Вибір Андрія, або альтернативні форми товарищества

Вибір Андрія, або альтернативні форми товарищества

Розділ, присвячений Андрієві, міститься всередині «Тараса Бульби» як його шоста глава. Голос оповідача пересувається в ній із козацької перспективи до відображення індивідуального сприйняття Андрія, яке переривається лише в кінцевому перехідному абзаці. Центральне розташування цієї глави в тексті відповідає її ідеологічній важливості для цього твору. У главі розвиваються ідеї, що суперечать козацькому духові решти тексту, ставлячи від сумнів питання успадкованої вірності етнічній і релігійній громаді, правоту «етнічних чисток» і війни в ім’я релігії та нікчемність індивідуальних прав у порівнянні з колективними імперативами. У версії 1842 року, на додачу до розвитку націоналістичного благочестя своїх козаків, Гоголь також значно розширив і змінив своє зображення Андрія, перетворивши його на шляхетного та симпатичного персонажа. Це ще раз підтверджує моє твердження про більшу ідеологічну складність пізнішої версії. Другорядний ключ, про який я говорила вище, стає головним у цій главі. Андрієві цінності та його вибір на користь відмови від козацтва отримують в цій главі потужний позитивний заряд, що зберігається упродовж повісті. У моїй інтерпретації Тарасового падіння Андрій виявляється його відплатою.

Відмінність Андрія від освяченого батьком образу козака з’являється на самому початку повісті. На відміну від Остапа, він відмовляється вступити з батьком у кулачний бій. Він поєднується з жіночим світом через зв’язок зі своєю матір’ю та чутливістю до жіночих принад, які виявляються в прихильності до безіменної польки під час його перебування у київській семінарії. У той час, як Остап хитрий, урівноважений, раціональний і товариський, Андрій — естетично чутливий, стрімкий, чуттєвий і замкнений. На відміну від досить прозорого образу Остапа, внутрішнє життя Андрія є загадковим. Будучи грізним вояком, він глибоко схвильований дикими козацькими законами. Оповідач відзначає його нажахану реакцію на сцену козацького покарання за вбивство, яке передбачає поховання злочинця заживо у труні з його жертвою (ПСС 2, 67—68). Рухомі образи голодних жертв козацької облоги також стають Андрієвим досвідом. Своїм темпераментом та внутрішньою складністю Андрій нагадує митця-романтика. Це можна відчути, коли оповідач описує сцену Андрієвими очима — чи це червнева ніч, дубненська церква або молода полька. Андрій естетично перейнятий зовнішнім світом навіть у битві: Андрий весь погрузился в очаровательную музыку пуль и мечей. Он не знал, что такое значит обдумывать, или рассчитывать, или измерять заране свои и чужие силы. Бешеную негу и упоенье он видел в битве (ПСС 2, 85; підкреслення моє). Художня чутливість поєднує Андрія з самим Гоголем.

Андрієве рішення прийти на допомогу своїй колишній коханій-польці також приходить радше як імпульс, ніж продуманий вибір. Андрій іде передусім за хвилюваннями свого серця, яке диктує йому те, що він мусить робити і що він беззастережно вважає моральним. Андрієву зустріч із полькою в Дубні зображено у версії 1842 року в надзвичайно одухотворених, релігійно забарвлених тонах. Полька начебто перетворилася з непостійної, розпещеної дитини, якою вона була, у зрілу красуню, що вселяло в неї повагу. Оповідач, знову-таки, знаходить художню метафору для Андрієвого сприйняття: Тогда было в ней что-то неконченное, недовершенное, теперь это было произведение, которому художник дал последний удар кисти (ПСС 2, 101). Вигляд її краси, її очей був сповнений почуття, її блідість, що надає їй что-то стремительное, неотразимо-победоносное, вводить Андрія у квазі-релігійний транс: И ощутил Андрий в своей душе благоговейную боязнь и стал неподвижен перед нею (ПСС 2, 101). У версії 1835 року містяться ознаки явно сексуальних підтекстів таких, як с пожирающим пламенем страсти покрыл он ее поцелуями або лобзание, — у, какое лобзание! — слило уста их, прикипевшие друг к другу (ПСС 2, 318). У 1842 році Гоголь усуває цей пристрасний і дещо кічевий запал. Сцена витримана у пристрасній, але пристойній мові, що підкреслює радше душевний, аніж чуттєвий аспект характеру Андрія та любов польки.

