Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві

Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві

Тема, задана для сьогоднішньої дискусії, є симптоматичною, навіть хворобливою для більшості критиків і літературознавців, які серйозно замислюються над станом справ у нашій науці. Очевидно, що в цій розмові не йтиметься про її визначні перемоги і здобутки, хоча здобутки, безперечно, існують. Однак дозволю собі оминути оптимістичні переліки і компліменти.

Тема сьогоднішньої дискусії є так само досить небезпечною, адже легко штовхає на популярний останніми часами шлях всеохопного, небувалого роздавання рецептів на предмет, що треба зробити, щоб Україна… її культура… її наука… зайняла достойне місце в світі… і. т. д., і т. д. В аванґарді цього руху йдуть деякі шановні професори українського походження і американського громадянства, в кожному другому реченні своїх статей на цю тему вживаючи сакраментальне слово «потрібно».

Донедавна все здавалося зовсім простим. Знімаємо ідеологічні шори, й настає розквіт усіх гуманітарних наук. На жаль, поки що цього не сталося. З почуттям свободи прийшло почуття розгубленості, скепсису, а також усвідомлення кризи методологічного характеру, яка визначає стан українського літературознавства на теперішній день.

Попробуємо схарактеризувати параметри цієї кризи.

Криза в літературознавстві відповідає кризі в літературі. Ситуація в літературі не дає оптимізму. І не тому, що бракує паперу, не виходять українські книжки й зменшилася передплата на українські журнали. Принаймні не тільки тому.

Література переживає свою власну кризу, пов’язану, як не дивно, з нормалізацією її ролі й місця в суспільстві. Вже ніколи не буде в Україні так багато поетів і поезії, що свідчило про столітнє панування романтизму, в якому поезія постала як домінуючий жанр, і так мало прози, яка, крім усього іншого, просто не мала відповідного урбаністичного мовного ґрунту. Вже ніколи не будуть художні твори передовсім вчити, просвіщати, захищати, бо ці не властиві мистецтву функції перебирають відповідні державні інститути, а якщо будуть, тої не в сенсі жорсткого Шевченкового «на сторожі коло них поставлю слово…», а в сенсі поблажливішої екзистенціальної камюсівської формули про «litt?rature engag?e». Про літературу фальшивого реалізму, тобто соцреалізму, я взагалі не згадую. Її місце в історичному, а може, навіть і в психіатричному музеї. (Я направляю її туди не з іронією чи зловтіхою, а з болем, не забуваючи про те, що ця література недавнього минулого була частиною і мого «роману виховання».)

Але нове народжується тяжко. За інерцією якась частина літераторів працює в галузі створення нових ікон і кумирів. Інша, менша, — над ними з насолодою глумиться. Тут коло знову замикається на чомусь ефектному, однак малоплідному естетично й інтелектуально.

Крім того, українських літераторів не оминула так звана «постмодерна» духовна ситуація світової культури, що переживається поки ще досить поверхово, та все ж переживається. Іншими словами, свобода на інформацію, в даному разі естетичну, мистецьку, принесла розуміння, що всі експерименти вже були, всі новації набридли, ніякі філософії не виправдалися, а поле для ориґінальності звужене до мінімуму. Згідно з цим доводиться жити й писати.

Молода ґенерація, як їй і належиться, бачить себе винятково модерною й аванґардовою, хоча найчастіше цей модернізм і «аванґарда», по суті, зводяться до лексичної бравади, «клозетового» епатажу, маніпуляції з формальними новаціями столітньої давності, де баба Палажка мислить псевдофілософськими епістемами й оперує джойсівським потоком свідомості. «Стара» критика, щоправда, ледве спроможна оцінити навіть цю нечисельну аванґардистську продукцію, а «нові» критики з лав самої нової ґенерації, як і годиться, потрапляють в екстаз від творів колеґ і ровесників.

Отже, література перебуває в легкому нервовому розладі. А літературознавство майже з насолодою смакує власну втому, алієнацію й розгубленість, іншими словами — кризу.

Криза літературознавства виявляється передовсім у серйозному зменшенні критичної й наукової продукції. І арґумент «нас не друкують» є тільки поверховим поясненням стану справ. Інша річ — «ми мало пишемо», не пишемо навіть для себе в шухляду. Бо не знаємо, що і як писати. Добре, що ми почали говорити, проговорювати різні теоретичні підходи на своїх семінарах і робочих дискусіях.

Українське літературознавство ще хворіє на народництво. Не все і не цілком, але ідея служіння чи політичного внеску часто ще визначає оцінку творчості. Зрозуміло, що Шевченко, Франко чи Стус не лише постаті, життя, біографії, політичні позиції, але й тексти. А текст має свій дискурс, синхронічний і діахронічний, свій контекст, естетичний, філософський, формальний. Про такий дискурс і контекст майже не говориться, не пишеться. В окремих випадках така постановка питання вважається просто громадянською непристойністю.

