Петербурґ — Москва — Європа

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Петербурґ — Москва — Європа

В ніч на 25 листопада 1741 року в казармах Преображенського полку з’явилася цесарівна Єлізавєта. Гренадери зустріли її захоплено — в багатьох з них вона хрестила дітей, до того ж це була дочка Петра, з нею пов’язували надії на звільнення від чужоземних тимчасовців і двірських скоропадьків. Надівши андріївську бинду, цесарівна проголосила, що перебирає командування всіма гвардійськими полками. О 8-й годині ранку був готовий короткий маніфест про вступ на престол…

Григорія Сковороду, перед очима якого за його тоді ще недовге життя пройшло вже п’ять царів (Пьотр І, Єкатєріна І, Пьотр II, Анна Іоанівна, а тепер от Іоан Антонович) двірські пристрасті мало обходили. Він продовжував собі вчитися у Києво-Могилянській академії, у передостанньому, сьомому класі, класі філософії, вивчав давню грецьку, давню єврейську та німецьку мови в Симона Тодорського, справно відвідував лекції з філософії Михайла Козачинського. Життя, проте, склалося так, що події в Петербурзі 25 листопада несподіваним чином зламно вплинули на його долю.

У М. Ковалинського читаємо про це: «Тоді царювала імператриця Єлизавета, любителька музики і Малоросії. Обдарування Сковороди до музики і надзвичайно приємний голос були причиною вибору його до двору у співочу капелу, куди й був він посланий при вступі на престол імператриці» (II, 381).

Вже на початку грудня Сковорода разом з іншими півчими рушає до Петербурґа, а за кілька днів виходить царський указ про те, щоб «щойно привезеним з Малоросії півчим зробити мундир»[104], задля чого наказано взяти в якогось монаха Іларіона реєстр півчих. Є всі підстави припустити, що в цьому реєстрі, поміж інших, було зазначене й ім’я Григорія Сковороди. Адже саме цю групу взято до капели «при вступі на престол» Єлізавєти.

Почався новий етап у житті Григорія, етап, про який не збереглося жодних прямих документальних свідчень, окрім єдиної згадки М. Ковалинського, наведеної вище. Нам залишається, спираючись на ті чи ті опосередковані дані, спробувати бодай фраґментарно відтворити цей період біографії Сковороди або хоча б окремих його моментів[105].

Отже, за примхою долі перетнулися шляхи київського «спудея» і самодержиці всеросійської…

Постає питання: для чого, властиво, знадобився Сковорода цариці?.. А якщо без жартів, то яка назагал державна потреба була в тому, щоб терміновим порядком доставляти півчих з України до Петербурґа?

Ще місяця не минуло після перевороту, а їх уже одягали в мундири, й — уявімо лишень — за цей порівняно короткий час царське розпорядження про набір півчих встигло потрапити за призначенням, були відібрані найобдарованіші молоді люди, які потім подолали відстань у понад півтори тисячі верстов до Петербурґа трактом так званої Малоросійської пошти. Події, як бачимо, розгортаються стрімко. Складається враження, що поповнення двірської капели належало до найнагальніших справ нової імператриці…

Чим можна пояснити цей дивний факт?

На пам’ять спадають слова М. Ковалинського, що Єлізавєта була «любителькою музики і Малоросії». Таку характеристику потверджують свідчення сучасників. Один з них — Якоб фон Штелін, який багато років жив і працював у Росії, в тому числі при дворі Єлізавєти. Цей виходень із Швабії, виписаний за контрактом «для словесних наук та алегоричних винаходів», дослужився в Петербурзі до чину дійсного статського радника і був людиною воістину всюдисущою: читав лекції з риторики, поезії, критики, історії літератури, природничого права, логіки, філософії, активно друкувався в «Санкт-Петербургских ведомостях», очолював Художній департамент Петербурзької Академії наук, Монетний двір, займався гравірувальною справою, завідував каталогізацією імператорської бібліотеки, влаштуванням феєрверків та ілюмінацій. Поза всім іншим, його було приставлено як вихователя до племінника імператриці Петра Карла Ульріха, майбутнього царя Петра III. Я. Штелін полишив записки про розвиток музичного та хореографічного мистецтва в Росії XVIII століття. Ось що читаємо в цих записках: «Бувши ще великою княгинею (княжною? — Ю. Б.), імператриця… відчувала велике задоволення від церковної музики, якої навчилася з юності. У палаці, крім великої двірської капели, недалеко від апартаментів імператриці була ще для щоденних служінь друга маленька капела»[106]. Ця капела була, суттю, не двірською, а радше домашньою, з її півчими Єлізавєта спілкувалася повсякденно, незрідка сама брала участь у репетиціях.