Ця любов переводить Андрія через барикади і робить його ворогом свого батька і брата. Як зазначає В. Я. Звиняцковський, Андрій є українським Ромео, який іде проти свого батька заради коханої[329]. Розмова нещасних закоханих у «Тарасі Бульбі» стосується якраз проблеми протилежних політичних переконань їхніх родин. Однак Андрій приходить до переконання, що він має право вибрати власні цінності, а не жити з тими, з якими він народився. В ідеологічному плані його конфлікт із Тарасом являє собою зіткнення між особистою свободою та соціо-історичним детермінізмом. Андрій шукає в собі цінності, близькі до його душі, тоді як Тарас дотримується верховенства традиційних колективних цінностей, що не дозволяє можливості вибору. Польська жінка нагадує Андрієві про його переконання: «…тебя зовут твои отец, товарищи, отчизна, а мы — враги тебе» (ПСС 2, 106). Андрій відповідає:

Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны? Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего. Отчизна моя — ты! вот моя отчизна! И понесу я отчизну сию в сердце моем, понесу ее, пока станет моего веку, и посмотрю, пусть кто-нибудь из козаков вырвет ее оттуда! И всё, что ни есть, продам, отдам, погублю за такую отчизну! (ПСС 2, 106).

Андрієва душа шукає любові, а коли знаходить її, вона стає його єдиною і справжньою вітчизною, прийшовши на зміну козацьким цінностям, заповіданим його батьком. Андрій деконструює поняття національної приналежності у спосіб, який нагадує деконструкцію поняття рангу в Попріщіна, перетворюючи його на несправжню, суспільно сконструйовану цінність, що не відповідає жодній індивідуальній, людській реальності.

Андрій вважає козацькі цінності тісними. Його взаємна любов до польки звільняє його: Его душе вдруг стало легко; казалось, всё развязалось у него. Всё, что дотоле удерживалось какою-то тяжкою уздою, теперь почувствовало себя на свободе… (ПСС 2, 102). Коли Андрій відмовляється від гнітючого режиму козацьких наказів, то отримує свободу, якої ніколи раніше не відчував. Почуття Андрієвого звільнення нагадує Гоголеві листи з італійського вигнання, і цілком імовірно, що Гоголь поділяв зі своїм героєм полегшення, яке він отримав, звільнившись від важкого, задушливо-націоналістичного клімату. Після виснажливих боїв за професорство в Києві та звинувачень у недостатньому патріотизмі в «Ревізорі» Гоголь знайшов свій сонячний притулок у Римі, і легкість буття, яку він йому приніс, була письменникові цілком до душі. Зв’язок між польським досвідом Андрія та римськими канікулами Гоголя може правити за алюзію в образі дому польки в Дубні, який, за твердженням оповідача, був побудований італійським архітектором і який описується як італійська вілла (ПСС 2, 99).

Одним із недооцінених проявів іронії в «Тарасі Бульбі» є те, що Андрієва відмова від націоналістичних обмежень і його союз із польською жінкою отримує легітимність, як не парадоксально, від самого Тараса. У його ранковій промові до військ перед битвою за Дубно Тарас протиставляє товарищество родинним взаєминам. Товарищество творить відносини, незалежні від кровних зв’язків: породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек (ПСС 2, 133). Ці самі слова пояснюють характер Андрієвого вчинку. Андрій також засновує щось на кшталт спільноти, хоч вона встановлена з полькою та жінкою. Вона не заснована на кровних зв’язках, — які природним чином пов’язували його з Тарасом і всім, що він представляє, — а на поєднанні душ, що він сам згадує, пояснюючи своє рішення. Якщо поєднання душ є сутністю того, що робить російське товарищество шляхетним і піднесеним, Андріїв союз із польською жінкою міг здаватися шляхетним і піднесеним за тим самим визначенням. Зіставлення Тарасової промови про товарищество з Андрієвою промовою про пошук своєї «вітчизни» у любові до польської жінки надає обом ідеологіям засади паритетності. Власні слова Тараса виправдовують Андрієву альтернативну форму товарищества з жінкою — представницею ворожого народу.

