«Ревізор» та його публіка

«Ревізор» та його публіка

Свідченням того, наскільки інтенсивно Росія потребувала національної самооцінки, є те, що ця сучасна соціальна сатира, жанр, який навряд чи може задовольнити патріотичну гордість, став розглядатися в термінах національної ікони. Зокрема, українськість автора викликала почуття незахищеності перед зображенням у такий некомпліментарний спосіб, і, здається, саме це лежить в основі численних звинувачень у наклепництві[230]. Однак те, що вважалося національним образом Росії в «Ревізорі», зачепило і критиків, і шанувальників п’єси. В цілому театральна реакція була досить добра: глядачі енергійно аплодували і викликали автора на сцену (проте він не погодився вийти)[231]. Втім, п’єса залишила чимало незручностей. У спогадах Павла Анненкова про прем’єру згадується про наростання обурення серед глядачів і поступове затихання сміху. Він стверджує, що п’єса вважалася «неможливою, наклепницькою та фарсовою» — ця характеристика збігається з багатьма іншими свідченнями[232]. Дехто вважав цю п’єсу підривною і дивувався, чому уряд сприяв комедії, яка так демонстративно висміяла його. Князь Вяземський глузливо наводив приклади критики п’єси: «Как будто есть такой город в России». «Как не представить хоть одного честного, порядочного человека? Будто их нет в России?»[233]. Філіпіка Ф. Ф. Віґєля пропонує цікавий зразок реакції, що ґрунтується лише на почутому. Не бачивши самої п’єси, Віґєль написав:

…но столько о ней слышал, что могу сказать, что издали она мне воняла. Автор выдумал какую-то Россию и в ней какой-то городок, в который свалил он все мерзости, которые изредка на поверхности настоящей России находились: столько накопил он плутней, подлостей, невежества! Я, который жил и служил в провинциях, смело называю это клеветой в пяти действиях. А наша-то чернь хохочет, а нашим-то боярам и любо; все эти праздные трутни, которые далее Петербурга и Москвы Россию не знают, которые готовы смешивать с грязью и нас, мелких дворян, и чиновников, и всю нашу администрацию, они в восторге оттого, что приобретают новое право презирать свое отчество и, указывая на сцену, говорить: вот ваша Россия! Безумцы! Я знаю г. автора — это юная Россия, во всей ее наглости и цинизме[234].

Гоголівська клевета в пяти действиях, як багато хто думав, явила зловісно спотворений образ Росії і нахабний напад на уряд.

За іронією долі, вищі ешелони цього уряду були цілком задоволені комедією. Сам цар був присутній на петербурзькій прем’єрі і, як повідомляється, від душі сміявся, а згодом подарував авторові перстень ціною у 800 рублів. Недавнє архівне дослідження підтвердило попередню гіпотезу про те, що Ніколай Перший, після звернення Жуковського, прочитав комедію в рукописі та зіграв важливу роль у її надзвичайно швидкому проходженні через цензуру[235]. Прибуття реального ревізора у фіналі п’єси, проголошене жандармом, швидше за все забезпечило прихильність царя. Оскільки Ніколай Перший створив жандармський корпус як форму політичної поліції під його безпосереднім контролем, поява жандарма у п’єсі Гоголя було знаком того, що законний порядок, гарантією якого є сам цар, буде відновлено. Жандарм у п’єсі Гоголя задуманий настільки реальним, що він навіть не з’являється серед дійових осіб[236].

Російській публіці було важче осягнути непривабливий образ російської дійсності в «Ревізорі». Редактори найпопулярніших журналів — Библиотека для чтения і Северная пчела — наводили різноманітні аргументи, спрямовані на те, щоб відмовити комедії бути утвердженням національної характеристики Росії. Осіп Сєнковський стверджував, що дрібні адміністративні порушення у провінційних містах характерні для всіх часів і народів, тому «Ревізор» не можна вважати представленням картини, притаманної виключно Росії[237]. Фаддєй Булґарін вважав, що Гоголь надзвичайно перебільшив свій негативний образ Росії. Він нарікає, що Содом і Гоморра в порівнянні з гоголівським маленьким містечком, як троянда в порівнянні з будяком. Усім гоголівським персонажам бракує людських якостей, за винятком здатності говорити, яку вони також зводять до нісенітниці. Всі міські чиновники зображені шахраями та дурнями; вони відкрито крадуть і беруть хабарі. Він глузує: «Викапаний образ Сандвічевих островів у часи капітана Кука!»[238].