В обох капелах більшість складали українці, що засвідчують матеріали репертуарних збірників «Російський Феатр, або Повне зібрання всіх російських феатральних творів», дослідження з історії російського театру П. Арапова, М. Лонґінова, інших авторів, те саме потверджує і Я. Штелін. Скромні, хоча повні своєї гідності, надиво артистичні «черкаси», як їх тоді тут називали, стали природною ланкою між любов’ю цесарівни до співу та її інтересом, а згодом симпатією до їхнього пісенного краю, який Я. Штелін порівнює з французьким Провансом.

До того ж Єлізавєта була, властиво, малоросійською поміщицею, володіла на Україні маєтностями, українцями були її духівники — панотець Констанцій та колишній студент Києво-Могилянської академії Федір Дубянський, секретар Петро Мирович, камер-лакей Іван Котляревський[107].

У капелі вперше побачила Єлізавєта й Олексія Розумовського, вчорашнього пастуха з Чернігівщини і майбутнього ґрафа Римської імперії, неофіційного чоловіка цариці. 1731 року полковник Федір Степанович Вишневський (ми ще зустрінемося з ним), проїжджаючи через село Чемер, звернув увагу в церкві на молодого красеня з чудовим голосом і повіз його з собою до Петербурґа, до двірської капели. Тут Олексія Розума помітила цесарівна і забрала його до свого двору, де він був спершу півчим, потім бандуристом, а невдовзі, після заслання камер-пажа Алєксєя Шубіна, став — уже як Розумовський — найближчою для цесарівни людиною… Коли Єлізавєта, перш ніж наважитися на переворот, таємно зібрала «найменший консиліум» з числа кавалерів свого двору, саме Розумовський, висловлюючи думку всіх присутніх, сказав: «Ця річ не потребує заскніння, але безперешкодної дії…»[108]. І жеребок було кинуто.

Цікаво, що, крім Розумовського, з п’ятьох членів «найменшого консиліуму» ще двоє мали стосунок до капели — двірський півчий Я. Шубський і вчитель музики К. Шварц. Останній супроводжував Єлізавєту, коли вона на чолі гренадерської роти їхала брати під арешт «сестрицю» Анну Леопольдівну та її сина, малолітнього імператора Іоана Антоновича. Так з волі історії доля двірської капели тісно переплелася з великою політикою.

Отут якраз і повернімося до питання про причини такого термінового виклику українських півчих до столиці.

Вступити на престол — то ще половина справи, треба було сісти на ньому міцно й надовго. А задля цього необхідно насамперед усунути ворогів і сміливіше обіпертися на друзів, чим Єлізавєта зайнялася невідкладно. Тих, від кого вона потерпала ще цесарівною, з дня на день очікуючи насильницького постригу в черниці, — Остермана, Мініха, Левенвольда, Менґдена, Ґоловкіна, було засуджено до смертної кари, яку лише в останню хвилину замінили на заслання. Натомість ті, на кого нинішні засуджені ще вчора дивилися зверхньо, «кавалери» Єлізавєти, були ущедрені ласкою. Вже 30 листопада брати Шувалови, Воронцов і, звичайно ж, Олексій Розумовський стали дійсними камергерами. Лейб-медик Іоган-Германн Лєсток, що йому цесарівна довіряла свої дражливі справи, невдовзі став ґрафом. Ґренадерську роту Преображенського полку, яка відіграла вирішальну роль у перевороті 25 листопада, було перетворено у Лейб-компанію, причім сама Єлізавєта прийняла звання капітана, а Воронцова та Розумовського призначено поручниками Лейб-компанії з чином ґенерал-поручників. Солдати роти недворянського походження зараховані були в потомственні дворяни, їм подаровано маєтності. Сержанти стали полковниками, офіцери — ґенералами.

Але попереду була ще одна, чи не кульмінаційна акція — коронація, яка мала остаточно потвердити право Єлізавєти на престол. Коронація повинна була стати тріумфальним масовим дійством, яке справило би невідверненне емоційне враження на підданих, і під цим оглядом хорову капелу ніщо не могло замінити. Ось чому зміцнення її, поповнення свіжими силами могло розглядатися і таки розглядалося новою царицею як один з першочергових заходів, спрямованих на утвердження її влади. Не забувши у метушні й колотнечі перших днів царювання дати розпорядження про терміновий набір нових півчих і привезення їх до Петербурґа, Єлізавєта вчинила не просто як «любителька музики», а передовсім як далекоглядний і прагматичний політик.

25 квітня 1742 року капела блискуче виконала призначену їй роль. В Успенському соборі московського Кремля велично пролунало «Многая літа» на честь імператриці Єлізавєти Петровни. Поміж півчими був Григорій Сковорода.

Але перед тим він кілька місяців провів у Петербурзі, у так званому старому Зимовому палаці, де розташувалася капела.

