Публічний ляпас: рецепція «Вибраних місць»
Публічний ляпас: рецепція «Вибраних місць»
Гоголь був надзвичайно зацікавлений у сприйнятті «Вибраних місць», беручи до уваги величезні надії, які він плекав на вплив цієї книги. Перед публікацією твору він замовив більшість журналів і попросив своїх друзів повідомити йому про всі відгуки, включно з їхніми власними. На жаль, уже з листів його друзів стало очевидно, що автор «Вибраних місць» не зумів стати національним Месією. Лише незначне число рецензентів позитивно оцінили книгу. Плєтньов побачив у ній не менш ніж начало собственно русской литературы[366], яке поширить славу Росії за її межами. Смірнова назвала книгу сокровищем, що затьмарило всі попередні твори Гоголя. Втім, вона також переказала, що московські друзі Гоголя були незадоволені та звинуватили його в католицизме и формализме[367].
Щодо московських друзів вона мала рацію. Шевирєв сказав Гоголеві, що його книга здалася йому більш католицькою, ніж православною, що він виявився занадто зарозумілим, був неправий стосовно Пушкіна та Карамзіна і не повинен був публічно принижувати Поґодіна (Гоголь відверто напав на Поґодіна у текстах «Про те, що таке слово» і «До короткозорого приятеля» (Близорукому приятелю). Сєрґєй Аксаков вважав повчальну манеру Гоголя недоречною, його зарозумілість — обурливою і висловив жаль із приводу численних помилок і хибних думок, що наочно продемонстрували згубність тривалого перебування Гоголя на морально й інтелектуально нездоровій чужині. Син Аксакова, Константін, який написав пристрасну брошуру про «Мертві душі», схарактеризував «Вибрані місця» одним словом: вранье. Константін відчував, що Гоголь брехав одночасно обом — і самому собі, і своїй аудиторії. Особливо він обурювався презрением до російського народу загалом, що знайшло прояв у «Російському поміщику». У цьому новому шкідливому напрямі він звинуватив тривале перебування Гоголя в католицькому Римі[368].
Гоголь прикував свого колишнього друга Поґодіна до ганебного стовпа[369]. Хоч Гоголь жодного разу й не згадав імені Поґодіна, його особу було визнано загалом. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував в одній статті, немовби Поґодіну для його ж добра потрібна була публичная, данная в виду всех, оплеуха (ПСС 8, 348). Глибоко ображений, Поґодін дав ляпаса Гоголеві у приватному порядку, критикуючи у своїх листах до Гоголя різноманітні ідеї книги й ігноруючи ті, що стосувалися його особисто. Поґодін звинувачував Гоголя в тому, що його християнство — це просто наліт, а не глибока внутрішня релігійна сутність. Наприклад, що Гоголь надзвичайно суб’єктивний у своїй книзі; замість того, щоб підставити другу щоку, Гоголь дає ляпаса. Богородиця, пише Поґодін, не здатна на такі дива, що Гоголь їх сподівається від світської жінки. П’яте Євангеліє не спромоглося б на вплив, що його Гоголь сподівається від перекладу «Одіссеї» Жуковського. Поґодін висміює ідею, що селяни здатні прочитати цю книгу й досягти морального вдосконалення. На його думку. Гоголь не порушив по-справжньому важливих проблем Росії, а його міркування про взаємини поміщика та селянина — вкрай наївні[370]. Поґодін був також роздратований схилянням Гоголя у «Вибраних місцях» перед доктриною офіційної народності. У своєму щоденнику він описує присутність Гоголя у його домі 1848 року саркастичними словами, що перетворюють Гоголя на симулянта на кшталт Попріщіна: Православие и самодержавие у меня в доме: Гоголь служил всенощную, неужели для восшествия на престол?[371]
Окрім критики від своїх друзів, Гоголь отримав публічні ляпаси в періодичних виданнях. «Вибрані місця» зчинили найбільший скандал у бурхливій кар’єрі Гоголя. Однак майже одностайно в рецензіях ледь згадувалися пекучі суспільні питання, які Гоголь порушував у своєму творі. Не лише Гоголь не зумів переконати аудиторію у своїх ідеях; йому також не вдалося — принаймні у пресі — інспірувати дискусії про них. Можливо, цьому на заваді стали цензурні обмеження. Отже, незалежно від збурень, які викликала книга, у російському суспільстві вони не сягнули і друкованої сторінки, а спливли на поверхню майже випадково, оскільки обмін листами Бєлінського з Гоголем відбувався за кордоном і перебував поза службами царської пошти. Оскільки Зальцбруннський лист Бєлінського циркулював Росією неформально в сотнях копій, він, проте, отримав статус публічної заяви.
