Походження української нації

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Походження української нації

Гоголеве зацікавлення українською історією сягає часу навчання в Ніжинському ліцеї та його «Книги всякої всячини», але найінтенсивніше він працював над нею як учений між 1833 і 1835 роками. Заплановані чотири- та шеститомники так ніколи й не втілились у життя, але наукові зусилля з цієї теми принесли свої плоди у формі художньої прози — повісті «Тарас Бульба» («Миргород») у версії 1835 року. Гоголь повернувся до дослідження української історії в 1839 році, пишучи чорновий варіант історії запорозького козацтва і переробляючи «Тараса Бульбу» для видання 1842 року. З усіх науково-історичних інтересів та запланованих публікацій Гоголя саме історія України є найбільш важливим і тривалим проектом, про що широко й недвозначно свідчить листування Гоголя (див. примітку 145). Залишається питанням наукової суперечки, яка не входить у мої плани (залежно від того, наскільки можна вірити Гоголевим словам), чи хоч якась частина його роботи була колись утілена. Однак епістолярні свідчення та збережені фрагменти, вже не кажучи про історичну прозу Гоголя, поза всяким сумнівом, доводять, що автор приділяє велику увагу читанню доступної літератури та збору матеріалів[167]. 1834 року Гоголь оголосив про плани публікації своєї «Історії Малоросії» у трьох журналах, звернувшись до тих, хто володіє відповідними джерелами, з проханням дозволити йому доступ до них. Існувала чи ні чернетка цієї книги або якась її частина, але заяви свідчать про серйозність цього проекту для Гоголя.

Погляд Гоголя на історію України демонструє напруженість у цьому питанні з офіційною російською історіографією. Як зазначалось у першому розділі, російсько-імперський дискурс включив українську історію до російської історії за допомогою ідеї спадкоємності київської та московської держав. Для Карамзіна російська історія починається на території, яка приблизно відповідає сучасній Україні, а пізніше «переміщується» до Росії. Як слушно висновує Стівен Величенко, російські історики розглядали докиївський та київський періоди в ролі наріжного каменя російської історії, який дозволяв їм зосереджуватися на подіях, що відбулися на українських землях, крізь призму XIII століття. Величенко пише, що епосі між XIV і XIX століттям приділялося мало уваги, «оскільки в той період Дніпровський регіон більше не був „центром“ „російського історичного процесу“»[168].

Гоголь також працював у контексті української історіографії. Українська «Історія Русів» (История Русов), що була написана невідомим автором і поширювалась у рукописних копіях від 1820-х років і аж до публікації в 1846 році, намагалася підважити імперський «великий наратив». У ній Україну було зображено як незалежного гравця на міжнародній арені, наголошувалось на її героїчному військовому минулому і стверджувалось, що Україна заслужила автономію в межах Російської імперії. «Історія Малоросії» (История Малой России, 1822, друге видання — 1830) Дмитра Бантиша-Каменського, навпаки, обрала лояльну позицію й уникала будь-якої критики російського централізму. Бантиш-Каменський дотримувався формули Карамзіна про історію правителів і зосереджував увагу на політичних подіях. Гоголю були відомі обидві праці, і він використовував їх у своїй історичній прозі[169].

Після Польського повстання 1831 року, яке висунуло вимоги реституції на українську територію, уряд почувався зобов’язаним спростувати їх, фінансуючи дослідження з української історії, але особливого роду. Як запропонував Уваров, історичне дослідження мало показати, що «землі, якими колись правила Польща, насправді були російськими „з незапам’ятних часів“»[170]. Як зазначає Величенко, Уваров запропонував довести єдність усіх «російських» земель, наводячи факти їх культурної, мовної й етнічної цілісності. Казуси на кшталт Полєвого, котрий розкритикував типову хворобу російських істориків бачити Україну культурно й історично єдиносущною з Росією, були надзвичайною рідкістю[171].

Польське повстання 1831 року ознаменувало собою радикальний зсув, як пише Величенко, від «обмеженої терпимості „вірнопідданого“ національного розвитку до ранньої форми централістського російського націоналізму, політики офіційної народності». Величенко цитує інструкцію міністра внутрішніх справ до київського губернатора щодо української газети: «У ній слід уникати будь-чого, що може пробудити симпатії до старої Польщі та Литви або бажання відновлення старого порядку, і навпаки, вони повинні демонструвати, як ця територія була… другою колискою російської монархії». Цензура також протистояла глорифікації козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму та соціальних хвилювань. Загалом політичний клімат цієї епохи заохочував дослідження української історії, але відповідно до російської точки зору, яку Величенко оцінює таким чином:

«Росіяни схильні були бачити Україну та її минуле в ностальгійному, поблажливому й зверхньому світлі, а уряд не бачив причин не розглядати українську історію як частину „всеросійської батьківщини“, що повернулася в лоно Москви після століть гноблення. Цей образ хоч і був прийнятий у загальній історії Росії, мав своє головне коріння у „лоялістських“ козацьких літописах, які подавали українську історію як велику, але химерну прелюдію до навіть іще більш славних сучасності та майбутнього під мудрою владою царів. А відтак „малоросійська“ історія була успішно заморожена в минулому і не використовувался як модель, гідна наслідування в сучасному житті»[172].

