Релігійний конфлікт і етнічна чистка

Релігійний конфлікт і етнічна чистка

Православна віра посідала найвище місце в козацькій системі цінностей, а також очолювала один із трьох ідеалів офіційної народності в часи Гоголя. Козацька релігійність є мілітарною: крім захисту своєї віри ціною власного життя, козаки також вважали за обов’язок збільшення своєї слави, здійснюючи воєнні подвиги в її ім’я. Вони розділяли своїх ворогів на нехристиян (татари, турки) і на неправильних християн (поляки-католики, яких вони часто називали недоверками, що буквально означає «тих, що не вірять повністю»). Посилений акцент Гоголя на православ’ї у виданні 1842 року легко пов’язується з русифікацією цього тексту, оскільки це дозволяє йому підкреслити спільну рису росіян і українців. Мусульмани-турки й татари виявляються настільки радикально «іншими», що напад на них виправданий за будь-яких обставин (якщо тільки православна віра не служить гарантією миру). Католики-поляки меншою мірою чужі, але, відповідно до «Тараса Бульби», набагато більш підступні та небезпечні. На відміну від невірних мусульман, вони проникли в Україну і стали внутрішніми ворогами, які роз’їдають зсередини православну руську землю. Вони привели з собою, як розповідається в повісті, групу безземельних невірних євреїв, які служать їхніми лакеями, кредиторами та посередниками у справі гноблення православного населення (арендаторами, або наглядачами, яким польські магнати начебто орендували свої маєтки).

Оповідь Гоголя начебто починається за часів «унії», ідеться про Берестейську унію 1596 року, що започаткувала в Україні греко-католицьку (або уніатську) церкву, яка дотримувалася православного обряду, але визнавала зверхність папи римського. Ця подія викликала велике обурення в Україні, особливо серед козаків, як польська спроба прозелітизму. Етнічний і релігійний антагонізм вилився в боротьбу проти унії, яку Гоголь ставить у центр своєї повісті. Вона закінчується приблизно в 1641 році, після смерті гетьмана Остраниці (гоголівське ім’я гетьмана Якова Острянина), за кілька років до найбільшого повстання проти Польщі під проводом Хмельницького. Це повстання призвело до включення України до складу Російської імперії за сумнівної Переяславської угоди 1654 року. Отже, так само, як і Вальтер Скотт, Гоголь зосереджується на прелюдії до важливіших історичних подій, у яку, однак, вписані всі параметри та детермінанти більш відомої історії. Так само, як і «Веверлі», що розгортається напередодні повстання якобитів, але стосується соціальної та політичної реальності, яка має для нього вирішальне значення, дія «Тараса Бульби» закінчується незадовго до 1654 року, але досліджує основи саме цієї важливої події. У ній релігійний конфлікт стає головним чинником розриву України з Польщею та робить етнічний і релігійний зв’язок українців із росіянами обґрунтуванням заради розширення російського народу, що стає можливим внаслідок угоди 1654 року. Гоголь також розсипає тонкі натяки на повстання Хмельницького по всій повісті. Наприклад, славнозвісна Тарасова промова про товарищество ґрунтується на промові Хмельницького до реєстрових козаків про товариство, як подано в «Історії Русів», головного історичного джерела Гоголя[320].

Як у «Тарасі Бульбі» зображено генезу польсько-українського конфлікту? Досить дивно, але оповідь не починається описом жорстоких польських образ. Хоч у версії 1842 року Тарас обурений полонізацією України, у своїй кампанії з провокування війни він жодного разу не наводить поляків у ролі потенційного ворога. Як я показала у третьому розділі, Гоголь починав свою ранню історичну прозу конкретними зображеннями польських образ: польський солдат дає ляпаса старому козакові, єврейський орендар православної церкви збирає податок за святкування Великодня, українських полонених піддають тортурам і таке інше. Жодні подібні образи не становлять сцени для національного конфлікту: серйозні скарги цього роду представлено лише в останній главі, коли вже повним ходом розгортається війна. Гоголь змінює загальне уявлення про походження військових конфліктів між націями. Його козаки спочатку вирішують розпочати війну і лише другою чергою думають про вибір ворога. Непоясненний потяг до агресії передує творенню обґрунтування, немовби його завжди можна легко сфабрикувати. Гоголь також чимдуж прагне продемонструвати роль одного фанатика, такого, як Тарас, у підбурюванні до насильства та маніпулюванні козацькими масами.

Гоголь уповільнює рух своєї оповіді для демонстрації того, як кошовий — ставленик Тараса спонукає своїх легковажних виборців до оголошення війни. Промова кошового до козаків є кричущим прикладом демагогії та маніпулятивних політичних інсинуацій (ПСС 2, 74). Його типово козацьке звернення перетворює щасливих козацьких пияків і гульвіс на кровожерливих псів. Кошовий нагадує козакам про їхні борги у єврейських корчмах, таким чином натякаючи на те, що вони могли б використати майбутню здобич на пиятики. Потім він згадує, що чимало молодих людей досі не бачили війни — а таке становище нестерпне для справжнього козака. Хоч він і заперечує можливість порушення мирної угоди козаків із султаном, водночас майже на одному диханні згадує, що їхня церква бідно прикрашена, вказуючи на ще одну грошову потребу. Знову-таки, він пригальмовує та згадує священну присягу, що не дозволяє їм розпочати війну. Однак наприкінці пропонує компроміс: без офіційного оголошення війни козаки можуть послати «новачків» разом із кількома досвідченими козаками у «несанкціонований» рейд проти турків.

