столітті всі козацькі інституції вже давно були знищені, а українські еліти вважалися русифікованими (хоч і недосконало), українськість почала асоціюватися з селянством. Це виробило в багатьох росіян переконання, що українська культура, а отже, й українська нація була за визначенням неможливою, оскільки селянські маси і їхня «нецивілізована» мова неспроможні витворити високу культуру, яка є обов’язковою умовою для існування націй. Хоча думка про українську літературу як другорядну щодо російської всіляко віталась, можливість їхнього розділення вважалася росіянами у 1840-х роках усе більш обурливою. Вороже сприйняття української літератури Бєлінським, про яке я розповім у п’ятому розділі, свідчить про таку тенденцію[57]. Державна політика і публічний дискурс щодо України співдіяли у справі легітимізації російської дискурсивної гегемонії і підтримки статусу України як імперського володіння.

А втім, відчуття української унікальності — не лише культурної та історичної, а також і політичної відмінності від росіян — існувало, як і раніше, хоч воно й протистояло обставинам, та все ж продовжувало творити культуру, яка виконувала націоналізаторські функції. Коментуючи «далекосяжний синкретизм соціального та культурного життя» в Україні, Джордж Грабович зазначає, що українська література «стала більшою мірою носієм національної свідомості та замінником політичної діяльності, ніж формою мистецтва»[58]. Імперська периферія різних держав прагнула стати нацією. Твори Гоголя на теми української історії та «Вечори на хуторі біля Диканьки» були його внеском у цей процес.