Гоголеві, безумовно, був відомий офіційний російський погляд на українську історію та цензурні заборони, які були відносно м’якими у стінах академічних інституцій, але набагато жорсткішими у публікаціях і розповсюдженні матеріалів. Ці чинники створили вирішальний контекст для розуміння радикальних і вірнопідданицьких матеріалів на тему української історії.

Обидва ці чинники вже вписані в гоголівські журнальні анонси його майбутньої публікації малоросійської історії. У січні 1834 року він опублікував першу версію цього анонсу під назвою «Про публікацію історії малоросійських козаків» (Об издании истории малороссийских казаков) у Северной пчеле Булґаріна:

До сих пор еще нет у нас полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа. Я не называю историями многих компиляций (впрочем, полезных как материалы), составленных из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частью неполных и не указавших доныне этому народу места в истории мира.

Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее, каким образом отделилась эта часть России, какое получила она политическое устройство, находясь под чуждым владением; как образовался в ней воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию; как, наконец, навсегда присоединился к России; как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледельческое; как мало по малу вся страна получила новые, взамен прежних, права и, наконец, совершенно слилась в одно с Россиею.

Сміливі й радикальні аспекти версії анонсу в Северной пчеле містять наголос Гоголя на відокремленості України від Росії; ідею про те, що українська історія є незалежним вкладом до світової історії, не опосередкованим її «належністю» до російської історії (відмінність, яка надавалсь у загальній історії лише націям); що в цей період окремого існування Україна розвинула політичну організацію; що вона володіла певними «правами», які згодом втратила; що українські козаки врятували Європу від османів (у російській історії ця слава належала Росії); і що козаки сформували націю, яка мала «цілковиту оригінальність».

Деякі з цих тверджень зникають у наступних виданнях цього анонсу, які з’явилися в Московском телеграфе Полєвого та Молве Надєждіна (ПСС 9, 591—592, 76—77). Вибір версії Молвы в ролі «канонічного» тексту є прикладом сумнівного редакційного рішення з боку вчених-укладачів зібрання творів Гоголя. Зазвичай вельми акуратні у відтворенні найповнішого гоголівського тексту, мінімально скороченого ножицями цензури, в цьому випадку редактори ПСС вибрали найбільш урізану та цензуровану версію анонсу. Ось чому я вирішила відродити саме текст із Северной пчелы. Оскільки гоголівський рукопис не зберігся, незрозуміло, чи він сам змінив його відповідно до потреб різних журналів, чи видавці журналів отримали дозвіл Гоголя, чи небажані фрази з версії Северной пчелы (тут і далі СП) змусили наступних цензорів вимагати змін і скорочень (для кожної з трьох публікацій анонс має окремі оцінки цензури). Найімовірніше, що цензура була відповідальна принаймні за деякі з цих змін, кожна з яких була схильна до притуплення гостроти оригінального анонсу.

У Московском телеграфе і Молве (тут і далі, відповідно — МТ і М), Гоголь надає своєму твору нову і розширену назву «Історія Малоросії) (а не просто «малоросійського козацтва»). Ця назва є більш точною, даючи хронологічний діапазон запланованому твору — від середини XIII до кінця XVIII століття, що могло бути вилучено з анонсу (від татарської навали до скасування гетьманату). Що ще важливіше, Гоголь змінює «окреме» (отдельно) існування від Росії, яке передбачає різке роз’єднання, на м’якший термін «незалежний» (независимо). У тексті з СП розрізняється Малоросія і Великоросія, тоді як у версіях МТ і М остання замінюється просто на Россия, що трансформує колишню, більш рівнозначну формулу на таку, що протиставляє цілу Росію її «підмножині», Малоросії. Ідея про порятунок Європи козаками від османів зникає з обох пізніших версій. Пункт про політичну організацію України в епоху її незалежності відсутній в останньому тексті у М. Якщо усунення цих понять було насправді справою цензури, тоді Гоголь міг винести з цього досвіду добрий урок про бачення цензурою бажаного зображення української історії, яке має шанс бути опублікованим. Здається ймовірним, що єдиною причиною того, чому Гоголь зупинив свою роботу над проектом, окрім його гаданої неспроможності до постійної наукової роботи та невдачі з отриманням посади в Києві, було усвідомлення, що його ніколи не опублікують у задуманій ним формі. Самоцензура зупинила Гоголя від продовження інших текстів, і вона, вочевидь, також має місце у випадку цієї незавершеної історії України[173].

