Епоха як проблема історіософії

Епоха як проблема історіософії

Аналізові великих світових епох присвячено «Історіософічні етюди» за підписом Віктора Петрова, а також інші, не менш цікаві праці, підписані псевдонімом Віктор Бер: «Наш час, як він є» (журнал «Рідне слово», 1947, ч.8), дві статті з циклу «Засади історії» (газета «Час», 1947, ч. 5, 8), «Проблема епохи» (журнал «Орлик», 1947, ч. 10). Остання з’явилася у відповідь на критичну статтю Б. Крупницького. Історіософські питання порушувалися також у статтях «Сучасний образ світу. Криза класичної фізики», «Засади естетики», «Християнство і сучасність».

Віктор Бер часто згадував про те, що ідея епохи була складовою частиною поглядів неокласиків, до яких він, тобто Петров, належав у старі часи. Згадував він і про лекцію академіка Ф. І. Шмідта, виголошену 1919 р. в Київському Українському науковому товаристві, де підносилася ідея епох або циклів, яка досить відчутно відбилася на формуванні поглядів неокласиків[701]. Ще у 20-х роках Петров поряд з багатьма іншими зазнав сильного впливу ідей Освальда Шпенґлера. Не виключено, що Петров мав нагоду познайомитися і з книжкою Миколи Бердяєва «Кінець Європи», яка з’явилася кількома роками раніше за «Присмерк Європи». Загалом історіософські пошуки та системи Шпенґлера, Бердяєва, Тойнбі, Колінґвуда можна вважати безпосереднім інтелектуальним контекстом для поглядів Петрова-Бера в галузі історіософії та культурфілософії, розвинутих ним уже пізніше, в 40-х роках.

Дмитро Чижевський на основі розуміння епохи, близького до розуміння Петрова-Бера, однак незалежно від нього, в 40-х роках працював над концепцією історії української літератури[702]. У статті «Культурно-Історичні епохи» Чижевський визначив цілий спектр проблем, пов’язаних з цією темою. Зокрема, він підкреслював: «…історичний процес — це не сукупність випадкових рухів в різних напрямках в окремих сферах культури… З нового пункту погляду кожна епоха є цілістю, системою рухів та змін, які мають якийсь спільний напрям; кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій „стиль“…»[703] Крім того, Чижевський у цій невеликій статті вказав на відмінність між оцінкою епохи та її культурним змістом, на те, що зміст часу ширший за хронологічний час, запропонував культурно-історичну періодизацію й критикував «історизм» у суспільних науках.

Інтерес Петрова-Бера до історіософії цілком укладався в методологічні пошуки багатьох європейських істориків і філософів повоєнного часу. Однак його численні тексти відобразили не завершену систему поглядів, а концепцію в процесі становлення. Автор не раз повторюється, увиразнює окремі нюанси, шукає точніших формул. Можна припустити, що з цих статей у майбутньому могла б скластися окрема більша праця. Історіософські погляди Петрова мають три типові аспекти: дискретність часу й осібність окремих епох, зв’язок між ними за принципом заперечення і, нарешті, відмова від ідеї розвитку. В центрі аналізу три епохи: Середньовіччя, Новий час і Наш час. В «Історіософічних етюдах» Петров-Бер твердить:

«Коли ми говоримо про  е п о х у,  це значить: ідеї історичної безперервності в часі протиставляється ідея перервності…

Історичний процес не становить собою безперервного потоку бування. Цей потік розчленовується на певні часові відтинки історії, на градації часу, на ступеневі послідовності, що кожна з них — у своїй відокремленості від інших, як від тих, що її попереджають, так і від тих, що її заступають, — тяжить до себе… Є самодостатня в собі»[704].

Співвідношення між відтинками часу, названими епохами, характеризується в Петрова через заперечення. Головний об’єкт аналізу, діалектична пара «Середні віки — Ренесанс, або Новий час», мав дати ключ до розуміння Нашого часу. Для Петрова-Бера кожна з ідей чи засад Ренесансу (від політичної філософії до естетики) виступала антитезою до поглядів Середньовіччя. Тому, заперечуючи ідеї (передовсім ідею людини та ідею природи) та естетичні ідеали Ренесансу, наша, сучасна епоха, як правило, поверталася до ідей доренесансних. Наприклад, Середньовіччя розвивало ідею реґресу — «низхідної лінії буття людства»[705], Ренесанс — поступу, Наш час знову повернувся до реґресу.

Далі: «Т е о л о г і з м  був доктриною Середньовіччя, доктриною Ренесансу, а на наступному етапі — Нового часу — в протилежність середньовічному теологізмові став новочасний  г у м а н і з м,  спокус якого ми не можемо зректися й досі. Знов і знов з уламків гуманізму, обережно визбируючи в руїнах зацілілі цеглини, ми намагаємося скласти будівлю, щоб, тішачи себе тим, бодай якось, бодай у гірких сумнівах уже вичерпаної віри прожити в цій з уламків руїн збудованій споруді…»[706]

Шпенґлер вважав, що історичний кругообіг веде до неминучої загибелі окремих культур. Він створив ефектний артистичний міф, у якому був елемент духовного пережиття трагічної світової долі. Аналогічний артистизм і екзистенціальність властиві історіософським побудовам Петрова. Про це свідчить наведений вище пасаж.

У ньому багато цікавого. Образ складання культури з уламків та руїн — улюблений образ Петрова — відображає філософське самопочуття літератора, характер його екзистенціального проживання культури. Уламки є, крім того, найчастіше вживаним символом мистецтва модернізму.

Криза технічної епохи, завершення епохи механістичного поступу, її деґрадація, сучасна епоха як фінал п’ятсотлітнього процесу технічного розвитку (типово модерністичне сприйняття) — лейтмотивні, визначальні для більшості статей ідеї Віктора Бера.

Усвідомлення кризи ренесансного й загалом новочасного гуманізму так само становить чи не найголовнішу ознаку філософії XX віку. Гуманізм Ренесансу визначив людину як міру всіх речей. Крах цієї ідеології зафіксували метри модернізму ще в 10-х роках XX століття. Пізніше проти гуманізму такого роду, який приписував усім людям якості й здобутки окремих видатних осіб, виступили сучасники Петрова — французькі екзистенціалісти. Зокрема Жан-Поль Сартр писав: «Екзистенціаліст ніколи не вважатиме людину за вінець творіння, бо він завжди в процесі творення. Так само ми не віримо в людство, що заслуговує культу в дусі Оґюста Конта. Культ людства закінчується обмеженим гуманізмом Конта і навіть фашизмом. Без такого гуманізму ми можемо обійтися»[707].

На ставленні Петрова-Бера до екзистенціалізму спинимося пізніше, а тепер перейдімо до наступного ключового поняття, яким оперував письменник.