«Страхи та жахіття» «Вибраних місць»: втручання цензора

«Страхи та жахіття» «Вибраних місць»: втручання цензора

Гоголь з гіркотою обурювався зневажливим трактуванням свого твору цензурою. У листі до Плєтньова він згадував про опубліковану книгу як вихід в свет обгрызенного Никитенкой оглодка (ПСС 13, 212). Гоголеве обурення було виправданим: заборонено до друку п’ять статей, інші тексти зазнали численних змін і скорочень, що втілилось у значно м’якший текст. Він скаржився Смірновій: Самые важные письма, которые должны были составить существенную часть книги, не вошли в нее, — письма, которые направлены были именно к тому, чтобы получше ознакомить с бедами, происходящими от нас самих внутри России, и о способах исправить многое (ПСС 13, 198). Навіть попри те, що Гоголь, пишучи цей текст, перейнявся ентузіазмом до офіційної ідеології, парадоксальним чином «Вибрані місця» виявилися найбільш цензурованою його книгою. Оскільки ця справа стосувалася офіційних органів, Гоголь помилився, коли перетягнув різноманітні соціальні, економічні й моральні проблеми у зрозумілу площину. Дух офіційної народності вимагав уславлення реальної Росії, а не такої, якою вона може або повинна бути. Націоналізм в офіційній версії був способом утвердження статус-кво, а не підваження його за допомогою демонстрації конфліктів і порушень або розхитування човна державної адміністрації різноманітними рецептами реформування.

Одна з вилучених частин містила у своїх назві «червону ганчірку» — «Страхи та жахіття Росії» (Страхи и ужасы России). У ній Гоголь відповідає своїй кореспондентці-графині, яка впадає у відчай із приводу різноманітних страхов и ужасов Росії, що змушують її до рішення оселитися за кордоном. Гоголь запевняє її, що Європа навіть гірша, і переконує не відвертатися від хвороб своєї країни, а працювати над її реформуванням. Особисте спасіння росіянина, за Гоголем, можливе лише в російській державі, яку він перетворює на своєрідний християнський усесвіт. Він стверджує, що всі росіяни повинні служити своїй країні так, немовби служать в другом небесном государстве, главой которого уже сам Христос (ПСС 8, 344). Це правда, в Росії існують страхи и ужасы, але Гоголь прогнозує, що через десять років Європа прийде до Росії не лише купити пеньки и сала, а й по мудрість (ПСС 8, 345). Хоча ця стаття навчає конструктивного ставлення до російських страхов, цензори не могли сприйняти погляд на Росію в таких термінах і згадку про прагнення росіян виїхати за кордон. Натяк на те, що економіка поточних взаємин Росії з рештою Європи полягає в обміні російської пеньки за європейську мудрість, також здався надзвичайно невтішним.

Жінки мали відігравати величезну роль у гоголівському баченні відлагодженого суспільства. Неназвана графиня була згадана в цьому контексті, як і дружина губернатора (Алєксандра Смірнова була оригінальною адресаткою) в іншій забороненій статті — «Що таке губернаторша» (Что такое губернаторша), — Гоголь переконує адресатку в її силі покращити провінційне суспільство. Він радить їй сприймати місто, як лікар сприймає лікарню. Знову-таки, Гоголь дає пораду, яка багато в чому стосується його власного становища і навіть була дана йому іншою особою — Плєтньовим[363]. Гоголь пише, що вплив губернаторської подружньої пари насамперед лежить у сфері суспільної моралі. Вони повинні взяти на себе боротьбу з розкішшю, эту язву России, источницу взяток, несправедливостей и всех мерзостей, какие у нас есть. Приміром, Гоголь радить дружині губернатора з’являтися на всі публічні заходи в однаковому одязі, у такий спосіб подаючи приклад скромності для інших жінок. Губернаторська пара також повинна удосконалювати функціонування адміністрації губернаторства. Гоголь наводить приклад чиновників, чиї порушення розслідувалися в суді. Вкрай важливо, пише Гоголь, що їх слід звільнити від їхніх обов’язків на час усього терміну розслідування, щоб вони не могли більше зловживати системою і намагатися впливати на хід правосуддя. Він хвалить свого адресата за звільнення наглядача психлікарні за те, що той продавав булочки, призначені для пацієнтів (ПСС 8, 315).