Наше літературознавство ще не знає української літератури. Очевидне «перебудовне» завдання закрити так звані «білі плями» не виконане. Не описані постаті, періоди, дискусії. Ейфорія перших років перебудови, коли згори було дозволено вивчати власну класику, захлинулася. Газетний патетичний стиль 1988—1991-го так само щез у минуле. Більш-менш познайомилися з Хвильовим, Винниченком, але так і не переосмислили канону української класики в XX столітті. Бракує добрих історій, добрих біографій, описових, ґрунтовних, так званих «не теоретичних» досліджень окремих періодів. Але останні не з’являться, якщо не з’являться нові теоретичні підходи, інструменти досліджень, не виробиться новий поняттєвий апарат. Можлива нетеоретичність літературознавчого твору — міф. І справа не в тому, щоб у кожній невеликій статті викладалася теорія, важливо, щоб у її автора був певний філософський світогляд, візія з загальних питань науки.

Є й інші, дрібніші симптоматично-кризові явища, наприклад, колективні історії й квазітеорії з десятками учасників, в яких губляться концепції. І колективні збірники й монографії, в яких губляться обличчя окремих дослідників, окремі творчі почерки. За ґрандіозністю поставлених завдань, глобальністю ідеологічної тематики багатьох академічних досліджень криється страх текстуальності, непевність у царині тексту і його знакової природи.

Наша наука поки ще не дбає про текст, головний, майже сакральний об’єкт літературознавства у цьому столітті. Література для більшості літературознавців продовжує бути міметичним інструментом, який відображає, передає, має ідеї, сюжети, теми, зміст і т. д. Ніхто, звичайно, не заперечить нині, що література — певна інша дійсність зі своїми внутрішніми законами. І літературознавство чи критика не лише пояснюють смисли літератури, а творять свої специфічні смисли. Однак якими є інструменти аналізу літератури й які смисли творить критика? (Вживаю поняття критики в широкому бартівському розумінні слова.) І нарешті, найважливіше — на які фундаментальні філософські ідеї спиратися літературознавству сьогодні? (На цьому місці можна згадати, що донедавна українське радянське літературознавство мало нібито спиратися на ідеї марксизму з його соціальним релятивізмом, хоча насправді цього не відбувалося.) І не лише українському, а будь-якому?

«Так звана об’єктивність науки полягає в об’єктивності критичного методу»[940], — підкреслював Карл Попер у статті «Логіка соціальних наук», а «…науковий метод полягає у виборі проблем і в критиці наших завжди пробних і попередніх рішень»[941]. Отже, перефразовуючи одного з найбільш артистичних культурісториків XX століття Освальда Шпенґлера, який у зв’язку з осяганням духу Заходу згадував французьке прислів’я tout comprendre, c’est tout pardonner (все зрозуміти, значить все пробачити), можна сказати: поставити проблему, значить її вирішити.

Ролан Барт, який, між іншим, так само вважав, що «метод — це акт сумніву»[942], в уславленій праці «Критика і істина» поставив завдання цілком переглянути класичну французьку літературу на основі «нової критики», що, в свою чергу, ґрунтувалася на нових філософських ідеях. На мою думку, перегляд виявився продуктивним. Ми стоїмо сьогодні перед аналогічним завданням. Треба переглянути історію літератури й літературну історію на основі нової чи, точніше, певної філософії. Якою має бути ця філософія?

Я не зможу зараз проаналізувати стан справ у сучасній філософії. Однак і її характеризує криза. Криза, що означає не деґрадацію, а тільки невирішальність чи крах певних безсумнівних раніше ідей. Власне, вона — ця криза — супутник цілого інтелектуального й художнього розвитку в XX столітті. Її ще наприкінці 30-х років окреслив чи не найвпливовіший мислитель нашого століття Едмунд Гусерль у праці, виданій посмертно, — «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія». Застереження Гусерля й понині звучать не менш актуально. Кризу європейського людства й кризу європейських наук Гусерль побачив у кризі раціоналізму, в краху віри в розум. «Оскільки віра в абсолютний розум, що дає сенс світові, розпалася, остільки розпалася і віра в сенс історії, в сенс людства, його свободу, яка розуміється як можливість людини осягнути розумний сенс свого індивідуального і загальнолюдського буття»[943]. Людина втратила сенс буття, єдиний сенс втратила історія, а між розумом, що дає сенс світові, і світом, що існує лише завдяки розумові, порушився глибинний внутрішній зв’язок[944]. Серед найважливіших факторів і форм кризи Гусерль (і пізніше так само Попер) називають історицизм і релятивізм. Однак представники різних гілок і модифікацій релятивізму — Людвіґ Вітґенштайн і Ганс Ґеорґ Ґадамер, Мішель Фуко й «соціальні критики» франкфуртської школи, а також «апокаліптичні» мислителі М. Гайдеґер і Жак Дерида[945] — зробили колосальний внесок у філософський дискурс XX століття, а деякі з них мали надзвичайний вплив на науку про літературу. Особливо це стосується Мішеля Фуко й Жака Дериди. Під знаком імені останнього розвивалося англо- (особливо американське) й франкомовне літературознавство у 80-і роки.