Майже всі опубліковані рецензії мало не цілковито зосереджували увагу на двох вступних текстах — передмові та заповіті Гоголя, здебільшого ігноруючи решту книги. Зміст гоголівської творчості виявився набагато менш захопливим для аудиторії, ніж психічний стан її автора, який у вступних фрагментах дав найбільше поживи для занепокоєння. Майже в усіх рецензіях було засуджено Гоголеве рішення оприлюднити свій заповіт і безжально його проаналізовано з виявленням ознак авторської ірраціональності, марнославства та можливого психічного розладу. Один із рецензентів підозрював Гоголя в певних туманних розрахунках або малороссийских хитрощах з метою обдурити аудиторію; кілька рецензентів звинуватили Гоголя в католицьких і навіть єзуїтських тенденціях. Повчальний і догматичний тон зустрів майже одностайне засудження. Абсолютно всі критикували Гоголеву відмову від його попередньої літературної творчості. Росія відмовилася від гоголівських пропозицій дидактичних повчань і сказала, що очікувала прози, в чому й полягав його істинний талант. Гоголь міг спробувати відмовитися від своєї літературної творчості, але саме літературної творчості, а не сучасного «Домострою» Росія очікувала від Гоголя[372].
Авторами двох найважливіших опублікованих відповідей, які намагалися захистити деякі аспекти цієї книги, були Степан Шевирєв (у Московите) та князь Вязємський (у Санкт-Петербургских ведомостях). З них двох Шевирєв більш безпосередньо зосередився на націоналістичній філософії Гоголя. На його думку, у попередній творчості Гоголя, особливо в першому томі «Мертвих душ», було зображено темний бік російського життя; тепер він очікував його оптимістичного образу. У своїй рецензії на «Вибрані місця» він наводить гоголівський український «період» і його повісті «Рим» та «Портрет» як доказ того, що Гоголь справді здатен показати красу та благородство. Однак гоголівські зображення росіян, незадоволено відзначає Шевирєв, досі були однобокими та зосереджувалися виключно на їхніх вульгарних і грубих рисах.
На думку Шевирєва, «Вибрані місця» підтверджують, що Гоголь зрозумів велич, властиву російській нації. Насправді Шевирєв стверджує, що розуміння цієї величі лежить в основі гоголівського опису російських недоліків: Гоголь потому так чудно, так художественно, и так искренно, так смело смеется над пошлостями русского человека, что глубоко чует в нем высшую его породу, славное его назначение, присутствие начал, которые должны в нем создать великое благо всему миру[373]. Шевирєв стверджує, що «Вибрані місця» заперечують усіх тих, хто охрестив Гоголя антиросійським українцем, розкриваючи справжню любов автора до Росії. Втім, Шевирєв також проникливо відзначає, що Гоголь хвалить російську націю не за те, чим вона є, а за те, чим вона може стати. Внесок Гоголя полягає у визначенні основних ресурсів та специфіки росіян (Гоголь артикулював їх у тексті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість»), що передбачає їхню майбутню велич як нації.
