Загальна теорія націоналізму

Відповідно до поширеної думки істориків і теоретиків про те, що націоналізм передує творенню націй, я розглядаю національну ідентичність як мету націоналізму — саме у процесі її творення і перебуває націоналізм. «Процес» тут є ключовим терміном, який дозволяє відійти від есенціалістського мислення про національну ідентичність як тип колективної ідентичності, чия «сутність» входить до набору іманентних рис, що визначає виключно певне населення і може бути об’єктивно встановленою. Навпаки, національна ідентичність не є незмінною і дискретною сутністю. Концепція та форма нації перебувають у безперервному процесі переосмислення та перевизначення, що реагує на поточні соціальні, історичні та культурні реалії. Національна ідентичність співіснує з іншими формами ідентичності, такими як клас, ґендер або релігія. Ба більше, вона не обов’язково повинна бути винятковою, як показує приклад держав, створених іммігрантами, та багатоетнічних імперій на кшталт Росії гоголівських часів. Як і в епоху імперій, так само й тепер паспорт часто пропонує безнадійно редукований образ складного явища, що називається «національною» ідентичністю. Це було цілком справедливо і щодо народженого в Україні підданого Російської імперії з польськими домішками в походженні, котрий є предметом цього дослідження.

Поняття національної ідентичності як кінцевого результату націоналізму має вирішальне значення для цієї книги, яка значною мірою уникає питання ідентичності, замість цього зосереджуючи свою увагу на дослідженні дискурсу націоналізму в гоголівській творчості. Побачити, як працює націоналізм у цих текстах, означає відстежити структуру націоналістичних ідей, помітити шви їхнього формування, а значить, поставитись до націоналізму як людського винаходу, що й продемонстрували останні дослідження[11]. Ці нації — винайдені або уявлені, а не (пере)відкриті — стали широко прийнятою ідеєю в науковій спільноті. Інші, більш суперечливі аспекти націоналізму привели до поширення теорій, жодна з яких, проте, не може служити універсально застосовною «головною змінною», як слушно відзначив Крейґ Колгаун. Хоч Колгаун вважає націоналізм дуже різноманітним феноменом, щоби бути повністю поясненим якоюсь одною теорією, він, проте, систематизує його шляхом виокремлення трьох головних вимірів:

«По-перше, існує націоналізм як дискурс [курсив мій]: вироблення культурного розуміння та риторики, яке веде людей у світі, аби осмислити та сформулювати їхні устремління в термінах ідеї нації та національної ідентичності, та вироблення певних версій націоналістичної думки та мови в певних умовах і традиціях. По-друге, існує націоналізм як проект [курсив мій]: соціальні рухи та державна політика, за допомогою яких люди намагаються просунути інтереси колективних груп, що їх вони розуміють як нації, зазвичай застосовуючи певні комбінації (або в історичній перспективі) розширеної участі в існуючій державі, національній автономії… або об’єднанні територій. По-третє, існує націоналізм як оцінка [курсив мій]: політичні та культурні ідеології, які утверджують перевагу для певної нації… У цьому третьому значенні націоналізму часто надається статус етичного імперативу: до прикладу, національні кордони повинні [курсив оригіналу] збігатися з державними кордонами: члени нації повинні [курсив оригіналу] підкорятися її моральним цінностям»[12].

Колгаунова еластична модель націоналізму як такого, що існує у трьох вимірах — дискурсу, проекту та оцінки — узгоджує одночасність і взаємопроникнення різноманітних націоналістичних феноменів. Вона також дає змогу розрізнити націоналізм проповідників ксенофобської етнічної ненависті від відносно безневинного націоналізму збирачів фольклору.

Отже, що таке нація? У своєму політичному аспекті нація є «народом», що розуміється як вмістилище політичної легітимності, а націоналізм як дискурс допомагає встановити, «ким є цей відповідний народ»[13]. Але навіть у цьому політичному сенсі нації є дискурсивними, риторичними утвореннями. Серед їхніх можливих рис Колгаун наводить окремішність території та населення, неподільність, суверенність або прагнення до неї, безпосередню причетність людей до нації, участь населення в колективних справах, загальну культуру та історію, спільне походження або расові характерні риси, а також особливе історичне чи сакральне ставлення до території. Жодна з цих рис окремо не може правити за визначення нації. Воно існує як структура та поєднання всіх наведених рис. Більшість їх, звісна річ, неможливо перевірити емпірично. Нації є тим, що Річард Гендлер називає «суб’єктивними групами», і це означає, що вони характеризуються не так рисами, притаманними кожному членові, як відчуттям себе особою, якій притаманні ці риси[14]. За словами Колгауна, «нації складаються значною мірою шляхом самоствердження, шляхом обговорення, осмислення і дії, що покладається на подібного роду претензії щодо творення колективної ідентичності, мобілізації народу до колективних проектів та оцінки людей і практик»[15].

Усі існуючі теорії часто відокремлюють політичні та культурні аспекти націоналізму. Національна ідентичність, незалежно від її політичної функції, часто формується на культурній спільності, і навіть громадянський патріотизм, як було показано, не виняток[16]. По суті, культура є політикою, і саме тому відмінність між політичним і культурним націоналізмом є помилковою дихотомією. Роман Шпорлюк формулює це найкраще, вважаючи націоналізм

«політичним ab initio («з початку», лат. — Прим. перекл.) — навіть коли люди, залучені до націоналістичної діяльності, заперечують будь-яку політичну мету чи зміст або наполягають на тому, що їхнім єдиним предметом є наукове розуміння політичної культури, фольклору та місцевої історії. Такий погляд ґрунтується на розумінні влади як політичного явища не лише у класичному формулюванні (тобто монополії на легітимне застосування сили); існує ще й економічна влада, а також соціальна та культурна — влада над виробленням і поширенням символів, цінностей та ідей… Отже, «народні будителі», піддаючи сумнівам владні стосунки та цінності, які їх підтримують, в силу того, що вони доклали зусиль для встановлення владних структур, цілком очевидно були залучені до процесу, який принаймні за своєю суттю був політичним заходом»[17].

Окрім того, незважаючи на політичні та соціально-економічні чинники, які допомогли підготувати підґрунтя для появи націоналізму, саме культурно-інтелектуальні еліти, що артикулювали його ідеї та проповідували його народження, перетворили націоналізм на силу, яка змінила світ. Ця діяльність еліт мала особливо велике значення, наприклад, у Росії — через брак участі народу в політичних процесах Росії і лише 5 % грамотного населення у першій половині XIX століття. Грамотність була майже виключно прерогативою дворянства, інтелектуалів і духовенства[18]. Тож ця книга трактує націоналізм як феномен «зверху», радше як дискурс освічених еліт, ніж народні настрої.

Отже, використовуючи термін «націоналізм», я не роблю тверджень про ступінь національної самосвідомості серед широких верств російського та українського населення. Так само не ототожнюю націоналізм із національними політичними рухами, про існування яких у Росії, а особливо в Україні в першій половині XIX століття мали б дискутувати історики. Цей термін використовується в моїй книзі у значенні дискурсу, як його визначає Колгаун, або — коли цей дискурс залучає владні стосунки всередині суспільства імперії — в сенсі ідеології. Гоголівський текст цілком формує націоналізм такого типу[19]. Резонанс цих текстів для сучасних і майбутніх націоналістів перетворює Гоголя на ключову фігуру в розвитку обох типів націоналізму.