Однак, як і дружина Панька, чий книш запобігає конфлікту між Паньковими гістьми, Гоголь також підсилює свій анонс певними нарумяниваниями и подслащиваниями, що додає нотку догідливої гармонії до офіційного російського погляду на українську історію. Сама парадигма об’єднання, відокремлення та, врешті-решт, возз’єднання з Росією прописана на кам’яних скрижалях російської історіографії. Подібно до обов’язкових посилань у російській науці на праці класиків марксизму-лєнінізму у XX столітті, згадка про Україну з використанням метонімічного позначення части России відзначає данину Гоголя ідеї невід’ємної російськості України[174]. Що ближчий до сучасності історичний текст Гоголя, то покірнішими стають завзяті козаки (їхній перехід від військового до сільськогосподарського трибу життя). Сучасна епоха показана благословенною новими законами, що прийшли на зміну старим, і повною єдністю України з Росією. Гоголь, нагадуючи козаків із диканської «Ночі проти Різдва», що вклякли перед російською імператрицею, наполягає в анонсі у версії СП з рівнозначною увагою і багатослів’ям, що Україна совершенно слилась в одно тело з Росією. В наступних версіях поступово урізається зайве завзяття: в МГ — до совершенно слилась в одно, а у версії М — просто совершенно слилась.

Отже, ці анонси запевняли, що гоголівська історія буде «безпечно замороженою», за висловом Величенка, в минулому, її сьогодення асоціюється з Росією, і в той же час вони вказують на досить ризиковані напрями історичного мислення Гоголя про Україну. Вони проходять тонкою гранню між офіційно-російськими та націоналістично-українськими поглядами на українську історію. Вони попереджують центральний фрагмент цієї частини, до якого ми зараз звернемось, «Погляд на створення Малоросії». Його Гоголь окреслив у примітці до публікації «Арабесок» як вилучену чернетку вступу до своєї «Історії Малоросії».

Як і «Про середні віки», «Погляд» намагається висловити в лаконічній формі цілісний задум гоголівського проекту й окреслити його основні моменти та ключові ідеї за допомогою захопливого стилю, який приверне увагу аудиторії. Стаття показує напруженість із офіційною російською догмою та цензурою навколо теми української історії і весь час прагне відповідності з їхніми головними принципами, намагаючись заспокоїти будь-які потенційні звинувачення в політичні некоректності. Те, що Гоголь був змушений сформулювати подібне «прикриття», видається зрозумілим, беручи до уваги той факт, що стаття була вперше опублікована в органі офіційної народності — Журнале министерства народного образования. Як Гоголеві було відомо з попередніх взаємин із Журналом, його редактори/цензори, включаючи — особливо у цей перший, вирішальний рік свого існування — самого міністра, ретельно оцінювали матеріали та жадали змін, що, швидше за все, містили питання відповідності з офіційною доктриною (ПСС 10, 294—296).

Як і в анонсах, Гоголь уже у своєму першому ж реченні переконує, що першою датою, яка впадає в око читачеві «Погляду на творення Малоросії», є XIII століття. Та проте він дозволяє собі екскурс у давні часи, хоч у цих випадках і уникає згадування дат. Гоголь у цій статті поводиться обережно — що разюче контрастує з його нотатками, як буде показано в наступній частині — з питанням періоду Київської Русі, яка відповідно до офіційної історіографії належала «російській», а не «малоросійській» історії. Почати розповідь про малоросійську історію з XIII століття було «безпечно», оскільки навіть офіційний російський історіограф Карамзін відмовив цій території в будь-якій особливій важливості для російської історії після xiii століття[175].

Далі встановлюючи свою відповідність з офіційною схемою українсько-російських взаємин «єдність-роз’єднання-возз’єднання», Гоголь стверджує в першому ж рядку статті про Россию як оригінальну історичну сутність, від якої Малоросія з часом відокремиться. Однак, коли придивитись уважніше, його відповідність виявляється досить поверховою. Хоч Гоголь формулює єдність стародавньої Русі в термінах культурного націоналізму, рекомендованого Уваровим, він також підважує її, аналізуючи багаторічну роздрібненість і роз’єднаність племен: Сотни мелких государств единоверных, одноплеменных, одноязычных, означенных одним общим характером и которых, казалось, против воли соединяло родство, — эти мелкие государства так были между собою разъединены, как редко случается с разнохарактерными народами (ПСС 8, 40). Цілковите розділення руських племен, яке перевищило розділення абсолютно непов’язаних народів, зменшує значення їхньої гаданої культурної подібності. Ідея союзу родів против воли у статті про Малоросію, опублікованій у російському урядовому журналі, справляє враження безцеремонної інсинуації з боку Гоголя. Це здається небезпечним виходом за межі офіційного дискурсу російсько-української спорідненості та братньої любові.

Незважаючи на початкову віддаленість XIII століття як відправної точки історії, Гоголь переходить до аналізу міжусобиць київських удільних князів, сягаючи XI століття (ПСС 8, 40). Він стверджує, що це зруйнувало національну ідентичність «російських» племен, які розвивалися лише під правлінням варягів, і жалкує, що релігія, цей наймогутніший націоналізаторський чинник, мало діяла на них. Гоголівське твердження про те, що давньоруське чернецтво не діяло на користь творення нації, підводить його небезпечно близько до переконання, яке створило проблеми Чаадаєву, — про шкідливість православ’я для Росії. Гоголь швидко нейтралізує цю небезпечну лінію думки, засуджуючи пап-автократів, які, на відміну від лагідних руських ченців, узурпували політичну владу та обплутали как будто невидимою паутиною всю Европу своею религиозною властью (ПСС 8, 41). Для того, щоб зобразити папу в невигідному світлі, Гоголь переглядає своє трактування папської влади з тексту «Про середні віки», де він стверджував, що вона відіграла конструктивну роль у будуванні модерних європейських націй.