Найбільш несподіваним аспектом рецепції цієї комедії була спроба приписати світ, показаний у «Ревізорі», до неросійської етнічної сфери. Медіа-магнати винахідливо стверджували, що в комедії зображено не російське, а українське або білоруське місто. Сєнковський знайшов доказ у таких, начебто неросійських особливостях, як манера поводження дружини міського голови з чоловіками. У другому пункті своєї рецензії Булґарін вважав Україну або Білорусь більш відповідними за Сандвічеві острови:

«Автор витягнув поміщиків з Малоросії. Це справжнє малоросійське або білоруське дрібне дворянство в усій своїй красі! Таких дворян, з такими звичаями і такими манерами, не існує у великоруських землях. Загалом автор «Ревізора» бажаючи зобразити [мале] російське місто… зобразив малоросійське або білоруське місто. Його купці — не росіяни, а просто євреї. Жіноче кокетство також не російське. Сам міський голова не міг мати таку волю у великоруському містечку… Одне слово… не було чого зводити наклепи на Росію».

Для того, щоб вивести Росію з-під наклепів, уміщених у гоголівській комедії, Сєнковський і Булґарін виводять її сюжет в Україну або Білорусь. Заради прилаштування негативної репрезентації, ці регіони дещо відокремлюються від решти Росії; однак не настільки, щоб Росія могла не отримати вигоди від їхньої близькості. Для цих критиків Гоголь — не тільки претензійний реаліст російського життя, а й більшою мірою реаліст життя українського та білоруського. Булґарін наполягає, що Росія позбавлена порушень, про які він нагадує своїм читачам, як і Сєнковський, для якого такі порушення існують усюди — схоже, включно з Росією. Перед «засланням» «Ревізора» в Україну Булґарін також витісняє її в інший часовий вимір, вважаючи, що застарілі образи Гоголя стосуються радше попереднього століття, ніж нинішнього. У той момент, коли матеріал «Ревізора» приписується неросійським регіонам, комедія раптово стає дуже достовірним образом соціальної реальності. Іронія в тому, що якраз тоді, коли Гоголь перетворився на російського письменника, а українськість його творів, якою вона була у «Вечорах на хуторі», нівелювалась, дехто прагнув силоміць приписати її текстові, який жодним чином не виявив своєї належності до України.

Спроба відокремити комедію від Росії та перенести її, наче незугарне вбрання, на тіло України, знайшла своїх продовжувачів у XX столітті. Вчений зламу століть Сємьон Вєнґєров, приміром, стверджує, що враження, які поклали початок і «Ревізорові», і «Мертвим душам», ґрунтувалися на гоголівському досвіді провінційної України, а не Росії[239]. Вєнґєров засновує свій аргумент не на внутрішній природі цих описів і їхній відповідності до українських реалій, а на біографічних свідченнях, які насправді показують обмежену обізнаність Гоголя в російському житті. Для Вєнґєрова можливість того, що Гоголь міг прикласти свої українські спостереження до комедії про Росію, зводить її нанівець як факт, що стосується російської культури. Віддаючи перевагу істині над репрезентацією, факту над образом, він відкидає те, що в п’єсі не згадується про Україну.

У той час, як Вєнґєров приписує свідому нечесність Гоголеві, інший тогочасний рецензент Северной пчелы вважав, що авторові просто бракує контролю над його матеріалом і уявою. Він вважає гоголівські описи України чудовими, але зазначає, що «в момент, коли Гоголь ступає на російський ґрунт, ця чарівність зникає». Він стверджує, що Гоголь може ніколи не позбутися своєї українськості, навіть коли «є очевидною відсутність особливого бажання зображати малоросів». У «Ревізорі» Гоголь мимоволі населяє українцями те, що намагається представити як російську комедію[240]. За іронією, на сторінках того самого журналу кілька місяців перед цим Булґарін був помічений радше у протилежній критичній тенденції з русифікації Гоголя, ніж в обмеженні його до українськості.