Вражаючі аналогії такого роду поширюються на християнський символізм цього твору. Співзвучність козацької церемонії споживання вина з християнським переісточенням було широко відзначено. До уваги не бралося те, що Андрій розділив хліб із польською жінкою — хоч і менш показна, ця дія належить до того самого християнського підтексту твору. Тарасова євхаристія вина/крові зі своїми побратимами врівноважена Андрієвою євхаристією хліба/тіла зі своєю коханою. Як і багато чого іншого у цій важливій шостій главі, це порівняння надає ваги Андрієвому вибору та перетворюється на важливий дискурс, що протистоїть Тарасовій ідеології.

Андрієві зусилля отримати хліб перед переходом до Дубна розширені у версії 1842 року до головної події: замість двох речень у редакції «Миргорода» цей фрагмент виростає до сторінки. Оповідач описує три Андрієві спроби (надзвичайно ритуалізоване число) у виборі правильного виду хліба. Зокрема, він відкидає козацький чорний хліб як непридатний для тонкої конституції польської пані. У своїй третій спробі він згадує про білий хліб, який був викрадений козаками з католицького монастиря. Він знаходить мішок із монастирськими хлібами під головою сплячого Остапа. Коли він забирає хліб, його напівпробуджений брат викрикує попередження про проникнення поляка в табір, на що Андрій відповідає: «Замолчи, я тебя убью!» (ПСС 2, 92). Хліб стає символічно зарядженим у цій сцені. Він починає нагадувати католицьку євхаристію й Андрієву відмову від козацьких зв’язків.

Сцена з поїданням хліба символізує причастя Андрія з жінкою. Білі шматки хліба принесено служницею на золотій тарелі. Це нагадує таїнство євхаристії у католицькій церкві, під час якого біла облатка передається на таці. Андрій стає Спасителем для польської жінки, а також священиком. Він приносить їй «святі дари», що нагадують Тарасову роль у козацькому ритуалі спільного пиття вина. Польська жінка розламує шматочки перед споживанням і підводить свої повні вдячності очі на Андрія. Впевнений у здатності «потужного слова» художника прославити козацькі подвиги та закликати християн до молитви (проведеної після Тарасової церемонії спільного пиття вина), оповідач тепер проголошує безсилля слів перед описом щасливого погляду коханої жінки: И пусть бы выразило чье-нибудь слово… но не властны выразить ни резец, ни кисть, ни высоко-могучее слово того, что видается иной раз в взорах девы… (ПСС 2, 103). Андрій звертається до польської жінки: «Царица!» і доручає свою долю в її руки. У світлі Тарасового прощального накликання російського царя вибір слів Андрієм підкреслює його відданість своїй коханій — так само як і зміщення його політичної вірності.

На додачу до відмови від своєї родини та козацького «російського» товарищества, Андрієва втеча має також релігійне значення. Його подорож для зустрічі зі своєю коханою на початку шостої глави виконує функції метафори перетворення. Після темного й вузького коридору Андрій і татарська служниця стикаються з образом католицької Мадонни, що висить над маленькою лавкою в виде алтарного престола (ПСС 2, 95). Андрієва провідниця запалює свічку від лампи поруч із католицьким образом, і це світло осяває решту підземної подорожі. Після того, як вона це зробила, прохід стає ширшим і демонструє ніші, що містять людські кістки — вочевидь, католицьких ченців. Це нагадує Андрієві Києво-Печерську лавру (засновану 1052 року), одну зі святинь православ’я, де перші київські ченці були поховані аналогічним чином. Коментар оповідача підкреслює рівність двох релігій, чому покликана служити Андрієва асоціація: Видно, и здесь также были святые люди и укрывались также от мирских бурь, горя и обольщений (ПСС 2, 95, підкреслення моє). Хоча козаки вважали розбіжності між православ’ям і католицизмом нездоланними, Андрій виявляє точки дотику, що очевидно з його блюзнірської — з погляду войовничого православ’я — асоціації. На вході до будинку польської жінки Андрій помічає польського відповідника козака, католицького лицаря — воїна, який тримає в руках молитовник.

