Офіційна народність у «Вибраних місцях»: опублікована версія

Офіційна народність у «Вибраних місцях»: опублікована версія

Коли робота над продовженням «Мертвих душ» ставала все більш складною, Гоголь переспрямував свою енергію на листування. У 1844 році кількість його листів у порівнянні з кількома попередніми роками стала вдвічі більшою. Ця гарячкова епістолярна активність була відображенням проблем Гоголя з прозою, що він, своєю чергою, почав пов’язувати зі своєю духовною та моральною кризою[349]. Навесні 1845 року, стверджуючи, що помирає, він висилає записку до свого духівника (ПСС 12, 489). У червні того ж року, як припускають редактори ПСС, він спалив першу редакцію другого тому «Мертвих душ» (ПСС 7, 400). Розквіт листування Гоголя в ті роки є симптомом його творчого безсилля. Загальне число гоголівської епістолярії, продукованої протягом 23-х років творчості (за винятком кількох років у ліцеї) дорівнює приблизно двом тисячам сторінок. Лише впродовж п’яти років між публікацією «Мертвих душ» і появою «Вибраних місць» (1842—1847) він написав близько 40 її відсотків (800 сторінок). Однією річчю, яка тоді не писалась, або принаймні писалася не так, як подобалося Гоголеві, був другий том «Мертвих душ».

У пориві до патріотичного подвигу та підкреслення своєї відданості Росії, що була поставлена під сумнів після публікації першого тому «Мертвих душ». Гоголь відмовився від роботи над другим томом і вирішив досягти своїх цілей у публіцистиці. Такий поспіх міг також бути спричинений надзвичайним тиском з боку його друзів, які закликали Гоголя прояснити свою позицію і «закрити рота» своїм ворогам написанням якомога швидше другого тому роману. На їхню думку, Гоголь перебував у стані війни й мав потребу парирувати удари своїх опонентів. Плєтньов, Шевирєв, Аксаков і навіть Смірнова — всі вони квапили Гоголя з роботою і намагалися вселити в нього войовничу ментальність[350]. «Вибрані місця» являють собою гоголівську спробу поєднати ці вимоги в публіцистичній формі.

Книга, що з’явилася на початку 1847 року — «Вибрані місця з листування з друзями» — складалася з есеїстичних і дидактичних статей, написаних у формі листів. Великою мірою назва була неправильна. Як показала Рут Собел, лише 24 відсотки тексту становлять «листи» з визначеними адресатами, що мають певну схожість з існуючими листами Гоголя[351]. Жоден із цих текстів у книзі не схожий на реальні фрагменти з гоголівського листування, а окремі, які я не бачу серед згаданих, містять ідеї, що їх Гоголь узяв з листів інших людей до нього.

Перші вказівки на гоголівські плани публікації цієї книги датовано липнем 1846 року (ПСС 13, 84—85, 91—92). Лише через три з половиною місяця були готові всі 32 статті, які у ПСС становлять близько 200 сторінок. Цей сплеск продуктивності не був характерним для Гоголя, котрий зазвичай писав повільніше. Дуже ймовірно, що Гоголь певний час міг вести листування з прицілом на майбутню публікацію або міг сприймати його в ролі форуму для розвитку своїх ідей, що не є рідкістю для письменників. Його листи з цього періоду є набагато більш знеособленими та формальними, ніж звичний епістолярний стиль Гоголя — і справді, він немовби писав статті. Хоч Гоголь інформував Плєтньова, якому було доручено цю публікацію, що він відкликає власні листи від своїх адресатів з метою публікації, у жодному зі збережених листів не міститься таких запитів. Цілком можливо, що він скопіював певні «прототипи» листів перед їхнім відправленням. Як завжди. Гоголь не міг обійтися без дещиці містифікації.

