Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі)

Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі)

Наталя Вітренко, кандидат у президенти України на президентських виборах 1999 р., не раз зазначала, що всіх реформаторів варто заслати на уранові копальні. За останніми опитуваннями, вона користується підтримкою 27 % населення. Українська інтеліґенція, зокрема письменники, шоковані такими твердженнями популярної політичної постаті. Однак вони не завжди помічають, що характерна для Вітренко риторика насильства та нетолерантності домінує і в багатьох текстах та критичних дискурсах сучасної української літератури.

Розвиток української культури, і особливо літератури, в період після отримання країною незалежності позначений суперечливістю. Колосальний оптимізм, породжений отриманням незалежності в 1991 р., поєднується з глибокою духовною кризою. Ніхто так не прагнув незалежності, як письменники. Однак сьогодні література втратила свою політичну й моральну роль. Письменники старшого покоління розгублені, деякі навіть перестали писати. Представники так званого молодого покоління поглинуті депресією, песимізмом і сприймають світ як ґротескне дійство.

«Молоді» з минулого успадкували почуття непевності, вторинності й страху. Найновіша література прагне розрахуватися з минулим. Розрахунок часто виявляється у формулах помсти. Саме помста часто визначає твори таких відмінних письменників, як Юрій Андрухович та Євген Пашковський. Життя на руїнах тюрми породжує дискурс насильства та жорстокості. Особливо це характерно для оповідань про армію та війну в Афганістані, які стали помітним явищем в літературі 90-х років. (Тут варто відзначити Олеся Ульяненка, ветерана афганської війни, оповідання якого на теми цієї війни вражають зображенням людської дикості.) Брутальність військового життя співзвучна брутальності пострадянського буття загалом. Це життя без любові, без почуттів, пронизане взаємним насильством статей, в якому чоловіки ґвалтують жінок, а жінки — чоловіків (ілюстрацією останнього може бути оповідання Богдана Жолдака, в якому жіноча баскетбольна команда колективно ґвалтує свого тренера), в якому проституція, зрада, цинізм стали нормою людських стосунків. Особливо брутально трактується сексуальність. У прозі письменників-чоловіків ненависть до світу, історії та себе самих символічно втілюється в ненависті до жінки або в метафорі «відьми». Жіночий погляд на життя, мабуть, позбавлений такої брутальності, хоча не менш песимістичний і трагічний.

Багато критиків і навіть письменників пояснюють розгул насильства в суспільстві та літературі впливом західної масової культури, особливо голівудського кіно та американського телебачення. Висловлюються думки, що демократія та свобода (два слова, які все більше дискредитуються в сучасній Україні) оголили, обеззброїли «чисту» та «невинну» національну культуру перед демонічними впливами Заходу. Таким чином, навіть література недавнього радянського минулого представляється як високоморальна і духовна. Насильство розглядається як данина західному впливові, щось глибоко чуже і неукраїнське.

Мені важко погодитися з такими судженнями. Насильство в засобах вираження української літератури, в її риторичних фігурах і дискурсах не можна приписувати впливові Заходу. Воно має глибоке коріння в національній традиції, навіть домінує в ній. Сьогодні прийшов час критичної реінтерпретації традиції і відмови від легких тлумачень. Щоб зрозуміти й пояснити вибух брутальності в літературі 1990-х, варто перечитати класичні твори національної культури.

У великій наративній поемі «Гайдамаки» Тараса Шевченка ватажок антипольського повстання козак Гонта власноручно вбиває своїх двох малолітніх синів від дружини католички-польки[989]. Про жодного українського поета не написано так багато, як про Шевченка (цей автор давно став більше ніж поетом, він є національної іконою), однак ніхто ніколи не пробував пояснювати ні мотивів жорстокості Гонти, ні кривавої образності Шевченка. Ще один класичний твір романтизму: повість «Марко Проклятий» Олекси Стороженка. В ньому головний герой убиває сестру, з якою перебував в інцестуальному зв’язку, і матір, яка про це довідалася. Це не єдина жорстокість роману. Лідер козацького повстання проти поляків відрубує голову своїй дружині, щоб показати іншим козакам, що він не може бути надто відданий жінці.