Реакція натовпу являє собою поворотний момент у генеалогії війни в «Тарасі Бульбі». Явно запалені фальшивоневинною промовою кошового до війни, козаки вимагають, щоб усі козаки рушили на війну, а не лише молоді, оскільки за веру мы готовы положить головы! (ПСС 2, 74). Незважаючи на те, що кошовий жодного разу не згадує про віру, козаки формують ідею про те, що віра є причиною для війни, яку вони збираються розпочати. Між лідером і натовпом, до якого він звертається, виникає щось таке, що вельми нагадує непорозуміння. Цілковито незначні причини для початку війни з промови кошового, такі як здобич заради пияцтва і церковні прикраси, раптово та непоясненно набувають піднесеної релігійної надбудови. Коли прокидається бажання війни, обґрунтування просто прописується саме собою. Це поворотний момент у тексті для всіх подальших посилань на релігійну віру як причину прагнення козаків до війни. Релігійний мотив показано в цій сцені як порожню формулу та прикриття для реальних, набагато приземленіших причин, що їхнім головним джерелом є одна людина — Тарас. Гоголь наголошує в цій сцені на обхідних шляхах, за допомогою яких можна пробудити релігійне завзяття.

У відповідь на такий непередбачуваний поворот подій кошовий хитро грає на марнославстві козаків, щоб зняти з себе відповідальність за рішення та покласти її на знеособлену юрбу: Я слуга вашей воли (ПСС 2, 75). Звільнивши себе від відповідальності, він виправдовує козаків en masse твердженням, мовляв, навіть у Писанні сказано, що голос народу є Божим гласом (до речі, нічого такого в Писанні не сказано). Таким чином, фантастично заплутаний процес підготовки обґрунтування війни переможно завершується твердженням, що сам Господь бажає її. Оскільки козаки, як зображено в «Тарасі Бульбі», є радше пристрасною масою, ніж зібранням розважливих особистостей, саме Тарас і його ставленик-кошовий, по суті, відповідальні за початок війни. Козаки насправді можуть вірити, що вони борються за свою віру. Як показують початкові глави, механізм такого провокування війни далекий від святості.

Ігноруючи мир, яким вони заприсяглися своєю вірою, та починаючи війну заради надання молоді військового вишколу, козаки, вочевидь, неправі. Релігійний мотив є обманом. У версії 1842 року не пропонується виправдальних чинників або позитивного обґрунтування для рішення козаків. Прикметно, що версія 1835 року пропонує пом’якшувальні обставини, але Гоголь усуває цей фрагмент у процесі перегляду тексту в 1842 році. Ось цей суперечливий фрагмент:

Таким образом, все были уверены, что они совершенно по справедливости предпринимают свое предприятие. Такое понятие о праве весьма было извинительно народу, занимавшему опасные границы среди буйных соседей. И странно, если бы они поступили иначе. Татары раз десять перерывали свое шаткое перемирие и служили обольстительным примером. Притом, как можно было таким гульливым рыцарям и в такой гульливый век пробыть несколько недель без войны? (ПСС 2, 306).

У версії 1842 року оповідач не вдається до подібного захисту від імені своїх героїв. Якби Гоголь прагнув представити дії козаків виправданими, він би залишив цей фрагмент. Нестабільність кордонів із жорстокими сусідами та достатні прецеденти з порушенням мирних угод татарами могли би принаймні частково виправдати козаків. Усунення таких пом’якшувальних обставин доводить, що попри прославлення козаків Гоголь також прагне зобразити їх як паліїв війни і що навіть у 1842 році він працював у напрямі ускладнення повісті.

Попри своє рішення боротися з турками й татарами, козаки все ж розпочинають війну проти Польщі. Що спричиняє таку раптову зміну мети? Під час підготовки козаків до походу з Гетьманщини прибуває делегація з новинами про образи, яких поляки та євреї завдають православному українському населенню. Хоч критична література про «Тараса Бульбу» всерйоз розглядає ці скарги як достатню ідеологічну основу для козацько-польського конфлікту, у підтексті наявний гротескний гоголівський гумор. Перші дві скарги тримають баланс між імовірним і надприродним (навіть якщо історично вони не були правдивими): євреї тримають в оренді православні церкви та вимагають від українців плати на освячення великодніх пасок, позначаючи їх своїми нечистыми руками. Наступні звинувачення схиляють чашу терезів у надприродний, фантастичний бік: Слушайте!.. еще не то расскажу: и ксендзы ездят теперь по всей Украйне в таратайках. Да не то беда, что в таратайках, а то беда, что запрягают уже не коней, а просто православных христиан. Слушайте! еще не то расскажу: уже, говорят, жидовки шьют себе юбки из поповских риз. Вот какие дела водятся на Украйне, панове! (ПСС, 77). Новини наближаються до рівня сенсаційних, барвистих пліток, які Гоголь так полюбляв і знаходив у багатому на такі речі джерелі — «Історії Русів»[321]. Цей фрагмент нагадує нагромадження дедалі більш фантастичних повноважень для Чічікова в «Мертвих душах». Хоча спочатку посланці старанно дозують свої новини, підтримуючи враження їх важкості, врешті-решт вони дають волю язикам. Характер цих історій і прискорений темп їх повідомлення відзначають цей фрагмент як типово гоголівський дискурс, що виходить з-під контролю. У версії 1835 року міститься серйозно сформульована скарга: Так вы, может-быть, и того не знаете, что нечистое католичество хочет, чтоб мы кинули и веру нашу христианскую? (ПСС 2, 308). Знову ж, ці слова Гоголь вилучає з версії 1842 року. До речі, посланці особисто не бачили, як єврейські жінки роблять спідниці з православних риз; вони лише чули це від інших (говорят…).