На додачу до більшої формальності тону, в листах 1843—1846 років явлено нову тематику. Немає більше дружнього обміну думками, історій і вражень: вони вперто зосереджені на великих соціальних проблемах, що стосуються Росії, й на питаннях морального життя, тобто на комплексі проблем, які лежать в основі роботи Гоголя над продовженням «Мертвих душ» і «Вибраними місцями». Ці листи також мають одну спільність із другим проектом — проповідницький тон і наполегливе ліплення автора в ролі мудреця та пророка. Насправді дивовижно, що автор, чия проза виблискує іронією, міг геть утратити у своїх листах почуття самоіронії, як проникливо зауважив Вільям Тодд[352]. У той час, як деякі адресати Гоголя, особливо його подруги, насолоджувались Гоголевими проповідницькими та повчальними виливами, інші його кореспонденти дратувались або ображались. У 1844 році Данилевський висловив Гоголю насмішкувату подяку за целый короб морали, а потім поскаржився: все мораль да мораль — это хоть какому святому надоест![353] Після того, як Гоголь у 1844 році вислав Сєрґєю Аксакову французьке видання трактату Томи Кемпійського «Про наслідування Христа» разом із поблажливими інструкціями до читання, старший пан, зазвичай досить терпимий до Гоголя, огризнувся, мовляв, він читав Кемпійського ще перед Гоголевим народженням[354]. Однак Гоголь продовжував моралізаторства й давав поради всім про все, навіть повсякденні рекомендації для молодят (ПСС 12, 205—206, 347—349). Він просив, щоб його листи переписувались (неначе Біблія) і поширювались поміж людей. Тим самим духом просякнуті «Вибрані місця», в яких Гоголь адресував свої рецепти особистої праведності та добробуту Росії до цілої країни.

Гоголь покладав величезні надії на цю книжку. Вже виславши Плєтньову першу частину рукопису, він очікував, що негайно вийде і друге видання, та доручив Плєтньову забезпечити одразу достатню кількість паперу (ПСС 13, 91—92). Він був упевнений, що ця книга потрібна для общего добра і являє собою його перший добрий і корисний твір. Він просив Плєтньова повідомити цензора цієї книги, Нікітенка, що мета її — возбудить благоговенье ко всему тому, что поставляется нам всем в закон нашей же церковью и нашим правительством (ПСС 13, 112). Коли Нікітєнко, проте, виявив у ній проблемні місця, Гоголь тиснув на своїх друзів, щоб звернули на цю книгу особисту увагу царя, від чого вони його відрадили. Гоголь був упевнений, що його книга бездоганно відповідала офіційним поглядам, і вжив заходів, щоби презентувати її всім членам родини Романових — окремий примірник кожній особі, включаючи дітей (ПСС 13, 113). Коли проблеми з цензурою продовжувались, Гоголь написав скаргу до царя (яка була доставлена), стверджуючи, що книга покликана висловити вдячність автора до нього і що Гоголь упевнений у її цілковитій відповідності духові, встановленому владою (ПСС 13, 424—425). Він виклав це Плєтньову в такий спосіб: Книгу эту я печатаю вовсе не для собственного удовольствия и также не для удовольствия других; печатаю я ее в уверенности, что этим исполняю свой долг и служу свою службу (ПСС 13, 175).

Цього разу Гоголь описав мету своєї праці правильно. У «Вибраних місцях» автор насправді падає на коліна перед царем, церквою і російським народом, віддаючи данину цінностям офіційної народності. Незважаючи на це, цензура вилучила п’ять статей і пом’якшила чимало фрагментів о темных сторонах общественной жизни (ПСС 8, 783). Цензуровані статті та фрагменти будуть темою наступної частини. Парадокс полягав у тому, що Нікітенко, гоголівський цензор, сам тлумачив національну філософію у ще похмуріших тонах, ніж Гоголь, як показує епіграф. Хоч Гоголь і визнавав проблеми Росії, він принаймні прагнув заохотити своїх читачів і зарядити їх оптимізмом. Далекі від полного отчаянья, «Вибрані місця» випромінювали надію. Однак образ Росії, у якій процвітає корупція та бідність, був не тим посланням, що його б хотілося оприлюднити російській владі, хоч яким благородно-патріотичним і політично нешкідливим було авторове прагнення до реформ.

Разом із ширшими соціальними й національними цілями, ця книга служила вирішальній меті в громадській діяльності Гоголя. Вона мала звільнити Гоголя від звинувачень у дволикості в його ставленні до Росії та довести всім, що він — щирий патріот Росії. Отже, у процесі написання цього твору Гоголь вдається до різноманітних прийомів, які мали на меті засвідчити його щирість. Сама форма листа — один із них. Статті на різну тематику можна було написати з розрахованими мотивами і без надзвичайних особистих зусиль. Натомість передбачалося, що лист до друга буде щирим. Оскільки його творчі витоки теоретично не заплямовані перспективою видання, лист виявляється позбавленим будь-яких корисливих мотивів, пов’язаних із публічним образом автора або його участю в журналістських конфліктах.

