Про громадянство, філістерів, натовп

У Євшана й хатян знаходимо цілком ніцшеанський дискурс ненависті до натовпу. Зовсім як у Ніцше, з одного боку стоїть геній, видатна особа, а з іншого — юрба, не здатна зрозуміти чи оцінити генія. В руслі цього дискурсу можна виділити дві головні позиції. По-перше — це портрет громадянства, публіки, натовпу, юрби, «черні» тощо, по-друге — теорія культу.

Теоретики «Української хати», й передовсім Євшан, замість тези про «любов до народу» запропонували іншу: «ненависть до юрби». «…Цей антагонізм вічний. Ніякої гармонії між творцем і юрбою не буває і не може бути»[330], — писав М. Сріблянський. Так було завжди й особливо в «наш» (тобто Сріблянського та ін. — С. П.) «капіталістично-міщанський вік».

Отже, одним з лейтмотивів теоретизувань Євшана є критика громадянства (зокрема галицького громадянства), його і бездуховності, байдужості до мистецтва й страждань генія, пригніченого нерозумінням, конфлікт генія й натовпу і взагалі будь-якого справжнього письменника і натовпу, що тягне тяжкі наслідки для письменника. Якихось десять років тому Вороний приховував свої справжні думки в листах, ретельно пом’якшивши їх у своєму «заклику». Від цих евфемізмів у Євшана не залишилося нічого. Він пише безапеляційно й гостро:

«Галичина збідніла духом так, як тільки можна було збідніти»[331]. «Творців в Галичині не було, були в літературі самі філістери, коли не числити Франка та Яцківа… налитий салом патріот диктував літератам. Літератів властиво не було: писав кожний, кому позволяли тяжкі „обов’язки службові“, і тому в літературі він був Sonntagsreiter’oм і нічим більш. Поет тільки тоді признавався, коли належав до кліки патріотичної, коли був заразом галасливим батьком народу, впрочім, міг гинути з голоду, лишаючи мишам на снідання свої вічні твори»[332].

Громадянство (натовп філістерів), на думку хатян, схильне до творення культів класиків, плекання кумирів, ідолопоклонства. За словами Сріблянського, в культах своїх «пророків» юрба виявляє найбільше хамство й лицемірство. Зразки цього — культ Шевченка, Шашкевича, Федьковича. В одній зі своїх кращих статей «Свято Маркіяна Шашкевича» Євшан аналізує анатомію ідолопоклонства. Він спиняється на такому новому на той час феномені, як культ Шашкевича, що для нього означає культ галицького провінціалізму, і характеризує романтизм Шашкевича та його постать у цілому. На тлі широкої критики народницького романтизму, в якому все було нещирим, модою, Євшан демістифікує образ Шашкевича, зокрема той, який витворив Головацький і який пізніше ліг в основу культу. Євшанові не подобаються сентименталізм, «плаксивий тон» Шашкевича. Він дає свою, об’єктивну характеристику епохи Шашкевича та його ролі. У фіналі Євшан говорить: «Я не знаю, з якої причини дух покійника вводиться в сучасне життя, його ідеали робиться актуальними… Невже ми досі не пішли дальше поза „віру і народність“?»[333]

Загалом розправа з романтизмом була типово модерністичним завданням, яке у свій спосіб пережили всі європейські літератури. (В англо-американській культурі цей перехід здійснили Т. С. Еліот та Езра Павнд.) У руслі критики романтизму написана стаття Євшана «Юрій Федькович в світлі нових матеріалів». Він не боїться назвати все, що писав Федькович з другої половини 60-х років, графоманією й іронізувати над його культом.