Про дослідження Джорджа Грабовича

Про дослідження Джорджа Грабовича

У своїй головній праці «Система трансцендентального ідеалізму» Ф. Шелінґ писав: «Будь-який твір мистецтва, немовби автору було властиве безкінечне число витлумачень задумів, дозволяє безкінечне число тлумачень, причому неможливо сказати, чи вкладена ця безкінечність самим художником, чи розкривається у творі як такому»[907]. Ці слова чудово ілюструють як творчість Шевченка, так і дослідження цієї творчості, здійснене американським філологом Джорджем Грабовичем. Звертаємося до видатного мислителя й ідеолога романтизму Шелінґа не в пошуку влучної цитати. А тому, що саме в романтичній філософії виробилася концепція міфу як естетичного феномена, і великою мірою Шелінґ був її творцем. Загалом міфологізм — суттєва риса романтичного типу творчості, це типологічна закономірність романтизму, яка може об’єднати таких різних поетів, як Новаліс або Шелі, Емерсон або Шевченко. Причому йдеться саме про творення нового, індивідуального міфу, а не про запозичення героїв чи образів з грецької чи якоїсь іншої міфології стародавнього світу.

У своїй книзі «Поет як міфотворець» (1982) Джордж Грабович не згадує Шелінґа, хоча деякі погляди німецького філософа звучать актуально і в сучасних дискусіях про міф. Книга американського вченого відкривається епіграфом з роботи Клода Леві-Строса. У вступі до третього, центрального розділу монографії (з ним можна познайомитися в журналі «Всесвіт», № 5, 1988) Грабович пише про те, що спирається у своїй студії на структурно-антропологічний підхід до аналізу міфів, запропонований головним чином у працях Клода Леві-Строса та Віктора Тернера. Уривки з книги Грабовича, друковані у «Всесвіті», показують загальнотеоретичні засади автора, його підходи до аналізу; уривок, пропонований тут, демонструє зразок конкретного аналізу. Він добре ілюструє дію структурального методу в літературознавстві. І вже це само по собі цікаво. Адже наш читач вкрай погано знає навіть роботи Леві-Строса, про якого не раз говорять, що «структуралізм — це Леві-Строс». Водночас провідні радянські вчені наголошують, що «дослідження Леві-Строса відкрили ряд можливостей, які ще не скоро будуть вичерпані»[908].

Звернемо увагу лише на один дискусійний аспект структуралізму, який має безпосереднє відношення до роботи Грабовича, а саме — на так званий антиісторизм методу. Справді, Леві-Строс не раз говорив про те, що історична наука звертає увагу на зовнішній бік подій, іншими словами, вона суб’єктивна. Структуралізм, напроти, об’єктивний. Водночас, щоб уникнути формалізму й надмірної універсалізації схем чи структур, Леві-Строс завжди звертається до етнографічного фону свого дослідження. Так і Грабович звертається до історичного, культурного, літературного контексту, не обмежуючись опануванням «об’єктивних» структур. У цьому зв’язку особливо точними здаються слова Е. М. Мелетинського про те, що «антиісторизм» структуралізму і «антиструктуралізм» історизму, безсумнівно, перебільшується обома сторонами[909]. Однак проблема існує, і саме вона, очевидно, стане головним моментом справжньої дискусії про книгу Грабовича (яка може бути плідною тільки в тому разі, якщо книга буде повністю видана українською мовою).

Отже, у вступі до третього розділу — «Міф: Структури і парадигматичні відносини» — Грабович називає загальні риси Шевченкового міфологічного мислення: синхронізм витворюваного поетом світу і універсальність місця дії. Далі в п’яти підрозділах аналізуються самі міфологічні структури. Грабович виділяє своєрідну ієрархію парадигм. На першому, найпростішому рівні перебуває людина, індивід. Суть цієї індивідуальної моделі вкладається у формулу «нещасливі коханці». Саме такими бачить Грабович усіх героїв та героїнь «оповідних» поетичних творів Шевченка. На другому, вищому рівні розглядається сім’я. Вчений переконливо показує, що сім’я у міфологічному коді Шевченка — це одиниця, яка не діє і в мініатюрі відображає ненормальність існуючого суспільства. Головні моделі таких ненормальних сімейних стосунків: 1) убивство батьками дітей; 2) убивство дітьми батьків; 3) інцест, а також 4) байстрюк як архетип протиприродних родинних відносин.

Серце міфологічного мислення поета втілюється в опозиції «ідеальна спільність — суспільна структура». Це модель Шевченкового ставлення до реальної влади і соціального устрою, а також одночасно модель того, що цій реальній владі протиставляється, як у даному конкретному суспільстві, так і в історичній перспективі, у майбутньому. Весь поетичний світ поета, на думку Грабовича, витворюється за цією опозицією. Її аналізові присвячено три підрозділи третього розділу. Перший з них пропонується читачам. У наступних підрозділах Грабович звертає увагу на «вертикальні» та «горизонтальні» параметри опозиції, розглядає з погляду опозиції архетипи жінки як жертви і чоловіка як мученика; вивчає козацтво як образ та поняття, що поєднує в собі риси і суспільної структури, й ідеальної спільності; аналізує ключовий для відображення козацтва образ могили і архетип братовбивства у міфологемі минулого загалом.

Такий лаконічний перелік проблем, які ставить у цій частині свого дослідження американський вчений, може дати певне уявлення про загальну проблематику і структуру роботи.

І ще одна важлива обставина. Цитуючи та згадуючи Клода Леві-Строса, Мірча Еліаде, Віктора Тернера, багатьох інших структуралістів та міфологів Заходу, Грабович іде своїм шляхом. Загалом структуралізм — і в цьому його особливість — не має єдиної для всіх, суворо реґламентованої методики. Тому не все, що притаманне Леві-Стросу, можна автоматично переносити на науковий метод Грабовича. Та й сам учений в інтерв’ю газеті «Літературна Україна», № 51, 1987 р., зарахував себе до постструктуралізму. Крім того, предмет дослідження — творчість самобутнього генія нашого народу, національна специфіка української літератури — великою мірою визначає висновки книги «Поет як міфотворець».

На закінчення ще раз згадаємо слова Шелінґа про «безкінечне число тлумачень» художнього твору. Немає художника, якого можна пояснювати однозначно. Особливо для цього не надається Шевченко з його ілюзорною простотою та ясністю, за якою ховаються не пізнані ще глибини думки й почуття. Тому будь-яке нове прочитання Шевченка заслуговує на увагу та вивчення.