Ще одним прийомом для демонстрації патріотизму була Гоголева відмова від усієї попередньої творчості — справжнього джерела звинувачень у відсутності любові до Росії. Гоголь стверджує у своїй передмові, що завдання «Вибраних місць» — запропонувати тип духовної поживи, яку не зуміли надати його попередні твори, а отже, й спокутувати їхню бесполезность. Однак, будучи далеким від зречення своїх літературних творів, Гоголь просто використовує трюк Рудого Панька, аби привабити читачів на свій бік перед тим, як переконати їх у протилежній думці. За уважнішого розгляду, Гоголь, здається, використав обговорення різних тем у «Вибраних місцях», щоб утвердити правильність свого художнього вибору й діагнозу того, що потребують російська література та культура. Цей твір рясніє самовиправданнями. Гоголівський аналіз комедій Фонвізіна та Ґрібоєдова, приміром, непрямим чином виправдовує його сатиричні й іронічні тексти — «Ревізора» та «Мертві душі» (ПСС 8, 395—401). Гоголівський жаль з приводу того, що щирий патріотизм Поґодіна виявився у його творах сумнівним, підтверджує ту ідею, що публічний образ, як у випадку Гоголевого фальшивого патріотизму, може зазнати неправдивого спотворення (ПСС 8, 232). Маніпулятивний трактат про Пушкіна як пророка самодержавства забезпечує для Гоголя наявність великого попередника для його власних гімнів цареві (ПСС 8, 248—261). Похвала Алєксандрові Іванову з приводу неймовірно повільної роботи над його шедевром «З’ява Христа народові» (Явление Христа народу) покликана викликати симпатію до Гоголевої копіткої праці над продовженням «Мертвих душ» (ПСС 8, 329—337). Насправді будучи далеким від зречення своїх творів, Гоголь виношував плани (одночасно з підготовкою «Вибраних місць» до публікації) друку нових видань першого тому «Мертвих душ» і «Ревізора» — двох його найбільш обмовлених творів. Проте він наполягав на відтермінуванні їхньої публікації до того часу, поки не з’являться «Вибрані місця», упевнений, що його новий твір послужить належною основою для розуміння попередніх текстів і забезпечить їм свіжу популярність (ПСС 13, 91, 106, 119).

Для завоювання симпатії публіки Гоголь також урочисто оголошує про свою скору смерть. Він стверджує, що ідея «Вибраних місць» осінила його, коли його життя висіло на волосині. Його листи були призначені стати його передсмертним подарунком та останньою доброю справою. Хоч він і одужав, але тепер збирається здійснити небезпечне паломництво у Святу Землю, а тому хотів заповісти своє напутнє слово своїм російським братам. Як іще один доказ свого стану вмирання, Гоголь відкриває цю книгу заповітом, у якому містяться надзвичайно хвилюючі похоронні інструкції та чимало вельми самолюбних застережень. Це також були прийоми — викликання жалощів і засвідчення щирості. Як він сам стверджує про трепет поета Дєржавіна перед Єкатєріною Другою, старик у дверей гроба не будет лгать (ПСС 8, 252). Як і дєржавінський, патріотизм Гоголя — чистий і безкорисливий. Хто має час на хитрощі на грані смерті?

Таке педантичне формулювання авторського етосу було призначене як підготовка читача прийняти вельми серйозне послання «Вибраних місць». У творі змальовано картину глибоких соціальних прірв у російському суспільстві, які можна подолати зміцненням почуття громадянського обов’язку у відповідності до християнської етики та з її допомогою. «Вибрані місця» випромінюють щиру наївність у своєму припущенні, що як тільки люди зрозуміють, що є добрим, вони й почнуть діяти відповідним чином. Гоголь намагається розкрити перед своїми читачами характер країни та її проблеми і пропонує шляхи їхнього усунення, підбурюючи їх до втілення свого плану посиланням на християнські заповіді. Навіть більше, ніж у своїх справжніх листах, Гоголь говорить авторитетно, іноді з зухвалою поблажливістю. Його рецепти звучать не як поради, а більшою мірою як завдання, що їх він, перебуваючи на добре знайомих йому різних німецьких курортах, відчуває себе компетентним видати людям у всіх сферах життя. Частота вживання наказових дієслівних форм у «Вибраних місцях», імовірно, перевищує будь-яку світську російську книжку, хіба що за винятком підручників.

