Петербург у гоголівських повістях: новий Вавилон
Петербург у гоголівських повістях: новий Вавилон
Всё-таки сердце у меня русское. Хотя… при мысли о Петербурге, мороз проходит по моей коже, и кожа моя проникается насквозь страшною сыростью и туманною атмосферою, но хотелось бы мне сильно прокатиться по железной дороге и услышать это смешение слов и речей нашего вавилонского народонаселения в вагонах.
3 листа Гоголя до його російської подруги М. П. Балабіної (листопад, 1838, Рим)
На противагу до популярного образу Санкт-Петербурга як нового Рима — грандіозної столиці великої імперії — гоголівська проза представляє це місто як новий Вавилон: вмістилище корупції та неприродне змішання мов і національностей[210]. Гоголеві «Петербурзькі повісті» продовжують демонічне зображення міста, розпочате «Вечорами на хуторі біля Диканьки». Однак, якщо коваль Вакула, завдяки чортові, примушеному йому служити, може влаштувати швидке повернення в Україну, то персонажі гоголівських «Петербурзьких повістей» потрапляють у пастку злого міста, яке їх з’їдає і дегуманізує. В кожній із цих повістей міститься персонаж, який божеволіє. Особиста неприязнь Гоголя до цього міста, яка відображається навіть у доброзичливих кпинах у листі до його російської подруги, цитованому в епіграфі, повністю розкривається в його прозі. Огидна погода, брак національної цілісності та нестримний кар’єризм — усе це стало для Гоголя визначальними рисами імперської столиці.
Повість «Невський проспект» перетворює однойменний бульвар на синекдоху самого міста. Гоголь застосовує популярну у XVIII традицію оди, що зображувала міста як горде досягнення, свідчення національної величі[211]. На середину 1830-х років панегіричні описи Петербурга також ставали популярними в журналах та етнографічних публікаціях — таких, як багатотомник Панорама Петербурга (1834) Башутського, чий опис дня на Невському проспекті міг надихнути Гоголя. Однак панегірична риторика Гоголя в цій повісті зовні маскує грубі пласти іронії, а наприкінці підважує жанр панегірика, з якого вона виходить. Улюблене місце для прогулянок, ця вулиця спочатку описана так: Здесь единственное место, где показываются люди не по необходимости, куда не загнала их надобность и меркантильный интерес, объемлющий весь Петербург (ПСС 3, 9). Однак продовження повісті показує не виняток, а ототожнення Невського з меркантильным интересом, жадібністю і жагою наживи, які в цілому характеризують це місто. На Невському один із двох головних героїв, художник Піскарьов, зустрічає прекрасну жінку, яку він ідеалізує як вершину жіночої досконалості. Коли він з’ясовує, що вона повія, його це настільки шокує, що він божеволіє та вчиняє самогубство.
Головна транспортна артерія та місце зустрічі, Невський проспект, хоч як парадоксально, постає в образі ікони російської соціальної прірви. Повсякденна активність Невського регулюється неофіційним режимом, відповідно до якого певні групи людей заповнюють вулицю на визначений час, а потім їх змінює група, що займає сусідню «нішу» і не змішується з попередньою. Перед полуднем біднота й робітничий клас курсують бульваром, не даючи особливих приводів для роздумів. Однак відвідувачі Невського, що з’являються пополудні, підкреслюють свою присутність у модному місці. Спочатку вихователі та гувернантки всех наций приводять своїх вихованців на прогулянку. Після того, як розсіюється педагогический Невский проспект, на зміну заступають батьки дітей. Їм на зміну повільно приходять державні чиновники, що повертаються зі служби. Їхня поведінка зумовлена місцем у «Табелі про ранги». У сутінки вулиця знову пожвавлюється: це час для нижчих форм міського життя — тоді вона перетворюється на місце для неодружених і гульвіс та їхніх гріховних спокус. На противагу духу спільноти та соціальної єдності, характерному для українського світу Гоголя, Петербург виявляється втіленням роз’єднаності та фрагментації. Кожна соціальна група залишається в орбіті власного світу.
Вищі класи перетворюють Невський проспект на справжній ярмарок марнославства. Тон наївного зачудування тонко маскує критичний образ цього класу як поверхового, фальшивого й відданого системі цінностей, у якій соціальний статус і атрибути багатства визначають значущість людини. Оповідач говорить, що на Невському проспекті вартість визначається за якістю черевиків або довжиною сюртука. Тут можна зустріти такі вуса, яким посвящена лучшая половина жизни: напомаджені, напахчені та доглянуті в будь-який час дня й ночі (ПСС 3, 12—13). Оповідач представляє галерею людських типів на Невському за допомогою синекдохи — тропа, який у цілому займає центральне місце в цій повісті — елементів одягу або частин тіла. Прогулянки вищого суспільства постають як знелюднені процесії капелюхів, бакенбардів, носів, пальт, тонких і вузьких талій, рукавів, величезних, неначе повітряні кулі. Це глузливе перелічення співіснує з іронічним панегіризмом оповідача, мовляв, в это благословенное время на Невському відбувається главная выставка всех лучших произведений человека (ПСС 3, 13). Ця ідея людської величі зведена до повної поверховості.
Загалом, риторика похвали підсилює іронію. Бульвар відображає Петербург як місце соціальної прірви, поверховості, дегуманізації та фрагментації, які протистоять культурній цілісності й спільності України, зображеної у «Вечорах на хуторі». На відміну від моральних якостей спільноти, які визначають статус в Україні Рудого Панька, в Петербурзі «Невського проспекту» люди та їхнє місце в соціальній ієрархії визначається заможністю й рангом. Як зазначає Ґ. А. Ґуковський, Петербург представлено як «осердя зла», а «те, що сказано про Невський, стосується в цілому всієї Російської імперії»[212].
