«Знаю людину…» (Рівнобіжні й перетини)

«Знаю людину…»

(Рівнобіжні й перетини)

Де ти, о чоловіче-чоловіче? Яви мені образ твій і дай почути мені голос твій…

Г. Сковорода (II, 49)

Скажи з Павлом: «Знай людину».

Знайшов я людину.

Г. Сковорода (І, 178)

Здається, єдиним із сучасних йому філософів, до якого Сковорода виявив інтерес, був такий собі Даниїл Майнґард (Мейнгард) із Швайцарії; про нього Сковорода дізнався від М. Ковалинського, котрий познайомився з Майнґардом у Лозанні, гостював у нього вдома, послуговувався його величезною бібліотекою, а також «і багатьма даними від нього» (II, 407). Та й то це, властиво, було не так знання, як чисто емоційне захоплення (характерна риса Сковороди), що виникло під впливом розповіді Ковалинського про начебто дивовижну зовнішню схожість і близькість поглядів лозаннського філософа та українського мисленника. Сковорода настільки ідентифікував себе з Майнґардом, що навіть деякі свої листи підписував його йменням, укладаючи в це вочевидь символічний сенс: «Майнґард», імовірно, асоціювалося в нього з «Mein Garten» — типова для бароко символіка саду…

А назагал Сковорода не дуже цікавився тим, як і чим жила тогочасна філософська та літературна думка, про що думали та сперечалися, що писали й виголошували філософи в Європі, в Петербурзі, на обох берегах Дніпра. Сучасник багатьох видатних мисленників XVIII століття, він практично ні на кого ніде не посилається, нікого не цитує, лишень зрідка у глухих відлуннях можна вловити в його творах інтелектуальні відгомони доби. Мисль Сковороди як філософа й літератора звернена насамперед до давніх авторів і джерел, йому цілком вистачає спілкування з ними, із самим собою, з найближчим довкіллям, людьми, що з ними зводила його мандрівницька доля. Ще менше Сковороду хвилювало, який резонанс його творів поза межами цього довкілля, а вже про думку нащадків він і зовсім не замислювався. Рукописи свої або носив із собою в торбі, або віддавав на збереження Я. Правицькому, або дарував друзям. Ми сьогодні бідкаємося з приводу того, що жодного свого твору Сковорода не побачив надрукованим, але заради істини треба визнати, що не залишилося і жодних свідчень стосовно його спроб чи хоча б наміру віддати що-небудь до друку. Виглядає, його це попросту не цікавило.

Повноцінне життя спадщини Сковороди почалося лишень у наступних століттях, коли опінія поступово усвідомлювала справжнє його значення і місце в історії українського (й не тільки українського) письменства та філософської думки. Нині, з відстані двох століть, стає дедалі очевиднішим, наскільки органічно вписаний Сковорода в інтелектуальний контекст своєї доби і як далеко в майбутнє спрямовані від нього імпульси духовної тяглості.

З’явилася можливість, ба більше, з наукового погляду — доконечність прокреслити деякі рівнобіжні.