Новий виклик

Новий виклик

Від свого прибуття до Санкт-Петербурга в 1828 році й до свого від’їзду з Росії у 1836 році Гоголь шукав нове покликання й намагався зробити кар’єру — спочатку імперського бюрократа, потім ученого-історика. Обидві спроби закінчилися провалом, а література — заняття, яке він спочатку сприймав як хобі — принесла йому успіх і задоволення. До постановки «Ревізора» на сцені у 1836 році та фіаско його наукової кар’єри гоголівські літературні, етнографічні та історичні зацікавлення переважно стосувались України. Почуття власної українськості, спочатку викликане його досвідом перебування в російській столиці, переросло у свідомо сформоване зацікавлення, виплекану ідентичність. Воно проявилося не лише в гоголівських публікаціях, а й також особистій кореспонденції з іншими українофілами — такими, як Максимович або Срезневський. Перспектива отримання посади в Київському університеті являє собою ключову віху в житті Гоголя. З переїздом до Києва Гоголь, швидше за все, залишився б активним у сфері українських інтересів і продовжив свою етнографічну й історичну діяльність на українську тематику та, можливо, став би поміркованим українським націоналістом.

Значення 1834 року як вирішального повороту в його житті проходить через неопублікований запис «1834», написаний на вершині його ентузіазму щодо посади в Києві. У ньому Гоголь міркує про те, наскільки 1834 рік стане вирішальним у його долі: У ног моих шумит мое прошедшее, надо мною сквозь туман светлеет неразгаданное будущее… Какое же будешь ты, мое будущее? Блистательное ли, широкое ли, кипишь ли великими для меня подвигами или… (ПСС 9, 16). Таємничий рік, здавалося, містив відповідь на запитання про постійне призначення Гоголя. Він запитує в персоніфікованого року про Санкт-Петербург і Київ: Где означу я тебя великими труда<ми>? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным прекрасным, чудным небом, упоительными ночами… (ПСС 9, 17). Великие труды у запитанні відсилають до наукової діяльності Гоголя на ниві української історії, а не до літературних планів, які він, можливо, мав. Згідно з епістолярними джерелами, Гоголь досі не вважав літературу своїм головним заняттям.

Рішення стати професійним письменником було прийняте після краху його сподівань на переїзд до Києва та його звільнення з педагогічних посад у Петербурзі. До нього також спонукали карколомний літературний успіх «Вечорів на хуторі» і трохи менший успіх «Миргорода», зростаюче визнання російськими критиками, живий прийом «Ревізора» і натхненний початок роботи над «Мертвими душами». Після того, як шлях, пов’язаний із Києвом і кар’єрою історика, став неможливим, Гоголь вирішив продовжити свою діяльність у рамках російської культури та розвинув кар’єру письменника. У листі з Парижа від 28 листопада 1836 року до свого друга Міхаїла Поґодіна міститься розуміння того, що Гоголь, нарешті, напророчив своє покликання у цьому світі, що його доля, до якої він так палко звертався у фрагменті «1834», нарешті відкрилася перед ним. Він згадує «Мертві душі», які, на його думку, стануть його першим порядочным творением і оголошує:

Жребий мой кинут. Бросивши отечество, я бросил вместе с ним все современные желания. Неперескочимая стена стала между им и мною. Гордость, которую знают только поэты, которая росла со мною в колыбели, наконец не вынесла… Я мертв для текущего… Я вижу только грозное и правдивое потомство, преследующее меня неотразимым вопросом: «Где же то дело, по которому бы можно было судить о тебе?» И чтобы приготовить ответ ему, я готов осудить себя на всё, на нищенскую и скитающуюся жизнь, на глубокое, непрерываемое уединение, которое отныне я ношу с собою везде… (ПСС 11, 77—78)

Між груднем 1835 року, коли Гоголь расплевался с университетом (ПСС 10, 378), і листопадом 1836 року, яким датовано цей лист, Гоголь став на амбітний шлях серйозного письменника. В його листі до Поґодіна йдеться про важливість мети та місії, відсутня раніше в заявах Гоголя про свою літературну діяльність. Нездоланна потреба в деле та його виконанні у великому масштабі, поза сумнівом, змусила Гоголя кинути свій жереб не просто у літературу, а саме в російську літературу, пов’язану з російським життям. Сильне зацікавлення Гоголя українським націоналізмом в його «фольклорний» та «історичний» періоди припадає на час, коли він не ставився до своєї літературної діяльності як до реальної професії. Однак новознайдене покликання письменника спонукало його ввійти до сфери російських націоналістичних проблем — і зробити це набагато рішучіше, ніж у ролі претендента на університетську посаду. На відміну від затишної, але провінційної України, лише Росія могла б забезпечити цьому новому, подібному до пророка, Гоголю відповідну культурну матрицю в його прагненні до універсального значення.