Однак Гоголь у цій книзі повчає себе так само, як і своїх співвітчизників, стверджуючи, що уча других, также учишься (ПСС 8, 281). Ось чому так сильно поради Гоголя безпосередньо стосуються його власних проблем. Серед них однією з найважливіших був пошук зв’язку з Росією, який би давав змогу йому полюбити її. Оскільки Росія в її нинішньому стані не вселяла в нього любов, він створив її майбутній ідеал, досяжний у тому разі, якщо до його порад дослухаються, що б виправдало ці емоції. Розвиток «Вибраних місць», якщо відштовхуватись від формулювання Рут Собел, протікає від російської реальності як Антиутопії до її майбутнього ідеалу як Утопії[355].

Тільки сильні громадянські цінності здатні, на думку Гоголя, викорінити головне зло, яке опосіло антиутопічну реальність Росії, — розгул корупції в публічних інституціях. Цінності ці починаються в родині. Гоголь приділяє особливу роль жінкам, роблячи родину чимось на кшталт їхнього громадянського обов’язку, за допомогою якого вони зможуть впливати на суспільство в цілому. У своїй статті «Жінка в суспільстві» (Женщина в свете) Гоголь переконує жінок приборкати свої витрати, оскільки марнотратство змушує їхніх чоловіків брати хабарі. У «Чим може бути дружина для чоловіка у простому домашньому побуті, за нинішнього порядку речей у Росії» (Чем может быть жена для мужа в простом домашнем быту, при нынешнем порядке вещей в России) Гоголь пропонує докладні інструкції про сімейний бюджет. Незважаючи на те, що сам він неодружений і ніколи не був помічений у жодних зв’язках із жінками, він моралізує про мету цієї головної соціальної інституції. Дружина дана чоловікові для піклування про тягар щоденної рутини, що дозволить чоловікові краще прислужитися вітчизні в його чиновницькій діяльності (ПСС 8, 340). Абрам Тєрц стверджує, що «Вибрані місця» поєднують у собі функції «Апокаліпсису», призначаючи Росії роль оплоту проти всесвітньої катастрофи, та «Домострою» — російського тексту XVI століття, який містить повчання у сфері громадянських обов’язків, родинного життя та домогосподарства[356]. Втім, я б сказала, що, за Гоголем, Апокаліпсис також загрожує і самій Росії. Боротьба Росії проти власної гріховності є особливо важливою, оскільки деінде, а особливо в Західній Європі, бій за духовну спокуту вже програно. Однак Тєрц правий у тому, що Гоголь у «Вибраних місцях» пропонує подолання Апокаліпсису якраз за допомогою засобів на кшталт «Домострою».

Гоголь прагнув перетворити Росію із суспільства класового конфлікту на гармонійну національну спільноту. У статті «Російський поміщик» (Русской помещик) Гоголь намагається відтворити давній патріархальний зв’язок між поміщиком і селянами, питання, що його Гоголь водночас порушує у продовженні «Мертвих душ». Гоголь радить поміщикові пояснювати божественний закон, який робить його їхнім хазяїном. Тому він повинен запевнити селян, що змушує їх працювати не заради особистої вигоди (і для доведення цього він повинен спалити перед ними асигнації), а через те, що Бог довірив йому це завдання. Бог покарає поміщика за кожного ледачого селянина, пише Гоголь, так само, як і за кожного селянина, який відмовляється від свого обов’язку перед поміщиком. Автор також погоджується з народною мудрістю, яка прирівнює багатого селянина до доброї людини як синоніми. Отже, Гоголь неявно поширює протестантську ідею про те, що гідне християнське життя не може не привести людину до процвітання (ПСС 8, 323—324). Зв’язок, що його Гоголь розвиває у другому томі «Мертвих душ», між моральним і процвітаючим життям відлунює у його статті з «Вибраних місць». Розрив між поміщиками та селянськими масами, який найсерйознішим чином гальмує перетворення Росії на націю, може бути подоланий, якщо обидва класи усвідомлять свої спільні інтереси. І нарешті соціальна єдність приведе до національної єдності.

