Стародавній Рим: паралелі з Російською імперією та козацькою Україною

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Стародавній Рим: паралелі з Російською імперією та козацькою Україною

В епоху Гоголя зв’язок між Римською та Російською імперіями міцно засів у російській культурі. Зростання імперської значущості у XVIII столітті породило масовані спроби артикулювати її національну велич і значення у світі. Порівняння з Римом виявилося улюбленим прийомом у цьому проекті. Згідно з дослідженням цієї проблеми, здійсненим Бером, тема Риму виникає знову (вочевидь, перегукуючись з попередньою ідеєю Москви як Третього Риму) в епоху Пєтра Першого, а до 1760-х років стає «національним міфом», який використовувався для вираження «націоналістичних і глобальних цілей»[150]. Цей міф продовжує поширюватись під час правління Єкатєріни Другої й особливо в контексті тривалих воєн Росії з Туреччиною та мрій захопити Константинополь/Стамбул для православ’я (і Росії). Бер цитує велику кількість фактів, що свідчать про важливість зв’язку Риму та Росії в культурі цієї епохи, починаючи з перекладів імперської історії Риму в російських історичних і політичних трактатах, панегіричній поезії, журнальних статтях і романах. Санкт-Петербург почав функціонувати в російській культурі як новий або північний Рим, поняття доречне для семіотики Пєтрового міста[151]. Н. Ф. Кошанський, чиї підручники з риторики використовували в імперських школах протягом XIX століття, вважав римлян найвищим авторитетом. У його підручниках були подані приклади з римської історії та елегійна поезія, яка допомогла укріпити значущість римської історії для кількох поколінь росіян[152]. Ідея Росії як нового Риму стала загальновідомою на початку XIX століття. Вона виникає, наприклад, як конкретне посилання в тексті Бєлінського у 1834 році (ССБел 1, 51).

Римська імперія також забезпечувала росіянам важливу державотворчу аналогію. Як відзначає Роберт Маґуайр, римляни були змушені значну частину своєї історії змагатися з тотальною присутністю вищої іноземної культури греків. Отже, веде далі Маґуайр, римляни запропонували переконливу парадигму для росіян XVIII і початку XIX століть, які протистояли західноєвропейським впливам[153]. Проводячи паралелі стосунків Стародавнього Риму з Грецією, Росія була вагомою політичною та військовою потугою, яка продовжувала спиратися на західноєвропейські культурні моделі. Легітимність і ступінь імітації були такою ж нагальною проблемою в Римі епохи Горація, як і в Росії епохи Трєдіаковського та Ломоносова, зачинателів модерної російської літератури. Залежність Риму від грецької культури викликала підвищений інтерес у росіян, які прагнули позбутися культурної опіки Західної Європи. У другій половині XIX століття російські націоналісти-слов’янофіли відродили ідею Москви як Третього Риму, що свідчила про перспективність зв’язку Римської імперії та Росії.

Гоголівські твори про Римську імперію функціонують у цій ширшій культурній системі координат, і хоча він явно не проводить зв’язку між цими двома імперіями, порівняння імпліцитне сумніву не підлягає. Ці тексти пропонують чудовий приклад гоголівського метонімічного підходу до історичних тем і його схильності до аналогій із сучасністю. Рим цікавив Гоголя у двох іпостасях — як велика світова імперія та як рання військова республіка. Його зображення Риму як імперії демонструє аналогії із ситуацією та проблемами Російської імперії, тоді як його опис Риму як військової республіки разюче нагадує образ української військової республіки — Запорозької Січі.

Римська імперська модель, яку Гоголь описує у творі «Про викладання загальної історії», має безпосередні аналогії з прикладом імперської Росії: імперія без національного ядра, що у спробі створити його імітує культуру поневолених народів (ПСС 8, 32). Ця модель імперського народу, позбавленого національної специфіки, резонувала з бурхливими дебатами щодо сумнівів в існуванні російського національного характеру, які заповнювали шпальти російської періодики принаймні від 1820-х років. Гоголь зображує процес націоналізації в Римській імперії як паразитарний у своїй суті: Рим зазіхає на культури своїх периферій, намагаючись створити свою власну ідентичність. Такий штучний процес у кращому випадку був меншовартісним, а в гіршому — безрезультатним, відповідно до гоголівської концепції ідентичності, за якою національність як органічна риса є аксіомою.