Достовірність повідомлень посланців здається підозрілою вже після початкових описів їх як брудних обшарпанців: дехто з них був в обірваних свитках, інші не мали іншого майна, крім сорочки та люльки (ПСС 2, 76). Оповідач припускає, що вони або тікали від недолі, або розтратили своє майно на гульки. Природно, що у сприйнятті гостей спрацьовує перша причина, але читачі можуть пригадати з промови кошового, що козак, який витратив кошти на розваги, схильний зробити вибір на користь війни. Отже, пропонуючи альтернативну причину плачевного стану гостей, оповідач залишає можливість їхньої брехні відкритою.

Хоч які були його причини, українсько-польський конфлікт уже зробив кривавий поворот. Ми довідуємося від посланців, що їхній гетьман чинив збройний опір, але був розбитий і страчений поляками разом з іншими лідерами. Тепер поляки безперервно демонструють відрубані голови й відрізані кінцівки на ярмарках, а сам гетьман поміщений у мідний казан і засмажений живцем (ще одну колоритну подробицю Гоголь запозичив з «Історії Русів»). Хоч публічний показ четвертованих трупів здається стандартним антитерористичним заходом того часу, доля гетьмана, знову-таки, змахує на макабричну фантастику. Одне слово, якщо козаки кажуть правду, вони також можуть перебільшувати або творити народні метафори правди. Однак це не важливо для запорозьких козаків, оскільки вони не переймаються ретельним обміркуванням скарг і їх достовірності. Вони діють інстинктивно, і все, що їм потрібно, — це війна.

Звинувачення поляків і євреїв у жорстокому поводженні з козаками жодного разу не показано у свідченнях очевидців або в епізодах. Питання, були вони чи не були історично достовірними, тут абсолютно недоречне. Я далека від того, щоб судити гоголівську прозу за рівнем історичної точності, оскільки вона не претендує на жодну історичну достовірність, а навпаки, вдається до народної стилізації та епічного перебільшення. Однак художній вибір має значення для історії, яку він розповідає. Варто відзначити, що Гоголь мав у своєму розпорядженні власні історичні зображення польсько-єврейських образ стосовно українців, які ввійшли до незавершеного «Гетьмана». Вище я вже згадувала деякі з них — єврейську оренду православних церков або огидних польських визискувачів, які ненавиділи українське населення та глузували з його релігії та звичаїв (ПСС 3, 278—285, 302—304, 315—320). Велика частка такого готового та конкретного матеріалу, розробленого в окремих сценах, залишається невикористаною, коли Гоголь пише, а потім переписує «Тараса Бульбу». Водночас він, працюючи над «Тарасом Бульбою», спирається на інші фрагменти «Гетьмана».

Комічний підтекст в антипольських скаргах та їхньому статусі чуток показує, що козаки легко приймають свої рішення. Мак’явеллістські змови Тараса, фарсове зображення «виборчого» та «законодавчого» процесу та припущення, що рішення козаків може спиратися на неперевірені чутки — усе це забезпечує трагічно-іронічний контекст для національного та релігійного благочестя, яке козаки послідовно сповідують на тлі війни й руйнування. Отже, гоголівське складне та глибоке зображення генези козацько-польського конфлікту обтяжене важливим неідеалістичним і антинаціоналістичним підтекстами. Замість того, щоб утвердити обґрунтування для початку війни козаками, оповідач підважує його.