Надзвичайна стурбованість формуванням почуття громадянства та патріотичного обов’язку (через проповідь християнського обов’язку) також присутня в багатьох статтях, що стосуються соціальної та національної ролі культури. Один із початкових фрагментів — «Про те, що таке слово» (О том, что такое слово) — нагадує носіям мови, використовуючи вислів Роберта Маґуайра, що слово — це дар Божий[357]. Це справа письменника та його служба суспільству, тому він повинен використовувати його обережно та враховувати його вплив на читачів. Неймовірно — для автора, який безперервно вибачався та виправдовувався за свої твори, включно і з цією книжкою — Гоголь наголошує, що неправильне використання слова є непрощенним: Если писатель станет оправдываться какими-нибудь обстоятельствами, бывшими причиной неискренности, или необдуманности, или поспешной торопливости его слова, тогда и всякой несправедливый судья может оправдаться в том, что брал взятки и торговал правосудием, складывая вину на свои тесные обстоятельства, на жену, на большое семейство (ПСС 8, 229). Письменник не повинен писати у гніві, який псує його слово, перетворюючи його на зле й сатиричне, як слово в «Мертвих душах». Характерно, що Гоголь поширює пораду, яка має стосунок до його власного становища, навіть коли він сам має проблеми з її дотриманням.

Гоголь відмовляє сатирі як допустимій формі слова в «Предметах для ліричного поета в наш час» (Предметы для лирического поэта в нынешнее время): Сатирой ничего не возьмешь; простой картиной действительности, оглянутой глазом современного светского человека, никого не разбудишь: богатырски задремал нынешний век (ПСС 8, 278). Своєчасні теми для ліричної поезії стосуються минулого, яке слід зробити відповідним для сучасності. Він рекомендує події зі Старого Заповіту або давньоруської історії. Лірику слід використовувати як зброю, що виявляє такі суспільні вади, як лінь, або як похвалу суспільних чеснот, таких, як відмова від хабарництва. Ліричний поет сучасності, за Гоголем, повинен вітати російського богатыря свого часу, людину, яка перетворює себе на нову і кращу людину, є ратником добра (ПСС 8, 281). Такий поет стане богоподібним спасителем своєї нації.

У тексті «Про ліризм наших поетів» Гоголь стверджує, що коріння ліризму, як і коріння слова, — божественне. Російські поети інстинктивно, як наслідок їхньої русской души, відчувають цей природний зв’язок між ліризмом і релігійним почуттям, що робить їх унікальними серед поетів інших націй. Біблійний ліризм приводить російських поетів до двох головних тем; першою з них є Росія, яку вони наповнюють безмежною любов’ю та величчю, їхня поезія віщує задум провидіння, который так явно слышен в судьбе нашего отечества (ПСС 8, 250). Російський поет здатен передбачити прекрасное новое здание наших часів, уявити в зерні його плід (ПСС 8, 250—251). У типово гоголівському заплутаному змішанні метафор, яке зазвичай супроводжує його спроби пом’якшити неприємне твердження, автор визнає, що велич Росії досі залишається у сфері можливого. Отже, російські поети не розкривають Росію в її нинішньому вбогому стані, а просто натякають на її майбутню Утопію.

Другою важливою темою для російських поетів-ліриків є їхня щира та палка любов до царя. У цьому питанні Гоголь особливо непохитний. Він згадує неназваних недоброзичливців і скептиків, які сумніваються у щирості цієї любові, лише для того, аби придушити їх силою власного переконання. Зворотний бік цієї стратегії, звісна річ, той, що Гоголь, зрештою, надає надто багато ваги підозрам у корисливих мотивах і браку щирості російських співців царату — таких, як Дєржавін і Ломоносов. Стверджуючи, що любов російських поетів до свого царя вразила навіть іноземців, Гоголь, або помилково, або цілеспрямовано вдаючись до дезінформації, цитує Міцкевича, котрий у своїх паризьких лекціях про слов’янські літератури відзначив цей топос російської поезії і нібито дав йому позитивну оцінку. Насправді все навпаки. Міцкевич критикує цей аспект російської поезії, вважаючи ломоносовські та дєржавінські оди до російських правителів громіздкими, одноманітними та позначеними сервілізмом[358].

Гоголь також зараховує Пушкіна до компанії завзятих співців царату. Як завжди, гоголівський підхід до Пушкіна є цілком корисливим. У цьому випадку він перетворює його на палкого прихильника самодержавства. Як і в «Кількох словах про Пушкіна», так і тепер поет для Гоголя являє собою привід для виправдання, щит для захисту того, що він сам робить у цей момент. Дозволяючи собі абсолютно приголомшливе розуміння творчості Пушкіна (беручи до уваги мізерний ступінь їхнього знайомства), Гоголь стверджує, що протягом життя Пушкін не бажав оприлюднювати свою палку любов до царя, щоб уникнути звинувачень у нещирості та підлещуванні. У пізнішій статті цієї збірки — «Про театр» (О театре) Гоголь заявляє про глибокі джерела християнського почуття в пушкінській душі й намагається перетворити цього світського поета на глибоко релігійного. На думку Гоголя, російські поети, а серед них найбільше Пушкін, справедливо очікували, що монарх неминуемо должен, наконец, сделаться весь одна любовь (ПСС 8, 255). Це, знову-таки, радше прогноз на майбутнє, ніж констатація факту. Подібно до середньовічного російського автора. Гоголь меншою мірою стурбований реальною особою царя, ніж тим, чим він повинен бути, як зазначає Собел[359]. Те саме можна сказати про його погляд на російських поетів, яких він показує відданими православ’ю та самодержавству.