Стрімким був перехід від зелених дніпровських круч, теплого київського повітря, що дихало давниною, від академічних лекцій та бібліотечної тиші, Аристотелевої філософії і богослов’я на багнистий берег Нєви, в тумани і сльоту, гамір і веремію чужого міста, столиці імперії. І все-таки Григорій не почувався самотнім. Навколо було багато земляків, часто-густо лунала рідна мова.

Муз?ки й співаки з України вже раніше середини XVII століття починають з’являтися в Москві, при дворі царя Міхаїла Фьодоровича, ласкаво приймає їх і «тишайший» Алєксєй Міхайлович, а за царським прикладом і численні знані люди того часу, зосібна боярин Фьодор Ртіщев. 1651 року до Москви приїздить київський півчий Олександр Васильєв, слідом — ще одинадцять півчих. Особливо опікується «южнорусским» співом патріарх Никін, що викликає невдоволення і нарікання його супротивників, прихильників старовини. Підтримка Никоном «світського», «голосоломного» багатоголосного, або партесного, співу, який прийшов з Києва, пізніше ввійшло до реєстру найгостріших звинувачень, висунутих проти патріарха. Проте й у церковній, і в світській практиці «київський спів» дістає чимдалі більше поширення[109].

У петербурзькій двірській капелі українці, як уже говорилося, посідають головне місце. Налагоджується їхній систематичний набір. 1738 року в Глухові спеціально для підготовки півчих і музикантів створюється перша в Російській імперії дитяча музично-хорова школа на 20 чоловік. Окрім співу, діти вчилися грі на скрипці, гуслях, бандурі. 10 кращих учнів щороку відпроваджувалося до Петербурґа, до двірського хору та оркестру. В Глухівській школі навчалися знані музичні діячі, в тому числі Дмитро Бортнянський, майбутній директор двірської капели, і Максим Березовський, згодом академік Болонської академії, про якого Я. Штелін каже як про музиканта, що відзначається «видатним хистом, смаком і мистецтвом композиції»[110].

Ні Бортнянського, ні Березовського Сковорода не міг знати, їхня діяльність належить до пізнішого періоду. А от знаменитого бандуриста Григорія Любистка він напевно бачив і чув. Г. Любисток потрапив до Петербурґа ще за царювання Анни Йоанівни, прожив при дворі майже двадцять років і був одпущений на батьківщину 1749 року, маючи чин полковника.

Полковником був і Марко Полторацький, виходень із села Сосниця на Чернігівщині, який спочатку співав у капелі, а потім став її директором. Назагал капела перебувала при дворі в привілейованому становищі. Навіть рядові півчі, якщо вони прослужили тут протягом довгих літ, при звільненні за старістю або хворобою діставали чини і довічну пенсію. Їхні родини, які залишалися на Україні, за спеціальним указом гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата всевладного фаворита, звільнялося від податків, солдатських постоїв та обов’язкової служби. Півчі були непогано забезпечені. Так, дорослі отримували на рік від 100 до 200 рублів, на 15 рублів хліба, муки й вівса, мали житло, одяг, дрова, свічки[111].

Одяг у півчих був добротний, пишно вбираний, а для свят навіть багатий — малинові однострої з єдвабними ґудзиками. Щоправда, то була все-таки казенна уніформа, та нічого не вдієш, того вимагав двірський етикет, і важко припустити, щоб півчі імператорського хору, подібно до бандуристів, яких тоді модно було тримати у мостивих домах, «ходили… в довгому й легкому українському одязі, схожому на польські жупани…»[112]. Тут мемуарист, виглядає, щось наплутав.

Поготів так не одягалися ті із земляків Сковороди, хто доскочив при дворі високого становища. Наприклад, камер-фур’єр Гнат Полтавцев ходив, як і годиться, у білих панчохах, розшитій золотом камізелі й пудрованій перуці. Григорій ледь пізнавав у величному й пишному царедворцеві свого односельця, ба й родича по лінії матері, чи то дядька, а чи брата у перших. Це була людина з іншого світу, від якого Сковорода був такий же далекий, як рідні їм обом Чорнухи від Петербурґа…

А власний його світ був у ті роки обмежений самою капелою. Замкнений мікросвіт, який жив згідно зі встановленим регламентом, підпорядкованим вимогам і примхам двору. Церква, репетиції, концерти, царські урочистості й бенкети, де треба було розважати підпилих вельмож, знову церква, знову репетиції… Не залишалося ні вільного часу, ані сил. Щоправда, А. Ніженець висловила припущення, що юнака «могла зацікавити бібліотека Петровської академії. Тут були твори античних авторів, були також видання Декарта, Локка, Бекона, Пуфендорфа і навіть Спінози»[113]. Та це лише припущення, не більше.