Попри розуміння Шевирєвим Гоголевої любові до Росії та його спроби розгадати таємниці її національного життя, висновок його рецензії позначений тоном різкого осуду. Він запитує, чому Гоголь не зміг втілити той самий зміст у художньому творі? Чому Собакевичі та Манілови продовжують своє літературне життя, тоді як їхні позитивні відповідники з другого тому «Мертвих душ» згоріли в полум’ї? Безпрецедентно порушуючи журналістський етикет, він грубо ображає Гоголя, переходячи на «ти»:
Но сознайся в том, что ты часто находил самоуслаждение в этом хохоте, через меру заливался своим смехом, в чем мы тебя и прежде попрекали, слишком тешился своим даром смешить других, и забывал иногда о тех глубоких слезах, которые тяготили у тебя на душе и забвение которых отнимало у твоего смеха глубину и силу, и отзывался он тогда чем-то пустым и даже приторным. Отчего же, чуя в себе другую, высшую сторону русского человека, не давал ты ей простора в широких пределах твоей фантазии? Отчего изменял другой, лучшей половине своей мысли? Мы не обвинили бы тебя в этом, если бы ты сам не обвинил себя в этом своими же словами… «Мне хотелось попробовать, говоришь ты, что скажет вообще русский человек, если его попотчуешь его же собственной пошлостью». В искусстве никогда не должно хотеться пробовать; искусство должно быть свободно от всяких преднамерений личности. Стало, ты не всегда смеялся свободно и искренно, по призыву вдохновения? И чем же захотелось тебе попотчевать русского человека? Его же пошлостью? Хорошо потчевание, хорошо гостеприимство художника![374]
Схоже, Шевирєв втрачав терпіння в очікуванні на трансформацію Гоголя, про неминучість якої сам автор оголосив у «Мертвих душах». Здається, критика дратує те, що Гоголь так легко висловив красу та шляхетність у своїх українських творах (які він згадував раніше у статті), тоді як однакова мета створює такі величезні проблеми для автора в його російських творах. Хоча критик схвально сприймає ідеї, висловлені у «Вибраних місцях», він навряд чи вдячний авторові, бо ці ідеї мали бути висловлені в більш піднесених, вартісних і тривалих формах, що є природними для Гоголя та відповідають його талантові — в мистецтві. Гоголівський сміх, який із таким захватом сприймався критиками і Шевирєвим зокрема, тепер починає переслідувати його. Вочевидь, це спричинено якісною відмінністю між доброзичливим сміхом гоголівських українських творів і сатиричним, глузливим сміхом його російських творів. Однак у реакції Шевирєва та інших, більш націоналістично налаштованих росіян, було також і розуміння того, що статус Росії заслуговує чогось більш шляхетного та монументального, ніж сміх, хоч і доброзичливий у своїй основі.
На думку Шевирєва, Гоголь відповідальний за шкідливий вплив на російську культуру, що проявився у формуванні так званої «натуральної школи» — молодих письменників-гіперреалістів, які обожнювали Гоголя та зосереджувались на соціальних проблемах Росії. Шевирєв змальовує цю групу письменників як цинічних і нешанобливих — монструозне дитя Гоголя. Ці письменники відреагували на однобокий образ Росії, обмежений до її тривіальних і потворних аспектів, вирішивши наслідувати їх. Шевирєв стверджує, що навіть Гоголя злякав цей збочений прояв наслідування, й у «Вибраних місцях» він абстрагувався від нього, поспішаючи пояснити своє справжнє бачення Росії: Не чувствуя в себе еще довольно сил, чтобы художественным созданием запечатлеть сознание высшей стороны русского человека, Гоголь хотел по крайней мере дидактически, отрывочно высказать, что он признает эту сторону и в ней полагает настоящую нашу действительность, которая еще не совершилась воочию, но он надеется, что она совершится[375].