Російська столиця зображується в повісті радше як багатонаціональне, ніж «російське» місто. Це пов’язано з імперським статусом Росії, який відкриває її для чужорідності. Дивлячись з іншої точки зору, в повісті показано, що російська специфіка якраз і полягає у відсутності національного життя, у перевазі іноземного перед вітчизняним, що й свідчить про слабкість російської культури. Цікаво, що в епіграфі до цієї частини Гоголь намагається запевнити свою петербурзьку адресатку в тому, що в нього російське серце, стверджуючи, що він цілком може взяти свою бурхливу нехіть до Петербурга під контроль заради насолоди від спостереження за «вавилонським», а не російським, населенням столиці. Отже, чи не визначається російськість як брак національної самоповаги? Друга сюжетна лінія повісті — про лейтенанта Піроґова та німецького ремісника — схоже, ствердно відповідає на це запитання.
У повісті наголошується на присутності іноземців у місті. Англійські Джонсы, французькі Коки і бледные миссы (як противага до розовых славянок) виховують російських дітей (ПСС 3, 11). Державні службовці поспішають додому, минаючи носіїв і ремісників, одягнених у немецкие сюртуки, в очікуванні їжі, яку для них готують кухарки-немки (ПСС 3, 15; слово немецкий також водночас є синонімом чужеземного). Художник Піскарьов купує опіум у перса. Лейтенант Піроґов, ідучи за жінкою, котру він побачив на Невському проспекті, заходить на вулицю немцев-ремесленников и чухонских нимф (чухонец — зневажливий етнонім на позначення фінів; ПСС 3, 36). У решті повісті розповідається про його контакт із німцями — шевцем Гофманом і бляхарем Шиллером. Однак ці тезки відомих німецьких письменників під час свого перебування в Росії виробляють взуття і металоконструкції, а не художню літературу. У «Щоденнику божевільного» так само виведено на передній план «вавилонський» характер петербурзького населення та іноземний вплив на російську культуру. Його головний герой Попріщін зазначає, що книжкова полиця його начальника заповнена лише французькими та німецькими книжками (ПСС 3, 201). Він називає свою господиню глупой чухонкой (ПСС 3, 201). Його особлива форма божевілля, в якій він зображує себе королем Іспанії й своїм божевільним розумом розробляє різноманітні сценарії міжнародної інтриги, здається ідеальним продуктом шкідливого, багатонаціонального петербурзького клімату.
Насправді в рукописній версії навіть сильніше наголошується на цьому аспекті; в опублікованих текстах пом’якшено деякі «іноземні» мотиви або замінено їх більш «корінними» відповідниками. У «Невському проспекті» тавтологічна рукописна лютеранская кирка (кирка від німецького Kirche означає «лютеранську церкву»; ПСС 3, 378) замінена у друкованій версії російським словом церковь (ПСС 3, 46). Розовые мадмуазели стають розовыми славянками (ПСС 3, 342). У рукописі «Щоденника божевільного» будинок чиновника-бюрократа Звєркова заповнений безліччю чиновників і поляків (ПСС 3, 196; високопосадовці часто влаштовували державні установи у своїх будинках). У друкованій версії поляків замінено «людьми, які живуть за містом», приезжими (ПСС 3, 555)[213]. Редактори ПСС пояснюють цю зміну цензурою. Швидше за все, цензори не схвалювали образ свого уряду як керованого інородцями, особливо поляками, які від епохи Алєксандра Першого підозрювались у зраді. Це також, можливо, пояснює, чому найвідоміший із гоголівських персонажів із числа дрібних чиновників — Акакій Акакієвич Башмачкін із «Шинелі» — врешті-решт, отримує російське прізвище, хоча його оригінальне прізвище було польським — Тишкевич (ПСС 3, 451).
У «Невському проспекті» культивується образ Петербурга як вавилонського змішання національностей за допомогою повторення мотиву іноземного мовлення та прийому міжмовної незрозумілості. У сні про свій візит до борделю, де відбувається щось на кшталт вечірки (гоголівська сатира на світські салонні зібрання), Піскарьова вражає надмір англійських і французьких слів (ПСС 3, 24). Його розмову із загадковою жінкою, якою він був зачарований, брутально перебиває страшний чоловік, що звертається до неї на каком-то непонятном для Пискарева языке (ПСС 3, 26). Перс — торговець опіумом розмовляє неграмотною російською, називаючи себе в жіночому роді (ПСС 3, 29). Піроґов стає свідком російсько-німецької говірки в розмові між Шиллером і його дружиною, яка у друкованому тексті транскрибована кирилицею, а в рукописній версії з’явилась у латинському написанні: «Mein Frau!» закричал он. «Was wollen sie doch?» отвечала блондинка. «Gehen sie на кухня!» (Гензи на кухня; ПСС 3, 40 і 371). Шиллерова російська, як і в перса, неграмотна. Отже, в повісті виходить на передній план тема різних мов і їхнього «неприродного» змішання.
Будучи радше націоналістом, аніж мультикультуралістом, Гоголь сприймав такий брак цілісної ідентичності й органічної культури як тривожний і навіть демонічний. Невизначена національність, яка складається з рис різних націй, для Гоголя однозначно притаманна диявольським лиходіям, на кшталт батька Катерини зі «Страшної помсти». У пом’якшеній версії ця демонічна якість також стосується багатонаціонального Петербурга. У фінальному образі Невського проспекту в однойменній повісті, на противагу до початкової риторики панегірика, наголошено на зловісності найвідомішої вулиці Петербурга й усієї Росії:
О, не верьте этому Невскому проспекту!.. Всё обман, всё мечта, всё не то, чем кажется!.. Далее, ради бога, далее от фонаря! и скорее, сколько можно скорее, проходите мимо. Это счастие еще, если отделаетесь тем, что он зальет щегольской сюртук ваш вонючим своим маслом. Но и кроме фонаря всё дышет обманом. Он лжет во всякое время, этот Невский проспект, но более всего тогда, когда ночь сгущенною массою наляжет на него и отделит белые и палевые стены домов, когда весь город превратится в гром и блеск, мириады карет валятся с мостов, форейторы кричат и прыгают на лошадях и когда сам демон зажигает лампы для того только, чтобы показать всё не в настоящем виде (ПСС 3, 46).
