Мертві, живі й відроджені нації: «Рим»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Мертві, живі й відроджені нації: «Рим»

У березні 1842 року, в той час, як «Мертві душі» оцінювалися цензором, а Гоголь додавав останні штрихи до свого переробленого «Тараса Бульби», слов’янофільський журнал Московит опублікував фрагмент роману Гоголя про італійського князя під назвою «Рим». Князь відвідує Париж, який розчаровує його, і повертається до Рима зміненою людиною, з новим розумінням Італії та римлян. Фрагмент протиставляє Париж як утілення духу XIX століття та французької нації італійській культурі, яка може здатися відсталою та вмираючою, але насправді наділена життєвою силою й історичною спадщиною, що надають їй нового життя. Сперечаючись із критикою Бєлінського образу Парижа в цьому фрагменті, Гоголь заперечував у листі до Шевирєва, що в його герої відображено його особисті симпатії: Я принадлежу к живущей и современной нации, а он к отжившей. Идея романа вовсе была не дурна. Она состояла в том, чтобы показать значение нации отжившей, и отжившей прекрасно, относительно живущих наций (ПСС 12, 211). Гоголь досліджує в «Римі», що може статися з «мертвою», але колись історичною нацією, накреслюючи альтернативу до сценарію, який він передбачив для України у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року. У «Тарасі Бульбі» історична українська нація зливається з іншою нацією у формі потужнішої, синтетичної, сучасної нації. У «Римі» історична, хоч тепер і постаріла італійська нація відроджується незалежно — від свого власного коріння та сама собою.

Париж і французька нація, як її зображено в «Римі», нагадує гоголівський образ Санкт-Петербурга та його суспільства. Римляни, навпаки, нагадують гоголівських українців. Порівняння є не цілковито алегоричним, але воно присутнє, показуючи, як Гоголь бавиться з елементами своїх міркувань про національність, до яких, що цікаво, залучено Росію та Україну. Роберт Маґуайр провів паралель між італійцями в «Римі» та росіянами[343]. Однак, якщо підходити буквально, це могло би створити аномалію: зрештою, Гоголь ніколи не писав про російську націю і явно заперечив сам у листі, цитованому мною вище, що ідентифікує себе як належного до живущей и современной нации, під якою 1843 року він міг мати на увазі лише Росію. Гоголівські римляни є «постарілою» нацією лише на порозі відродження, а не сучасною. Однак Маґуайр правий настільки, наскільки текст містить послання, що стосуються російської нації. Італійська нація в «Римі» начебто спонукає до переоцінки російського простого народу та його націєпороджуючого потенціалу — цю ідею цінували слов’янофіли. Проте італійська нація в тексті не відповідає гоголівському образові російської нації, а навпаки, нагадує гоголівських українців. Інакше кажучи, Гоголь уявляє ідеальний російський народ відповідно до українських моделей. Він вдається до випробування стратегії, яку застосує у «Тарасі Бульбі», тобто прищепить російській нації якості, що їх він цінував в українцях. Змішання можливих аналогій опирається тонким алегоріям. Та все ж опозиція між Росією як Францією та Україною як Італією посідає найважливіше місце в тексті.

Париж постає як близнюк Петербурга в гоголівській прозі. При в’їзді до цього міста римський князь шокований рухом і блискучим світлом, людськими юрбами та справжнім хаосом, глухим шумом міста і волшебным освещением газа (ПСС 3, 223) — всім, що нагадує враження коваля Вакули від Петербурга та знамениті образи Невського проспекту з однойменної повісті. Сучасний центр міста матеріалізується за допомогою очуднюючого гоголівського гротеску, так само, як і у випадку з Петербургом. Незабаром князь доходить висновку, що весь цей шум і шарпанина — порожні та безплідні. Фальшиво перебільшена політична активність, як у повідомленнях газет, базується на звичайній ілюзії реальності, так само, як і бюрократична система в гоголівських повістях, здавалося, працювала тільки в чорнилі й на папері. Ниций розрахунок, культ моди та розкоші, брак щирої людської близькості — всі ці відмінні риси паризького суспільства в «Римі» могли бути запозичені з «Невського проспекту». Хоч і спочатку засліплений, князь втомлюється від перезбудження та знаходить мало гідного поваги в місті, образ якого він плекав, неначе Мекку. Це перегукується з власним паломництвом Гоголя до Санкт-Петербурга та його розчаруванням у великих сподіваннях.