Аналізуючи поезію в тексті «Про ліризм наших поетів», Гоголь також пропонує погляд на самодержавство, «яким воно повинне бути». Попри її відверто промонархічну позицію, стаття зазнала суворих цензурних скорочень. Держава без монарха, проголошує Гоголь, як оркестр без капельмейстера. Цензор вилучив коментар про те, що капельмейстер іноді, може, багато й не робить, окрім того, що слегка помахивает палочкой; це могло, вочевидь, бути сприйнято як натяк на непотрібність царя або ж, можливо, його тиранію (як володіння нагайкою?) (ПСС 8, 253: 678n16)[360]. На відміну від величної монархічної Росії, приклад країни без монарха — неорганічних Сполучених Штатів Америки — викликає в Гоголя метафори мертвечины й автомата. У той час, як європейська монархія заплямована юридичними, світськими обмеженнями, що перетворюють короля на найвищого функціонера держави, Росія зберігає монархію у своїй первісній формі, в якій цар служить представником Господа на землі та духовним поводирем свого народу (тут Гоголь проголошує традиційний погляд російської православної церкви). Російські поети, наповнюючи свій образ царя релігійним значенням, правильно вловили його сутність. Гоголь також не втрачає нагоди для панегірика дому Романових. Всюди звучить рефрен про загальну любов — народу до царя та царя до народу. Любов російського народу, яка спонукала його вибрати династію Романових у 1613 році, стала майже закодованою на фізичному рівні, пише Гоголь, і об’єднала його кровным родством (ПСС 8, 257) зі своїм монархом (цензор усунув згадку про переслідування та страти традиційного російського дворянства — бояр; ПСС 8, 258: 681n1). Гоголь наполягає на одностайності виборів і вищій мудрості цього вибору.

Отже, у тексті «Про ліризм наших поетів» міститься похвала й підтримка для всіх елементів доктрини офіційної народності. Гоголь представляє поетичну традицію Росії як величне втілення цінностей православия, самодержавия и народности. Всі ці три елементи поєднуються у щільній суцільній матриці, в якій одне переходить в інше. Російська релігія змушує народ усвідомити повне духовне значення монарха; монарх любить свій народ, принаймні в теорії, як визначено Господом; російська душа поетів спонукає їх співати гімни цареві та Росії, які переплітаються у напіврелігійному запалі. Гоголь прагнув видобути з цієї мережі особливих взаємозв’язків почуття національної самобутності, чия релігійна та політична форми є міцними й традиційними, на відміну від країн Західної Європи.

Гоголівська ідея про традиційні, патріархальні основи Росії спонукає його стверджувати в тексті «Про „Одіссею“, яку перекладає Жуковський» (О Одиссее, переводимой Жуковским), що це стародавнє звеличення патріархату викличе особливий резонанс у Росії. Вочевидь, не зважаючи на низький рівень грамотності в Росії, Гоголь передбачає, що «Одіссея» стане «народним чтивом», що об’єднає читачів різних класів у національну спільноту (ПСС 8, 238). Гоголь приділяє перекладові Жуковського таку ж важливість, яку Шевирєв і Константін Аксаков приписували його роману «Мертві душі» — хоч і з іншої причини. «Одіссея» підживить зароджену національну спільноту моральним напучуванням і повагою до влади. Просте бачення соціальних взаємин у цій епічній поемі також присоромить незадоволених, які концентруються на недоліках Росії та пропонують складні й неприродні рішення. Поруч із російською лірикою, яка надихає любов’ю до Росії та царя, і з Біблією, що, на думку Гоголя, вчить усіх росіян, як бути росіянами (оскільки бути росіянином означає бути найкращим із християн), «Одіссея» Жуковського постає у «Вибраних місцях» як ще один культурний артефакт, який об’єднує національну спільноту та визначає її цінності. У гоголівській подачі ці три типи текстів сприяють націоналізму — так само, як співдіють із нинішньою політичною системою та підтримують її. Гоголівський вид націоналізму у «Вибраних місцях» цілковито підтверджує політичний статус-кво, що відповідає ролі, яку надавали націоналізму офіційні ідеологи.