Єдине, про що можна говорити з чималою певністю, — це знайомство Сковороди з тодішнім музичним і театральним життям столиці. Й знову ж таки завдяки капелі.

Справа в тому, що із заступленням на царство Єлізавєти в діяльності капели, яка раніше призначалася виїмково для церковних відправ, помітно посилилося світське начало. Опріч участі у щоденній богослужбі, капела постійно по неділях, великих святах, за різних урочистостях починає давати концерти. До її репертуару, поряд з музикою православного канону, входять твори Баха, Генделя, Пелестріні, Перґолезі.

І того замало. Капела виходить на оперну сцену. «Приводом до цього, — згадує у своїх записках Я. Штелін, — стала така обставина. Для коронації імператриці Єлізавєти 1742 року в Москві поза іншими розвагами призначалася чудова опера „Clemenza di Tito“ („Милосердя Тита“, музика Йогана Адольфа Гассе, лібретто Пьєтро Метастазіо. — Ю. Б.). Мені було доручено розпорядну частину, складання для цієї видатної події відповідного прологу… і назагал піклування про оперу». І далі: «В два хори цієї опери… вперше були введені імператорські двірські церковні півчі, кількістю близько п’ятдесяти, і опера з такою масою пречудових сильних голосів отримала такий хор, який нелегко зустріти де-небудь в Європі»[114].

Мемуарист не вповні точний, відносячи постановку опери «Милосердя Тита» до числа «інших розваг». Цій акції надавалося осібне значення в контексті коронаційних урочистостей і ширше — тодішньої політичної ситуації. І сама опера, й осібно замовлений Я. Штеліну «відповідний» пролог під красномовною назвою «Росія, по печалі знову втішена» покликані були прославити милосердя і справедливість нової імператриці, провістити, що з її вступом на престол настав золотий вік. Недарма Єлізавєта особисто стежила за підготовкою вистави, пильно вдавалася в усі деталі, була присутня на одній з репетицій.

Між іншим, поміж персонажами написаного Я. Шетліном прологу фігурувала «Рутенія» (Україна) зі своїми двома синами. Поза сумнівом, суть прозорої алегорії була більш ніж очевидною для всіх, хто з острахом і заздрістю спостерігав за карколомним кар’єрним злетом братів Розумовських. Оперу «Милосердя Тита» подивилися українські депутати — лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб та Андрій Горленко, які в січні 1742 року приїхали, щоб поздоровити імператрицю, і протягом кількох місяців весело бавили час у Петербурзі та Москві (Я. Маркович, розповідаючи в своєму щоденнику про вечірки в О. Розумовського, неодноразово щиро зізнається: «и подпияхом»).

Опера «Милосердя Тита» тричі пройшла, і то з великим успіхом, у Москві, в спеціально побудованому на березі Яузи дерев’яному театрі на п’ять тисяч глядачів, а потім кілька разів у Петербурзі.

Висновок про участь Сковороди в цій виставі, а можливо, й у здійсненій невдовзі постановці опери «Селевк», яку написав двірський композитор і капельмейстер Франческо Арайя, логічно випливає з того факту, що Григорій співав саме в цей час у капелі й, природно, виходив разом з нею на кін.

Л. Махновець, однак, не обмежується такою логікою. Він зробив спробу віднайти додаткові арґументи, і, треба сказати, не безуспішно. Біограф звернув увагу на ті місця в творах Сковороди, які можуть бути витлумачені як відгомін особистих вражень автора, що стосуються якраз періоду його перебування у двірській капелі. Справді, навряд чи випадковим є посилання в трактаті «Вступні двері до християнської добронравності» на оперу, яку, підкреслює Сковорода зі знанням справи, слід сприймати за законами жанрової умовності, задовольняючись «тим, що очам твоїм бачиться», і не намагаючись зазирнути «за ширми і за хребет театру» (І, 145). Те саме стосується і діалогу «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», де оперу згадується поряд з книгою і піснею (І, 440). Цілком конкретну (дарма що опосередковану) біографічну прив’язку має згадка в тому ж діалозі імені кесаря Тита (римський імператор Тит Флавій Веспасіан [39–81 pp.]) (І, 420), а слова про «премилосердну утробу Тита» в трактаті «Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)» (II, 10), сприймаються як прямий відгомін московсько-петербурзьких спогадів. Інтерес під цим оглядом являє також «Fabulo de Tantalo» («Фабула про Тантала»), де зустрічаємо ім’я Далольо — Доменіко Даль-Ольо, придворного віолончеліста й композитора Єлізавєти, котрий написав, за свідченням Я. Штеліна, музику до його прологу. До речі, Сковорода назагал часто й охоче вживає театральні ремінісценції. То він, переповідаючи Степанові Тев’яшову свої враження від прочитаного твору Цицерона «Про старість», вибудовує розгорнуту метафору, порівнюючи римську добу з театром (II, 184). То в листі до не відомого нам Василя Максимовича, пославшись на те, що «мудрі люди життя людське уподобили комедіальним ігриськам», підкріплює свій розмисел про покликання людини («спорідненість») прикладом театру, комедії, театральної машкари (II, 344–345). То сам у розмові з Є. О. Щербиніним уподобляє світ театру, а людей — акторам (II, 400). Подібні порівняння не є рідкістю й у філософських його працях.

