Гоголь і поляки

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Гоголь і поляки

Гоголь не був схильний вважати польський аспект свого походження частиною своєї ідентичності. Як я вже згадувала у другому розділі, родина Гоголя по материнській лінії мала польське коріння, а предки його батька отримали шляхетський стан від польського короля як нагороду за боротьбу проти московитів. Утім, Гоголь приховав цей аспект власної спадщини й рішуче відмовився від польської частини свого прізвища — Яновський (Janowski) незабаром після приїзду до Петербурга. Хоча при цьому він читав польською мовою і стежив за польською літературою та польськими публікаціями про Україну.

Гоголь підтримував дружні взаємини з польською політичною еміграцією в Парижі та Римі, хоч і залишив мізерні свідчення про це у своїх листах. Подробиці стали доступні лише після публікації польських джерел через півстоліття після смерті Гоголя. Позаяк вони свідчать про критичне ставлення Гоголя до Росії і його дружнє ставлення до поляків, росіяни швидко оголосили їх сфабрикованими. Біографія Гоголя 2004 року, написана Юрієм Манном, являє собою першу спробу оцінити ці свідчення більш об’єктивно та включити їх в історію Гоголевого життя[300]. Не дивина, що, живучи за кордоном, Гоголь міг давати волю різноманітним крамольним ідеям, від яких він утримувався в Росії. Російський уряд завжди намагався контролювати закордонні подорожі своїх громадян саме через можливість контакту з ідеями та людьми, що протистояли правлячій російській ідеології. І російські мандрівники зазвичай були схильні до підваження цієї ідеології, саме перебуваючи за кордоном. Окрім того, зовсім не виключено, що вийшовши з фази українського націоналізму, проявленого в його «Вечорах на хуторі» та історичних текстах, Гоголь міг висловлювати ті самі почуття сміливіше у вільнішій інтелектуальній атмосфері Західної Європи. Жодних антиросійських підтекстів у гоголівському листуванні та прозі не засвідчено. З огляду на політичні реалії в Росії видається цілком природним, що Гоголь намагався цей аспект свого перебування за кордоном приховати. Контакти з польськими політичними вигнанцями, які боролися проти Росії в Листопадовому повстанні 1831 року та продовжували лобістську політику в Західній Європі проти анексії своєї країни, навряд чи можна вважати тими новинами, про які варто повідомляти видатним російським націоналістам, які були його ангелами-охоронцями та джерелами фінансової підтримки (я маю на увазі таких людей, як Плєтньов, Жуковський, Сєрґєй Аксаков, Поґодін).

Перший важливий контакт Гоголя з польськими емігрантами відбувся 1837 року в Парижі. Гоголь зупинився у квартирі Юзефа-Богдана Залєського, польсько-українського поета з Правобережної України, котрий брав участь у Листопадовому повстанні та котрому Гоголь згодом залишив записку, написану абсолютно плинною розмовною українською. Він підписав її українською версією свого імені — Микола Гоголь (ПСС 11, 88). Значно пізніше, у 1859 році, Залєський написав листа польському публіцистові й історику Францішеку Духінському, в якому він докладно описав участь Гоголя у зібраннях 1837 року. Василь Гришко аналізував цей лист і зв’язки Гоголя з польською громадою, представивши вагомий аргумент на користь достовірності свідчення Залєського. Залєський пише: «Звісна річ, здебільшого ми розмовляли про росіян, які були йому так само осоружні, як і нам. Питання їхнього фінського походження часто було темою нашої дискусії. Гоголь рішуче підтвердив її з усією своєю українською щирістю». Гоголь, як відомо, написав статтю, в якій порівняв різні слов’янські народнопісенні традиції і стверджував, що російська традиція — «похмура, дика і часто людожерська» — була аномальною, а відтак підтверджувала теорію фінського, неслов’янського походження росіян (я б додала, що зв’язок між росіянами та фінами з’являється також у «Погляді на створення Малоросії»). Залєський цікавився, чи цю статтю можна знайти в посмертному збірнику гоголівських творів, і висловив жаль щодо втрати «багатьох колоритних анекдотів і жартів про росіян, які міг знати лише Гоголь і тільки він був здатен розповісти їх із такою неповторною дотепністю». Польський поет Адам Міцкевич, який відвідував ці зібрання, згодом використав приклад людожерської російської пісні у своїх лекціях про слов’янські літератури в Колеж-де-Франс. Ці пісні також з’являються у збірнику Кірєєвського, для якого Гоголь подарував кілька зразків[301]. У листі пропонується погляд на участь Гоголя в українсько-польських контактах у контексті їхнього спільного протистояння росіянам.