Прохід приводить Андрія та його провідницю до дубненського католицького монастиря. Прикметно, що Андрій — єдиний, хто стукає, вимагаючи входу. Зустріч Андрія та католицького ченця, що відчиняє двері, обом їм нагадала про завзяте протистояння, яке точиться над землею: Андрий невольно остановился при виде католического монаха, возбуждавшего такое ненавистное презрение в козаках, поступавших с ними бесчеловечней, чем с жидами. Монах тоже несколько отступил назад, увидев запорожского козака, но слово, невнятно произнесенное татаркою, его успокоило (ПСС 2, 96). При вході до костелу Андрій помічає людей, які смиренно моляться: священик біля олтаря, виснажені жінки, які втомлено поклали голови на лавки, та кілька чоловіків, закляклих навколішки навпроти колон. Вони просять Господа врятувати це місто, підтримати їхній занепалий дух і дати їм силу для протистояння малодушним скаргам про скорботу на цій землі. Як чути з тону оповідача, який спостерігає за цією сценою Андрієвими очима, Андрій співчутливо ставиться до цих людей — радше як до стражденних людей, ніж до ненависних польських єретиків. Можливо, натяк на власну симпатію Гоголя до поляків, яка проявилась у дружбі, про яку я писала вище, лежить в основі Андрієвого ставлення до них.

Костел надзвичайно промовляє до Андрієвого естетичного чуття:

Окно с цветными стеклами, бывшее над алтарем, озарилося розовым румянцем утра, и упали от него на пол голубые, желтые и других цветов кружки света, осветившие внезапно темную церковь. Весь алтарь в своем далеком углублении показался вдруг в сиянии; кадильный дым остановился на воздухе радужно освещенным облаком. Андрий не без изумления глядел из своего темного угла на чудо, произведенное светом (ПСС 2, 96—97).

Як часто зазначалося, цей опис костелу нагадує гоголівські враження у римських церквах. Він може ґрунтуватися на образі базиліки Святого Петра, в якому відбувається аналогічна гра світла крізь вікна над головним олтарем. Андрій приголомшений костелом. Звуки органа посилили страх, викликаний світловим видовищем. Органна музика відрізняє католицькі церкви від православних, у яких дозволяється лише людський голос для прославлення Господа. Андрієвому зануренню в очаровательную музыку пуль и мечей приходить на зміну зачудування виразно католицькою небесной музыкой:

В это время величественный рев органа наполнил вдруг всю церковь. Он становился гуще и гуще, разрастался, перешел в тяжелые ропоты грома и потом вдруг, обратившись в небесную музыку, понесся высоко под сводами своими поющими звуками, напоминавшими тонкие девичьи голоса, и потом опять обратился он в густой рев и гром и затих. И долго еще громовые ропоты носились, дрожа, под сводами, и дивился Андрий с полуоткрытым ртом величественной музыке (ПСС 2, 97).

Прихід Андрія до Дубна супроводжується католицькими образами. Гоголь показує, що Андрій стає сприйнятливим до католицизму через своє естетичне чуття, яке, здається, було точкою дотику між Гоголем і католицьким ритуалом, який вразив його в Римі.

Якщо сприймати Андрія як образ Гоголевого відходу від православ’я, Гоголь, можливо, в якомусь сенсі виганяв власних демонів, стративши Андрія у восьмій главі. Однак у сцені вбивства Андрія не міститься осуду, навіть попри те, що технічно оповідач змістився з козацької перспективи. Хоч Тарас і кипить від мстивості, презирства та глузливості, син поводиться покорно, как ребенок (ПСС 2, 144). Гоголь суттєво змінив свій образ Андрія в порівнянні з редакцією 1835 року. У попередньому тексті, побачивши батька, Андрій ховається за своїх солдатів, як подлый трус, що усвідомлював свою душу не совсем чистою (ПСС 2, 321). У 1842 році, навпаки, Гоголь зображає Андрія в момент його смерті як уособлення скривдженої невинності: Как хлебный колос, подрезанный серпом, как молодой барашек, почуявший под сердцем смертельное железо, повис он головой и повалился на траву, не сказавши ни одного слова (ПСС 2, 144). Андрій жодного разу не поводиться як боягуз, а поводиться сміливо та шляхетно. Замість боротьби з нечистим сумлінням, як у версії 1835 року, у переробленому тексті залишається цілком у згоді з вибором, який він зробив:.. видно было, как тихо шевелились уста его, и как он произносил чье-то имя; но это не было имя отчизны, или матери, или братьев — это было имя прекрасной полячки. Тарас выстрелил (ПСС 2, 144). Андрій вмирає з гідністю, залишаючись вірним своєму товариществу з польською жінкою.