Обігрування «української карти» було популярною стратегією серед тих, хто прагнув нівелювати гоголівський критичний образ Росії. Рецензуючи друге видання п’єси в 1841 році, Ніколай Полєвой у Русском вестнике також намагався обмежити Гоголя до ролі українця, а отже, провінційного і незначного автора. Полєвой пише: Его участок — добродушная шутка, малороссийский жарт… отдельный и самобытный, хотя также заключающийся в свойствах малороссиян[241]. Ті читачі Полєвого, котрі пам’ятали його рецензію на другий том «Вечорів на хуторі біля Диканьки», усвідомлювали, що під українським гумором і самобутністю Полєвой має на увазі щось набагато гірше за їхні російські відповідники. Полєвой припускає, що Гоголь учинив нерозумно, покинувши українське поетичне середовище, й аналізує «Ревізора» як фарс, гротескне спотворення та нудний анекдот.

Поет і критик князь Вязємський влаштував повномасштабний захист цієї п’єси в Современнике. Він висміює деякі претензії, мовляв, автор повинен запропонувати, як він це називає, «статистично» перевірені образи, та критикує тих, хто шукає в комедії образ національної гідності. Він упевнений, що люди на кшталт гоголівських персонажів насправді існують у Росії, і йому байдуже, де автор знайшов їхніх прототипів — на берегах Волги, Дніпра або Двіни. Згадка про головні річки Росії, України та Білорусі свідчить про полеміку Вязємського з тезами Булґаріна та Сєнковського про неросійське місце дії цієї комедії. Вязємський повідомляє, що схожий випадок насправді трапився з людиною, яку він знав (найімовірніше, Пушкіним: ПСС, 525—526), і сталося це не в такому вже й віддаленому місці. Надлишок того, що Вязємський називає патриотической щекотливостью, обмежує мистецтво, особливо комедію та сатиру, що за своєю природою повідомляє народові радше про недоліки, ніж про чесноти. Національне почуття не повинне захищати злочинців, які заслуговують на покарання. Вязємський відкидає звинувачення в тому, що в гоголівській п’єсі не зображено жодної мудрої людини: мудрими є автор разом із урядом, який дозволяє талановитому авторові використовувати сміх для соціально значущих цілей. Вязємський визначає «Ревізора» як національну комедію та включає її в число чотирьох найкращих російських комедій, коли-небудь написаних.

Московський успіх п’єси приніс Гоголеві нових захисників. Надєждін і Бєлінський похвалили п’єсу в Молве, не переймаючись мірою її достовірності або підозрами в наклепництві. На їхню думку, гоголівська п’єса явила самобутній російський театр, і це було найважливішим. П’єса була міцно вкорінена в життя російського суспільства та втілила його в оригінальній художній формі. Бєлінський похвалив її за те, що вона чудесним чином була позбавлена іноземних манер або жартів, які десятиліттями переслідували російську комедію (ССБел 1, 510—511). Надєждін, побічно натякаючи на двох недоброзичливців цієї комедії, на думку яких Гоголь зобразив українську або білоруську дійсність, наголошував на російськості п’єси, назвавши її «російською, всеросійською п’єсою, що виникла не з наслідування, а з власного, можливо, гіркого, почуття автора»[242].

В. П. Андросов у Московском наблюдателе також поставив твір Гоголя серед найбільших здобутків сучасної російської літератури[243]. Він стверджував, що сучасна комедія — високий жанр, що має на меті виявляти недоліки людини, які розквітли через її становище в суспільстві. Хоча в гоголівській комедії не явлено жодної зовнішньої реальності, вона, проте, насправді містить глибшу внутрішню істину в тому, що схоплює соціальні звичаї через переконливих персонажів і ситуації.