Князь Вяземський повторює настрої Шевирєва стосовно розходження Гоголя зі своїми ошуканими послідовниками, а також із критиками-західниками, які проголосили його засновником цієї нової школи. Хоч це ім’я й не було назване, все прямо вказує на Бєлінського. Як і більшість рецензентів, Вяземський, схоже, позитивно налаштований щодо приниження Гоголем свого головного оспівувача. Гоголівська книга була полезною и нужною —і для самого Гоголя як відмова від свого минулого та деяких небажаних асоціацій, і для російської літератури як засудження певної шкідливої тенденції. Вяземський вважає гоголівську щирість у «Вибраних місцях» неудаваною, шануючи Гоголя за те, що він поділився своїми духовними муками з іншими. Він також розуміє, що Гоголь порушив чимало життєво важливих питань сучасного життя суспільства. Однак він не погоджується з багатьма гоголівськими ідеями, особливо у сфері його практичних порад. Наприклад, Вяземський критикує гоголівську статтю про поміщиків і селян як «ідилію», чиї рекомендації навряд чи здатні привести до золотого віку їхніх взаємин[376]. Та при цьому він дорікає тим, хто кине в автора камінь за вираження ідей, з якими вони не погоджуються.
На відміну від Шевирєва, який намагається вкласти Гоголя у слов’янофільський шаблон, Вяземський, схоже, роздратований тим, як різноманітні ідеологічні партії прив’язують Гоголя до власних справ. І західники, і слов’янофіли перекручують гоголівську творчість, але, на думку Вяземського, слов’янофільський культ Гоголя здається найнеймовірнішим із двох:
Что люди, провозглашающие наобум какое-то учение западных начал, искали в Гоголе союзника и оправдателя себя, это еще понятно. Он был для них живописец и обличитель народных недостатков и недугов общественных… Они не понимали Гоголя, но, по крайней мере, так могли в свою пользу перетолковать создания его вымыслов. Но что те, которые отказываются и предохраняют нас от влияния чужеземного, что те, которые хотят, чтобы мы шли к усовершенствованию своим путем, росли и крепли в собственных началах, чтобы те самые радовались картинам Гоголя, это для меня непостижимо. В картинах его, по крайней мере в тех однородных картинах, которые начинаются «Ревизором» и кончаются «Мертвыми душами», — все мрачно и грустно. Он преследует, он за живое задирает не одни наружные и прививные болячки; нет, он проникает вглубь, он выворачивает всю природу, всю душу и не находит ни одного здорового места. Жестокий врач, он растравляет раны, но не придает больному ни бодрости, ни упования. Нет, он приводит к безнадежной скорби, к страшному сознанию[377].
Можливо, це найбільш тверезий опис впливу гоголівської уїдливої сатири на російські національні почуття. Вязємський заперечує можливість творення позитивної націоналістичної філософії на основі гоголівського мистецтва. У гоголівській безжальній анатомії російського життя Вязємський вбачає замість «світлих сторін» (Шевирєв) абсолютно хворий організм (ни одного здорового места). У пізнішій рецензії Вяземський шкодує з приводу гоголівських крайнощів у його погляді на Росію, зазначаючи: Наш свет не рай, но и не ад[378]. Слід відзначити, що у Вяземського і Шевирєва, котрі зазвичай захищали Гоголя від звинувачень у браку патріотизму, зростає нетерпіння та розчарування гоголівськими непривабливими національними образами.
Як і Шевирєв, Вязємський творить дихотомію пошлости, яка панує у попередніх творах Гоголя про бюрократичне середовище Росії, та протилежної тенденції до ширших людських проблем, що проявились у «Вибраних місцях». Попри схвалення цього нового напряму, Вяземський відраджує Гоголя від написання таких книг. «Мертві душі» посилили в російській літературі певні шкідливі тенденції — на кшталт невдоволення, що характерне для молодих письменників, яке слід подолати. Гоголь висловив свою любов до росіян в останньому листуванні, але Вязємський нагадує авторові, що Росія очікує її прояву в літературній формі.
