Козаки як ідеальні росіяни

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Козаки як ідеальні росіяни

Готуючи свої твори до публікації у чотиритомному зібранні 1842 року, Гоголь значно розширив версію «Тараса Бульби» з «Миргорода» та змінив її національне обличчя. У редакції 1842 року дев’ять глав виросли до дванадцяти, а текст збільшився на дві третини свого оригінального обсягу. Версія 1835 року прославляла козаків як вільнолюбних українців, що борються за збереження своєї релігії та звичаїв, які були загрожені католицькою Польщею. Слово Украйна з’являється часто (ПСС 2, 283, 285, 299, 310, 311, 327, 344, 349), також наявні згадки про нацию і казацкую нацию (ПСС 2, 348, 349). Україна «Тараса Бульби» 1835 року суголосна Україні гоголівських історичних текстів, чиє відлуння відгукується в оповіді — сутності, яка була нацією в силу своєї культурної специфіки та самобутнього історичного досвіду. Це змінюється в 1842 році. Хоча в найменш перероблених фрагментах деякі згадки про Україну залишаються, гоголівською загальною стратегією є їхнє усунення й ідентифікація місця дії як России (восточной России або первобытной России), а національної ідентичності персонажів як русских або южных россиян (PSS 2, 41, 46, 47, 48, 65, 124, 133, 138—140). «Фізіономія» козаків залишається унікальною, однак це більше не свідчить про їхню національну окремішність. Тепер Гоголь подає цю унікальність як своєрідний штамп, колорит, який козаки надають загальному російському характеру. Козаки починають виражати російськість, що зводиться в тексті, як я вже згадувала, до православ’я та східнослов’янських етнічних зв’язків, в яких історично об’єднані московити, українці та білоруси. Всі їхні спадкоємці формують націю братьев (ПСС 2, 65)[315]. Мовні українізми оригінальної повісті також були русифіковані — можливо, Степаном Шевирєвим, який готував текст 1842 року до публікації (ПСС 2, 713—714).

Однак ці суттєві зміни в національному характері тексту не означали жодних змін в основному сюжеті повісті з циклу «Миргород». Головний герой, Тарас Бульба, приводить двох своїх синів до козацької армії, Запорозької Січі. Він хоче перетворити їх на справжніх козаків, доповнюючи освіту, яку вони отримали в Київській академії, суворою військовою підготовкою. Незабаром козацька армія втягується у війну з Польщею. Зображення війни зосереджено навколо облоги Дубна, польської фортеці, яку козаки хочуть зруйнувати, заблокувавши надходження продовольства. Молодший син Тараса, Андрій, виявляє, що полька, в яку він був закоханий, перебуваючи в Києві, знаходиться в обложеному місті. Він біжить до неї на допомогу та переходить на польський бік. Коли Тарас довідується про Андрієву зраду, він знаходить його в бою і вбиває. На жаль, іншого його сина, Остапа, поляки беруть у полон. Після того, як козаки зазнають поразки в Дубні, а Тарас відновлюється від отриманих ран, він збирається в подорож до Варшави, щоб востаннє побачити Остапа. Йому допомагає єврей Янкель, чиє життя він одного разу врятував. Повертаючись в Україну, він приєднується до повстання гетьмана Остряниці проти Польщі. Згодом, відкинувши необережний мирний договір Остряниці, Бульба починає власну жорстоку боротьбу проти поляків, щоби помститися за смерть Остапа. Врешті-решт він перемагає і вмирає мученицькою смертю.

Гоголь русифікує цей основний сюжет, змінюючи національні параметри в оповіді та мову героїв. Уже на першій сторінці, примітка, що у виданні 1835 року пояснювала слово свитка як верхнюю одежду у малороссиян, у виданні 1842 року стає верхней одеждой южных россиян (ПСС 2, 279, 41). Хоч малороссияне були офіційною назвою українців у Російській імперії, позначення южные россияне наголошує на єдиній категорії «росіян», роблячи їхній південний різновид вторинною рисою, характерною не лише для України.

Історичні параметри повісті та коло її персонажів зазнали схожих змін. Оповідач тепер розміщує її дію в южной первобытной России, проектуючи сучасну ідею російської держави-імперії (России) на середньовічну сутність — Київську Русь. Войовничі козаки являють тепер собою широкую, разгульную замашку русской природы (ПСС 2, 46). Як і в «Погляді на створення Малоросії», Гоголь продовжує стверджувати, що козаки врятували Європу від мусульманських загарбників, хоч він тепер представляє цих рятівників не в опозиції до росіян, а як необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46). Розгул, що його Гоголь робить такою характерною рисою козаків, постає тут рисою росіян, оскільки козаки показані неперевершеними в тому, щоб гулять напропало, пить и бражничать, как только может один русский (ПСС 2, 47). Оповідач підбиває підсумок, що русский характер посеред козаків здобувся на могучий, широкий размах (ПСС 2, 48). Навіть характерний український прямолінійний гумор, що його Гоголь використовував деінде для відокремлення українців від росіян, тут стає ослабленим заявою про спорідненість двох етносів (резкая черта, которою отличается доныне от других братьев своих южный россиянин; ПСС 2, 65). На відміну від «Тараса Бульби» в редакції 1835 року, козаки включені тепер у ширшу категорію росіян.