Символізм цієї сцени сильно переплетений із християнським і, зокрема, православним контекстом. Смиренне підкорення Андрія своїй долі має сильні позитивні аналогії у православній російській культурі. Знамениті перші руські святі — князі Борис і Гліб — так само зустріли свою смерть від руки лихого члена родини, свого брата. Ця сцена також перегукується з біблійною історією Авраама й Ісаака. Повне підкорення Андрія волі свого батька та його образ як лагідного ягнятка виводять його схожість із Ісааком, який був покликаний замінити офірного барана. Обидва ці аспекти також порівнюють Андрія з Христом, якого часто представляють у християнській традиції як покірного «Агнця Божого». Персонаж Тараса, з іншого боку, являє собою очевидну реінтерпретацію Авраама. У той час, як готовність Авраама вбити свого сина викликана його послухом перед Господом, який лише перевіряє Авраамову віру, Тарас вдається до реального вбивства Андрія через політичну й особисту помсту. У Тарасовій системі моралі помста посіла місце божественної санкції. Він узурпує місце Господа як того, хто дарує та забирає життя. Він наказує Андрієві: «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!» (ПСС 2, 144). Прикметно, що історія про блудного сина не входить до християнського символізму цієї сцени. Тарас жодного разу не пропонує Андрієві можливості спокутувати свій «гріх».

Прихована релігійна образність у «Тарасі Бульбі» надзвичайно складна. Вона радше проблематизує текст, ніж спрощує його до впізнаваних формул і чітких класифікацій праведного та неправедного. Образ Тараса як нечестивого Авраама іронічно резонує з його фінальним образом христоподібного, розіп’ятого мученика. Його подібне до Христа зображення та його мучеництво врівноважені у цьому творі жертовною смертю Андрія і зіставленням з Христом — Агнцем Божим. Водночас образ птахів як маленьких хрестиків на тлі нічного неба, освітленого палаючим монастирем, містить підтексти мучеництва козацьких жертв. Тарасове «таїнство» спільного пиття вина зі своїми побратимами врівноважується Андрієвим розділенням католицького хліба з польською жінкою. Врівноваження цих сцен перевершує різке протиріччя, що визначає весь світ «Тараса Бульби» — релігійну відмінність. Православне, козацьке причастя вина та католицьке, польське причастя стають символічно об’єднаними як частини того самого загальнохристиянського таїнства. Католицько-польська та православно-козацька сторони, зображені в цьому творі як непримиренні в політичному плані, стають символічно об’єднаними у цих паралельних реконструкціях найфундаментальнішого християнського ритуалу. Тому це вельми логічно, що козаки, слідуючи за Тарасом, насамкінець піднімають тост за всіх християн світу, а не лише православних віруючих. Подібним чином порівняння між підземними нішами католицького монастиря в Дубні та печерами древніх київських ченців вписуються в той самий символічний дискурс, що протидіє голоснішому, але внутрішньо більш скомпрометованому повідомленню шовіністично-релігійного націоналізму.

Центральна глава, яку Гоголь присвячує Андрієві і його світогляду, постає в ролі ідеологічного зв’язку всього твору. Вона висуває серйозні виклики Тарасовому націоналізму й націоналізму взагалі. У той час, як у всьому творі оповідач підтримує видимість відстоювання цих цінностей — так само він підважує їх потихеньку в різний спосіб, як я спробувала продемонструвати — у персонажі Андрія він утверджує свободу людини відмовитися він абсолютизму. Союз Андрія з полькою звільняє його від козацьких імперативів, що їх він вважає тісними. Андрієва любов, що переміщує його через лінію фронту, змушує його створити зв’язок, що за Тарасовим власним тлумаченням товарищества розцінюється як шляхетний союз. Андрій не просто примхливий молодик, який обрав хибну стежку. Цінності, які він уособлює, являють собою життєздатну альтернативу козацькому національно-релігійному етосу.