Перебування 1837 року в Парижі привело Гоголя досить близько до Міцкевича. Друг дитинства Гоголя, який був із ним у Парижі, Данилевський, стверджує, що Гоголь запізнився з відправленням до Рима, не бажаючи розлучатися з Міцкевичем і Залєським. Тогочасні ідеї Міцкевича, як зазначає Гришко, були зосереджені навколо політичної та морально-релігійної ідеї «слов’янського союзу на основі польської політичної концепції демократичної свободи та християнського братства — на противагу до російської автократичної влади та поклонінню їй під виглядом православ’я»[302]. У 1835—1836 роках, повідомляє Гришко, Міцкевич брав участь у формуванні руху «змартвихвстанців» (воскресенців), до якого входили Залєський, а також Петро Семененко та Гієронім Кайсєвич, колишні учасники Листопадового повстання з України, котрі згодом у Римі намагалися залучити Гоголя до своєї справи. Ідеологія слов’янського союзу змартвихвстанців мала виразний антиросійський ухил: слідом за Міцкевичем, вони вважали Росію гнобителькою народів. Було б необачністю припустити, що Гоголь поділяв їхню ідеологію, однак свідчення Залєського, в поєднанні з непрямими доказами, зібраними Гришком, переконливо показують, що Гоголь і його польські друзі підготували спільне підґрунтя та що Гоголь охоче приєднався до них у їхніх антиросійських настроях.

Дружба Гоголя з Міцкевичем тривала й після їхньої паризької зустрічі в 1837 році. Восени 1838 року Гоголь часто відвідує польського поета в Женеві, а наступного літа приїздить до Міцкевича в Карлсруе[303]. Він попросив Данилевського привезти йому з Парижа «дивовижний» новий твір — «Пана Тадеуша» (1834), національний епос Міцкевича, який прославив боротьбу поляків за незалежність і їхнє приєднання до походу Наполеона на Росію (ПСС 11, 133, 152). 1839 року Гоголь просив Шевирєва міцно обійняти Міцкевича, якщо той побачить його в Парижі (ПСС 11, 233). 1844 року Смірнова, яка захоплено описує Гоголю паризькі лекції Міцкевича про слов’янські літератури, згадує: вона привезла Гоголеві, який замовляв книги Міцкевича, копію п’єси польського поета «Дзяди», яку важко назвати проросійським твором[304].

Ще один збірник документів, які стосуються контактів Гоголя з поляками, походить від двох священиків-змартвихвстанців, котрих Гоголь зустрів у римському салоні княгині Волконської — росіянки, що перейшла в католицизм. Семененко та Кайсєвич залишили запис їхніх розмов із Гоголем у своїх щоденниках і в листуванні зі своїм очільником, опублікованому в 1893 році. Згідно з їхніми свідченнями, Гоголь обговорював із ними різноманітні «слов’янські справи», а також сучасну польську літературу, про яку він дуже добре відгукувався. Вони сподівалися навернути його в католицизм і вважали, що могли би переконати його в цій ідеї[305].

Схоже, певний час Гоголь насправді загравав із католицизмом: він стверджував, що Рим — єдине підхоже місце для молитви, читав католицькі теологічні трактати, наголошував на важливості святкування Великодня у соборі Святого Петра і, здається, був загалом перейнятий атмосферою католицьких церков — так само, як і Андрій у «Тарасі Бульбі» (ПСС 11, 96, 140; ПСС 12, 278). Однак, вочевидь, він ніколи всерйоз не замислювався над наверненням. Коли такі чутки досягли його матері, він заперечив їх, стверджуючи — неймовірно для автора «Тараса Бульби» — що православ’я та католицизм є, по суті, тим самим, тому немає сенсу змінювати одну релігію на іншу (ПСС 11, 118—119). В. В. Вєрєсаєв міг мати рацію, що Гоголь потурав двом священикам, щоб справити приємність своїй хазяйці, княгині Волконській[306].