Головний орган західників — Отечественные записки — забракував «Вибрані місця» і, на відміну від Шевирєва та Вязємського, вважав попередню прозу Гоголя найбільшим проявом сучасної російської літератури. Для того, щоб додати виразності, після короткої тристорінкової рецензії на «Вибрані місця» було подано рецензію на книгу ілюстрацій до «Мертвих душ», таким чином применшуючи значення перших. На думку редакторів, гоголівська стаття «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ») доводить, що, попри заяву в передмові, Гоголь навряд чи відмовився від своєї прози[379]. Ображений цією книгою, Бєлінський розкритикував її в Современнике. Він вказав на гоголівські протиріччя і висміяв деякі його ідеї, такі, як завдання Гоголя для світських жінок або його великі сподівання на переклад «Одіссеї» Жуковського. Але в цілому рецензія була радше стримана, беручи до ваги вибуховий темперамент Бєлінського і міру образливої невдячності Гоголя (Я аналізувала коментарі Бєлінського на гоголівські листи про «Мертві душі» в четвертому розділі). Бєлінський зізнався другові, що хоч він і написав її, маючи на увазі цензуру, Нікітєнко все одно скоротив її на третину від початкового розміру, вилучивши з його рецензії чимало уривків із книги Гоголя (ССБел 8, 222—239, 87—688). Це ще раз свідчить про вибухові аспекти гоголівської творчості, навіть у її цензурованій формі, і про факт, що рецензія ледве отримала дозвіл на друк (журналістська цензура була більш суворою, що й пояснює проблеми Бєлінського з цитуванням уже опублікованого тексту). Загалом Гоголь завдав важкого удару своїм шанувальникам із західницького табору та примирився зі своїми критиками з табору консервативного. Булґарін зловтішався своєю перемогою[380].
Хоч Гоголь завжди тримав Бєлінського на відстані, він, вочевидь, пожалкував, що образив його. Він написав Бєлінському, що не мав наміру його ображати, прийнявши критику консервативної преси. Однак він також пожалкував, що гнів засліпив критика книги (ПСС 13, 326—328). Бєлінський відповів знаменитим Зальцбруннським листом, одним із найбільш улюблених російських текстів Леніна у XIX столітті (ПСС 8, 743). Лист отримав статус настільки авторитетного звинувачення «Вибраних місць», що редактори ПСС додали його як невід’ємну частину цього твору — це єдиний із листів, адресованих до Гоголя, що з’являється в цьому виданні. Лише нещодавно російські вчені спромоглися вилучити інвективу Бєлінського на «Вибрані місця» й не дивитися на них крізь його призму[381].
У Зальцбруннському листі Бєлінський стверджує, що радше ідеологічні заперечення, а не особисте озлоблення мотивували його відторгнення гоголівської книги. Він пояснює, що можливість обійти царську поштову цензуру (вони обоє були тоді за кордоном) дозволяє йому вільно висловлюватись. У той час, як твердження слов’янофілів навряд чи були одностайними, як показує реакція Аксакова, вони могли вважати чимало гоголівських ідей співзвучними. Однак Гоголь у «Вибраних місцях» зовсім нічого не міг запропонувати західникам, і гостра критика гоголівської національної філософії Бєлінським це пояснює.
Бєлінський визнає, що сподівання західників на Гоголя як маяк російського поступу виявилися недоречними. Як і чимало інших, Бєлінський вважає хибною гоголівську ідею про характер країни та потребу в його тривалому перебуванні за кордоном. Він запевняє Гоголя: Россия видит свое спасение не в мистицизме, не в аскетизме, не в пиэтизме, а в успехах цивилизации, просвещения, гуманности (ПСС 8, 501). Росії потрібні не проповіді й молитви, а пробудження людської гідності, прав і законів, індивідуальних свобод, прав власності та скасування кріпацтва й тілесних покарань. Бєлінський, мимоволі повторюючи власне гоголівські ідеї, висловлюється проти віртуальних «корпорацій» злодіїв, що діють у своїх сховках всередині державної бюрократії. Перед лицем таких глибоких проблем найвідоміший російський письменник, за словами Бєлінського, является с книгою, в которой во имя Христа и церкви учит варвара-помещика наживать от крестьян больше денег, ругая их «неумытыми рылами»! (ПСС 8, 502). Обурений Бєлінський нападає на Гоголя зі знаменитим епітетами: Проповедник кнута, апостол невежества, поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нравов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над бездною (ПСС 8, 503).