Гнів, пробуджений у козаках історією польсько-єврейських образ в Україні, знаходить свій перший вихід у погромі, вчиненому проти єврейських торговців на Січі. Специфічні, конкретні скарги, що стосуються, наприклад, орендарів, перетворюються на провину всього народу — чи то євреїв, чи то поляків. У проханні Янкеля про помилування підкреслюється важливий момент: Те совсем не наши, те, что арендаторствуют на Украйне! (ПСС 2, 79). Однак козакам потрібно негайно виплеснути своє обурення, тому євреї, що живуть на Січі, стають першими цапами-відбувайлами. Знову-таки, як і у випадку з Тарасовим розпалюванням війни, вистачає лише однієї людини, щоб спонукати запальних козаків до насильства: «Перевешать всю жидову!» раздалось из толпы. «Пусть же не шьют из поповских риз юбок своим жидовкам! Пусть же не ставят значков на святых пасхах! Перетопить их всех, поганцев, в Днепре!» Слова эти, произнесенные кем-то из толпы, пролетели молнией по всем головам, и толпа ринулась на предместье с желанием перерезать всех жидов (ПСС 2, 78). Опис оповідачем погрому відображає зловтіху та задоволення козаків[322]. Він глузливо описує, як бедные сыны Израиля ховаються у бочках з-під горілки або під спідницями своїх дружин. Погром приносить козакам велике задоволення, особливо коли вони скидають євреїв у Дніпро, спостерігаючи, як ті бовтають ногами (ПСС 2, 79). Бульба рятує Янкелеві життя, оскільки єврей одного разу допоміг його брату, але після дубненської кампанії Бульба звертається до Янкеля по допомогу. Незважаючи на спробу Янкеля відмежувати січових євреїв від українських орендарів під час погрому, тепер Янкель сам виявляється орендарем. Читач може засумніватись, чи близька смерть від рук козаків не змусила Янкеля зробити висновок, що оренда є безпечнішим методом заробітку, ніж торгівля на Січі[323].

Трактування козаками поляків виявляє схожу політику безладних «етнічних чисток». Прикметно, що описуючи козацькі жертви, Гоголь усуває у версії 1842 року згадку з тексту 1835 року про орендарів і ксьондзів, котрі відповідно до повідомлень посланців були найімовірнішими винуватцями (ПСС 2, 312). Козаки звертають свою увагу на Дубно не тому, що в ньому якась особлива концентрація антиукраїнського елементу, а тому, що в місті было много казны, богатых обывателей (ПСС 2, 85). У версії 1842 року гоголівські козаки не шукають винних поляків і євреїв, а просто вбивають усіх на своєму шляху та зрівнюють усе із землею. Також у розповіді не показується, що уявні кривди, які призвели до війни, було підтверджено, коли козаки отримали змогу спостерігати за ситуацією. Мова оповідача не здається цілком переконливою, коли він описує картини руйнування: Дыбом воздвигнулся бы ныне волос от тех страшных знаков свирепства полудикого века, которые пронесли везде запорожцы (ПСС 2, 83).

Каталог звірств, учинених наступаючим козацьким військом, у версії 1842 року, набагато перевищує список версії 1835 року. У 1842 році, наприклад, Гоголь додає такий фрагмент: Избитые младенцы, обрезанные груди у женщин, содранные кожи с ног по колени у выпущенных на свободу, — словом, крупною монетою отплачивали козаки прежние долги (ПСС 2, 83). У 1842 році Гоголь також розширює опис того, як козаки завдають шкоди селам в околицях Дубна: Войско… от нечего делать, занялось опустошеньем окрестностей, выжигая окружные деревни, скирды неубранного хлеба, и напуская табуны коней в нивы, еще не успевшие срезаться серпом, где, как нарочно, колебались тучные колосья, плод необыкновенного урожая (ПСС 2, 86). Оповідач виокремлює беззахисних людей серед тих, хто рятується від козацького терору: Бегущие толпы монахов, жидов, женщин вдруг омноголюдили те города, где какая-нибудь была надежда на гарнизон и городовое рушение (ПСС 2, 84). Хоч у тексті 1835 року солдати були серед цих біженців (ПСС 2, 312), у 1842 році Гоголь вилучає цю подробицю. Цивільне населення тут є жертвою козаків.

Коли делегація ченців із католицького монастиря неподалік закликає козаків дотримуватися права і своїх обов’язків перед королем, кошовий відповідає, що поляки ще нічого не бачили. Незабаром полум’я поглине цей монастир: И скоро величественное аббатство обхватилось сокрушительным пламенем, и колоссальные готические окна его сурово глядели сквозь разделявшиеся волны огня (ПСС 2, 84). «Суворий погляд» монастирських вікон розпочинає низку мотивів, що натякають на занепокоєння з приводу мстивого походу козаків. Образ палаючого монастиря виникає незадовго перед зустріччю Андрія зі служницею польської жінки, що прискорює його зраду. Вона посідає центральне місце в Андрієвому спогляданні чарівного краєвиду, освітленого палаючими околицями. Оповідач, поєднуючи свою точку зору з Андрієвою, пропонує надзвичайно чуттєвий і естетизований образ:

Там обгорелый черный монастырь, как суровый картезианский монах, стоял грозно, выказывая при каждом отблеске мрачное свое величие. Там горел монастырский сад. Казалось, слышно было, как деревья шипели, обвиваясь дымом, и когда выскакивал огонь, он вдруг освещал фосфорическим, лилово-огненным светом спелые гроздия слив, или обращал в червонное золото там и там желтевшие груши, и тут же среди их чернело висевшее на стене здания или на древесном суку тело бедного жида или монаха, погибавшее вместе с строением в огне. Над огнем вились вдали птицы, казавшиеся кучею темных мелких крестиков на огненном поле (ПСС 2, 88).