Либонь, участь у репетиціях і потім у прем’єрі опери «Милосердя Тита» слід віднести до найбільш яскравих московських вражень Сковороди, яке залишилося в пам’яті на довгі роки. Про інші його враження чи можливі зустрічі не дає судити відсутність будь-яких вірогідних фактів, хоча прожив у Москві Сковорода разом з капелою кілька місяців, до кінця 1742 року. Земляків і, ймовірно, знайомих тут у нього було чимало, особливо в Слов’яно-греко-латинській академії, де більшість викладачів були вихованцями «Могилянки»[115]. Так, префект Московської академії Йоан Козлович іще нещодавно викладав у Києві риторику; саме цьому Козловичу, який згодом став єпископом Переяславським, Сковорода присвятить знайому нам пісню 26-ту з «Саду божественних пісень». Проповідником Московської академії був Павло Конюшкевич, у якого Сковорода вчився колись у класі піїтики, а піїтику тут викладав Федір (у чернецтві Теофан) Чарнуцький, односелець Григорія. Чи мав Сковорода контакти з ним і з іншими краянами — сказати важко. Є підстави припустити, що при дворі, де минала більша частина життя півчих, Сковорода міг бачити Симона Тодорського, в якого в Київській академії вивчав мови. С. Тодорський як знавець німецької був запрошений для підготовки до переходу в православ’я наступника престолу Петра Карла Ульріха, котрий згодом перетворився у Петра Фьодоровича — Петра III.

Послуги С. Тодорського знову було зажадано через два роки. Тепер уже нареченій Петра Фьодоровича, принцесі Ангальт-Цербстській Софії Фредеріці Авґусті, треба було допомогти стати Єкатєріною Алєксєєвною. Вчитель мав досвід, учениця — неабиякі здібності, й 28 червня 1744 року майбутня Єкатєріна II доволі жваво, нехай і з акцентом (що зберігся на все життя), вимовила «Символ віри». Наступного дня в Успенському соборі відбулися її заручини з Петром Фьодоровичем. У цій надзвичай пишній церемонії («свахою» була сама Єлізавєта), а також у грандіозному бенкеті брала участь двірська капела й разом з нею, поза сумнівом, Сковорода.

Для нього це було прощання з Москвою. Сковорода повернеться сюди ще раз через багато років, 1755-го. В Петербурзі ж йому більше не випало побувати…

А тепер шлях лежав на Київ.

Наприкінці липня 1744 року імператриця і «все довкілля двора» від’їхали в подорож на Україну, її давно готував О. Розумовський і з нетерпінням чекали ті, хто плекав надії на відновлення гетьманства, скасованого Анною Йоанівною. Виїхав туди і Сковорода, щоправда, чомусь не зразу — чи йому особисто щось перешкодило, чи то для всієї капели спочатку не знайшлося місця в царському почті, що складався «всього лишень» з 230 чоловік. У кожному разі, М. Ковалинський зазначає, що Сковорода прибув до Києва «при поверненні двора в Санкт-Петербурґ» (II, 382), тобто в самому кінці подорожі.

Втім, цілком можливо, що Сковорода все ж таки встиг стати свідком театралізованої вистави, якою Києво-Могилянська академія зустріла імператрицю, коли та її відвідала. Студенти, не відпущені з такої нагоди на вакації, зображали античних богів, історичних героїв, міфологічних тварин. Виконувалося канти, читалося вірші, спеціально написані до цього дня М. Козачинським. «При допомозі машин, частково виписаних, частково й власного винайдення, вчинено було різні дивні явища…»[116]. Висока гістя лишилася вдоволеною.

Щодо Сковороди, то він давно вже втомився від цієї мішури. Його думки були спрямовані на одне: вирватися з капели, повернутися до академії. Чи то не обійшлося без допомоги впливового родича Гната Полтавцева, чи іншими правдами-неправдами, але тут, у Києві, Сковорода таки домігся свого. Він, пише М. Ковалинський, «отримав звільнення з чином придворного уставника, залишився в Києві і знову почав учитися» (II, 382).