Ідея «паразитарної» націоналізації Риму, а непрямим чином і Росії, також з’являється в неопублікованих лекціях Гоголя про Середньовіччя («З університетських лекцій про середні віки», ПСС 9, 106—144). У них Гоголь критикує поверхову імітацію Римом здобутків більш цивілізованих народів, підкорених ним: Всё, что заимствовал он у побежденных народов, было блестящее и наружное — роскошь, без утонченного образа мыслей, понятий и жизни этих народов (ПСС 9, 106—144). У цих приватних неопублікованих нотатках Гоголь творить образ Риму як ледачого і трохи зловісного монстра, що поглинає колоніальні блага з усього світу: Рим, разросшись, стал сердцем, поглощал и тянул в себя <всё>: от Африки слались ему тигры для побоищ, его тешивших, Сирия высылала ему то-то и то-то; Вифиния и проч<ие> все древние независимые государства обратились в слуг и льстивых рабов, угождавших и насыщавших повелителя <…> Рим стал ленивец и бросил поля, когда Африка принесла ему хлеб (ПСС 9, 157). Можливо, це найнищівніший гоголівський образ великої імперії в момент її найвищої політичної ваги та найменшої життєздатності. Подібність між незалежними колись країнами, підкореними й експлуатованими Римом, та Україною в ролі житниці Росії, здається, прочитується між рядків. Варто зазначити, що коли Гоголь аналізує стосунки Римської імперії з її колоніями, цензура в його тоні зростає пропорційно до того, наскільки приватними є ці висловлювання. Досить суха заява в опублікованій статті «Про викладання загальної історії» стає більш критичною у фрагменті, призначеному для малої аудиторії та усного викладу (університетські лекції), та перетворюється на суворе звинувачення у приватному обігу. Це служить прикладом тієї моделі, яка є звичною для значної частини творів Гоголя і приводить читача до думки, що не варто вважати, наче опубліковані Гоголеві твори відображають його щирі думки та глибокі погляди.

Гоголева університетська лекція про занепад Риму схожа на повчальну історію про те, як імперія стає поганою. Вочевидь, вона мала на меті надихнути студентів стати відповідальними служителями своєї власної, Російської, імперії. В історії Гоголь прагнув відшукати уроки для сучасного суспільства, а не наукову оазу. Завжди переймаючись впливом своєї творчості на аудиторію та її сучасним значенням, він встановив аналогічні дидактичні цілі й для своєї прози, яка мала на меті спричинити широкомасштабні соціальні зміни шляхом індивідуальної трансформації. У своєму трактуванні історичних сюжетів гоголівський метонімічний метод іноді наближається до притчі, яка посідала центральне місце у домодерній культурі східнослов’янських земель. Слідуючи за біблійною та середньовічною традицією історизму, пояснення, що їх Гоголь пропонує щодо розквіту й падіння націй та імперій, незмінно лежать у царині моралі. Переваги та недоліки монархів, соціальних класів і нації постають у його схемі як головні причини історичних перипетій.

Схоже, поняття імперії означає для Гоголя передусім імперську периферію і лише другою чергою її ядро. Тому він починає свою лекцію про Римську імперію, перелічуючи її провінції (ПСС 9, 106). Особливе зацікавлення Гоголя викликав занепад народів, які втратили свою незалежну форму правління під римським ярмом. Він звинувачує ці країни у відсутності внутрішньої стійкості та псуванні зсередини, а також ставить на карб визискувачам-наглядачам те, що вони експлуатують провінції, трактуючи їх як орендоване майно (аренда). Прикметно, що концепт аренды часто з’являється в творах Гоголя про Україну. У «Тарасі Бульбі» та історичній прозі, що ввійшла до «Арабесок», згадується про практику польських землевласників наймати євреїв для нагляду за орендою їхньої власності. І в історичних хроніках, і в гоголівських текстах ця система зображена образливою, оскільки нібито надавала євреям можливість експлуатувати своїх українських орендарів. Цілком імовірно, що зацікавлення Гоголя долею колонізованих Римом провінцій резонувало з його думками про українську минувшину, яку він у той час інтенсивно досліджував. Подібно до римської провінції, Україна була включена до більшого, потужнішого політичного утворення — Польщі або Росії, що керували нею як колонією, користуючись як знаряддям.