Гоголівська картина боротьби між начебто братніми племенами творить похмурий образ по-справжньому диких і бездушних людей:

Это были брани между родственниками, между родными братьями, между отцом и детьми. Не ненависть, не сильная страсть воздымала их: — нет! брат брата резал за клочок земли или просто, чтобы показать удальство. Пример ужасный для народа! Родство рушилось, потому что жители двух соседних уделов, родственники между собою, готовы были каждую минуту восстать друг против друга с яростью волков… кто был сегодня друг, тот завтра делался неприятелем. Народ приобрел хладнокровное зверство, потому что он резал, сам не зная за что… казалось, умерли в нем почти все человеческие сильные благородные страсти, и если бы явился какой-нибудь гений, который бы захотел тогда с этим народом совершить великое, он бы не нашел в нем ни одной струны, за которую бы мог ухватиться и потрясти бесчувственный состав его, выключая разве физической железной силы. Тогда история, казалось, застыла и превратилась в географию: однообразная жизнь, шевелившаяся в частях и неподвижная в целом, могла почесться географическою принадлежностью страны (ПСС 8, 41).

Поблажливо утримавшись від будь-яких претензій на київський період, Гоголь «повертає» його російській історії в ненайпривабливішій із форм. Замість яскравих і шляхетних людей, славної основи майбутньої великої нації, перші «росіяни» постають як підступні звірі, а не люди. «Спорідненість», проголошена у початкових реченнях, стає тут експліцитно деконструйованою, поступаючись метафорам фрагментації та ворожнечі. «Замороження» історії, яке було офіційно рекомендоване для поводження з українською історією, як стверджував Величенко, позначає походження російської нації, знищуючи її тендітні національні паростки, як мороз, що вбиває озимину. Російський народ стає неісторичним, його історія застигла і перетворилася на географію, звичайний простір, позбавлений активних паростків життя. Ця асоціація співзвучна з гоголівською прозою. Україна Гоголя являє собою історичну й етнічну сферу, тоді як образ Росії обмежений до суто просторового дискурсу. Ключові образи в «Мертвих душах», приміром, покажуть Росію радше як простір, незміренну площину, яку перетинають шпаркими екіпажами, ніж історичну сутність.

У другій частині «Погляду» описується важлива подія, яка потрясла цю застиглу історію давньої России. Зі степів Середньої Азії вийшли татарські орди, які на два століття занурили Росію в рабство. Татари характеризуються вітальністю та енергією, яких млявим російським племенам, захопленим ними й загрузлим у своєму просторовому, неактивному існуванні, надзвичайно бракувало. Гоголь стверджує, що татарське ярмо произвело великие следствия… оно дало между тем происхождение новому славянскому поколению в южной России. Цим новим поколінням були українці.

Враховуючи те, що сталося з населенням південних земель России після татарської навали, надрукований Гоголем текст, особливо якщо зіставити його з рукописом, став проблематичним. Як зазначає Зенон Когут, імперська схема розташування коріння России в середньовічному Києві та подальше «переміщення» його до Московії не могло не поставити проблему існування українців[176]. Намагаючись підтримати цю схему в своїй статті, Гоголь природним чином потрапив у цю пастку. Але виплутався він із неї творчо і водночас випадково та суперечливо, що, ймовірно, може бути залишком проходження статті через цензуру.

У багатьох джерелах, включаючи тексти Карамзіна та Бантиша-Каменського, йшлося про депопуляцію київських земель як наслідок татарської навали і втечу багатьох князів в інші землі. Значно пізніше, у 1856 році, колишній друг Гоголя Міхаїл Поґодін пішов іще далі, запропонувавши гіпотезу, що в період після татарської навали корінні жителі київської землі, котрі насправді були великоросами, масово мігрували на північний схід, новий центр російської історії. Починаючи від XIV століття, іммігранти з Карпатських гір та Галичини заселили ці спустошені землі і сформували етнічну основу для майбутніх українців. Ця міграційна теорія, яка отримала велику популярність серед російських інтелектуалів і була розвінчана українськими вченими, запропонувала росіянам надійніше право на київську спадщину, водночас фактично заперечуючи українські претензії на неї. Видається, однак, що Гоголь у певному сенсі підготував ґрунт для поґодінської теорії, першим, за моїми даними, висунувши постулат про масові переселення в цьому регіоні, хоч і на основі зовсім іншої схеми, ніж Поґодін. Проте я не маю на меті доводити тут, що паростки відомої ідеї Поґодіна походять від Гоголя, хоч це й можливо. Мені радше йдеться про пояснення наслідків міграційної теорії для дискурсів офіційної російської історіографії та українського націоналізму, до яких Гоголь переходить у своїй статті[177].