На думку Міхаїла Епштейна, гуркіт, яскраве світло та спотворений вигляд речей — стандартні риси гоголівського демонічного образу Росії[214]. Поява самого демона, котрий освітлює петербурзьку пам’ятку, завершує інфернальний образ міста, де під блискучою поверхнею криється безодня деструктивних сил, які в одну мить можуть знищити людину.
Через брак національної цілісності Петербург постає як класичний гоголівський «необмежений» простір, якщо використовувати термін Роберта Маґуайра: його кордони мають пористу структуру й дозволяють вторгнення ворожих іноземних елементів[215]. Хоча Гоголь і далекий від демонізації всіх іноземців, багатонаціональне населення Петербурга явно сприяє його баченню екзистенційної нестабільності в самому серці імперської Росії. Лихвар у «Портреті» є втіленням демонічного іноземця, есенцією неросійської інакшості. Він одягнений у широкую азиатскую рясу, у нього совершенно южные риси обличчя, темно-оливкового кольору, та невизначена національність: Был ли он грек, или армянин, или молдаван, — этого никто не знал (ПСС 3, 431). Типовий аутсайдер, він символізує собою вторгнення чужорідності, яку Петербург, на свій власний ризик, вітає та якій дає притулок. У ширшому сенсі, цю якість Петербурга поділяє вся Росія. Це тривожне імперське становище проблематизує статус Росії як нації, а також ставить під загрозу та «розв’язує» її простір, роблячи вразливою до ворожих зовнішніх сил.
Хоч зображення багатонаціонального Петербурга в «Невському проспекті» і тривожне, тут також пропонується досить веселий і співчутливий образ німців — бляхаря Шиллера та його друзів. По суті, конфлікт між німецькими ремісниками та російським офіцером функціонує як порівняння між німецьким і російським — не на користь останнього. Російська красуня, що її переслідує Піскарьов, виявляється повією, тоді як глупая немка (ПСС 3, 43), яка зачаровує Піроґова — вірною та чесною (хоч і не надто розумною) дружиною (в рукописі німкеня представлена більш привабливо — глупенькой немкой; ПСС 3, 375). Оповідач насміхається з патологічного скупердяйства Шиллера, коли бачить його готовність позбутися свого носа, щоб зекономити на нюхальному тютюні, та з його методичного досягнення довготермінових економічних цілей — типово неросійської риси[216]. Однак майстерність німецького ремісника та його гордість від якісного виконання своєї роботи зображена як респектабельна, позитивна риса.
Не бажаючи мати справу з Піроґовим, який побачив його в дивному становищі (коли він збирався відрізати собі носа), Шиллер намагається відмовити росіянина від замовлення шпор, називаючи непомірну ціну та довгий термін виконання. Але коли йому це не вдається, він задумался и стал размышлять о том, как бы лучше сделать свою работу, чтобы она действительно стоила пятнадцати рублей (ПСС 3, 40). Незважаючи на свою нелюбов до клієнта, він виготовляє чудові шпори. Хоч Шиллер насправді рахує кожну копійку і, на відміну від росіянина, ретельно контролює споживання алкоголю, його німецькі пияцькі звички ставлять його вище інших іноземців: Напротив, он, как немец, пил всегда вдохновенно, или с сапожником Гофманом, или с столяром Кунцом, тоже немцем и большим пьяницею. Таков был характер благородного Шиллера… (ПСС 3, 42).
Шиллер — єдиний персонаж у цій повісті, котрий випромінює національну гордість і впевненість у собі. Незважаючи на проживання в Росії, він вважає себе абсолютним німцем і хвалиться своєю німецькістю за першої-ліпшої нагоди. Водночас він висловлює повне презирство до всього російського. Він обурений тим, що через економність змушений вживати русской скверный табак, який набагато поступається німецькому продукту, що його він залишає на свята. Він шкодує, що віддає свої кошти в русской скверный магазин, де купує російський тютюн, — тому що в німецькій крамниці не продається такий кепський продукт (ПСС 3, 37). Саме цей економічний націоналізм підштовхує Шиллера до радикального рішення — позбутися свого носа. Він сприймає цей придаток як джерело його фінансової залежності, а отже, винуватця вимушеного вживання огидного російського продукту. Він вдається до комічної тиради: Двадцать рублей сорок копеек! Я швабский немец; у меня есть король в Германии. Я не хочу носа! Режь мне нос! Вот мой нос! (ПСС 3, 38). На його думку, все німецьке перевершує все російське. У відповідь на скаргу Піроґова на високу ціну шпор (пятнадцать рублей) німецький ремісник пихато відповідає: «Немецкая работа», хладнокровно произнес Шиллер, поглаживая подбородок. «Русской возьмется сделать за два рубля» (ПСС 3, 39).
Зневага Шиллера до російських продуктів поширюється і на його зневагу до росіян. Коли Пірогов недоречно втручається в пиятику Шиллера з Гофманом, рятуючи, таким чином, нещасний німецький ніс для споживання скверного російського тютюну, німецький бляхар не шкодує слів, звертаючись до російського офіцера. Його поведінка вказує на те, що він вважає своє німецьке походження, без будь-яких додаткових згадок про соціальний статус, вищим за російськість, незважаючи на дворянство і звання непроханого росіянина:
Между тем Пирогов слегка наклонился и с свойственною ему приятностию сказал: «Вы извините меня»…
«Пошел вон!» отвечал протяжно Шиллер.