У «Суперечках» (Споры) Гоголь звинувачує західників у тому, що вони бачать лише фасад Росії, і в нездатності сприйняти купола метафоричного російського дому — натякаючи на релігію, що її західники виключили зі свого світського бачення Росії. У «Вибраних місцях» Гоголь якраз розводиться про ці купола Росії, її православну надбудову. Уся книжка має релігійну основу, як це часто зазначалось, починаючи з нагадування про неминучу смерть, у цьому випадку «Заповіт» (Завещание) автора, через релігійне «Просвітництво» (Просвещение), до послання про «Великдень» (Светлое Воскресение)[361]. Релігійне обґрунтування лежить в основі багатьох цілком світських проблем, які обмірковує Гоголь, таких, як громадянська чеснота. Як і в доктрині офіційної народності, релігія постає в цьому творі як найвища цінність. Однак слід підкреслити, що основною метою «Вибраних місць» є не забезпечення засобу для уявної релігійної мономанії автора. Гоголь підпорядковує релігію ширшій проблемі Росії як нації.

«Просвітництво» (Просвещение), яке припадає приблизно на середину цієї збірки, приділяє російській православній церкві роль найважливішої російської інституції, яка «засяє світлом» на російську землю та весь світ. Православ’я являє собою для Гоголя вищий закон на землі: В нем заключено всё, что нужно для жизни истинно русской, во всех ее отношениях, начиная от государственного до простого семейственного, всему настрой, всему направленье, всему законная и верная дорога (ПСС 8, 284). Західна церква, за оцінкою Гоголя, непридатна до викликів сучасності, оскільки її вплив був надзвичайно звужений. Лише російська церква здатна до просвітлення всіх сфер сучасного життя. Гоголь нагадує своїм читачам, що питомо російське слово просвещение використовувалося православ’ям протягом тисячі років, і навіть його сенс унікальний серед світових мов. Російське слово просвещение, на відміну від терміна enlightment, особливо наголошує на пронизанні світлом (через префікс про-), висвітленні глибин, а не лише поверхні речей. Справжнє просвещение, стверджує він, використовує світло Христове. Ця стаття містить важливе полемічне вістря. Російський читач 1840-х років, зустрівши назву Просвещение, швидше за все пов’яже його зі світським знанням або освітою. Гоголь підважує це сподівання, використовуючи цю назву в статті про російську церкву. Він підтримує зміщення актуального інтелектуального курсу Росії — значною мірою західного та світського за своїм походженням та орієнтацією — шляхом повернення російської православної релігійності. Гоголь відроджує середньовічний російський месіанізм, що розглядав російське православ’я як єдиний шлях до спасіння.

Гоголь ставить християнський світогляд у центр інтелектуального та мистецького життя Росії. Він представляє секуляризацію як шкідливу для російськості у статті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість» (В чем же наконец существо русской поэзии и в чем ее особенность). Література здатна сприяти появі національної самосвідомості шляхом відновлення стародавньої релігійної спадщини Росії та заклику росіян до їхнього християнського обов’язку. Російські поети повинні закликати не до воєнних битв, а до битв за душу. Гоголь вважає християнське переродження найважливішим завданням сучасної російської культури. Він постулює необхідність для Росії розширити свій вузький націоналізм, охоплюючи вірність небесній «вітчизні». Для Гоголя як слов’янофіла російське християнство являє собою водночас відкритість до національних цінностей і до найвищих ідеалів людства.

Гоголь вважав «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість» вельми важливою статтею через її объясненье элементов русского человека (ПСС 13, 110). Дослідивши головних російських авторів і їхню творчість, Гоголь доходить висновку, що російська література не виконала ні освітньої, ні описової ролі щодо російського суспільства. Однак самим росіянам бракує національності. Гоголь порівнює російських письменників із хазяїном дому, охопленого вогнем, котрий рятує з полум’я найцінніші речі, не знаючи, куди їх подіти. Подібно до цього хазяїна, російські письменники збирали зерна російськості, аби зберегти їх для майбутньої національної будівлі, яка не здатна їх умістити. Цими зернами є: певна гострота, або чуткость, особливо властива Пушкіну; истинно русский ум, який проявився у творчості Крилова; удаль, явлена в поезії Язикова. Втім, розглядаючи російських письменників як строителей російськості (ПСС 8, 405), Гоголь вдається до двозначності щодо того, чи це якості реальні, чи літературні винаходи. Гоголь цілком міг передбачити сучасне розуміння нації як дискурсивного конструкту, уявної спільноти.