Для історика-романтика, який писав радше історію народу, ніж династій або ідей (приміром, ідеї державності), певні переміщення населення були логічно необхідними для підтримання ідейного зв’язку між київською та московською історією. Безтілесні ідеї переміщувати не могли, а народи — цілком. Та все-таки Гоголь водночас намагається окреслити національний український наратив, тому збіжність цих двох проектів приводить його до певних протиріч. Спочатку він стверджує у «Погляді на створення Малоросії», що після татарської навали Испуганные жители разбежались или в Польшу, или в Литву; множество бояр и князей выехало в северную Россию (ПСС 8, 42). Згадка про переїзд вищих верств до Московії з’являється після крапки з комою, як вставка в уже написаний текст, і вона насправді відсутня в рукописі (ПСС 8, 592, варіант до с. 42, 17-й рядок). До речі, в «неофіційному» погляді Истории Русов, одному з головних гоголівських джерел, нічого не згадується про будь-які міграції до північних російських князівств — або Польщі. Додаючи ідею про міграцію на північ, Гоголь висловлює відданість лінії Карамзіна, яка наголошує на династичній тяглості Києва та Москви.

Експортувавши еліту київського суспільства здебільшого до «правильної» Росії (нижчі класи, вочевидь, були розсіяні Польщею та Литвою), Гоголь подає цю велику міграцію таким чином, щоб не викликати в українців гордості, яка могла мати місце. Мабуть, змирившись із необхідністю розглядати цих корінних жителів як проторосіян, Гоголь іде ще далі, стверджуючи, що міграції правлячих еліт в північному напрямку після татарської навали насправді раніше передувала ще активніша хвиля. Значна частина населення покинула Київську Русь, відчуваючи свою несумісність із могутнім і славним довколишнім ландшафтом. Як і всі згадки про переміщення корінних киян у північному напрямку, цей фрагмент відсутній у рукописі:

Народ, как бы понимая сам свою ничтожность, оставлял те места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и всё это согрела умеренным дыханием юга. Он оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно-гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего. Как будто бы этим подтвердилось правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ (ПСС 8, 42).

Південна українська місцевість нагадує націоналізовані краєвиди з диканських повістей, поширюючи свободу, красу та могутню велич, що характеризують український народ. На відміну від нього північний колорит відштовхує нудними ландшафтами Росії, представленої в «Мертвих душах». Цей географічний контраст служить для розрізнення української та російської націй. Оскільки в писанні історії містилося так багато суперечливих моментів, Гоголь для формування своєї точки зору вдавався до географії. Він заходить настільки далеко, що в останньому реченні явно стверджує про зв’язок між географічним місцем і якістю нації, що його населяє. Відповідно до гоголівського «правила» близькості нації та місця, енергія, життєлюбство та пристрасть, які він пов’язує з українською землею та природою, поділяється народом. Натомість жалюгідна, печальна й змертвіла північ виховує в народі характер, який відповідає цим менш славним атрибутам. Одне слово, хоч він і відряджає київські еліти в північному напрямку, а згодом і населення в цілому для утвердження безперервності київсько-московської історії, Гоголь перетворює цю гадану історичну подію на похвалу Україні та критику на адресу Росії.

Наступний фрагмент (IV) також суттєво відрізняється від рукописного тексту. В рукописі пишеться:

Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу начали селиться в этой земле выходцы из Литвы, из России. Это новое население было странное. Оно не составляло одного народа. Тут были и литовцы, и поляки, и русские. Даже татары. Общий страх от нападения со стороны татар почти против воли заставил их соединиться и даже исповедовать одну религию. Наконец и Киев наполнился жителями (ПСС 8, 593).

В опублікованій статті цей фрагмент було замінено на такий:

Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу выходцы из Польши, Литвы, России начали селиться в этой земле, настоящей отчизне славян, земле древних полян, северян, чистых славянских племен, которые в Великой России начинали уже смешиваться с народами финскими, но здесь сохранялись в прежней цельности со всеми языческими поверьями, детскими предрассудками, песнями, сказками, славянской мифологией, так простодушно у них смешавшейся с христианством. Возвращавшиеся на свои места прежние жители привели по следам своим и выходцев из других земель, с которыми от долговременного пребывания составили связи. Это население производилось боязненно и робко, потому что ужасный кочевой народ был не за горами: их разделяли или, лучше сказать, соединяли одни степи. Несмотря на пестроту населения, здесь не было тех браней междоусобных, которые не переставали во глубине России: опасность со всех сторон не давала возможности заняться ими (ПСС 8, 43).

Оскільки Гоголь приєднався до міграційної теорії лише згодом і не зумів переглянути статтю цілком для узгодження з нею своїх інших ідей, це викликало певні протиріччя та незрозумілі місця в опублікованому тексті. У друкованому тексті спочатку визначається населення, яке приходить на місце нібито незаселеної України, як выходцы из Польши, Литвы, России. Однак кількома рядками нижче Гоголь перефразовує цю формулу й ідентифікує прибульців як прежних жителей, котрі свого часу мігрували з України і повернулися та привели іммігрантів з країн, які їх приймали. Хоч у рукописній версії українська нація представлена як злиття іноземних прибульців, в опублікованій версії вона базується на рідному племені (прежние жители), які були змішані зі сторонніми домішками (выходцы из других земель). Ба більше, цілком у повній суперечності із запровадженою міграційною теорією та у відповідності з твердженням Истории Русов про те, що місцеве населення залишилось, Гоголь водночас стверджує, мовляв, репатріанти та мігранти були далекі від заповнення вакууму і прибули на територію, заселену місцевим етносом з яскравою народною культурою, яка зберегла свою прежнюю цельность. Відтак постає питання про те, хто ж мігрував з українських земель до або після татарської навали і настільки значною могла бути ця міграція, якщо мешканцям, що залишились, навіть вдалося досягти розквіту. Крім того, якщо прежние жители повернулися, цікаво, хто залишився в Московії для увічнення тяглості київсько-московсько-російської історії. В кожному разі, сама теорія, а також Гоголеве поводження з нею рясніють проблемами та суперечностями, які підтверджують ідею про те, що теорія, запроваджена в тексті, була не вельми сумісна з ним.