90-і принесли присмак розчарування в структуралізмі і в деконструкції, духовним натхненником якої був і залишається Дерида. Критика на її адресу, передовсім з боку англійських письменників і науковців, таких, як Айрис Мердок чи Малколм Бредбері, полягає в тому, що французькі колеґи й їхні американські послідовники позбавили літературу духовності, моралі, цілісного змісту, залишивши за нею тільки розірвані значення й голу риторику.

Адже всі філософії, на які спиралися й спираються західні школи літературознавства, мають вразливі сторони.

Або, іншими словами, що залишається нам, просякнутим розчаруванням і скепсисом адептам постмодерного світовідчуття, як не, осиротіло озираючись коло порожнього наукового іконостасу, знову впадати в спокусу релятивізму, сприймаючи різні ідеї та їхні антиномічні поєднання, й гратися у цей інтелектуальний бісер за прикладом героїв відомого роману Гесе?

Та повернімося до українського літературознавства і його методологічної ситуації. Теоретичне оздоровлення не передбачає одним ударом покінчити з соціологією й перейти, скажімо, до психоаналізу. (З приводу останнього, між іншим, згадується знаменитий вислів фон Гаєка про те, що «наші нащадки назвуть нашу епоху часом забобонів, пов’язаних головним чином з іменами Карла Маркса і Зиґмунда Фройда»[946].) Йдеться про поширення теоретичних можливостей нашої науки, її багатоголосне теоретичне звучання, її внутрішню, як сказав би Бахтін, діалогічність. Навіть марксистська критика з усім її соціальним релятивізмом має право на життя, але справжня, в дусі «New Left Review» і англійського неомарксиста Тері Іґлтона, а не система посилань на відповідних авторів під бадьоре переказування змісту. (Я, однак, не дуже вірю в її можливість на нашому ґрунті, враховуючи зрозумілу місцеву політико-психологічну алергію до марксизму.)

«…Кожна епоха може думати, ніби володіє канонічним смислом твору, однак варто лиш трохи розсунути межі історії, щоб той єдиний смисл перетворився у множинний, а закритий твір у відкритий», — писав Умберто Еко в роботі «Відкритий твір»[947].

При всій небезпечній релятивності цієї ідеї можемо послуговуватися нею, відкриваючи ще не відкриту українську літературу.

Ми, звичайно, не знайдемо в ній нових творів, але, відкинувши пафос, риторику й іконопоклонство, проаналізуємо її мову, її внутрішню логіку, діалектику боротьби в ній різних ліній і традицій. А для цього заглибимося в її тексти й розкриємо їхні глибинні структури, підтексти. В цьому завданні можна якнайширше послуговуватися прийомами семіотики й різних течій структуралізму, пам’ятаючи про їхні pro і contra, обмеження й максималізми. Феміністична критика — найбільш перспективна течія серед ідеологічних, тих, що аналізують зміст, але й тут не будемо забувати про її межі, за якими закінчуються продуктивні ідеї й залишаються банальні і вторинні політично забарвлені лозунґи.

Список цей можна продовжувати, але я тут зупинюся. Адже мої спостереження, безсумнівно, мають суб’єктивний характер, а свої власні рецепти я адресую виключно до себе, пам’ятаючи, що, попри всю нинішню популярність, жанр рецепту не має серйозної перспективи. Єдина реальність науки — це ЇЇ тексти: статті, книжки, дисертації.

У своїй нестаріючій доповіді «Наука як покликання і професія» (1918), так само спричиненій кризою світу XIX віку й і тією колосальною кризою європейського людства, якою була перша світова війна (криза, як бачите, сьогодні є моєю ключовою темою), Макс Вебер говорив про безкінечність наукового руху та про те, що «всіляке довершене виконання задуму в науці означає нові „запитання“, воно, по суті, бажає бути перевершеним»[948]. Сьогодні ми перебуваємо на стадії скоріше запитань, ніж відповідей. Одна відповідь (моя особиста, що зовсім не обов’язково має ставати загальною), правда, є. Це — теорія або філософізація літературознавства, без якої неможливий його дальший рух. І, звичайно, критицизм, без якого неможлива жодна теорія.

1993