Гоголь також робить тонкі, але відчутні зміни в ролі, яку він відводить полякам в історії козацтва. У тексті 1835 року Тарас постає як один із козацьких полковників на службі польського короля Стефана Баторія, що організував козаків у регулярне, реєстрове військо, яке згодом допомогло йому в боротьбі проти Московії (ПСС 2, 284). У тексті 1842 року посилання на Баторія зникає, а з ним — будь-які натяки на те, що Тарас міг служити польському королю[316]. Хоч оповідач і визнає, що польські королі правили Україною, він, здається, має намір підкреслити їхню віддаленість від неї. Отже, він згадує про те, що вони отдаленные и слабые (ПСС 2, 47), бажаючи зберегти польські й українські сфери абсолютно окремими, попри історичну реальність соціальних, політичних і військових відносин, що існували в часи, про які йдеться в повісті. У тексті 1835 року стверджується, що на Січі было много офицеров из польских войск; впрочем, из какой нации здесь не было народа? (ПСС 2, 302). У 1842 році Гоголь усуває будь-які натяки на те, що в козацьких лавах були якісь поляки, а просто згадує національно не окреслених офіцерів, які потом отличались в королевских войсках (ПСС 2, 66). Окрім присутності іноземних купців (які не були козаками), ідея Січі як багатонаціонального утворення зникає з тексту 1842 року. Замість цього Гоголь перетворює її на суто український феномен (або російський, у тому сенсі, що всі українці в пізнішому тексті є росіянами). Гоголеві потрібно чітко відмежувати майбутніх ворогів; допуск польської стихії до козацького утворення міг заплямувати його українськість/російськість і заплутати лінії подальшого конфлікту.

Крім того, в пізнішій версії усувається образ України, оточеної трьома ворожими країнами (ПСС 2, 283), якими були, відповідно до «Погляду на створення Малоросії», де з’являється подібна думка, Росія, Польща і татари. Тепер козаки залишаються з двома ворогами — татарами та поляками; Росія більше не вважається іноземною країною, ворожою щодо України.

У ранніх творах Гоголя прославляється козацький період української історії як жива національна пам’ять. Проза з циклу «Миргород», із головним винятком — «Тарасом Бульбою», демонструє занепад козацького духу та змальовує козацьких нащадків жалюгідними і негероїчними. Та все ж таки історичні пласти продовжують відігравати роль, приміром, у козацькій амуніції, вивішеній на паркані слугою Івана Никифоровича у «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»[317]. На відміну він неї, версія «Тараса Бульби» 1842 року намагається стерти зв’язки між козацькою минувшиною та життям сучасної України. Козацька минувшина стає герметично закритою, більше неспроможною підважити імперський статус-кво. У фіналі «Страшної помсти» сліпий бандурист співає історичну думу, що прославляє козацькі подвиги. Натовп українців, які оточили його, глибоко зворушений піснею, що свідчить про подальшу актуальність та потенціал історичної пам’яті. У «Тарасі Бульбі» 1842 року Гоголь, немовби вступаючи в прямий діалог зі своєю ранньою повістю, додає таку заяву: живые намеки остались только в песнях, да в народных думах, уже не поющихся более на Украйне бородатыми старцами-слепцами, в сопровождении тихого треньканья бандуры, и в виду обступившего народа (ПСС 2, 43—44; підкреслення моє). Отже, в «Тарасі Бульбі» прославляється цілковито минула, застигла історія — без зв’язку з сучасним. Цей вид козацької минувшини, підтримуваний російським урядом, бажав стерти з національної пам’яті ідею української автономії, яку символізувала козацька доба.

Гоголь прагне змінити цей символізм, приписавши козакам лояльність до російської нації. Він творить цю націю для політичних потреб Російської імперії XIX століття і на основі близькості православних східних слов’ян, об’єднаних в одну державу з росіянами. Однойменний персонаж чимдуж намагається викласти ідеологію російської нації, яку я докладніше розгляну в наступній частині. По суті, це передбачає єдність русской земли — території, заселеної етнічно спорідненим русским народом, чиїм головним пріоритетом є збереження святої православної віри. Козаки, котрі гинуть у героїчній битві при Дубні (сегмент, що його Гоголь надзвичайно розвинув у редакції 1842 року), згадують у своїх останніх словах не Україну або козацьку славу, а русскую землю. Вони помирають, як зразкові російські патріоти. Пусть же пропадут все враги, и ликует вечные веки Русская земля! або Пусть же славится до конца века Русская земля! — ось прощальні слова Степана Гуски та Бовдюга (ПСС 2, 139—141). Навіть Мосій Шило, якому щойно перерізали горло, героїчно хриплячи горлом, проголошує: Пусть же стоит на вечные времена православная Русская земля и будет ей вечная честь! (ПСС 2, 138). У своїй передсмертній осанні Тарас шле погрозу своїм катам і решті неросійського світу: Что взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему! (ПСС 2, 172). Пророцтво Тараса Бульби, мовляв, повстане російське самодержавство у світовій славі, й завершує повість у подібній до «Мертвих душ» манері — на ноті майбутньої вищості Росії над рештою народів. Усі ці передсмертні націоналістичні формули являють собою доповнення до видання 1842 року.

Гоголівська редакція 1842 року отримала цікаву рецепцію в незалежній Україні. У нових українських перекладах цього твору повість українізовано у зворотному напрямку — поверненням фрагментів 1835 року й усуненням деяких русифікаційних доповнень 1842 року. Приміром, вони перетворюють русскую землю на «українську землю» (для чого насправді існує мовне обґрунтування) і скорочують останню Тарасову згадку про російського царя. Українсько-російська завзята боротьба за Гоголя спалахує знову: відомий російський гоголезнавець висловив письмовий протест, а український науковець заперечив його претензії[318]. У певному сенсі, власна переробка Гоголем «Тараса Бульби» встановила пріоритет і репертуар вибору для маніпуляцій із націоналістичним поглядом на його оповідь.