Это озадачило поручика Пирогова. Такое обращение ему было совершенно ново. Улыбка, слегка было показавшаяся на его лице, вдруг пропала. С чувством огорченного достоинства он сказал:
«Мне странно, милостивый государь… вы верно не заметили… я офицер…»
«Что такое офицер! Я — швабской немец. Мой сам» (при этом Шиллер ударил кулаком по столу) «будет офицер: полтора года юнкер, два года поручик, и я завтра сейчас офицер. Но я не хочу служить. Я с офицером сделает этак: фу!» при этом Шиллер подставил ладонь и фукнул на нее (ПСС 3, 38).
Шиллер відкидає люб’язність Піроґова, і, з’ясовується, його зовсім не вразив його військовий ранг, що свідчить про знецінення російських військових звань. У той час, як Піроґов намагається встановити свою перевагу, посилаючись на свій ранг, Шиллер вважає, що одна його ідентичність швабской немец вища за всі російські соціальні відмінності. Знецінюючи російські військові звання, Шиллер також висловлює презирство до самої ідеї російської системи державної служби, з якою він гордовито не хоче мати нічого спільного. Прикметно, що, на відміну від Шиллера, Піроґов жодного разу не згадує про свою російськість як засіб, який може допомогти йому вивищитися над німцем. Він черпає почуття власної гідності лише зі свого рангу, а не з національності.
Ця асиметрія — красномовне свідчення гоголівської концепції російськості, яка в цій повісті зводиться до збоченої прихильності до штучної системи рангів, що ієрархізує суспільство та ставить громадян у ситуацію загального суперництва. Така концепція російськості йде врозріз із більш загальною динамікою націоналізму, що передбачає певний рівень демократичності, певне вирівнювання соціальних відмінностей, притаманне самій ідеї національної спільноти, до якої всі члени суспільства належать рівною мірою. Хоч Шиллер випромінює впевненість і гордість через свою належність до спільноти швабських німців, це не спонукає Піроґова до утвердження своєї російськості в такий самий спосіб. Його ранг у соціальній ієрархії повністю визначає і обмежує його ідентичність.
Піроґов пояснює грубощі Шиллера його сп’янінням. Прагнучи спокусити привабливу дружину Шиллера, він наполягає на замовленні, щоб отримати привід для відвідин Шиллерової крамниці. Він вдається до безцеремонності в поводженні з дружиною Шиллера, наважуючись на поцілунок у присутності її чоловіка, але Шиллер, хоч і обурений таким зухвальством, терпляче стримує себе. Проте коли одного дня він несподівано стає свідком того, як Піроґов цілує прекрасну ніжку його дружини, на тлі її відчайдушних криків про допомогу, «флегматичний» німець більше не стримує свій гнів:
«Грубиян!» закричал он в величайшем негодовании: «как ты смеешь целовать мою жену? Ты подлец, а не русской офицер. Чорт побери, мой друг Гофман, я немец, а не русская свинья!». Гофман отвечал утвердительно. «О, я не хочу иметь роги! бери его, мой друг Гофман, за воротник, я не хочу», продолжал он, сильно размахивая руками, причем лицо его было похоже на красное сукно его жилета. «Я восемь лет живу в Петербурге, у меня в Швабии мать моя, и дядя мой в Нюренберге, я немец, а не рогатая говядина! прочь с него всё, мой друг Гофман! держи его за рука и нога, камарат мой Кунц!» (ПСС 3, 44).
Буйные тевтоны зірвали з Піроґова одяг і дали йому добрячої прочуханки. Шлюб для Шиллера є такою самою святістю, як і німецький тютюн, німецька майстерність, німецьке походження (Швабія) та німецький король являють собою життєво важливі національні цінності. Він не погодиться, щоб йому наставили роги саме тому, що він — німець, а не русская свинья. Хоча Гоголь і висміює невичерпні запаси німецької національної гордості, що її елементи в цій ситуації настільки ж безглузді, як і його матір у Швабії, в цілому образ Шиллера в цій повісті — це образ симпатичного персонажа, попри його нерозумність. Схоже, оповідач задоволений ідеєю німецьких ремісників дати прочухана російському офіцеру. Читач змушений вболівати за німців і проти росіянина, який отримує по заслугах.
Неначе заради пом’якшення шкоди, якої було завдано російському офіцерові, оповідач поспішає створити радше приватну особу Піроґова, ніж його офіційне становище офіцера, в ролі мішені нападу німців. Він припускає, що неофіційний одяг, який того дня носив Піроґов, вочевидь, і підбадьорив його нападників. Якби вони зіткнулися з величною російською уніформою з еполетами, побиття, вероятно, би не сталось. Досі ізолюючи головний маркер ідентичності Піроґова й видаляючи з нього тавро, напад досягає двох цілей. Він робить примирливий жест цензурі, яка була чутливою до подібного потрактування осіб вищих рангів. Однак також звертає увагу на сам факт, який він намагається заперечити, тобто що російський військовий високого рангу серйозно постраждав від рук німецьких бляхаря, шевця й теслі, які побили його голого. Це поширений риторичний прийом гоголівських оповідачів: завжди, коли вони надміру протестують, то, схоже, утверджують протилежне від заявленої мети. Гіпотетичний характер заяви оповідача (вероятно) ще більше знижує його ефективність. Ба більше, хоч еполетів ніде не видно, німець, здається, чудово усвідомлює, що має справу з російським офіцером. Він звертається до Піроґова як офіцер у своїй гнівній промові, хоча лише заради приниження шляхом перевизначення його самооцінки: Ты подлец, а не русской офицер.