Хоча політичний вимір рецепції цієї п’єси не спливав у пресі, він був одним із найважливіших аспектів її неофіційного сприйняття. Передруковуючи свою рецензію у своєму зібранні творів, Вязємський додає до неї запис від 1876 року, у якому йдеться про те, що чимало людей розглядали «Ревізора» як политический брандс-кугель (палаючу бомбу) з тайным умыслом[244]. На їхню думку, у виборі Гоголем маленького міста було приховано напад, що метил выше, у підвалини російської держави. Дехто вітав таку критику; інші її засуджували, вважаючи автора опасным бунтовщиком. Хоча Вязємський вважає саму можливість політичного виміру цієї п’єси чистою нісенітницею: він, схоже, був достатньо поширений для спростування з його боку після чотирьох десятиліть із дня прем’єри. Відомий російський інтелектуал-емігрант Алєксандр Герцен також підтверджує існування цього виміру в рецепції[245].

Зіставлення гоголівської комедії з реальним російським життям — це найпалкіше обговорюване питання — займало уми як шанувальників п’єси, так і її критиків. Втім, дехто намагався уникнути цієї проблеми як вирішального критерію і стверджував, що п’єса не про реальність або про щось специфічно російське. Що досить дивно, якраз Бєлінський і породив цю традицію. Докладний аналіз цієї п’єси, який він пообіцяв у своїй замітці в Молве, ніколи й не був утілений, але щось дуже схоже з’явилось у його статті від 1840 року про комедію Ґрібоєдова «Горе з розуму» (Горе от ума, 1833). Ця стаття є аномальною, якщо брати до уваги пізніший підхід до Гоголя як найбільшого реаліста російського життя. Тут Бєлінський звертає увагу на надзвичайну достовірність у гоголівському зображенні життя загалом — а не російського життя. Він розкриває глибоку психологічну правду в гоголівських персонажах, і там, де потрібно в гоголівському тексті, імпровізує мисленнєві процеси або частини життєвих історій, таких, як дитинство міського голови, майже науково виводячи її з власних характеристик Гоголя. У цій статті поняття німецької ідеалістичної філософії набувають загрозливих розмірів. Бєлінський віддає гоголівську комедію на муки своїм напівперетравленим поняттям — таким, як внутрішня й зовнішня, суб’єктивна й об’єктивна реальність і абсолют. Більше ні слова про Росію, Петербург або маленьке місто. Тепер блискучий твір Гоголя являє собою самодостатній естетичний універсум, де виражено «відмову від життя, ідею ілюзорності», які геній Гоголя наділяє «об’єктивною реальністю». У ньому зображено «порожнечу, заповнену активністю незначних пристрастей та дріб’язкового егоїзму». Міський голова покараний привидом, персоніфікованим Хлєстаковим, і чекає іншого покарання від «реальності» (це Бєлінський визначає згодом, незважаючи на явну суперечність, як «ланцюг привидів»; ССБел 2, 212—214). Безтілесний, ефемерний ревізор Бєлінського робить будь-який зв’язок із соціальною реальністю Росії вторинним і майже розчиняє п’єсу в небутті.

Виривання гоголівської п’єси з російської реальності набуло популярності у XX столітті. Поет і вчений Вячеслав Іванов стверджував, що місце дії Гоголя являє собою парадигматичне комедійне місто Аристофана й змальовує соціальний мікрокосм, що «символічно дорівнює будь-якому суспільному союзу»[246]. Владімір Набоков вважав сміховинною ідею того, що він колись влучно перейменував на The Government Spector (державний привид. — Прим. перекл.), яку було сприйнято як «сатиру на справжнє життя в Росії». Далекий від будь-якої соціальної реальності та «ідей» — Набоков розглядав усі твори Гоголя виключно як мовний феномен — він розуміє «Ревізора» як «поезію в дії», тобто «таємниці ірраціонального, що пізнаються за допомогою раціонального мовлення»[247]. Поезія в дії, місто Аристофана, ілюзорність — усі ці ймовірні підходи до гоголівської творчості поділяють значущу в культурному плані тенденцію до відокремлення гоголівської п’єси від російської реальності або, навпаки, до звільнення Росії від її образу. Ці інтерпретації, здається, мали на меті довести, що гоголівська п’єса не про Росію, оскільки вони показували, що вона — це «поезія в дії» і так далі. Хоч і будучи набагато менш грубими за спробу Булґаріна виштовхнути цей образ за межі кордонів Великого російського народу, ці підходи також свідчать про те, як Гоголь зумів змусити своїх співвітчизників почуватись незручно.