Однак, за листами Кайсєвича та Семененка, Гоголь також різко висловлювався щодо Росії. Це неможливо трактувати як намагання сподобатися княгині, оскільки вона сама була росіянкою. В одному листі йдеться про таке: «Ми дуже мило поговорили з Гоголем. Дивина: він сказав, що Москва — це різка, якою батько карає дитину, а потім ламає її! І чимало інших обнадійливих речей (він сказав]». З приводу російської нації Гоголь постійно висловлював таку думку: «Він дуже добре бачить, що немає цементу для об’єднання цієї аморфної монструозної будівлі [nieksztaltowne gmaszysko]. Влада пригнічує згори, а всередині немає духу»[307]. Незважаючи на те, що це свідчення може бути перебільшеним або Гоголь, можливо, загострив свою критику Росії, аби бути співзвучним із поглядами своїх співрозмовників, дуже ймовірно, що він насправді висловлював такі ідеї. Хоч я ніколи не бачила згадок про це, друг Гоголя, художник Алєксандр Іванов цитує його у схожий спосіб: «Росіяни в біді! Гоголь каже, що росіяни позбавлені природою основи, на якій можна безпечно будувати»[308]. Існує також непрямий доказ у творчості Гоголя. Як я показала у третьому розділі, Гоголь насправді вважав, що російський народ зупинився у своєму розвитку внаслідок реформ Петра Першого, і в багатьох місцях вказував на брак стрижневої ідентичності. Національні особливості росіян у «Мертвих душах» складаються здебільшого з недоліків. «Тарас Бульба» у версії 1842 року стикається якраз із проблемою російської нації як «аморфної маси», намагаючись надати їй форми та духу, які Гоголь будує на українському матеріалі. Оскільки листи двох польсько-українських змартвихвстанців, як і лист Залєського, були частиною приватного листування, навіть Вєрєсаєв визнає, що немає жодних підстав підозрювати, що вони сфабриковані або відверто брехливі[309].

Ще один загадковий зв’язок із поляками спливає на поверхню в середині 1840-х років у Римі. Між кінцем жовтня 1845 року й початком травня 1846 року Гоголь зупинився у триповерхових апартаментах на Віа-де-ля-Кроче, 81 (нині Страда-де-ля-Кроче; ПСС 12, 536, 540). Будинок належав родині Понятовських (назва його була Palazzo Poniatowski), що, як і більшість інших поляків, із якими Гоголь мав зв’язки за кордоном, були політичними вигнанцями після Листопадового повстання. Понятовський і решта польських біженців, котрі там мешкали (Занєвський і Потоцький) в той час були залучені до конспіративної діяльності на користь визволення Польщі[310]. Італійські джерела, до яких я зверталась, подають дуже уривчасті відомості про ці постаті (вони навіть опускають їхні імена, які, беручи до уваги популярність їхніх прізвищ, важко ідентифікувати). Та сама ситуація з польськими історіями так званої Великої еміграції. Ці твори схильні зосереджуватись на паризькій еміграційній громаді, а не на менш численній та активній римській. На жаль, характер і масштаби Гоголевих контактів із мешканцями Palazzo Poniatowski, будучи надзвичайно інтригуючими, залишаються невідомими.

Остання, на перший погляд недоречна біографічна подробиця з польською темою стосується гаданої участі Гоголя у скандалі, викликаному публікацією алегорії графині Ростопчіної «Примусовий шлюб» (Насильный брак)[311]. Ростопчіна стверджувала, що подала свій текст до Северной пчелы за підказкою Гоголя. Його публікація у грудні 1846 року викликала скандал. У вірші рицар-барон звинувачує свою дружину в тому, що вона його не кохає, на що та відповідає, що він не може вимагати кохання, оскільки одружився з нею проти її волі, перетворивши її на свою невільницю. Те, що здавалося натяком на широко відомі проблеми графині у шлюбі, тепер було сприйнято як алегорію на насильницьку анексію Польщі Росією. Цензор і критик Алєксандр Нікітєнко зазначає у своєму щоденнику: «Тепер з’ясовується, що барон — це Росія, а взята силоміць дружина — це Польща. Вірш чудово відтворює ці взаємини і, оскільки він дуже вдалий, всі його запам’ятають»[312]. Цар пригрозив закрити журнал Булґаріна, розпочалося широкомасштабне розслідування. Ростопчіній було заборонено мешкати в Санкт-Петербурзі.