Розповідаючи про почуття Шиллера після цього інциденту, наратор веде далі гіпотетичний хід думок, розпочатий прислівником вероятно в попередній цитаті, який контрастує з його дотеперішнім всевідаючим трактуванням німця. Він пише: Я уверен, что Шиллер на другой день был в сильной лихорадке, что он дрожал, как лист, ожидая с минуты на минуту прихода полиции, что он бог знает чего бы не дал, чтобы всё происходившее вчера было во сне (ПСС 3, 44). Подібний страх, здається, зовсім не в характері Шиллера, беручи до уваги те, як він зображений у цій повісті. Перехід оповідача до припущення (уверен походить від дієслова верить) не здається особливо переконливим: чому би просто не констатувати, що таким було становище Шиллера?
Раптова дистанція між оповідачем і Шиллеровою свідомістю контрастує з постійним всевіданням оповідача у зв’язку з Піроґовим. Оповідач прямо повідомляє про початкове обурення Піроґова та його плани подати офіційну скаргу — якщо необхідно, то й до самого царя — щоб вислати Шиллера до Сибіру, його подальше відвідання кав’ярні та прогулянка Невським проспектом, включно з іншими приємними подіями, поступово відволікають його від думок про реванш. Російський офіцер просто забуває про образу і продовжує жити далі. Справжній виплід Петербурга, він рухається життєвою поверхнею, анітрохи не піклуючись про своє особисте, професійне та національне безчестя. Врешті-решт, німецький ремісник поводиться гідно. Росіянин, позбавлений національної гордості, чиє почуття соціальної переваги виявляється недостатньо вразливим, дозволяє своє побиття залишити невідплаченим і поринає в порожнє петербурзьке існування. Фінал сюжетної лінії про Піроґова, як і Піскарьова, доводить тезу цієї повісті про оманливість, яка панує в імперській столиці. Все є зовсім не таким, як здається: німецький бляхар діє справедливіше та чесніше, ніж російський офіцер, котрий, хоч і може виглядати ефектно під час прогулянки Невським, — не більш ніж боягузливий і безчесний негідник.
«Записки божевільного» розвивають теми «Невського проспекту» — одержимість рангами та вавилонське змішання національностей. У скромного чиновника Аксєнтія Попріщіна, автора щоденника, розвивається форма божевілля, за допомогою якої його марна мрія про сходження сходинками ієрархії російської державної служби врешті-решт викидає його з російського контексту в міжнародний: у нього формується переконання, що він — король Іспанії Фердинанд VIII. Це трапляється тоді, коли він усвідомлює, що ніколи не просунеться вгору в системі царської бюрократії. Дочка високопоставленого чиновника, з якою він абсурдно мріє одружитись, а відтак просунутись кар’єрними сходами, ось-ось вийде заміж за певного камер-юнкера, вищого за Попріщіна рангом. Довідавшись про це, Попріщін замислюється про ефемерну природу соціальних відмінностей і, як наслідок, реконструює саму ідею системи рангів:
Что ж из того, что он камер-юнкер. Ведь это больше ничего, кроме достоинства; не какая-нибудь вещь видимая, которую бы можно взять в руки. Ведь через то, что камер-юнкер, не прибавится третий глаз на лбу. Ведь у него же нос не из золота сделан, а так же, как и у меня, как и у всякого; ведь он им нюхает, а не ест, чихает, а не кашляет. Я несколько раз уже хотел добраться, отчего происходят все эти разности. Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником? Может бать, я сам не знаю, кто я таков. Ведь сколько примеров по истории: какой-нибудь простой, не то уже чтобы дворянин, а просто какой-нибудь мещанин или даже крестьянин — и вдруг открывается, что он какой-нибудь вельможа, а иногда даже и государь. Когда из мужика да иногда выходит эдакое, что же из дворянина может выйти? (ПСС 3, 206).
У цьому фрагменті соціальне становище в бюрократичній ієрархії зводиться до порожнього символу. Хоч система раніше була ідеєю-фікс для Попріщіна, який високий ранг ставив за найбільшу людську мету, довгий ланцюг розчарувань змушує його піддати сумніву законність цієї системи, тобто реальність. Звісна річ, нереалістично оцінюючи свої таланти та перспективи, Попріщін просто створює альтернативну реальність для свого ображеного «я». Його попередні надії на просування по службі були такими ж необґрунтованими, як і його уявне перетворення на короля: хоч він і наближався до сороківки, його службові обов’язки не пішли далі загострювання пір’я. Встановивши логіку перетворення — якщо селянин може стати вельможею, то такий дворянин, як він, у змозі зробити те саме й навіть більше — Попріщін дає раду своєму соціальному та сексуальному відхиленню шляхом «перетворення» на короля Іспанії. Після прочитання про вакантний трон короля Іспанії одного дня він оголошує: В Испании есть король. Он отыскался. Этот король я… Я не понимаю, как я мог думать и воображать себе, что я титулярный советник (ПСС 3, 207). Полишивши свою боротьбу з керівниками бюрократичних відомств, Попріщін підносить себе в суспільстві до голови держави. Його уявний вихід із російської системи рангів ставить його також поза часом: запис, який позначає його перетворення, датований фантастичним днем — Год 2000 апреля 43 числа.