Чин придворного уставника промовляє сам за себе. Передовсім він свідчить, що за два з половиною роки Сковорода повною мірою виявив свій музичний хист і посів у капелі одне з провідних місць. Адже уставник — це дириґент (старший на криласі, за означенням В. Даля), людина, яка досконало знає устав церковної відправи й відає всім порядком співу, тобто, суттю, здійснює повсякденне керівництво хором. Якщо взяти до уваги, що йдеться про капелу такого високого класу, то чин уставника означає багато.

На цей час припадають і перші композиторські студії Сковороди.

Ось що пише про цей бік його діяльності біограф: «Улюбленим, але не головним його заняттям була музика, якою він займався для забави й проведення вільного часу. Він створив духовні концерти, поклав на музику деякі псалми, а також вірші, співані під час літургії, музика яких наповнена гармонією простою, але важливою, проникаючою, захоплюючою, зворушливою. Він мав особливу схильність і смак до ахроматичного роду музики. Крім церковної, він склав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейтравері, бандурі й гуслях приємно й зі смаком» (II, 401).

Помітно, що М. Ковалинський розповідає тут про заняття Сковороди музикою, які сам спостерігав, і про твори, які сам чув: інакше сказавши, мовитися, може, про період, який відноситься не раніше, ніж до 60-х років, коли Сковорода познайомився зі своїм майбутнім біографом. Та цілком зрозуміло, що основи музики, зокрема духовної, він мусив засвоїти набагато раніше, під час свого перебування у двірській капелі.

Що нам про це відомо? Дуже й дуже мало.

Вперше в І. Срезнєвського зустрічається згадка про те, що, перебуваючи в капелі, Сковорода «склав голос для духовної пісні „Иже херувимы“». Коментуючи це твердження, Г. Квітка-Основ’яненко додає: «Глас цієї духовної пісні, на ймення придворного, вміщений в обідні, за височайшим велінням надрукованій і розісланій по всіх церквах, для одностайності в церковному співі. Крім цього, Сковорода склав веселий і урочистий глас „Христос Воскрес“ і канон Великодня „Воскресіння день“ та ін., який нині вживається в церквах по всій Росії, замість колишнього смутного ірмолайного гласу, і всюди іменується „Сковородин“»[117].

Міркування І. Срезнєвського та Г. Квітки-Основ’яненка пробував був спростувати Г. Данилевський, однак, як показує Л. Махновець, не надто переконливо.

Тимчасом дослідники звернули увагу на рукописну збірку духовних концертів і відправ, яка зберігалася свого часу в бібліотеці Київського Софійського собору й, за всіма ознаками, належала до середини XVIII століття. У збірці знайдено «Службу на 8 голосів» з означенням імені автора: «Гри», «Грицк», «Грицкова». Музикознавець І. Комарова, аналізуючи музику «Иже херувимы», котра входить до «Грицькової служби», говорить про її гармонійну красу, сміливі, але м’які модуляції, вільне голосоведення, відзначає, що автор досконало володіє поліфонією, контрапунктом. А написано ж цю музику задовго до Бортнянського, Березовського, Веделя![118]

…Та віднині все це залишалося позаду — і «Херувімська», й капела, і марнота марнот двірського життя. Лише у тяжкому сні буде потім бачити Сковорода «палати царські, убори, танці, музиканти, де закохані то підспівували, то в дзеркало дивилися, забігши із зали в кімнату і, знявши маску, лягали на пишні постелі…» (II, 379)[119].

І от він знову в академії. Той самий клас філософії, ті ж лекції М. Козачинського. Сковорода знудився за навчанням, він радий, що може вгризатися в науку, надолужити прогаяний час, але, дивна річ, очікуваного задоволення не відчуває. Надто багато вже він устиг побачити і пізнати, межі навколишнього світу розсунулися, прийшов новий життєвий досвід. Чи можна це назвати розчаруванням? Радше то був інший рівень вимог і запитів розуму, що подорослішав. М. Ковалинський каже про це делікатно, але з певністю: «Коло наук, що викладалися в Києві, видалося йому недостатнім. Він захотів побачити чужі краї» (II, 382).

Якраз у цей момент доля зводить Сковороду з ґенерал-майором Вишневським.

Ім’я Федора Степановича Вишневського нам уже знайоме. Згадаймо: це він 1731 року (на той час іще полковник), проїжджаючи через село Чемер, побачив і почув у церкві Олексія Розумовського (на той час іще Розума) і взяв його з собою до Петербурґа.

Вишневський повертався тоді з Угорщини, звідки привозив вина, що їх вельми полюбляли при дворі.