Графиня стверджує, що прочитала цього вірша Гоголеві в Римі, й він заразив її ідеєю опублікувати його: «Вони його не зрозуміють і опублікують. Присягаюся своїм життям!». Коли вона запротестувала, що навіть дитина б його зрозуміла, Гоголь наполягав: «Кажу вам, вони не зрозуміють! Не бійтесь і висилайте його! Ви не знаєте, наскільки нерозумна наша цензура, але я розумію. Висилайте його!»[313] Навіщо Гоголь заохочував публікацію цього політично некоректного вірша в час, коли він голосно заявив про свою російськість і вірність урядовій політиці? Луїс Педротті вважає, що мотивом Гоголя була помста Булґаріну за негативні рецензії. Однак досить скоро, у «Вибраних місцях», Гоголь погодиться з булґарінською критикою своєї творчості, і навіть раніше він з усією серйозністю порекомендував його рецензії матері. У кожному разі, він, здавалося, ніколи не мав образ на Булґаріна.

Педротті також пропонує ще один сюжет, хоч і не доводить його до кінця. Він нагадує нам, що сам Гоголь поринав «у щось на кшталт загадкової криптографії», яка ледь маскувала його антиросійську сатиру. Педротті запитує: «Як нам інтерпретувати наміри автора, котрий творить величну тройку-Русь наприкінці першої частини „Мертвих душ“, екіпаж, перед яким усі країни стоять обабіч, даючи їй дорогу, тоді як всередині цього тріумфального екіпажу сидить князь пошлости, посередності, вульгарності та матеріалізму — сам Чічіков?»[314] Базуючись на спостереженнях Педротті, що узгоджуються з моїм аналізом «Мертвих душ», я б завершила трьома пунктами. По-перше, Гоголь, можливо, запропонував архіконсервативний і вірнопідданий журнал, тому що в ньому було найімовірніше розмістити крамольну поезію. Цензор міг виявити слабшу пильність до текстів, поданих в орган такого спрямування. По-друге, Гоголь міг вважати зміст вірша конгеніальним і гідним розповсюдження. Хоча його власні твори й не були політичними алегоріями, у них контрабандним шляхом було пронесено чимало антиросійських настроїв, тоді як він сам завжди публічно заявляв лише про найкращі наміри. Його власна країна, Україна, також перебувала у взаєминах із Росією, які навряд чи нагадували гармонійний шлюб рівних. По-третє, Гоголь розкошував грою з ухилянням від цензури й сам проносив контрабандою політично небезпечний зміст, замаскований під вірнопідданість або наївність. Зрештою, він мав необережність представити російській публіці під виглядом патріотичного чину, можливо, найбільш невтішну анатомію російськості («Мертві душі»). Після того, як московські цензори заборонили його роман, він мав нахабність шукати царського заступництва (ПСС 12, 27) і звернутися до русской души Уварова, який, безумовно, оцінить гоголівський дар… своей отчизне (ПСС 12, 39—41; це звернення так ніколи й не знайшло свого адресата). Коли Гоголь сказав Ростопчіній, що знає про дурість цензури, він підтвердив власні подвиги з ухиляння від червоного олівця. Однак, оскільки замість алегорії Гоголь майстерно використовував іронію та езопову мову, його твори не викликали скандалу в масштабі вірша Ростопчіної, хоч, як свідчать голоси, мовляв, його варто в кайданах відправити до Сибіру, у цьому плані він ходив тонкою гранню.

Зв’язки Гоголя з польськими політичними біженцями та змовниками, його участь у публікації алегорії Ростопчіної та свідчення бесід із Гоголем, залишені Залєським і двома польськими священиками, дають уявлення про Гоголя, що не узгоджуються з усталеним поглядом лояльного письменника та відданого росіянина. Гоголь, як випливає з цих свідчень, є значно більшою мірою пропольським і меншою мірою проросійським, ніж його проза. У той час, як раніші приклади таких «аномальних» біографічних даних можна списати на юнацьке бунтарство, пізніші приклади навряд чи підпадають під таку характеристику. Насправді дивно, що не раніше 1845 або 1846 року знаменитий автор «Мертвих душ», який працював на славу Росії над продовженням роману і який під ту пору виліпив із себе завзятого російського патріота, міг зупинитися в домі польських змовників або заохочувати публікацію алегорій, що ставлять під сумнів право Росії на імперську експансію. Викликає подив, що автор, чия проза здебільшого висміює поляків, зображуючи їх як найбільших ворогів, мав дружні контакти з ними. Їхні свідчення про антиросійські заяви Гоголя примушують замислитись. Здається, що єдиним «стабільним» національним настроєм, якому не суперечить ні його проза, ні біографічні дані, була його любов до України. Те саме неможливо сказати про його ставлення до росіян або поляків, які здаються змінними настільки, що Гоголь почувався вільним регулювати їх, залежно від характеру його актуального піар-проекту.