Образи сурового картезианского монаха та незмінної «величі» монастиря, попри його зруйнований стан, а також «грізний» вигляд натякають на тихий, але сильний докір і провіщають польську відповідь (слово суровый з’являється згодом у контексті мстителя; ПСС 2, 104, 119). Тіла ченців і євреїв, моторошно порівняні з гронами фруктів, додають до цього фрагмента жахливої зловісності. Образ птахів, що в’ються, як маленькі хрестики на вогняному тлі, може бути пов’язаний із душами закатованих жертв. Тривожний тон закрадається в голос оповідача, коли, як і відбувається в цьому фрагменті, він віддаляється з поля зору козаків.

В описі голодних мешканців Дубна Гоголь також значно розширює аналогічний фрагмент тексту 1835 року. У версії 1842 року Гоголь додає сцени зіткнення Андрія з жертвами голоду — старою жінкою (сплячою або, можливо, й мертвою), що підпирає браму, тіла, що звисає з даху, та чоловіка, котрий божеволіє від голоду і нападає на Андрія, аби отримати трохи хліба і просто померти у страшних конвульсіях після кількох з’їдених шматків. У тексті 1835 року міститься образ умираючої жінки, яка лежить на вулиці й кусає свою висохлу руку (ПСС 2, 317). У тексті 1842 року Гоголь робить жінку єврейкою та розширює цей фрагмент на основі рукописної версії 1835 року (ПСС 2, 638), підсилюючи його жах і пафос. Ось фрагмент 1842 року:

Это было мертвое тело женщины, по-видимому, жидовки. Казалось, она была еще молода, хотя в искаженных, изможденных чертах ее нельзя было того видеть. На голове ее был красный шелковый платок; жемчуги или бусы в два ряда украшали ее наушники: две-три длинные, все в завитках кудри выпадали из-под них на ее высохшую шею с натянувшимися жилами. Возле нее лежал ребенок, судорожно схвативший рукою за тощую грудь ее и скрутивший ее своими пальцами от невольной злости, не нашед в ней молока. Он уже не плакал и не кричал, и только по тихо опускавшемуся и подымавшемуся животу его можно было думать, что он еще не умер, или, по крайней мере, еще только готовился испустить последнее дыханье (ПСС 2, 98).

Так само, як і раніше, оповідач зупинявся на мак’явеллістському процесі розпалювання війни, тепер він показує в жахливих подробицях урожай війни і страшну долю жертв козацького гніву. Прочитавши про уявні єврейські переслідування українців, ми змушені тут пожаліти єврейських жертв. Прикметно, що в цьому місці повісті Гоголь не врівноважує цей опис єврейських і польських страждань будь-якими описами українських жертв і не підтверджує їх гноблення від рук поляків і євреїв. Це здається дивним, оскільки звірства на кшталт обрізаних грудей, у яких козаки виявляються винними в цій повісті, з’являються в головному історичному джерелі Гоголя — «Історії Русів» — як дії з боку поляків. Чому б Гоголеві було не перенести відповідальність за ці злочини на польську сторону? Я вважаю, що це демонструє оповідну двозначність козацького духу та справедливого характеру війни, заснованої на етнічній і релігійній ненависті. Замість того, щоб дозволити чіткий поділ між «добрими хлопцями» і «поганими хлопцями», Гоголь цю лінію розмиває. Хоча в голосі оповідача відображається переважно козацький погляд на речі, у творі також чути голос, що дистанціюється від їхнього войовничого націоналізму, щоб обміркувати значення людської жертви.

Воєнні дії в «Тарасі Бульбі» обмежено облогою козаками польського міста Дубна. Чому Дубна? Існують історичні аналогії між гоголівською повістю та історією реального міста Дубна, але залишається нез’ясованим, наскільки Гоголь був обізнаний із цією історією[324]. У повісті подається лише одна причина вибору козаками Дубна — перспектива багатої здобичі. Початок облоги далекий від блискавичного. Козаки виявилися неспроможними зламати опір мешканців. Вони особливо роздратовані участю жінок в обороні міста, котрі скидали на них камни, бочки, горшки, горячий вар и, наконец, мешки песку, слепившего очи (ПСС 2, 86). У відповідь на переважаючу силу здебільшого предметів домашнього вжитку, козаки відступають, перекривають надходження продовольства в місто і чекають капітуляції. Образ хоробрих вояків, що відступили перед жінками, озброєними горщиками, камінням і окропом, є комічним. Оповідач пропонує коментар від їхнього імені — заради збереження поважності: Запорожцы не любили иметь дело с крепостями, вести осады была не их часть (ПСС 2, 86). У світлі незламного опору Дубна ідея того, що козаки є вищими за таке виснажливе та не гідне чоловіка заняття, виглядає як виправдання. Крім того, облога — якраз те, до чого вдаються козаки, не зумівши взяти місто силою. Місто так і не погодилось капітулювати. Поразка козаків перед поляками великою мірою завдячує недбалості одного п’яного загону, що охороняв вхід до міста, внаслідок чого поляки й отримали підкріплення.