(Причинки. Угорські вина стали відомі на Московщині досить пізно, значно пізніше, ніж німецькі, французькі, іспанські, не кажучи вже про грецькі, які, до речі, цінував ще князь Олег; найімовірніше, угорські вина завіз до Москви на початку XVII століття Юрій Мнішек, тесть Лже-дмитрія. А до торговельного обороту вони, через труднощі транспортування, потрапили більш ніж через століття. Пьотр І 1714 року відрядив до Угорщини першу торговельну місію, щоб закупити «про наш ужиток» трьохсот кухов тамтешнього вина; місія, втім, не була успішною[120]. Спроби налагодити довіз угорського вина відновлюються 1729 року. До Угорщини їде Федір Вишневський, а через чотири роки він уже очолює спеціально створену Токайську комісію, яка проіснувала до самого кінця XVIII століття, коли домінантне становище у винному імпорті імперії остаточно посіли вина французькі.

Довіз із Угорщини вина був розкішшю дорогою. Пьотр І, наприклад, відряджаючи першу місію, наділив її хутром на 10 тисяч рублів. Анна Йоанівна 1733 року відпустила Вишневському 20 950 рублів. У наступні роки, особливо після створення Токайської комісії, витрати на угорське вино ще збільшилися[121]. З огляду на це, Анна Леопольдівна в період свого короткого правління скасувала Токайську комісію. Інакше вирішила «весела цариця» Єлізавєта, яка тямила смак у радощах життя. Збереглася її власноручна приписка до одного з указів, які відправлялося до Токаю. Детально інструктуючи російських комісарів стосовно того, які саме вина та в якій кількості слід підготувати для відправлення морським шляхом найближчою весною, імператриця з неприхованим нетерпінням, заледве не відчаєм, додає: «А якщо можливо, хоча б три антала [антал дорівнював півкухви. — Ю. Б.] поштою надіслати, що тут така скрута, що ніде відшукати не можна, а я обійтися без оного не можу…»[122]. Токайську комісію було відновлено.)

Навесні 1745 року іменним указом імператриці «нашому генерал-майору Федорові Вишневському» доручалося знову їхати в «Угорську землю для купівлі вина угорського на вживання в домі нашому»[123]. Єлізавєта підтримала проект Вишневського, людини, наскільки можна судити, енергійної, який вирішив цього разу не обмежуватися закупівлею вина, а поставити справу, мовити б, на всю губу. Він мав намір, взявши в оренду землю в околицях Токая, розбити там виноградники, найняти людей і налагодити власне виробництво вина, яке, ясна річ, коштувало б набагато дешевше. Для здійснення цього задуму (який, зауважмо, значною мірою вдався) Вишневському потрібні були розумні й ділові помічники. Шукати таких людей він поїхав з Переяславщини, зі свого родового маєтку, до Києва. Тут йому кимось «був схвально представлений» Сковорода, якого генерал узяв «під покровительство» (II, 382). У вересні вони були вже в Токаї.

Обставини включення Сковороди до Токайської комісії, так само як і його роль у цій комісії, з’ясовані не вповні. Хто саме рекомендував його Вишневському й з якою метою взяв його ґенерал — ми достеменно не знаємо. Навіть свідчення М. Ковалинського, який зазвичай намагається бути скрупульозно точним, цього разу доволі туманне, а де в чому й сумнівне. Він пояснює справу тим, що Вишневський «для тамтешньої греко-руської церкви хотів мати церковників, здатних до служби і співу», й тому взяв із собою Сковороду, який був «відомий знанням музики, голосом, бажанням бути в чужих краях, знанням деяких мов…» (II, 382). Існує, однак, лист Вишневського до імператриці з Токаю, де він просить дозволу відкрити там «маленьку церкву православну східню»[124]. Виходить, що на той момент, коли Сковороду зараховувалося до комісії, ніякої «греко-руської» церкви в Токаї ще не було, думка про її відкриття прийшла до Вишневського вже там, на місці. До того ж священика й дячка для повсякденних потреб він віз із собою з Переяслава[125]. Таким чином, версії, згідно з якими Сковорода буцімто поїхав до Угорщини чи то дячком, а чи півчим, не мають під собою підстав. Переклад як такий був Вишневському так само не потрібен, для цього було спеціально приряджено кур’єра Івана Мейера.

Ймовірнішим видається інший «сюжет». Познайомившись у Києві зі Сковородою, Вишневський відчув до нього інтерес і симпатію, зрозумів, що цей високоосвічений і цікавий до всього «спудей» стане йому в пригоді. Довіру зміцнював і той факт, напевно відомий ґенералові, що молодий чоловік устиг послужити при дворі й відпущений зі служби з пошаною і чином. Приваблювали талант і досвід Сковороди в галузі музики, яку Вишневський, виглядає, любив і розумів. Одне слово, Сковороду, видається, було прийнято на ексклюзивних умовах — як довірену людину, напівсекретаря-напівкомпаньйона при голові місії; не виключена тут і відтінь меценатства.