Хоча п’єсу загалом було прийнято добре, Гоголь був збентежений критикою і здивований своєю неспроможністю контролювати публічний дискурс навколо своєї творчості. Він був вражений тим, що замість самоаналізу та покаяння спровокував обурення й образу; його візії миттєвого всезагального морального переродження Росії пішли за димом. У нього сформувалося переконання, що всі або неправильно зрозуміли його твір, або виступали проти нього — і ніщо не могло звільнити його від цього переконання. Озлоблений пророк, спаплюжений своїми співвітчизниками, Гоголь виїхав з Росії у червні 1836 року до Західної Європи, стверджуючи, що сучасний письменник-сатирик повинен триматися від своєї країни на віддалі (ПСС 11, 40—41). Він навіть не спромігся переглянути московську постановку своєї комедії.

У першому великому зіткненні з російською аудиторією Гоголь сприйняв критику важко та відхилив похвалу як незначну. Його друг-історик намагався розважити його:

Говорят, ты сердишься на толки (по поводу «Ревизора»). Ну, как тебе, братец, не стыдно! Ведь ты сам делаешься комическим лицом. Представь себе, автор хочет укусить людей не в бровь, а прямо в глаз. Он попадает в цель. Люди щурятся, отворачиваются, бранятся и, разумеется, кричат: «Да! Нас таких нет!» Так ты должен бы радоваться, ибо видишь, что достиг цели. Каких доказательств яснее истины в комедии! А ты сердишься?! Ну, не смешон ли ты?[248]

Гоголь відповів, що роздратування тих, хто впізнав себе у персонажах, не турбує його. Він стурбований рецепцією освічених класів і державних чиновників, які сприйняли його твір як небезпечний для політичного ладу і перетворили його на бунтівника: Сказать о плуте, что он плут, считается у них подрывом государственной машины (ПСС 11, 45). Гоголь виглядає наляканим інтерпретаційним потенціалом п’єси, особливо політичним, що може завдати шкоди його репутації. Він стверджує, що «Ревізор» не підриває державну машину, не виходить за межі шести провінційних чиновників і не стосується петербурзького суспільства. Звісна річ, п’єса, сказати б, зробила все це, незважаючи на протести Гоголя. Набоков був правий, захоплюючись гоголівською практикою спотворення сенсу власних творів або насичення їх сторонніми значеннями через тривалий час після їхнього написання. На думку Набокова, у Гоголя могли бути побоювання, що полеміка викличе відмову двору від підтримки або що цензори стануть більш пильними та обструкціоністськими[249]. Однак важливо додати, що заяви про наклеп мали бути особливо незручними для нього, оскільки якраз тоді він з українського письменника перетворювався на російського і прагнув визнання в цій новій ролі.

Гоголева відповідь на прояви критики мала міститися у його власному дискурсі. Він повторював, аналізував її та боровся з нею в серії приміток і пояснювальних текстів, що мали на меті з’ясування постфактум, а іноді й нещире перевизначення сенсу п’єси. По суті, ці супровідні тексти були реакцією Гоголя на його критиків та спробою примиритися зі своєю аудиторією. Однак бажання Гоголя досягти цього примирення мало межі. Хоч він і продовжував ревізію своєї п’єси протягом наступних шістнадцяти років, але так суттєво й не змінив її. Ба більше, він врешті-решт одним махом парирував усі напади, додавши до п’єси лаконічний епіграф у своєму зібранні творів 1842 року: На зеркало неча пенять, коли рожа крива.