Хоча гоголівський опис облоги Дубна не має достовірних джерел у козацьких літописах, він демонструє явну подібність до облоги Тіллітудлема у «Пуританах», одному з найпопулярніших романів Вальтера Скотта в Росії (1816; російський переклад 1824, під назвою Шотландские пуритане). Як і в «Тарасі Бульбі», у «Пуританах» змальовується кривавий релігійний конфлікт. Тіллітудлемська фортеця в Шотландії була обложена Джоном Белфуром Берлі, одним із найбільш жорстоких, кровожерливих і підступних протестантських повстанців (що був фанатичним екстремістом на кшталт Тараса). Кадді, слуга Берлі, знає потаємний хід до замку, однак його зупиняє служниця, яка обпікає його гарячою кашею. Любовні стосунки поєднують молодого Мортона, одного з пресвітеріан, з Едіт, яка сидить у пастці всередині фортеці. Берлі планує розділити військо і вислати Мортона геть, закидаючи Мортонові, що він Едіт любить більше, ніж справу. Як і мешканці Дубна, люди всередині Тіллітудлемської фортеці незабаром починають страждати від голоду[325].

Насправді гоголівський «Тарас Бульба» глибоко завдячує Вальтерові Скотту. Мотив синовбивства, мотивованого відмовою від політичної лояльності, здається, походить із роману Скотта «Редґаунтлет» (1824; російський переклад 1828 року). У романі розповідається історія про Альберіка Редґаунтлета, старійшини якобітського клану, чий син приєднується до Беліола, підтримуваного англійцями претендента на шотландську корону. Батько та син зустрічаються на полі бою. Редґаунтлет упізнає свого сина в рицарі, якого він скидає з коня, але замість того, щоб зупинитись, він кидається вперед, переслідуючи узурпатора Беліола, його кінь ударом копита смертельно ранить сина в голову. Відтоді на дім Редґаунтлета падає прокляття: вмирає дружина, син народжується зі знаком підкови на чолі, а родина, схоже, приречена на поразку в громадянській війні, в якій вона бере участь[326]. Цей скоттівський підтекст спонукає прочитувати кінець Тараса з точки зору відплати за вбивство свого сина.

Після дубненської кампанії Тарас оплакує лише Остапову долю й жодного разу не згадує Андрія. Образ Тараса в повісті зазнає змін. Із підступного політичного інтригана він перетворюється на зразкового національного лідера, перебираючи командування над козаками під Дубном. Пізніше його образ жорстокого синовбивці стає перефокусованим після втрати Остапа — до скривдженого батька й месника за Остапову смерть. Хоча симпатія оповідача у сцені вбивства Андрія Тарасом належить жертві, Тарас повертає гідність і здобуває пафос у своїй кампанії за смерть Остапа. Після короткої комічної вставки під час обговорення з Янкелем безпечного переходу до Польщі Тарас постає радше зворушливо-жалісним у своїй безпорадності та деградації, як він це сприймає, бо мусить покладатися на єврейських посередників. Убраний у західний одяг і з пофарбованими начорно вусами та бровами, гордий козак набуває жалюгідного вигляду заради таємної зустрічі з Остапом у варшавській в’язниці.

Однак жодне подібне принизливе переодягання не може зрівнятися з великою жертвою — дозволом на паплюження православної віри. Незважаючи на всі клопоти й витрати, які супроводжували організацію зустрічі батька з сином, Тарас таки порушує конспірацію, сердито реагуючи на образу православної віри польським тюремником (ПСС 2, 160). Модель, яку Тарас створив у відносинах із Андрієм, повторюється тепер і з Остапом: фанатична відданість своїм поглядам переважає над людськими та родинними зв’язками. Козацька справа вимагає від Тараса порушення цих зв’язків шляхом убивства Андрія так само, як змушує вдатися до захисту православної віри всередині польської в’язниці, що заважає йому провідати свого сина перед смертю.

Страта Остапа забезпечує трагічний фінал усієї фази польсько-козацького протистояння, зосередженого навколо облоги Дубна. Оповідач подає нищівне зображення поляків, які зібралися на перегляд кривавого спектаклю, що підкреслює гідність козацьких мучеників і психологічне страждання присутнього на страті Тараса. Серед глядачів присутні грубий різник, який оцінює видовище з виглядом знавця; молодий, крикливо вдягнений шляхтич пояснює дуже делікатною мовою тонкощі застосування тортур своїй коханці Юзисі; торговці розносять напої. Остап, якого привели на страту, звертається до своїх побратимів-козаків із закликом померти мужньо й гідно, як істинні християни, і це наповнює Тараса гордістю. Оповідач підсилює ауру християнського мучеництва Остапа, зазначаючи, що йому первому приходилось выпить эту тяжелую чашу (ПСС 2, 164), що нагадує Христові слова перед розп’яттям. Остап мовчки терпить тортури, і лише в останній момент сили покидають його і він вигукує, знову-таки, нагадуючи Христа: Батько! где ты? Слышишь ли ты? Тарас відповідає: Слышу, й одразу ж зникає, і поляки не встигають його затримати (ПСС, 165).