Незважаючи на розчарування в цьому сенсі, перебування князя в Парижі справило несподіваний вплив на нього — кращим розумінням своєї рідної землі та пробудженням власної національної ідентичності як італійця. Це досить точно відображає роль, яку відіграв досвід Гоголя в Санкт-Петербурзі в розворушенні його українського націоналізму. Рим, який видався князеві в Парижі темным, заплеснелым углом Европы, тепер виявляє свої нові принади (ПСС 3, 226—227). Тепер він здатен побачити його новими очима, що стало можливим завдяки погляду з-за кордону. Шлях князя до національного утвердження римського народу провадить через занурення в горду історію його країни, так само, як історичні дослідження на українську тематику допомогли розворушити український націоналізм Гоголя. Князь знаходить невичерпні ресурси динамізму в римській історії, в італійському розмаїтті мов, форм правління, військових подвигах, художніх здобутках та виявах релігійного завзяття. Однак на сьогоднішній день, міркує князь, Італія не розкриває цієї величі, будучи позбавленою значенья политического, а с ним и влиянья на мир (ПСС 3, 241). Це твердження явно не дозволяє провести аналогію між російським та італійським народом, оскільки надзвичайна політична значущість Росії становила, можливо, найуживаніший доказ її величі. Україна пропонує набагато кращу аналогію з італійським народом і занепадом його політичного існування. Оповідач описує Італію вбраною в нищенское вретище, на якому висять куски ее померкнувшей царственной одежды. Це нагадує образ України з «Миргорода» — сучасну ветхість із печальними залишками колишньої козацької слави.

В цей момент князь ставить вирішальне запитання: чи може Італія відродитись? Його величественная мысль підказала йому, що не умерла Италия, її дух вічний (ПСС 3, 242). Він згадує про її роль у християнізації Європи, у зародженні всемирной торговли, хитрой политики и сложности гражданских пружин, вознесшейся потом всем блеском ума (ПСС 3, 242). Це інкапсулює головну гоголівську концепцію української історії: Київську Русь як центр християнізації, поширення київської торгівлі, козацьку «хитру» політику та розквіт українського просвітництва у вигляді Київської академії — першого університету на східнослов’янських православних землях. Римський народ, на думку князя, містить вічне насіння життя, не зіпсоване сучасною освітою; він, шляхетний і гордий, віддається надмірностям та імпульсивності й наповнений природною веселістю. Як я вже показала в багатьох місцях, це були для Гоголя питомо українські атрибути. Російський народ, навпаки, характеризується, на думку Гоголя, сонною ледачістю, сліпим підкоренням владі та браком почуття гумору. Саме в цьому й весь сенс. Російські читачі Московита були більшою мірою схильні бачити в могутніх італійцях аналогію з росіянами і покладали свої надії на національне відродження — після невдач, спричинених Пєтром Першим, у потенціалі, вміщеному у простому російському народі — справжньому хранителі національного духу. Однак вкладене Гоголем у свої слова і, вочевидь, проігнороване його читачами, полягає в тому, що, уявляючи існування цього національного російського ядра, Гоголь застосував свої найзаповітніші ідеї про український народ і вільно використав їх у своїх національних фантазіях. І в «Тарасі Бульбі», і в «Римі» Гоголь переодягає своїх українців у росіян. Це мало глибокі підривні підтексти. Хоча Гоголь і заводить незалежну Україну у глухий кут історії в «Тарасі Бульбі» версії 1842 року, він, схоже, майже одночасно відроджує її в «Римі». Текст, створений для посилення російського націоналізму, водночас розмірковує про відродження нації, яка дуже сильно нагадує українську.