Гоголь наголошує на цілісності й етнічній чистоті українського народу і представляє його землю як колиску слов’янства. Він стверджує, що росіяни навпаки зіпсували свою кров фінськими домішками. Дискурс етнічної чистоти зникає з рукопису і, здається, був доданий Гоголем у процесі запровадження міграційної теорії. Для доведення цієї ідеї у друкованому тексті Гоголь викреслює згадку про татар у своєму рукописному списку етнічних груп, які мігрували в Україну. Гоголь-історик знав, що татари брали участь у формуванні козацької нації, але Гоголь — український націоналіст був змушений виключити цю інформацію для представлення українців етнічно чистими слов’янами (якими росіяни, за його словами, не були). Згадка лише про прибульців із Польщі, Росії та Литви (велика частина якої покривала білоруську територію) означала обмеження домішок до чистого українського етносу здебільшого інших слов’ян. У цій слов’яноцентричній схемі етнічні домішки Росії від неслов’ян-фінів роблять її більш «нечистими». До речі, коли згодом у статті Гоголь знову звертається до теми етнічного складу козаків, він вставляє — або забуває усунути — татар і горців Кавказу, вочевидь, забувши своє колишнє твердження про етнічну чистоту українців як слов’ян (ПСС 8, 47).

У цій статті Гоголь повністю переглядає уявлення Карамзіна про міжусобні чвари. Офіційний історіограф закріпив це тавро за південними київськими землями — майже як прокляття цієї місцевості, що століттями дошкуляло їй. На його думку, чвари були прокляттям російської історії, коли вона була зосереджена навколо Києва, але як тільки вона перемістилася на північ, запанували мирні та спокійні часи (ИГР 2, 169—170; ИГР 3, 28). Гоголь, своєю чергою, протиставляє тривання боротьби в російських князівствах і громадянську взаємодію в Україні. На противагу Карамзіну, він таврує міжусобиці як сутність давньої, «об’єднаної Росії», чиї князі забрали її з собою на північ, а не соціогеографічну особливість київської землі та її народу.

Окрім походження українців та міграційної теорії, ще однією суперечливою проблемою в «Погляді на створення Малоросії», яку висуває Гоголь, є історичні взаємини з Великим князівством Литовським. Це питання вражає в саме серце того, хто має законне й історичне право на Україну. Польські хроністи й історики утверджували право Польщі на Україну за допомогою різноманітних аргументів, які стосувалися завоювання, династичної наступності, союзних угод та етнічної подобизни. Натомість російська історіографія засновувала свої претензії на ідеї споконвічної єдності всієї Русі, тяглості київської та московської держав, а пізніше також наводила етнічні та культурні чинники[178]. Польсько-литовський історик XVI століття Мацей Стрийковський стверджував, що захоплення Києва литовським князем Ґедиміном у 1320 році надало Великому князівству Литовському повні права на Україну[179]. Хоча Карамзін відкрито не входить у конфронтацію з аргументом Стрийковського щодо права Литовського князівства на Україну (можливо, аби уникнути поширення таких ідей), він намагається підважити фаховість Стрийковського як історика, сперечаючись із деякими його фактами та датами. Він називає цей текст «сумнівною розповіддю Стрийковського» і вважає його твердження «помилковими»; Бантиш-Каменський, «офіційний» історик України, повторює ці думки Карамзіна[180]. В інших випадках обоє вони цитують Стрийковського як достовірне історичне джерело.

Гоголь знав хроніку Стрийковського і, незважаючи на критику Карамзіна, п’яту частину свого «Погляду» засновує на «сумнівній розповіді» Стрийковського (при цьому беручи з Карамзіна деякі факти)[181]. У цій частині описується включення України до складу Великого князівства Литовського, що вилилося в остаточне відокремлення південної Русі від північної і створення на півдні окремої та самобутньої «держави» (государство; ПСС 8, 44—45). Гоголь змальовує Ґедиміна та литовський народ у піднесеному, героїчному стилі, який повторює (а насправді посилює) риторику Стрийковського. Гоголь пише: Между тем как Россия была повергнута татарами в бездействие и оцепенение, великий язычник Гедимин вывел на сцену тогдашней истории новый народ — бідних поганських завойовників, лісових мешканців, що одягалися у звірині шкури (вони нагадують інших відважних завойовників-язичників, норманів з «Альфреда»), Ґедимінові вдалося заволодіти всім простором между Польшей и татарской Россией, включаючи київські землі (ПСС 8, 43—44).