Ці жорстокі репресії провокують нову хвилю козацької помсти. В останній, дванадцятій главі показано нову фазу війни, тепер повномасштабного народного повстання. Гетьман Остряниця веде проти Польщі 120-тисячне військо, і Тарас Бульба знову з’являється як один з його полковників. Гоголь наповнює свою багатогранну, неоднозначну оповідь більш прямолінійними речами зі сфери націоналістичної прози. Перед самим грандіозним фіналом Тарасового символічного розп’яття Гоголь надає цьому новому етапові жорстокості своєрідного виправдання козацької справи, від якого він утримався в попередніх главах. У той час, як у зображенні генези війни оповідач підважив її уявні причини за допомогою зображення процесу прийняття рішень козаками та недостовірного статусу образ проти українців, тепер він представляє їх по-серйозному, як законні та обґрунтовані реальним життям:

…поднялась вся нация, ибо переполнилось терпение народа, — поднялась отмстить за посмеянье прав своих, за позорное своих унижение, за оскорбление веры предков и святого обычая, за посрамление церквей, за бесчинства чужеземных панов, за угнетенье, за унию, за позорное владычество жидовства на христианской земле, за всё, что копило и сугубило с давних времен суровую ненависть козаков (ПСС 2, 165).

Тепер замість переслідування цивільного населення козаки борються з польськими солдатами: нарешті знайдено євреїв-орендарів (ПСС 2, 167). У прикінцевому прагненні впорядкувати оповідь, щоб вона відповідала упередженому уявленню про її мету, «Тарас Бульба» нагадує «Мертві душі» з їхніми вставленими відступами та принагідними нагадуваннями про майбутні образи націоналістичної слави. Так само і в останній главі «Тараса Бульби» приглушено ідеологічні складнощі й неідеалістичні невідповідності заради викликання духу націоналістичного апофеозу.

В останній главі посилюється образ козаків як християнських лицарів, а не спраглих здобичі монстрів. Війна з Польщею недвозначно подається як релігійна війна:

Известно, какова в русской земле война, поднятая за веру: нет силы сильнее веры. Непреоборима и грозна она, как нерукотворная скала среди бурного, вечно изменчивого моря. Из самой средины морского дна возносит она к небесам непроломные свои стены, вся созданная из одного цельного, сплошного камня. Отвсюду видна она и глядит прямо в очи мимобегущим волнам. И горе кораблю, который нанесется на нее! (ПСС 2, 166).

Козаків виправдано нестримною силою релігії. Хоч вони глузували із прохання католицьких ченців про милосердя та зрівняли їхній монастир із землею, тепер вони ставляться з повагою до прохання православних священиків від імені польського військового, який знайшов притулок у їхньому місті. Зустрівши православну ходу зі святими образами, козаки схиляють голови і віддають шану. За клопотанням своїх священиків, козаки погоджуються укласти мир із Польщею на умовах відновлення своїх давніх прав і привілеїв. Лише Тарас зі своїм полком відмовляється вести переговори з підступними поляками.

На тлі більш зрілої політичної та ідеологічної поведінки козаків Тарас, схоже, мотивований однією нав’язливою ідеєю — бажанням помститися за смерть Остапа. Навіть самим козакам Тарасове завзяття та лють здаються надмірними (ПСС 2, 166). Після відокремлення від Остряниці він наказує своїм воякам не жаліти нікого, називаючи свої набіги поминками по Остапе (ПСС 2, 169). Завзяте прагнення особистої помсти за Остапову смерть ускладнює його образ як ідеолога; це ставить під сумнів його справжню рушійну силу.

У той час, як націоналізм і ненависть на основі релігійного антагонізму забезпечують ідеологічний стимул для війни в «Тарасі Бульбі», послідовність дуже конкретної особистої помсти посилює порочний механізм руйнування. У тексті 1835 року битву при Дубні зображено здебільшого як масовий військовий рух, у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року запроваджується докладний індивідуальний акцент, співзвучний із класичним епосом. Зіткнення між польськими та козацькими вояками в битві при Дубні постають як послідовність актів відплати. Приміром, після того, як Бородатий вносить сум’яття в польські лави, червононосий польський прапороносець відрізає Бородатому голову, за що полякові відплачує Остап Бульба, який ловить його арканом і тягне по всьому полю. Послідовність є майже шаблоном: Дегтяренко вбиває кількох поляків, інший поляк вбиває його, Мосій Шило вбиває вбивцю Дегтяренка, чий слуга, своєю чергою, вбиває Шила. Кожне нове вбивство являє собою відповідь на попереднє, а порочне коло війни не зупиняється. Кожен вояк мститься за смерть свого товариша і є вписаним у ланцюг винищення за особистим мотивом. Ідеологія спливає на поверхню лише згодом, у прощальних шаблонних осаннах козаків на славу православ’я та російської землі. Однак ці заяви звучать дещо безглуздо в контексті набагато більш стихійної боротьби у стилі «око за око», яка їм передує. Так само й Тарасів передсмертний панегірик російському цареві, що його він виголошує з дерева, здається насправді прикриттям його особистої помсти. У цьому контексті, як і у сценах, що описують походження війни, ідеологічні мотиви показано як порожні, абстрактні формули. Як тільки проливається кров, головною рушійною силою війни стає помста.

