Гоголь між Україною та Росією

Гоголь між Україною та Росією

Попри свої українські симпатії, Гоголь належить до когорти українців, які, починаючи від XVII століття, «клали свої яйця в російський кошик і зробили свій внесок у розвиток національно-імперської ідеології Росії»[59]. Від церковників, які переважали в московських церковних інституціях у XVII столітті, до ідеології імперської експансії Пєтра Першого і східнослов’янського православного братства, від малих і великих будівничих імперії Єкатєрінинської епохи до ентузіастів українського фольклору, історії, націоналізму і всього слов’янського у XIX столітті, українці були в перших лавах тих, хто впливав на хід російської культури, визначав її орієнтацію та інтереси. Народившись у культурі, в якій західні політичні та філософські ідеї, часто-густо трансльовані за посередництвом Польщі, були спочатку асимільовані або переформатовані для слов’янського світу, ці українці опинились у становищі, коли могли отримати вигоду від західного курсу Московії, стаючи на службу імператорові. Націоналізм становив важливу частину цієї угоди в гоголівські часи. За деякими оцінками, з інтелектуалів неаристократичного походження, які зробили свій внесок у розвиток російського націоналізму, приблизно 50 % були українцями[60].

На відміну від поширеного образу Росії як незалежного гравця на сцені європейської культури, який досягнув повноліття у XIX столітті, Росія все ще покладалася на неросійське слов’янське якщо не посередництво, то принаймні передування. Саме походження російського слова народность ілюструє цю тенденцію. Воно було запроваджене 1819 року князем П. А. Вяземським, котрий у листі до друга написав: «Зачем не перевести nationalit? — народность? Поляки сказали же: narodowo??. Поляки не так брезгливы как мы, и слова, которые не добровольно перескакивают к ним, перетаскивают они за волосы, и дело с концом»[61]. Вяземський запозичує це слово з новаторського польського трактату Казімежа Бродзінського «Про класичність і романтичність, а також про дух польської поезії» (1818), який запровадив його в польський контекст[62]. У часи Гоголя, під час пошуків «національної ідеї» в російській літературі, Україна представила привабливу альтернативу таким західним периферіям, як Лівонія та Естонія, з якими російські письменники експериментували раніше. Вона запропонувала модель, яка, що найважливіше, була слов’янською та православною і ґрунтувалася на культурних, історичних і етнічних зв’язках, що ввійшли в моду з романтичним культурним націоналізмом, який набув поширення у тогочасній Росії.

Це хвиля, що її Гоголь осідлав своїми «Вечорами на хуторі біля Диканьки», які породили такий глибокий відгук у його російських читачів і стали початком його слави. Успішна трансплантація Гоголем у російську літературу українського бачення національної самобутності та способів її кодування в мистецтві належить до давньої традиції українського внеску в російську культуру. Замість того, щоб вважати це майже зрадницьким актом «таврування і передачі» України Росії, за словами Юрія Луцького, я пропоную менш оціночну точку зору, таку, що бере до уваги імперський контекст, у якому Гоголь працював і який підкреслює спільний простір російської та української культур — їхню взаємодію та сферу дотику[63]. На додачу до багатьох наративів імперського домінування й експлуатації, випадок України демонструє вплив «периферії» на «ядро». Це справді є новим напрямом у колоніальних студіях, що дедалі більше уваги приділяють формуванню єдиної аналітичної структури для вивчення метрополії та колонії і більш чутливі до способів, за допомогою яких імперські проекти впливали на «ядро», імперіалізуючи самі культури[64]. На відміну від Луцького, я вважаю Гоголеву відданість і темі України, і тематичним та оповідним моделям української літератури свідченням сили його української ідентичності та культури. Як демонструють обставини навколо «Тараса Бульби» у 1842 році, Гоголь «передавав» українськість Росії, навіть коли така передача була зовсім не потрібна. У цей момент його російська аудиторія очікувала приємного художнього зображення російського народу, але Гоголь виявився неспроможним виконати цей запит.

Українська спадщина Гоголя належить до ключових проблем, пов’язаних із дослідженням його націоналізму. Наполягання на окремішній культурній і етнічній ідентичності України пояснює, чому, провівши свої роки становлення в Україні, Гоголь не втратив живого зацікавлення нею, звертався до неї за натхненням упродовж своєї літературної кар’єри й навіть в останні роки свого життя стверджував, що його українськість була такою ж важливою, як і його російськість. Місце України в імперській периферії та загрожене становище української мови є вагомими причинами того, чому, будучи амбітною людиною, що завжди турбувалася про свій вплив на світ у цілому, він вибрав для твоєї творчості російську мову. Статус України як російської імперської периферії із сильним відчуттям культурної окремішності та місцевих традицій зумовив те, що й українські, і російські національні почуття залишили відбиток у творчості Гоголя. Громадянська, патріотична прихильність до Російської імперії та почуття українського культурного й локального націоналізму представляли дві ідентичності, які накладалися одна на одну в багатьох українців, включаючи Гоголя. З часом ці складні ідентичності стали все більш неприйнятними з погляду російського націоналізму, а незабаром і для радикально налаштованої свідомої української інтелігенції. Але на той час Гоголь уже більше не брав активної участі у проектах українського націоналізму, хоч українськість і залишалося вагомою частиною його ідентичності. Замість цього він приєднався до пошуків розшифрування загадки російськості, таким чином вибираючи тернистий і важкий шлях, для якого йому було недостатньо інстинктів тубільця.