Ґедимін в описі Гоголя постає як мудрий політик та велет історії:

Итак, литовский завоеватель у самых татар вырвал почти перед глазами их находившуюся землю! Это должно бы, казалось, возбудить борьбу между двумя народами, но Гедимин был человек ума крепкого, был политик, несмотря на видимую свою дикость и свое невежественное время. Он умел сохранить дружбу с татарами, владея отнятыми у них землями и не платя никакой дани. Этот дикий политик, не знавший письма и поклонявшийся языческому богу, ни у одного из покоренных им народов не изменил обычаев и древнего правления; всё оставил по-прежнему, подтвердил все привилегии и старшинам строго приказал уважать народные права; нигде даже не означил пути своего опустошением. Совершенная ничтожность окружавших его народов и прямо исторических лиц придают ему какой-то исполинский размер (ПСС 8, 44).

У своїй захопливій оцінці Гоголь оцінює здатність Ґедиміна вирвати землю та владу в могутнього сусіда, весь час тримаючи його в покорі. (У незавершеному нарисі про Мазепу, який я аналізуватиму нижче, Гоголь змальовує українського гетьмана схожим стратегічним генієм, перед яким постає непросте завдання — перехитрити Росію.) Гоголь робить особливий наголос на Ґедиміновому трактуванні завойованих народів, його невтручанні в місцеві проблеми та повазі до традиційних звичаїв, прав і привілеїв.

Звісна річ, трактування України Росією відбувалось у протилежному напрямку. Згадка Гоголя про Ґедимінове язичництво, попри яке він був здатен на таку великодушність, видається завуальованим звинуваченням Росії: хоч вона й поділяла християнську релігію з Україною, однак не виявляла так багато терпимості, як «дикун»-литовець. З метою заохоти порівняння з недавньою історією України в Російський імперії Гоголь змінює у фіналі цієї частини рукопису побежденные народы на присоединенные народы. Оскільки говорити про російсько-українські взаємини в термінах завоювання було заборонено, то було вжито «правильні» метафори «приєднання» та «возз’єднання» — другий термін резонував із імперським дискурсом стосовно України.

Повторюючи за духом і буквою шкідливу хроніку Стрийковського, гоголівський образ Ґедиміна суттєво відрізняється від цього образу в Карамзіна. Хоч Карамзін і розміщує Ґедиміна серед великих історичних постатей, він прагне применшити його особистість, значущість його здобутків і очолюваний ним народ. На сторінках «Історії Російської держави» литовці постають як «бандити», «люті звірі» та грабіжники, а Ґедимін — «віроломний обманщик» (ИГР 3, 40, 118, 121; ИГР 4, 131). Карамзін зневажає литовців як «бідний і дикий народ», що завдячує своїми військовими навичками та державницькими талантами росіянам і німцям (ИГР 4, 127). На відміну від гоголівського трактування Ґедиміна як досвідченого політика, Карамзін відзначає лише його «хитрість» у своїй здатності завоювати прихильність татар[182].

Значення Ґедимінового завоювання Києва принесло життєво важливі наслідки для української історії. Стрийковський використав їх для заперечення виключних претензій Польщі на Україну та «наголошування» первісної «належності» київських земель до Великого князівства Литовського. Карамзін розродився скрушними наріканнями: «Таким чином наша вітчизна втратила, і надовго, свою древню столицю, місця славних спогадів, де вона [наша вітчизна. — Е. Б.] росла у величі під Олеговим щитом, звідала істинного Бога через Св. Володимира, прийняла закони від Ярослава Великого і мистецтво від Греків!» У той час як Карамзін оплакував втрату Росією цього міста, а не території України, Бантиш-Каменський здійснив переоцінку цієї події як фатальної для цілої України, вважаючи, що Ґедимін отримав місце в її історії «якщо не завойовника цієї країни, то головного винуватця її подальшого відторгнення від Росії»[183].

Гоголь у «Погляді» інтерпретує Ґедимінів учинок у такий спосіб:

И вот южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ими разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаким именем — Русью. Одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера. Каким образом это произошло, — составляет цель нашей истории (ПСС 8, 44—45).

Отже, Ґедимінове завоювання забезпечує іскру для появи України Гоголя. Гоголь наголошує на цілковитій розбіжності між північною та південною Руссю й тривалу відсутність будь-яких зв’язків — ця ідея доведена сучасною наукою[184]. Прикметно, що він аналізує явище, що виникло на півдні, як державу, що, звісно ж, суперечило поняттям імперської історіографії. Наголошуючи на тому, що загальна назва — Русь — використовувалася окремими культурними й політичними територіями, Гоголь сперечається з популярним твердженням, що ототожнювало цю ономастичну синонімію з національною. Гоголь також тонко протиставляє татарське «ярмо», під яким страждали росіяни, з литовським «скіпетром», під владою якого Україна переживала своє національне пробудження. Цей фрагмент показує, що Гоголь планував написати горду історію нації (не як частини Росії), хоча й у відповідності до схеми єдність-роз’єднання-возз’єднання, обумовленої потребами актуальної політики, він був змушений стверджувати, що тривалість життя цього окремого організму не була довгочасною.