Ця модель відплати відповідає загальній динаміці війни в повісті. Оскільки кожна сторона відповідальна за свою частку воєнних звірств, збільшується прагнення помсти. Новини про криваві репресії поляків стають причиною для помсти — дубненської кампанії козаків. Поляки, розлючені козацькою жорстокістю, збирають свої сили і перемагають їх. Польські жорстокі репресії проти переможених козаків, зокрема варварська страта Остапа і його полонених побратимів, спричиняє іншу, набагато сильнішу хвилю козацької помсти. Хоча врешті-решт і досягається мир, поляки порушують його, по-зрадницьки вбиваючи козацьких ватажків. Тарас, кричачи зі свого «хреста» у фінальній сцені, закликає козаків, які втікають, відновити свої напади наступної весни. Він також попереджає поляків про скорий прихід непереможного російського царя і про те, що немає сили на землі, яка могла б його зупинити. Це посилання на майбутнє у фіналі повісті пропонує перспективу, яка виходить за межі закритого епічного часу, що, як вважають чимало критиків, підтримується у цьому творі. Тарас прогнозує розширену перспективу війни — з російським царем у ролі нового учасника. У фіналі повісті вказується на це похмуре майбутнє: хоча вага людських жертв час від часу вимагає припинення вогню, релігійні й етнічні конфлікти не пропонують жодних перспектив завершення війни. На відміну від скоттівської романтики, у фіналі не видно щасливого кінця; між протиборчими партіями неможливе жодне примирення.

Однак незважаючи на те, що рівень сюжету заперечує будь-яке примирення, натяки на нього формуються з символічної структури твору. Ґріґорій Ґуковський торкнувся життєво важливих аспектів гоголівського тексту, пишучи, що Гоголь розвиває ідеологію своїх творів не лише за допомогою сюжету, «а й також шляхом групування деталей, зіставлення прийомів»[327]. На мою думку, ці два рівні часто вступають у конфлікт у гоголівській прозі. «Тарас Бульба» написаний у двох регістрах — промовистому офіційному тенорі, що прославляє козаків і російський націоналізм, і негармонійному мінорному ключі, що підважує, ставить під сумнів і ускладнює речі. Саме на цьому другому рівні «Тараса Бульби», зрештою, і заперечується його зміст войовничого православ’я. Я глибше проаналізую його в наступній частині й обмежусь у цьому місці аналізом однієї сцени: розділенням Тарасом вина між своїми вояками напередодні головної битви за Дубно.

Перед споживанням вина Тарас пропонує урочистий тост: за святу православну віру, за Січ і козацьку славу. Цю сцену зображено в надзвичайно ритуалізованій формі: після першої пропозиції тосту Тарас повторює кожну з його трьох частин, тоді як козаки повторюють його слова. Проте, дійшовши до фінальної частини тосту — козацької слави, Тарас змінює її на: Теперь последний глоток, товарищи, за славу и всех христиан, какие живут на свете! (ПСС 2, 131). Всі козаки п’ють за це, й, за текстом, ідея всіх християн світу шириться ще довгий час у повітрі. Хоча це й правда, що козаки в поняття християнства включають лише православ’я, всі його інші види вважаючи єретичними, таке формулювання в цьому контексті є вкрай розпливчастим. Незважаючи на те, що вони легко могли випити за нашу православную веру, про яку згадується при кожній нагоді, козаки славлять усе християнство. Незалежно від того, чи Тарас просто не помилився. Промовлене, особливо ритуалізоване, слово має в гоголівській прозі величезну силу й часто стає онтологічно незалежним від свого мовця (приміром, у «Двох Іванах»). Козаки мимохіть прославляють ідею християнської єдності, попри те, що їхні справжні релігійні переконання надзвичайно суперечливі й антагоністичні.

Перед їхньою «націоналізацію» в росіян наступного ранку за допомогою Тарасової промови про товарищество гоголівські козаки на якусь мить стають просто християнськими, а не лише православними, лицарями. Сила цього квазі-релігійного таїнства спільного пиття вина поєднує їх із ширшою християнською спільнотою, яка включає їхніх супротивників у завтрашній битві. Це таїнство справляє величезний вплив на козаків, чиї думки стають немовби орлами, споглядаючи згори на все, навіть на саму смерть, спокійно та впевнено. Оповідач настільки захоплюється, що навіть відроджує бандуриста, якого він відправляє до закритої глави про українську культурну пам’ять на початку повісті (ПСС 2, 43—44). Тепер він запевняє: Будет, будет бандурист… и скажет он про них свое густое, могучее слово. И пойдет дыбом по всему свету о них слава… Ибо далеко разносится могучее слово, будучи подобно гудящей колокольной меди, в которую много повергнул мастер дорогого чистого серебра, чтобы далече по городам, лачугам, палатам и весям разносился красный звон, сзывая равно всех на святую молитву (ПСС 2, 131—132). Зайве казати, що Гоголь сам виконує роль цього бандуриста. На противагу попереднім гоголівським зображенням таких постатей, як збирачі історичної пам’яті, цей новий образ підкреслює релігійне значення бандуриста[328]. Його присутність активує козаків як радше релігійну, ніж історичну спільноту, що, водночас, применшує їхню національність. Лише наступного дня ці християнські лицарі будуть висвячені на душевних росіян за допомогою Тарасової промови про товарищество.