Таке припущення підживлюється тим, що, як впадає в око, для Сковороди в місії було створено умови найбільшого сприяння, котрі явно не вкладаються в офіційні службові рамці. Справді-бо, Вишневський не тільки дозволяв своєму підлеглому здійснювати тривалі подорожі в різні європейські міста, але навіть допомагав йому в цьому. Подумаймо — чи став би ґенерал так опікуватися рядовим півчим або дячком?

В Європі Сковорода пробув п’ять років. Термін чималий, проте знаємо ми про життя Григорія тих літ менше, ніж про який-небудь інший період.

Наші уявлення можна поділити на три категорії: відомості, припущення і леґенди.

Перші — відомості — дуже бідні. Суттю, єдиним джерелом залишається написаний М. Ковалинським життєпис, з якого дізнаємося, що Сковорода, перебуваючи в місії Вишневського, водночас мав можливість «поїхати з Угорщини до Відня, Офена (Будапешта. — Ю. Б.), Пресбурга (Братислави. — Ю. Б.) й інших навколишніх міст». Далі біограф у загальній формі говорить про те, що під час цих подорожей Сковорода, «цікавлячись з своєї охоти, намагався знайомитися найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями». Володіння мовами «допомогло йому здобути знайомство й приязнь учених, а з ними й нові знання, котрих не мав та й не міг мати у своїй батьківщині» (II, 382). Хто були ці славні в ті часи вчені, чию приязнь здобув Сковорода, і в якому саме напрямку йшло засвоєння ним «нових знань», сказати важко. Не виключено, що він приділяв особливу увагу природничим наукам, зокрема астрономії. На цю думку наштовхують неодноразові посилання у творах Сковороди (пісня 28-а, діалоги «Кільце» та «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», лист до В. М. Земборського від 21 лютого 1779 року) на астрономію, на геліоцентричну теорію Коперника, згадування гіпотез про заселеність Місяця, про супутника Сатурна.

Втім, тут ми вже вступаємо до сфери припущень. До неї належить, приміром, думка деяких учених (П. Попов, Л. Махновець) про ймовірну поїздку Сковороди до Італії, конкретно — до Венеції та Флоренції. Посилаються при цьому на окремі репліки в його творах. Так, у діалозі «Кільце» увагу привертає фраза: «В Італії є звичай молотити волами» (І, 390). А один з персонажів діалогу «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», Афанасій, зізнається, що хотів би бути «людиною високочиновною» і щоб його будинок «був венеціанський, сад флорентійський» (І, 326).

У «Великому універсальному словнику XIX століття» П’єра Ларусса йдеться про те, що Сковорода начебто три роки навчався в Галле у знаного філософа й фізика Християна Вольфа. Цю версію активно підтримав Л. Махновець, вважаючи, що Сковорода поїхав до Галле, наслідуючи Ломоносова, який, навчався у X. Вольфа, а також Тодорського, котрий студіював мови у знаменитому колеґіумі Йогана-Генріха Міхаеліса. Висловлюється думка, що перебування (щоправда, без уточнення терміну) в Галле, тодішньому осередку пієтизму, справило істотний вплив на формування «екзистенційно-кордоцентричної… основи» філософського світогляду Сковороди[126]. Припущення цікаве, проте, на жаль, тільки припущення, жодних потверджень — ні прямих, ані опосередкованих — ми не маємо. Щодо повідомлення у словнику П. Ларусса, то там назагал реальні факти настільки переплетені з очевидними вигадками (наприклад, про якісь виступи Сковороди на захист уніатів, за що він нібито мало не потрапив до в’язниці, і т. ін.), що А. Ковалівський, який свого часу вперше звернув увагу на цю публікацію, схарактеризував її як «леґенду», «дотепний „роман“ про Сковороду»[127].

Леґендою називає А. Ковалівський і висловлену колись Ґ. Гесом де Кальве думку про відвідання Сковородою Рима. Щоправда, Л. Махновець намагається обґрунтувати й цю леґенду. «…Неймовірно, — пише він, — щоб багатий і впливовий генерал-майор Федір Вишневський, улюбленець цариці, що мав знайомих по всіх російських посольствах у Європі, та не їздив, наприклад, до Риму…»[128]. При всьому бажанні подібний арґумент («неймовірно, щоб…») переконливим не назвеш…

У січні 1749 року помер Федір Вишневський. Обставини круто змінилися, без підтримки патрона, без можливості подорожувати, набувати нових знань життя на чужині втрачало сенс. Однак Сковорода, ймовірно, зв’язаний контрактом, залишається у «любій моїй Унгарії» (І, 279) ще майже два роки. Лише в жовтні 1750 року він повертається до Києва.

Попереду були нові мандри, але вже іншого характеру.