Бєлінський лається з приводу гоголівських жестів у бік офіційної народності. Він попереджає Гоголя, що російська публіка, яку Бєлінський прирівнює до своїх однодумців-лібералів, швидко відмовляється від великих авторів, искренно или неискренно отдающих себя в услужение православию, самодержавию и народности (ПСС 8, 506). На противагу Гоголю Бєлінський вважає, що природні інстинкти російської нації більшою мірою тяжіють радше до атеїзму, ніж до глибокої релігійності. Як інституція російська православна церква завжди служила опорою світської влади, а отже, нерівності й несвободи. Бєлінський зазначає, що російський народ одностайно зневажає православних священиків як розпусних мракобісів, котрі піклуються тільки про свій матеріальний добробут. Він висміює гоголівську доктрину взаємної любові між царем і російським народом: самодержавство може здаватися божественной красотой лише з Гоголевого прекрасного далека, зблизька виглядає зовсім по-іншому. Російська громадськість, стверджує Бєлінський, очікує, що її автори захистять її від мрака самодержавия, православия и народности (ПСС 8, 507). Якщо Гоголь любить Росію, то він має радіти повному провалу своєї книги — з огляду на її явно шкідливе послання. Якщо він бажає повернути прихильність своєї аудиторії, йому слід повернутися до писання прози, яка нагадує його попередні твори.
Гоголь відповів на пристрасний лист Бєлінського дуже спокійно. Він пошкодував з приводу праведного гніву Бєлінського, нагадавши йому, що він не має монополії на істину. Хоча критики й можуть почасти мати рацію, Гоголь повідомляє йому про п’ятдесят інших листів у відповідь на «Вибрані місця», що заперечують ідеї Бєлінського і також почасти мають слушність. Від рецепції свого твору Гоголь засвоїв один урок: він не знає Росії й повинен вирішити цю проблему, повернувшись туди (ПСС 13, 360—361). Наприкінці листа Гоголь бажає Бєлінському всього найкращого.
Однак перша реакція Гоголя на Зальцбруннський лист Бєлінського не була аж настільки стоїчною. Чернетка початкового листа Гоголя до Бєлінського, поруч із роздратованими протестами, більш конкретно стосується ідей Бєлінського (ПСС 13, 435—446). Гоголь звинувачує Бєлінського в есенціалізації європейської цивілізації, яку знаменитий західник хотів взяти за основу сучасної Росії. За словами Гоголя, європейська цивілізація не являє собою жодного органічного, єдиного цілого, а є вибуховою сумішшю протиборчих ідеологічних партій. Гоголь зазначає, що європейці самі більше не впевнені, чим є їхня цивілізація. На закид Бєлінського про те, що перебування Гоголя за кордоном заважає йому пізнати Росію, письменник відповідає, мовляв, Бєлінський, живучи в Санкт-Петербурзі й пишучи свої нікчемні статейки, ще менш компетентний у цьому питанні. Гоголь підтверджує свою віру в релігійність російського народу й засуджує огульний критицизм православного духівництва Бєлінським. На думку Гоголя, погляд Бєлінського на поміщика відгонить XVIII століттям. Гоголь стверджує, що селянам буде значно краще, коли за них відповідатимуть поміщики, а не чиновники, яких Гоголь описує як вічно корумпованих і корисливих п’явок. Він уточнює, що не заперечує масової грамотності, але нині його цікавлять грамотні дрібні чиновники, які чинять так багато лиха та зловживань. Натякаючи на матеріалізм Бєлінського, Гоголь вважає за свій обов’язок говорити про вищі ідеали та цінності й нагадувати своїм читачам про духовні проблеми.
Публікацією «Вибраних місць» Гоголь спромігся образити певною мірою майже всіх і опинився у відчуженому становищі. Його посланню про патріотичні реформи не вдалося підняти його до статусу національного пророка. Питання про щирість його любові до Росії залишається відкритим. Найважливіше, що гоголівська аудиторія рішуче відхилила його звернення до публіцистики і дала зрозуміти, що він здатен заробити її милість лише за допомогою мистецтва.