Фінал «Тараса Бульби»

Фінал «Тараса Бульби»

У фіналі «Тараса Бульби» міститься найочевидніший уклін Гоголя в напрямку російського месіанства, яке набирає популярності у 1840-ті роки. Як і завершення «Мертвих душ», цей фінал також отримує чималу вагу в інтерпретаціях твору. Але навіть тут Гоголь не може обійтися без вставки певних небезпечних двозначностей, що компрометують націоналістичні цінності, артикульовані в заключній главі «Тараса Бульби». Ідеологія російського месіанізму знаходить вираження в останній Тарасовій погрозі своїм катам: Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.. (ПСС 2, 172). Український учений Юрій Барабаш має рацію, ставлячи запитання:

«Что означает „свой“ царь, который еще только „подымается из Русской земли“? Царь московский? Так он к тому времени давно „поднялся“ и весьма крепко стоял на своей московской земле, да и в чужие уже заглядывал… Для Тараса он не мог быть „своим“: хронологические рамки повести, при всей их условности и подвижности, охватывают период от XV до первой половины XVII веков, до Переяславской рады. Что же в таком случае стоит за словами о своем царе, царе „Русской земли“? Не давняя ли мечта украинского казачества о своей государственности — прямой правонаследнице государственных традиций Киевской Руси?»[330]

Оскільки замість використання прикметника российский для опису «російської» землі, що б недвозначно означало «великоросійський», Гоголь обирає русский, що можна прочитати насправді і як «український», оскільки «Русь», від якої походить цей прикметник, була також старим позначенням для українських земель. Якщо взяти до уваги загальну ідеологію твору — об’єднання східнослов’янських православних територій у «велику» російську націю, це прочитання прикметника русский не здається найправдоподібнішим. Однак Барабаш має вагомі причини вважати згадку про піднятого з російської землі царя двозначною, а отже, безглуздою й анахронічною. Разючі невідповідності з націоналістичним духом потрапляють навіть у його грандіозний фінал.

Після Тарасового пророцтва перемоги православ’я та самодержавства, оповідач, спостерігаючи за неминучою загибеллю Тараса в полум’ї, запитує: Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу! (ПСС 2, 172). Це посилання на російську владу, як і всі русифікаційні доповнення, з’являються лише у версії 1842 року. Найпалкіші гоголівські спроби звеличення російського націоналізму, як і у фіналі «Мертвих душ», зазвичай з’являються в питальній формі (Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка, несешься? (ПСС 6, 247)[331]. Хоч Гоголь підкреслено використовує знак оклику, фінал «Тараса Бульби» також зберігає питальну форму. Незважаючи на те, що явною відповіддю на запитання про перевагу російської сили є те, що вона не має рівних, це твердження, проте, містить запитання.

Протягом твору сила постійно згадувалась. Сила алкоголю долає козаків після виборів Курдюга і під час облоги Дубна, коли п’яні козаки, неначе курчата, були зв’язані поляками й кинуті у фортецю (ПСС 2, 73). На початку твору стверджується, що козаки — необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46), однак у фіналі повісті, після багатьох битв, вони відпливають геть у своїх човнах, рятуючись від польських переслідувачів. Перед цією нещасливою розв’язкою козацьких воєнних зусиль оповідач заявив, що нет силы сильнее веры (ПСС 2, 166). Але що, коли стикаються дві віри? Чи протилежні долі православних і католицьких лицарів означають безвихідь? Коли Тарас звинувачує свою старість, стаючи жертвою поляків, оповідач рішуче суперечить йому: Но не старость была виною: сила одолела силу (ПСС 2, 170). Це твердження з’являється лише за дві сторінки перед запитанням-вигуком про існування сили, що могла би конкурувати з російською. Якщо російська сила уособлена зазнаною козаками поразкою у фіналі «Тараса Бульби» і якщо нібито нездоланна Тарасова сила насправді була переможена іншою силою, де тоді залишається місце для російської сили в риторичному запитанні оповідача?

Попри те, що риторика запитання заохочує негативну відповідь (використання частки разве), дискурс сили в оповіданні передбачає ствердну відповідь: цілком імовірно, що з’явиться сила, яка переможе російську силу. Оскільки оповідач догматично стверджує, як щось само собою зрозуміле, що одна сила переможе іншу, а отже, російська сила (або будь-яка інша) не може бути постійною. У «Тарасі Бульбі» показано, що жорстокий конфлікт двох сил може принести лише тимчасові перемоги, позаяк їхня внутрішня динаміка полягає в циклічності. Гоголівське зображення кривавої польсько-української ворожнечі не показує жодної надії на послаблення або примирення, які Остапова страта й Андрієва смерть символічно зводять нанівець. Війна стає все жорстокішою, захоплюючи дедалі ширші кола.

Якщо в «Тарасі Бульбі» ідеалізуються козаки, їхня війна з поляками і їхня ідеологія войовничого націоналізму, то водночас і постійно підважуються. Крещендо шовіністичного козацького дискурсу в тексті співіснує зі стабільним потоком дисгармонійних підтекстів, що роблять цей дискурс якщо не порожнім, то принаймні підозрілим. Ці підтексти іронізують з націоналістичної ідеології та славного образу козаків. Те, що здається святою та справедливою війною, має дуже брудне походження. Тарасове розп’яття на хресті є наслідком безлічі злодіянь — таких, як підбурювання до війни та синовбивства — і водночас врівноважується християнським символізмом навколо образу Андрія. Козацьким проявам героїзму в битві за Дубно передує комічне зіткнення з дубненськими жінками й дике ставлення козаків до неозброєних людей. Було б спрощенням вважати ці негероїчні та непривабливі аспекти зображення козаків спокутуваними їхніми подальшими сміливими подвигами та мучеництвом. В останній главі, в обставинах захисту Тарасового загону всередині фортеці й захоплення Тараса, закладено підтексти радше відплати, ніж спокути. Промовляння націоналістичних гасел спростоване особистою кампанією помсти, що призводить до втрати Тарасом свого війська та синів.

Часто зазначалося, що образ золотоокої качки (гоголя) у заключній главі «Тараса Бульби», також перероблений і розширений у версії 1842 року, являє собою гоголівський підпис у тексті. Однак на додачу до цієї гічкокоподібної появи, Гоголь створює образ самого твору в описі річки, який він додає лише до тексту 1842 року: Немалая река Днестр, и много на ней заводьев, речных густых камышей, отмелей и глубокодонных мест; блестит речное зеркало, оглашенное звонким ячаньем лебедей, и гордый гоголь быстро несется по нем (ПСС 2, 172). Фредерік Ґріффіт і Стенлі Рабіновітц, намагаючись пов’язати опис річки із самим «Тарасом Бульбою», стверджують, що Гоголь вилучає іронію зі свого тексту; він «просто ковзає скляною поверхнею речей і підпорядковує козаків, порівняння і свою власну особу головним імперативам Росії та православ’я»[332]. Я б сказала, що критики самі помилково ковзають скляною поверхнею цього твору. Подібно до того, як підступні затоки, густий очерет, мілини та глибоководні місця містяться на дзеркальній поверхні Дністра, так само складнощі та численні прояви іронії «Тараса Бульби» перебувають під його оманливо-гладкою поверхнею героїчного звеличення та патріотичного пафосу.