Такі метафори бентежать подвійно: по-перше, їхня надмірна жорстокість видається незрозумілою, хворобливою, по-друге, тим, що вони ніколи не потрапляли до поля зору дослідників. Складається таке враження, ніби існує дві українські літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських вчених, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження цілком непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не марґінальні, а класичні.

Українська література XIX—XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос. Однак, окрім помсти гнобителям, іноземцям та іновірцям, не менше місця в ній займало на перший погляд безпричинне насильство, передовсім по відношенню до жінок. А також істерична ненависть носіїв цього насильства до себе. Здається, насильство поступово закорінилося в самій мові літератури, стало частиною культурного дискурсу.

Особливо яскраво воно виявилося в 20-і роки, в час, який часто називають другим національним відродженням. На початку 20-х Микола Хвильовий в оповіданні «Я (Романтика)» описує розстріл чекістом власної матері, котра разом з черницями підбурювала людей проти більшовицького режиму. Павло Тичина, якого часто називають українським Орфеєм, у цей же час у вірші «Псалом залізу» пише: «Це що горить? Архів? Музей? Так підкладіть-но хмизу». (Хтось може сказати, що Тичина імітує в цьому тексті чужий голос, хоча в контексті нашої теми не так важливо, кому належить голос, важливо, що це голос часу.) Володимир Сосюра, який вважається найбільшим українським ліриком, описує в одному з віршів своє бажання стріляти «в кожну жирну пику, в кожну шляпку і манто», тобто у всіх людей, які прийняли буржуазний НЕП, і загалом у всіх людей міста. Український футуризм в особі Михайля Семенка — ще однієї культової постаті української літератури XX століття — висунув ідею повної деструкції традиції і поетичної мови. Але, окрім того, футуризм поетизував знищення класових ворогів, розстріли, вбивства «буржуїв» заради перемоги соціалістичної революції. Це ж саме робив і вже згадуваний Павло Тичина. Рефрен його лояльного до режиму вірша «Партія веде»: «Будем, будем бить». Йдеться про тих, хто не погоджується з режимом сталінізму. Цей вірш був обов’язковим для вивчення в школі аж до 1991 р.

Завдання моєї праці — простежити і проаналізувати риторику жорстокості й насильства в національному культурному дискурсі. Ця риторика має багато аспектів: ненависть до «занепадницького» Заходу, ненависть до міста, ненависть до інтелектуалізму, ненависть до жінок, ненависть до «інших» (євреїв, гомосексуалістів тощо), нарешті, мазохістська ненависть до себе.

Аналіз дискурсу насильства в літературі романтизму, а також 20-х років може допомогти зрозуміти найсучаснішу українську літературу, а також і українське суспільство сьогоднішнього дня, від якого ця література часто намагається дистанціюватися.

Проект передбачає аналіз не репресій режимів (царської Росії, радянської влади) проти української літератури як такої, а насильства як певної мови, певного дискурсу, який виробився всередині самої культури і активно продукується сьогодні. Звичайно, цей дискурс виробився не без допомоги цих репресій, тому політичні і літературні дискурси будуть розглядатися у згаданому зв’язку.

Дотепер українська література (і в Україні, і на Заході) інтерпретувалася з патріотичних позицій або з погляду розвитку стилів і жанрів. Усі попередні прочитання уникали контроверсійних болючих тем: сексуальності, божевілля, насильства, антисемітизму, гомофобії. Українська література ніколи не ставала об’єктом систематичного феміністичного прочитання.

В своїй праці я планую зробити таке феміністичне прочитання. Воно буде поєднуватися з прийомами постколоніальної критики та дискурсивного аналізу. Відтак серед методологічних орієнтирів мого дослідження будуть книги Едварда Саіда («Орієнталізм», «Культура і імперіалізм»), Мішеля Фуко («Наглядати і карати», «Історія сексуальності» та ін.), а також такі праці психоаналітичного спрямування, як «Анатомія людської деструктивності» Ериха Фрома та «Аґресивність у психоаналізі» Жака Лакана. В центрі аналізу стоятиме дискурс насильства, який буде вивчено з різних перспектив на матеріалі текстів найвідоміших авторів XIX і XX століть.