Пояснювальні тексти до «Ревізора» менш запальні й більш переконливі. Один із них з’явився разом із комедією у зібранні творів 1842 року. Розпочатий одразу ж після прем’єри «Театральний роз’їзд після постановки нової комедії» являє собою драматичну сцену за участі глядачів, що обмінюються думками про комедію, яку вони щойно проглянули («Ревізора», хоч він і не згадується). Деякі персонажі у сцені називають нову комедію отвратительная насмешка над Россиею і непрямими нападками на владу, яка повинна вислати автора до Сибіру (ПСС 5, 145, 166). Дуже Скромно Одягнений Чоловік, чиновник із провінції, хоч і мусив би найбільше з усіх бути ображеним, захищає комедію від звинувачень у підривній діяльності. Він стверджує, що показуючи неминуче покарання негідників реальним інспектором, п’єса підсилює віру в уряд. Він наполягає на різниці між владою та її негідними поважними представниками. Хоч комедія і не посилює національну гордість Росії, він аплодує й авторові, і владі, яка дозволила її постановку, таким чином перегукуючись із висновком Вязємського (ПСС 5, 146—147).

Високопоставлений петербурзький сановник, Пан А, вражений правотою Скромно Одягненого Чоловіка з провінції, пропонує взяти його під своє крило. Чоловік відмовляється, посилаючись на свій обов’язок — здійснювати службу в провінції, що, як показується в комедії, міг використати чесний посадовець. Пройнятий благоговінням Пан А впадає в патетичний настрій: Да хранит тебя бог, наша малознаемая нами Россия! В глуши, в забытом углу твоем, скрывается подобный перл, и, вероятно, он не один. Они, как искры золотой руды, рассыпаны среди грубых и темных ее гранитов (ПСС 5, 149). У цьому прикладі показано, що Гоголь використовує «Театральний роз’їзд» як форму контролю над шкодою, завданою після «Ревізора». Критикований за відсутність позитивного персонажу у своїй комедії, Гоголь створює його в цій драматизованій дискусії з приводу п’єси і вкладає сяйливу похвалу його чеснотам у вуста петербурзького вельможі, щоб звернути на це увагу.

Гоголь спростовує звинувачення з приводу браку достовірності його комедії — не всі люди в Росії аж настільки корумповані — за допомогою іншого персонажа, який вважає, що п’єса являє собою ідеал, а не реальність — фронтиспис (можливий відгомін Бєлінського). У ньому автор збирає з усієї Росії исключения из правды, заблуждения и злоупотребления з метою викликати у своєї аудиторії огиду до всього низького (ПСС 5, 160). Істинна любов до вітчизни, стверджує інший персонаж, полягає у виявленні зла, а не приховуванні його (ПСС 5, 151). «Театральний роз’їзд» також посилається на ідею, що в комедії відображається становище неросійської провінції імперії або якоїсь далекої напівміфічної місцевості. Один персонаж, повторюючи насмішку Булґаріна про Сандвічеві острови, — стверджує, що тільки на Чукотському півострові (у північному Сибіру) могли трапитися такі речі. Інший шкодує, що автор витягнув на сцену своїх бабушек да тетушек (вочевидь, з України, беручи до уваги походження автора). Гоголь не удостоює ці звинувачення контраргументами. Однак згадка у п’єсі про те, що хоч три роки скачи, до іншої держави не доїдеш, досить рішуче ставить її за межі України та Білорусі.

Персонаж Автора слухає всі ці розмови й наприкінці пропонує свою власну думку. У фінальному монолозі Автора Гоголь влаштовує дискурсивне примирення зі своєю аудиторією. Автор починає з лестощів (стратегія Рудого Панька): Счастье комику, который родился среди нации, где общество еще не слилось в одну недвижную массу… где что человек, то и мненье… Какое разнообразие в этих мнениях, и как везде блеснул этот твердый, ясный русский ум! (ПСС 5, 168). Проте Автор шкодує, що ясний російський розум не сприйняв одного позитивного персонажа його комедії — сміху. Повторюючи Андросова, Автор стверджує, що комедія може мати таку ж високу мету, як і трагедія. Він відкидає спроби принизити його комедію як просту химерну казку. Гоголь боронить своє право комедійного автора бути сприйнятим як автор серйозний.