Після огляду колонізованих імперією народів у своїх нотатках для лекції Гоголь переходить до римлян — преобладающей нации (ПСС 9, 107). Ця назва співзвучна з терміном, що позначає етнічних росіян у Російській імперії як «панівну національність» або «націю». Первісно почавши своє існування як жорстока військова республіка, римляни досягли високого ступеня громадянського та політичного розвитку, однак не зуміли розвинути власний національний характер, запозичуючи національні елементи від поневолених народів. Розквіт корупції та збільшення апетитів призвели до того, що республіканська форма правління довела свою неспроможність для цієї гігантської та фрагментованої імперії. Успішно могла керувати нею лише сильна у військовому плані монархія, й імператор Август виконав цей життєво необхідний перехід. Гоголівська характеристика ролі Августа в римській історії в багатьох рисах аналогічна ролі Пєтра Першого в російській історії. Він описує Августа як правителя, котрий зміцнив монархію та розбудував її військову потугу, особливо флот, хоч його політична спадщина призвела до деспотизму та корупції. Зв’язок між Пєтром Першим і Августом відсилає до пєтрівських часів. Одним із перших його прихильників був чільний ідеолог самого Пєтра Першого — Феофан Прокопович (українець, так само, як і Гоголь). Як відзначає Бер, Пьотр Перший привласнив чимало політичних ідей зі Стародавнього Риму, включно зі створенням Сенату (1711), органу, що відповів взаємністю на його щедрість, подарувавши Петрові три римські титули — pater patriae, Imperator, і Maximus[154].

Аналізуючи епоху після золотої доби Августа, Гоголь малює знайомий образ деспотичної, корумпованої та ослабленої імперії, яка дбає лише про матеріальні блага. Релігія тепер зводиться до зовнішніх ритуалів, і весь мир римский обратился в какое-то усыпление, жизнь, преданную настоящему, не означавшуюся никакими сильными порывами. Ця характеристика нагадує суперечливу ідею Максимовича про російський національний дух як такий, що вирізняється сонною пасивністю та браком сильних почуттів. І цей погляд Гоголь підтвердив у своїй статті «Про малоросійські пісні» (ПСС 8, 96). Цей сонний стан і брак життєвих поривань підготували ґрунт для остаточного занепаду Римської імперії, який був викликаний варварськими на той час народами європейської Півночі. У застережному аспекті гоголівського тексту про Римську імперію наголошується на важливості духовних, моральних чинників для величі імперій і цивілізацій. Імперії ростуть і процвітають радше завдяки внутрішній моральній силі своїх суспільств, ніж через зовнішні або суто політичні обставини. Це резонує з тим, що Гоголь вбачав як моральну неадекватність сучасного йому російського суспільства і що покликане служити попередженням. Позбувшись усіх метонімічних покровів, Гоголь незабаром присвятить себе тому, що безпосередньо адресуватиме цей гаданий недолік російському суспільству у творах на російську тематику — «Ревізор», «Мертві душі» та «Вибрані місця з листування з друзями», кожен із яких тією чи іншою мірою матиме на меті здійснення духовного переродження Росії і як наслідок посилить її імперський потенціал.

На відміну від гоголівського образу Риму як імперії, сприйняття скромного, але енергійного народження Риму як військової республіки разюче нагадує його зображення витоків української нації. Ті самі ідеї, історичні моделі й навіть ідентичні звороти об’єднують гоголівське зображення Римської республіки у його приватних «Начерках і нотатках з історії стародавнього світу» та його різноманітні описи козаків. Про походження римлян Гоголь пише таке:

Народ, которого вся жизнь состояла из войны, который воспитан был войною, суровый, как она… Вначале ничтожные италийские пастухи малоазийского происхождения… собранные Ромулом строить бедный городок Рим при мутной речке Тибре при семи царях увеличиваются изгнанниками из других государств, занимаются земледелием, от которого беспрестанно отрываются войною с соседями. Привыкши к вольности и разгульной жизни, изгоняют царей и составляют братскую республику… (ПСС 9, 156).

У «Погляді на створення Малоросії», який я докладно аналізуватиму в наступній частині, українці зображуються подібно до римлян. За Гоголем, козаки були народ воинственный азіатсько-європейського походження, який навчився від татар і турків їхньої тактики азіатських набігів. Це було пестрое сборище самых отчаянных людей пограничных наций, які тікали від різноманітних форм деспотизму і сходились у регіон, привабливий разгульной жизнью. Головними їхніми заняттями були війни та сільське господарство: Сабля и плуг сдружились между собою (ПСС 8, 46—49). У «Тарасі Бульбі» Гоголь пропонує художній образ козаків за тією ж схемою, підкреслюючи їхню любов до вольности та разгульной жизни. Описуючи Січ, серце козацької України, Гоголь наголошує на її республіканському характері, демократичних процесах прийняття рішень та виборних посадах. Редакція тексту від 1835 року робить гоголівську аналогію явною, там містилося твердження, що серед козаків здесь были и те, которые знали, что такое Гораций, Цицерон и римская республика.