Марґінальність як об’єкт теорії

Марґінальність як об’єкт теорії

Проблема марґінальності в останні десятиліття дебатується чи не всіма гуманітарними та соціальними науками: філософією, антропологією, історією, літературознавством, соціологією, психологією та ін. Вона стосується методологічних зсувів, які відбулися в цих науках за останні роки, або, точніше, теоретичних пошуків кожної з цих наук, а також глобальних теоретичних шукань гуманітарних та соціальних наук у цілому. Отже, проблема має виразно міждисциплінарний характер. Водночас вона не становить окремої дисципліни, залишаючись сферою методології досліджень, однак такою важливою, що викликає до життя нові наукові напрями.

Марґінальні суспільні групи, люди «дна» стали об’єктом зацікавленого вивчення істориків, марґінальні стани або відхилення від так званої психічної норми досліджуються психологами та соціологами, літературознавці зосереджують свій інтерес на марґінальних особливостях текстів, які часто перебувають у певному конфлікті з так званими головними ідеями чи компонентами цих текстів.

Дослідження марґінальності є надзвичайно складною теоретичною вправою. За справедливим зауваженням російського соціолога Володимира Каганського, «проблема марґінальності погано окреслюється і складно втримується: рефлексії простіше і звичніше відбуватися над тим, що має ясне місце, уже перебуває в центрі»[1013].

Головні західні теоретики другої половини XX століття Клод Леві-Строс та Жак Дерида, Мішель Фуко та Едвард Саїд міркували з приводу продуктивності різноманітних марґінесів. Постколоніальні та феміністичні студії вийшли з принципової позиції загострення погляду на упосліджених, відсунутих на марґінес спільнотах. У першому випадку — це колоніальні чи, точніше, колонізовані, «неісторичні» нації, приречені імперським центром бути поза так званими «універсальними», європейськими канонами, в другому випадку — це жінки, «друга стать» (Сімона де Бовуар), яка упродовж віків залишалася об’єктом, вічним додатком, доповненням, фоном, однак ніколи не головною діючою особою, чи то як автор, чи як герой, чи як читач.

Навіть такий теоретик, як Михайло Бахтін, котрий ціле своє життя перебував поза маґістральними шляхами розвитку теоретичної думки, хоча залишив у цьому розвиткові вагомий слід, зазначив одного разу в контексті зв’язку літератури і культурних студій: «Найбільш напружене і продуктивне життя культури проходить на кордонах окремих сфер її, а не там і не тоді, коли ці сфери замикаються у своїй специфіці»[1014].

Бахтін, очевидно, не знав, що міркує в унісон із західними філософами і теоретиками, які виявили серйозний інтерес до поняття «марґінесу» і «марґінальності». Поняття марґінесу, порога, межі не були відкриттям XX століття, однак саме в структуральних дослідженнях 50—60-х років вони опинилися в центрі уваги.