Гоголь бере свою репліку від іншого рецензента, Бєлінського, у тексті, опублікованому лише посмертно — «Попереднє повідомлення для тих, хто хотів би зіграти „Ревізора“ як слід» (Предуведомление для тех, которые пожелали бы сыграть как следует «Ревизора»; ПСС 4, 112—120). Він використовує стратегію психологізму й універсалізації Бєлінського для того, щоб затушувати політичні аспекти п’єси. Радячи не ставити комедію як карикатуру, Гоголь намагається в «Повідомленні» заокруглити психологію своїх персонажів, пропонуючи людську глибину та мотивацію, яких спочатку п’єса уникала. Він перетворює їх на негідників — радше жалюгідних, аніж комічних. Він реінтерпретує своїх персонажів радше просто як втілення різних ідей, аніж приклади реальних людських типів. Отже, Хлєстаков, відповідно до «Повідомлення», являє собою пустую светскую ветренность, которая несет человека во все стороны поверх всего (ПСС 4, 118).

Гоголь продовжує нейтралізацію політики своєї п’єси в іншій драматизованій дискусії про неї, написаній 1846 року. В ній зображено акторів одразу ж після спектаклю. Гоголь мав намір включити цей текст у четверте видання п’єси, що ніколи не матеріалізувалося через фіаско його «Вибраних місць із листування з друзями» (текст з’явився лише посмертно, у 1856 році). У «Розв’язці „Ревізора“» (ПСС 4, 121—133) Гоголь за допомогою Першого Комічного Актора пропонує «ключ» до п’єси. Він стверджує, що це місто — не російське, а душевный город. Ревізор, проголошений наприкінці V дії,—ніякий не петербурзький функціонер, а наша проснувшаяся совесть, яка чекає нас у нашій могилі. Чиновники є персоніфікаціями пристрастей. «Розв’язка» мало не спровокувала страйк давнього друга Гоголя і чільного московського актора — Міхаїла Щєпкіна. Щєпкін рішуче відмовився включити її до свого бенефісу «Ревізора» (зібрані від вистави кошти були передані акторові-пенсіонеру). Він сказав що полюбив «Ревізора» і грав його персонажів, як живих людей, а не абстрактні пристрасті. Після виходу на пенсію Щєпкін написав у листі, що Гоголь може тепер сміливо поміняти їх на кого йому завгодно, «навіть кіз», але навіть тоді він просив Гоголя залишити їх такими, якими вони були[250].

Вєнґєров мав рацію у тому, що Гоголь, здається, єдиний у світовій літературі письменник, який вступав у такі запеклі лобові зіткнення з власними творами[251]. Гоголь, вочевидь, був вражений тим, що можна було б описати як автоімунну реакцію на свої власні твори, хоча політика, поза сумнівом, зіграла роль у її провокуванні. Його боротьба з «Ревізором» позначена постійними реінтерпретаціями значень твору для зменшення шкоди російській національній гордості. Ця боротьба досягла свого піку приблизно 1846 року, коли було запропоновано, але не втілено четверте видання комедії, у яке Гоголь планував включити «Розв’язку». Він мав намір пожертвувати доходи від цього видання на потреби бідних чиновників низького рангу, за чий рахунок він розважав своїх читачів у «Петербурзьких повістях» і «Ревізорі». Хоча «Розв’язка» прагнула заспокоїти їдку соціальну сатиру Гоголя, благодійна пожертва від четвертого видання комедії була покликана полегшити в дуже матеріальний спосіб передбачувану соціальну шкоду, якої могла завдати постановка цієї п’єси (Гоголь також не помилявся в тому, що ці люди були надзвичайно низькооплачуваними). Ці дві акції разом показують міру, до якої Гоголь став розглядати свою комедію як гріх, що потребує спокути.