В очікуванні прибуття іспанських депутатів новий «король» Іспанії якийсь час вирішує залишатись інкогніто. Суто для розваги він завдав собі труду одного дня з’явитися на службі й на загальний подив підписав офіційний документ Фердинанд VIII. Він переробляє свою службову уніформу на испанский национальный костюм (ПСС 3, 568, варіант 1. 18). Зрештою він потрапляє до божевільні, що уявляє переїздом до Іспанії. Брутальне поводження в цій установі спонукає Попріщіна замислитися над дивними народними звичаями в місці, яке він продовжує вважати Іспанією: його жорстоко б’ють і обливають холодною водою. Це випробування викликає низку подальших зміщень і трансформацій. Попріщін стверджує, що насправді Іспанія та Китай — та сама країна: Я советую всем нарочно написать на бумаге Испания, то и выйдет Китай. Він оголошує, що Місяць зроблено з сиру в Гамбурзі кульгавим бондарем і пророкує, що Земля незабаром сяде на Місяць. Він підозрює, що персонал божевільні, що його він вважає Інквізицією, мучить його через якусь французьку змову проти нього. Французи, своєю чергою, є маріонетками англійців: Англичанин большой политик…. Это уже известно всему свету, что когда Англия нюхает табак, то Франция чихает. (ПСС 3, 213—214). Іспанія зводиться в його мареннях до того, що кожен півень має під пір’ям. Зрештою, геть розбитий важким тягарем іспанської корони, Попріщін знаходить логіку для ще однієї трансформації, зосередивши увагу на кепській фізичній формі іншого правителя, чий відхід може звільнити ще одну керівну посаду: А знаете ли, что у алжирского дея под самым носом шишка? (ПСС 3, 561).
Міжнародний характер попріщінської шизофренії, схоже, нерозривно пов’язаний із дезорієнтуючою та тривожною багатокультурністю в гоголівському образі Петербурга, топосі цієї повісті. Національна ідентичність у мареннях Попріщіна постає невловною й оманливою: Іспанію годі відрізнити від Китаю: дії Франції стають наслідком англійських махінацій. Те, що мусить бути єдиним і цілісним — як тіла та народи — виявляється порізненим і фрагментованим. У цьому плані носи в цій історії пропонують особливу дивну метафору. Попріщін формує образ Англії як носа, який нюхає тютюн, до того ж експортуючи чхання за межі країни, до Франції. Його думка про те, що ніс знаходиться на Місяці, посилює характер цього зміщення — від міжнародного до міжпланетного виміру. Деконструкція Попріщіним рангу робить його порожнім символом, і він вдається до подібних операцій із націями. Їхнє об’єктивне існування у світі видається ілюзорним: Попріщін перестає вважати Іспанію країною, зводячи її до речі, яку має під своїм пір’ям кожен півень. Не існує жорстких кордонів поміж існуванням «себе» й «інших». Петербург виявляється беззахисним перед вторгненням іноземних сил — цей аспект гоголівського образу міста пізніше захопив Андрєя Бєлого. Околиці Петербурга забезпечують оперативну базу для підступних агентів чужорідності. Попріщін стверджує, що один перукар і акушерка затіяли всесвітню змову для здійснення перемоги ісламу в світі (ПСС 3, 210, варіант 568; у рукописній версії перукаря спонсорує турецький султан). Загалом, картина марень і обсесій походить із характеристики гоголівського Петербурга — розрізненого, багатонаціонального місця, що його ідентичності бракує органічності та самобутності, місця, де сили, ворожі до індивіда, намагаються знищити його.
Хоча свідомість Попріщіна переходить зі щурячих бігів петербурзької державної служби до віддалених міжнародних і міжпланетних просторів, у момент його найсильніших страждань відчайдушна уява переносить його кудись дуже близько до дому. Не в силі витримати мук обливання холодною водою, він вигукує:
Спасите меня! возьмите меня! дайте мне тройку быстрых как вихорь коней! Садись, мой ямщик, звени, мой колокольчик, взвейтеся, кони, и несите меня с этого света! Далее, далее, чтобы не видно было ничего, ничего. Вон небо клубится передо мною, звездочка сверкает вдали… с одной стороны море, с другой Италия; вон и русские избы виднеют. Дом ли то мой синеет вдали? Мать ли моя сидит перед окном? Матушка, спаси твоего бедного сына! урони слезинку на его больную головешку, посмотри, как мучат они его! прижми ко груди своей бедного сиротку! ему нет места на свете! его гонят! — Матушка! пожалей о своем больном дитятке!.. (ПСС 3, 214).
Жорстоке поводження з метою повернута Попріщіну розум спонукає його шукати розради в уявній подорожі на батьківщину, яка схожа на Україну. С одной стороны море, с другой Италия стосується реальної батьківщини Попріщіна та Гоголя: між Чорним морем та Італією, з якою Гоголь (і багато хто перед ним) часто ототожнював Україну (славянская Авзония). Русские у русских избах в цьому випадку означають всеосяжне етнічне, а не національне найменування (у значенні, в якому всіх східних слов’ян можна назвати русские). Русские избы контрастують із «неросійською» архітектурою Петербурга. Прикметно, що це перше і єдине посилання на «російськість» у цій повісті. Вона з’являється лише після того, як Попріщін «покидає» в уяві вавилонський Петербург і відвідує свою південну домівку між морем та Італією. Поки він залишається в Петербурзі, структура багатонаціонального калейдоскопа його ілюзій формується з посилань на всі країни, крім Росії — Франції, Англії, Фінляндії, Німеччини, Голландії, Китаю, Алжиру, а також (у рукописній версії) Польщі й Туреччини. Закріплення русского для південної периферії імперії розкриває значення, яке Гоголь приділяв сильній етнічній ідентичності України та її ролі як колиски слов’янства, оплоту проти вестернізації. Він вважав Петербург антитезою до задуманої таким чином «російськості».