Я так само розглядатиму насильство в українській літературі в ширшому контексті, адже українська література з цього погляду не є унікальною. Сучасна російська література в цьому сенсі дійшла не менших «осягнень». Вершиною, класиком у цьому напрямі може бути Едик Лимонов, сучасний російський автор, тексти якого перевантажені як мовою «мату», так аґресією. «Мовна» аґресія вийшла за рамки тексту, коли Едик Лимонов разом з сербськими солдатами пускав автоматні черги по Сараєву в час недавньої війни в Боснії. Можна назвати цілий список авторів, котрі в час війни в колишній Югославії виступали в аналогічних ролях. З цього приводу Славенка Дракулич в есе «Інтелектуали як негідники» (Intellectuals as Bag Guys) писала: «Праця інтелектуалів, журналістів, поетів і письменників почалася задовго до війни. Власне, вони є тими людьми, котрі уможливили війну в колишній Югославії». Саме вони виокремили образ ворога — об’єкт ненависті — і представили його як загрозу для суспільства. Що сталося далі, відомо. В Україні не було кровопролиття, і сподіваюся, що не буде в майбутньому. Однак у ній існують письменники, що підтримують ультраправі політичні групи (Ігор Калинець) або аґітують за людей у військовій формі (В’ячеслав Медвідь). Кожен з них у свій спосіб перебуває в рамках дискурсу насильства, однак обоє впевнені, що роблять це для блага України.

Ідея написати книжку про насильство з’явилась у мене давно. Вона вперше артикулювалася як проект у час праці над попередньою моєю книжкою «Дискурс модернізму в українській літературі» (Київ, 1997; друге, доповнене видання — 1999). Мене вразила велика кількість текстів зламу віків та 20-х років, переобтяжених риторикою політичного та сексуального насильства, ще більше вразив той факт, що образи, ідеї та словесні моделі цього насильства успішно перейшли в сучасну українську літературу. Починаючи з 1998 p., я збирала матеріали на тему насильства в українській культурі, а також знайомилася з західними дослідженнями на аналогічні теми. Розпочавши своє дослідження цієї теми два роки тому, я сприймаю можливість праці в американському університеті як шанс завершити цей проект.

Результатом свого проекту я бачу монографію, котра спровокує літературну і суспільну дискусію. Я так само зможу прочитати курс лекцій на тему мого проекту в університеті «Києво-Могилянська академія», в якому викладаю.

Україна є типовим постколоніальним суспільством. Його культурні дискурси повторюють радянські формули і не хочуть дистанціюватися від «класичних» письменників та ідей, успадкованих від минулого. Водночас саме сьогодні переосмислення культурних цінностей і модернізація культурних дискурсів є невідкладним завданням. Мені б хотілося, щоб моя праця про дискурс насильства була внеском до теорії літератури. Крім того, книжка буде адресуватися моїм колеґам — письменникам і вченим, і провокувати їх до критичного переосмислення нашого спільного культурного спадку, а також тих його аспектів, котрі не були помічені раніше або котрих не хотілося помічати раніше, тому що не помічати видавалося спокійніше.

Для мене вкрай цінною була б можливість певний час працювати в атмосфері американського університету на зразок Гарвардського. Завершенню проекту сприяла б робота у великій бібліотеці, котра має багаті фонди зі слов’янських студій, культурологічних студій, літературної теорії, сучасної періодики. Моїй праці допоможуть консультації з ученими, котрі здійснювали аналогічні дослідження, наприклад, з ученими Гарвардського Центру європейських студій (в одному з дослідних проектів цього центру розпад Югославії вивчався з погляду установок, закладених у південнослов’янському фольклорі), Гарвардського Українського дослідного інституту та інших установ.

1999