У той час, як у «Попередньому повідомленні для тих, хто хотів би зіграти „Ревізора“ як слід» Гоголь намагається відвернути політику від своєї комедії за допомогою психології, у «Розв’язці» він звертається за посередництвом до християнської есхатології. Крім того, він прагне представити горезвісну комедію радше як націоналістично конструктивний, аніж шкідливий феномен. Ховаючись за заключною промовою Першого Актора, Гоголь уточнює свій попередній аргумент про високу мету сміху, називаючи його бичем для боротьби з пристрастями, що збивають людину зі шляху. Перший Актор-Гоголь закликає своїх співвітчизників, яким колись здалася неприємною відома фраза міського голови, спрямована до публіки: Что смеетесь? Над собой смеетесь! (ПСС 4, 94; цей рядок було включено до п’єси лише у виданні 1842 року), прийняти це як запрошення: Гордо ему скажем: «Да, над собой смеемся, потоку что слышим благородную русскую нашу породу, потому что слышим приказанье высшее быть лучшими других!» (ПСС 4, 132). Перший Актор-Гоголь благає своїх російських співвітчизників повірити у його любов до Росії й оцінити його комедійний твір як гідну службу на користь народові:

Соотечественники! Ведь у меня в жилах тоже русская кровь, как и у вас. Смотрите: я плачу! Комический актер, я прежде смешил вас, теперь я плачу. Дайте мне почувствовать, что и мое поприще так же честно, как и всякого из вас, что я так же служу земле своей, как и все вы служите, что не пустой я какой-нибудь скоморох, созданный для потехи пустых людей, но честный чиновник великого божьего государства и возбудил в вас смех, — не тот беспутный… но смех, родившийся от любви к человеку. Дружно докажем всему свету, что в русской земле всё, что ни есть, от мала до велика, стремится служить тому же, кому всё должно служить что ни есть на всей земле, несется туда же (взглянувши наверх) к верху! к верховной вечной красоте! (ПСС 4, 132—133).

Один із найдивніших прикладів гоголівської риторики, цей фрагмент перетворює християнський космос на ідеал державної бюрократії, великое божье государство з комедіантом у ролі чиновника, який служить верховной красе (слово верховный зазвичай не асоціюється з «красою»). Усе це призначене для облагородження водночас і Гоголя, і його комедії. Вочевидь, неспроможний визначити Росію в етнічних або культурних термінах, які він залишив за Україною, Гоголь осягнув її як відмітну своєю релігійністю, що резонувало з його власними тодішніми нахилами. Російська нація, відповідно до цього фрагмента, черпає свою унікальність із того, що є найбільш християнською з усіх християнських спільнот. Гоголь наповнює її універсалістським християнським змістом, пояснюючи специфіку Росії не національною формою її релігії (православ’я), а її долею служити Богові з більшим завзяттям, аніж інші нації.

У «Театральному роз’їзді» Автор, який, вочевидь, персоніфікує Гоголя, натякає у заключному монолозі на свої плани покинути Росію, обіцяючи, втім, принести своїм співвітчизникам позитивне бачення нації: Я удалюсь от вас. Но не думайте, чтобы омрачило мою душу сие тяжелое воспоминание. Нет, оно слетит всё, слетит мрачность в моем очищенном воспоминании, и вы предстанете одной вечно<й> светлой стороной вашего духа. Отлетит в глазах временная и мутная темнота, и предстанет предо мной в одном только блеске и гордой чистоте своей Россия (ПСС 5, 390). Гоголь, вочевидь, посилався на роботу над «Мертвими душами», якими він намагався врятувати свій патріотичний образ, що постраждав через «Ревізора». Однак публікуючи «Театральний роз’їзд» 1842 року, він вилучив цей фрагмент. У той момент він, мабуть, усвідомив, що Росія не зуміє постати перед ним у всій чистоті та блиску. Те, що принесли «Мертві душі», було матеріалом «Ревізора», лише косметично підправленим — більшою темрявою, яка просто відмовилась отлетать.