Раптове виявлення українськості Попріщіна приходить на хвилі типово українських мовних форм у вищенаведеному фрагменті, особливо інтенсивного використання зменшувальних форм (дитятко, слезинка). В пориві, що нагадує повернення до онтогенетичного минулого ембріона, Попріщін бореться з болем за допомогою повернення до свого культурного минулого: його домівки — України й українізованої російської мови. І справді, його зациклення на чужорідності петербурзького світу може бути обумовлене власним статусом чужинця в ньому. Це не пройшло повз увагу однієї з найперших українських перекладачок Гоголя — Олени Пчілки, яка вважала Попріщіна парадигматичним українцем у Петербурзі[217].
Попри свій вигаданий і сюрреалістичний характер, ця повість дійсно містить автобіографічну правдоподібність. В ній немовби фіксується власний досвід Гоголя у столиці: його відчуження, розчарування кар’єрою державного службовця, нав’язлива ідея з пошуком власного покликання, свого поприща і виявлення власної чужорідності в російській столиці, які спровокували напади ностальгії за Україною. Як і Попріщін, Гоголь виконував безглузду чиновницьку роботу, яка конфліктувала з його вищими прагненнями і, подібно до нього, шукав притулку від огидного міста за допомогою реальних та уявних подорожей в Україну. Подібно до Попріщіна, він вважав себе конкурентом камер-юнкера — Пушкіна[218]. Завдяки своїй характерній борідці в іспанському стилі Гоголь отримав прізвисько русский испанец[219]. Нарешті, Гоголь знайшов більш реальну Іспанію, ніж Попріщін, коли перенісся до Італії, його второй родины (ПСС 11, 109), яка нагадувала йому рідну Україну[220]. (В повісті пророчо передбачається схожість між Італією й Україною ще навіть перед першим візитом Гоголя до Італії.) Отже, ескапістські фантазії Попріщіна аналогічні, хоч і не абсолютно дзеркальні, власним імпульсам Гоголя.
Манера, з якою в цій повісті запроваджується мотив України, також відповідає гоголівським поглядам того часу. Українськість — ідентичність, яку Попріщін не випинає, а яку приховує, називаючи свою батьківщину поетично, але загадково: с одной стороны море, с другой Италия. Як я показала в третьому розділі, діяльність Гоголя як історика в час написання повісті також характеризується ухилянням і приховуванням. Він стримував свої українські симпатії для того, щоби вписатись у російську імперську культуру. Хоч Попріщін приміряє на себе багато ідентичностей, він повертається до української якраз у момент свого найсильнішого страждання. Так само й Гоголь намагається зробити кар’єру в межах російської ідентичності, і десь у середині 1830-х років українськість усе більше стає для нього радше внутрішнім притулком, аніж аспектом його публічного образу.
У «Невському проспекті» та «Записках божевільного» драматизується відсутність національного в Петербурзі, який являє собою радше імперську, ніж національну столицю. Озброєний гердерівською концепцією органічної, культурної національності, яка відповідала його українські тематиці, Гоголь вважає «вавилонське» населення Петербурга позбавленим якостей, характерних для гердерівського поняття нації. У його повістях це місто зображене як багатонаціональна колонія, неорганічне щеплення на тілі Росії, з якого поширюється корумпований і дегуманізований бюрократичний апарат, що тримає імперію у своїх руках. Далекий від будь-якого ентузіазму щодо ідей на кшталт більш пізнього американського поняття «плавильний котел», Гоголь вважав вплив чужорідного тривожним і навіть демонічним. Він не виявив жодних ознак «плавлення» між різними елементами столиці. Гоголівський бляхар Шиллер, незважаючи на роки проживання в Росії, вважає себе цілковитим німцем і не виявляє жодного бажання прийняти російськість, яку він відверто зневажає. Переконаному шиллерівському німецькому націоналізму Гоголь протиставляє похвальбу Піроґова щодо його позиції в бюрократичній ієрархії. Одержимість рангом, характерна для гоголівських петербуржців і росіян, не залишає місця для культивування національності, яка залишається мізерною.
Хоч рецензії на «Арабески» й були глузливими щодо наукових претензій гоголівської публіцистики, але схвально відгукнулися про «Невський проспект» і «Щоденник божевільного». Рецензенти Библиотеки для чтения та Северной пчелы відзначили талант Гоголя-карикатуриста та комізм і обоє порадили авторові й далі практикувати художню прозу[221]. «Арабески» та «Миргород» отримали критичне схвалення в об’ємній статті Бєлінського «Про російську повість і повісті пана Гоголя», в якій молодий критик оголошує молодого письменника лідером російської літератури. Бєлінський стверджує, що епоха поезії минула і настала ера прози, що Пушкін тепер у минулому й Гоголь скинув увінчаного лаврами поета. Він визначив роман і повість як головні сучасні жанри та коронував Гоголя як майстра останньої.
Бєлінський вважає «національність» гоголівської прози функцією реалістичної репрезентації, яка показує, що людям слід перестати перейматися національним і замість цього зосередитися на реальному житті. Бєлінський брав активну участь у русифікації Гоголя в рецензіях на «Вечори» у 1835—1836 роках. У тексті «Про російську повість» він хвалить Гоголя за те, що він не обмежується Україною, а творить прозу про російське життя. Бєлінський із задоволенням відзначає, що в «Невському проспекті» та «Записках божевільного» всё русские (ССБел 1, 172). На противагу до попередніх рецензентів гоголівських «Вечорів на хуторі», які вважали гоголівський гумор суто українським, Бєлінський вважає його чисто русским (ССБел 1, 175). На думку Бєлінського, гоголівська проза на російську тематику шукає поэзию в житті російської середньої верстви. Оскільки він не може цілком стверджувати про гоголівський захват цим фрагментом російського життя, він, схоже, компенсує це власним захватом: И, боже мой, какую глубокую и могучую поэзию нашел он тут! Мы, москали, и не подозревали ее! (ССБел 1, 178). У «Невському проспекті» Бєлінський знаходить цю глубокую и могучую поезію в контрасті між високою та комічною стороною людського життя, про що свідчать, відповідно, сюжетні лінії Піскарьова та Піроґова. Його не турбує ні некомпліментарне зображення Гоголем російської столиці, ні схильність Гоголя до карикатури, про яку він не згадує і яка ускладнює його тезу про правдоподібність Гоголя. Але найважливіше, що було переглянуто статус Гоголя як українського письменника: тепер він вважається головним російським автором українського походження.