Литовська тема також зачіпає делікатну проблему історії України у складі Речі Посполитої. Очевидним наслідком об’єднання України з Литвою було подальше об’єднання як частини Великого князівства у Річ Посполиту. Стаття Гоголя старанно уникає посилання на цю подію, окрім згадки імені Ягайла (Ягайло був великим князем, чий шлюб привів до династичного союзу між Польщею та Литвою). В опублікованій статті Гоголя не містилося згадки про перебування України у складі Польщі — у будь-який час і в будь-якій формі. Насправді ж він аналізував це у своїй рукописній чернетці, згадуючи шлюб Ягайла з польською королевою та приєднання до польської корони його великих руських і литовських володінь. Таким образом, — писав Гоголь, — три [народа] зем<ли>: Литва, южная Россия и Польша соединились вместе (ПСС 8, 600). Мовчання Гоголя щодо цього етапу української історії в опублікованій версії пояснюється ситуацією після Польського повстання 1831 року та занепокоєнням царського уряду польськими впливами на цій території. Або цей політичний тиск і його власний український націоналізм, або і перше, і друге змусили Гоголя викинути зв’язки України з Польщею на звалище його малоросійської історії.

Йдучи за гердерівською ідеєю порівняння національного та природного, Гоголь вдається до підтримки географії в поясненні історії української нації. Він стверджує, що брак природних кордонів мав великі наслідки для політичного існування України: Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждущие нации, унавожена костями, утучнена кровю (ПСС 8, 46). Втрата Україною политического бытия, як вважає Гоголь, спричинена її вразливістю до нападів, проти яких не існувало жодного природного захисту. Сусідство трьох народів, яке у світлі попереднього контексту означало росіян, поляків і татар, перетворило Україну на театр їхніх воєн (тут опублікований текст стриманіший за його рукопис, у якому ці сусіди, включаючи Росію, називаються «ворогами», ПСС 8, 595, примітка до с. 46, рядок 2). Цікаво, що лише сторінку тому назвавши Україну «державою», тут Гоголь стверджує, що хоч Україна і мала політичне існування, вона не утворила держави. Цілком імовірно, що Гоголь не сформував однозначного погляду на цю складну проблему і з різних причин змінював різні позиції державно-політичного спектра.

Однак небезпечне розташування породило сміливий і сильний народ, який вразив Європу:

Это была земля страха; и потому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною. И вот выходцы вольные и невольные, бездомные, те, которым нечего было терять, которым жизнь — копейка, которых буйная воля не могла терпеть законов и власти, которым везде грозила виселица, расположились и выбрали самое опасное место в виду азиатских завоевателей — татар и турков. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственный, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу (ПСС 8, 46).

У цьому фрагменті знову надається нова форма процесу творення Малоросії. Гоголь уникає дотримання тут міграційної теорії, яку він включає постфактум у попередніх фрагментах. Він не робить жодних згадок про повернення прежних жителей, але засновує свою генеалогію української нації на корінному слов’янському населенні, яке було видозмінене хвилею прибульців — безстрашних і волелюбних злочинців. Упродовж відокремленого від Росії існування України це населення, сформоване небезпеками її геополітичного становища, утворило знаменитий народ. Намагаючись вписати цю козацько-українську націю в європейську історію, Гоголь привласнює традиційний погляд російської історії, заявляючи, що козаки захистили Європу від мусульманських завойовників. Таким чином, він поновлює твердження, що з’явилося в анонсі в Северной пчеле щодо своєї історії і зникло у двох наступних варіантах анонсу. Він стверджує, що українці серед інших слов’янських народів були унікальними, розвинувши свій войовничий характер.

В опублікованій статті та її рукописній версії міститься цікава взаємодія термінів народ (термін, часто вживаний на позначення народу, який у багатьох контекстах може також означати «націю») і нация (однозначний термін із сильнішими політичними конотаціями). В рукописній версії використовується сильніший термін нация та її похідні лише двічі, виключно стосовно українців, тоді як усі неукраїнці окреслюються як народи. В одному випадку в рукописі посилюється наголос на тому, що хвилі прибульців з часом дали в Україні поштовх до творення народу і нації (народ і нация; ПСС 8, 596, примітка до с. 46, рядок 23). В опублікованій версії ця тенденція змінюється. У ній зберігається лише одне посилання на национальность українців (ПСС 8, 48), окреслюючи водночас українських сусідів (включно з Росією) як нации, тоді як у рукописі вони називаються просто народами (людьми; ПСС 8, 596, примітки до с. 46, рядок 10, і с. 47, рядок 12). Такий вибір слів був продиктований ідеологічним чинником, до якого офіційний імперський дискурс мав першочерговий стосунок. Незалежно від того, хто саме відповідальний за цю ревізію поглядів — чиновники міністерства народної освіти або його власна самоцензура — Гоголь був змушений обійти ці обмеження для публікації своїх творів. Однак, незважаючи на цю зміну термінології, йому вдається надати своєму українському «народові» всіх класичних ознак нації — поняття, що його він явно утверджує за допомогою використання терміна национальность (ПСС 8, 48).