У попередній статті цієї книжки — «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ») — Росію явлено як непривітну поштову станцію на тлі похмурої околиці, де не дочекаєшся приязного братнього прийому (ПСС 8, 289; я аналізувала цю статтю в четвертому розділі). Всупереч цьому песимістичному образу Гоголь завершує свою статтю про сутність російської поезії образом повернення додому. Якщо поети засвоять мову православної духовності, вони вдарять по всіх струнах свого читача, який скаже: Это наша Россия; нам в ней приютно и тепло, и мы теперь действительно у себя дома, под своей родной крышей, а не на чужбине (ПСС 8, 409). Однак Росія залишається для Гоголя проектом майбутнього, нацією у процесі творення, чий справжній потенціал лежить у майбутньому. Оновлення релігійного духу країни — необхідна передумова для цього повернення додому.

У фінальній статті книжки — «Великдень» — Гоголь запитує: Лучше ли мы других народов? і відповідає, що росіяни не кращі[362]. Втім, він стверджує, що якась містична сила спонукає росіянина до пророцтва вищого статусу Росії. Росія сповнена потенціалу:

Мы еще растопленный металл, не отлившийся в свою национальную форму; еще нам возможно выбросить, оттолкнуть от себя нам неприличное и внести в себя всё, что уже невозможно другим народам, получившим форму и закалившимся в ней. Что есть много в коренной природе нашей, нами позабытой, близкого закону Христа — доказательство тому уже то, что без меча пришел к нам Христос, и приготовленная земля сердец наших призывала сама собой его слово, что есть уже начала братства Христова в самой нашей славянской природе (ПСС 8, 417).

Росія ще не нація, але її «неоформлений» стан надає їй особливі можливості. Увійшовши до спільноти народів із запізненням, Росія здатна більш суворо відокремити зерна від полови у своєму національному творенні й сформуватися як повноцінна нація, і в цьому завданні «Вибрані листи» пропонують їй допомогу. На думку Гоголя, християнство, яке було настільки доречним для витоків Росії і все ще об’єднує всіх росіян, являє собою цю дорогоцінну руду, що облагородить растопленный металл зародженої російської нації і перетворить її на повноцінний національний сплав. Православ’я у «Вибраних листах» приходить на зміну південному елементу з продовження «Мертвих душ» як облагороджуюча речовина в гартуванні російської нації.

Хоч у книзі рясніє різноманітною класовою ворожістю, тріумфальний фінал заперечує її існування. Російсько-православне слов’янське братство не знає, як Гоголь стверджує тепер, жодної класової боротьби, що розламує західноєвропейські суспільства. Росіянин також виявляє надлюдські сили у перетворенні самого себе — раптом прокинутися і стати на прю зі своїми вадами. Всі ці чинники спонукають Гоголя до висновку, що свято Великодня, яке символізує християнське братство і відзначається в Росії нині, а деінде в інший час, уперше досягне своєї належної слави в Росії. Отже, завершальний образ «Вибраних місць» поєднує повернення Росії до себе зі святом Христового Воскресіння. Народження російської нації залежне від її християнського переродження.

«Вибрані місця» пропонують всеосяжні та досить послідовні національні рецепти. Гоголь дорікає Росії за брак соціальної єдності та національності — навіть попри те, що перший аспект було помітно деформовано цензурою — і пропонує конкретні засоби для обох проблем. Він відмовляється від насмішок і сатири — його колишньої реакції на різноманітні недоліки Росії, що знайшли прояв у його прозі. Тепер він використовує своє слово для підтримки та плекання, а не глузування та висміювання. Він виявляє дуже відверту підтримку ідеології офіційної народності, особливий наголос роблячи на ролі православ’я та християнського повчання загалом, у перетворенні російського суспільства на гідну націю. Втім, його оптимістична національна філософія залишається у сфері національної Утопії. Гоголівський діагноз очевидних детермінант російськості — таких, як любов до царя або глибина релігійного почуття — залишається дискурсивним винаходом, бажаним образом Росії, якою Гоголь міг би пишатися.