Гоголеві «Петербурзькі записки 1836 року», опубліковані за два місяці перед тим, як Гоголь подався в добровільне вигнання, що привело його до Італії, забезпечили гідний постскриптум до авторського трактування теми Петербурга. Створена як огляд петербурзької сцени, ця стаття відкривається складним порівнянням Петербурга та Москви — нової та старої столиць Росії. У знаменитому тексті Радіщева «Подорож із Петербурга до Москви» (Путешествие из Петербурга в Москву) (1790) закодовано порівняння між цими двома містами як традиційний прийом у російській культурі для коментування соціальних і культурних умов країни, щось на кшталт аналізу «стану нації»[222]. Саме існування таких двох центрів відчутно відображає розкол, викликаний Пєтровими реформами і, що не дивно, сперечання цих двох міст підсилене контрастом. Москва традиційно вважалася осердям старого патріархального укладу, оплотом допєтрівської Росії та місцем для вільного дворянства. Петербург був утіленням сучасної Росії, створеної за вестернізаційними указами Пєтра, осердям імперської влади та її великої бюрократії. Ця базова дихотомія, яка збереглася до большевицького перевороту й існує після нього, також характерна для гоголівського трактування цієї теми. Хоча гоголівська полярність і віддає перевагу Москві, яку він уперше відвідав 1832 року, жодне з міст не виражає національної специфіки. Обидва вони відокремлені від самої Росії та радше являють собою екстраординарне й нетипове, ніж есенцію характерного.
Гоголь змальовує простір між Москвою та Петербургом як порожній і яловий, що нагадує своїми рисами неприязну російську природу з текстів «Погляд на створення Малоросії» та «Декілька слів про Пушкіна»: Зато какая дичь между матушкою и сынком! Что это за виды, что за природа! Воздух продернут туманом; на бледной, серо-зеленой земле обгорелые пни, сосны, ельник, кочки… Хорошо еще, что стрелою летящее шоссе да русские поющие и звенящие тройки духом пронесут мимо (ПСС 8, 177). Це жалюгідне тіло Росії, яке лежить між столицями, постає як безплідний простір, що його слід мерщій подолати, аби дістатися до іншого місця. Цей головний образ гоголівської Росії, який буде розроблено в «Мертвих душах», поєднує російськість не з тілом Росії, а з рухом трійки, що мчить крізь неї і в певному сенсі повз неї. Бракує єдності між пустельними просторами та великими столицями, які підкреслюють це. Гоголь резюмує ці взаємини у відомій фразі: Москва нужна для России; для Петербурга нужна Россия (ПСС 8, 179). Однак навіть тут Россия постає онтологічно відмінною від Петербурга чи Москви; це сутність, яка існує поза ними, вочевидь, у тому загадковому туманному просторі з обгорілими пнями та кволою рослинністю. Або, можливо, під півнячим пір’ям?
У статті Гоголя Москва й Петербург становлять ідеальну дихотомію. Москва, як і колись, носить російську бороду (яку Пьотр Перший заказав зголити), постає швидше «розпатланою» і нагадує стару домогосподарку, яка довідується про далекий світ із повістей, не покидаючи свого крісла[223]. На відміну від неї, Петербург нагадує аккуратного немца, франтуватого молодика, який ніколи не всидить удома, а вбравшись у свій найкращий одяг, охорашиваясь перед Европою, раскланивается с заморским людом. Опівночі Петербург починає пекти свій французький хліб, який наступного дня з’їсть його немецкий народ (ПСС 8, 178).
Паралельно до гоголівської прози, в «Петербурзьких записках 1836 року» звертається увага на чужорідність Петербурга та його орієнтація на інші країни, а не Росію. Метафори, що описують петербурзьке суспільство, наголошують на фрагментації та браку національної самобутності. Гоголеві це місто нагадує європейські колонії в Америці з їхнім браком корінної національності та великою кількістю гетерогенних іноземних елементів. Україна гоголівської прози багата на органічні місцини та тісні спільноти, тоді як Петербург нагадує йому готель. Гоголь припускає, що цьому місту заважає стати готелем какая-то внутренняя стихия, яка досі не стерлася через постійний контакт росіян із іноземцями (ПСС 8, 180).
Втім, Гоголь далі не заглиблюється в дослідження цієї внутренней стихии. Вона вислизає і зі статті, і з його петербурзької прози. Гоголь присвятить наступні півтора десятиліття її наполегливим й іноді відчайдушним пошукам. Літературне вираження українськості далося йому досить легко, тоді як пошук російськості став мандрами в абсолютно незнайомий світ. Оскільки російські столиці не виражають російського духу, він вирішив шукати його на широких просторах поза їхніми межами, які значною мірою були для нього незнаними. Пишучи 1834 року з Петербурга до свого московського друга Поґодіна, Гоголь, використовуючи доімперську та поетичну назву Росії — Русь, сказав: Ведь в столице нашей чухонство, в вашей купечество, а Русь только среди Руси (ПСС 10, 293—294). У «Ревізорі» та «Мертвих душах» він підійде до цього загадкового простору Русі за допомогою літературної фантазії.