Проблема страхов и ужасов Росії обертається іншим формулюванням. Гоголь цитує своїй адресатці речення з її листа до нього: Грустно и даже горестно видеть вблизи состояние России, но, впрочем, не следует об этом говорить. Мы должны с надеждой и светлым взором смотреть в будущее, которое в руках милосердного бога (ПСС 8, 320). Гоголь просить розрізняти. Росіяни повинні не просто мріяти про майбутнє; вони довго та завзято повинні шукати в сучасному — звідки починається шлях у майбутнє. Гоголь благає свою адресатку не жаліти для нього жодних печальних зображень мерзоти. Вони зазвичай навівають сум, але тепер вони сповнюють його бажанням допомогти. Дружина губернатора повинна радше боротися, ніж боятись огидних явищ російського життя.

Знову-таки, попри свої найкращі наміри, Гоголь мимоволі висловлює дурницю. Навіщо цензорам погоджуватись на публікацію новини про те, що становище Росії вселяє зневіру в її найвищих посадових осіб? Або образ російського життя, що підкреслює його мерзоти? Навіщо згадувати про чиновника-злочинця, а відтак підважувати довіру людей до державних чиновників? Хліб, украдений у психічно хворих людей під наглядом держави — що це послання говорить нації про функціонування державних інституцій? Швидше за все, гоголівські безцеремонні згадки про такі сумнівні подробиці життя в Росії спонукали заборону цих та інших статей.

Гоголь продовжує свої заклики до високопосадовців в іншій статті, відхиленій цензурою, — «Високопосадовцю» (Занимающему важное место). Контекст гоголівського листа натякає, що його адресат незадоволений своїм перебуванням на віддаленому форпості Кавказу. Гоголь закликає його прийняти це призначення, посилаючись на християнську заповідь смирення. У пізнішій статті, вочевидь, до того самого адресата — «Напучування» (Напутствие) — Гоголь використовує аргумент героїчної слави. Слід шукати сильного, а не слабкого противника: Не велика слава для русского сразиться с миролюбивым немцем, когда знаешь вперед, что он побежит; нет, с черкесом, которого всё дрожит, считая непобедимым, с черкесом схватиться и победить его, вот слава, которою можно похвалиться! (ПСС 8, 368: 705n29). Незважаючи на гоголівське заохочення таких колоніальних авантюр, цензура могла негативно відреагувати на згадку про нестабільний південний кордон та ідею про те, що в народі може сформуватись образ кавказців як неприборканих вояків. Цей фрагмент було вилучено.

У «Високопосадовцю» Гоголь пропонує комплекс радше цивільних, а не воєнних завдань, які могли би сприяти суспільному добробуту в південній периферії. Автор «Ревізора» та «Мертвих душ» згоден із тим, що внутрішні регіони Росії — непросте місце. Діагноз проблем у цій статті перегукується з тирадою князя, що завершає збережені фрагменти другого тому «Мертвих душ». У провінціях, поруч із законним, засновано щось на кшталт другого уряду, пише Гоголь до свого друга-високопосадовця:

Много злоупотреблений; завелись такие лихоимства, которых истребить нет никаких средств человеческих. Знаю и то, что образовался другой незаконный ход действий мимо законов государства и уже обратился почти в законный, так что законы остаются только для вида; и если только вникнешь пристально в то самое, на что другие глядят поверхностно, не подозревая ничего, то закружится голова у наиумнейшего человека (ПСС 8, 350).

Описуючи план дій у цьому зрадливому середовищі, Гоголь радить своєму другові взяти на озброєння щось, що, здається, нагадує візити Чічікова до чиновників. Він вважає, що для викорінення корупції його другові слід особисто познайомитися з усіма чиновниками в місті. Коли друг-високопосадовець виявить сторони, винні в корупції, за допомогою цих особистих розмов, він повинен дорікнути у їхніх провинах не перед суспільством, а перед їхньою російською природою, яку вони спаплюжили своїми діяннями.

Незважаючи на свою заклопотаність чиновниками-порушниками, гоголівський аналіз системи адміністративних інституцій у регіонах Росії спонукає його зробити висновок про її досконалість: …слышно, что сам бог строил незримо руками государей. Всё полно, достаточно, всё устроено именно так, чтобы споспешествовать в добрых действиях (ПСС 8, 357). Гоголь використовує цей аргумент божественного втручання у творення російської адміністративної системи, по суті, задля стримування подальшого росту бюрократії. Система є настільки досконалою, пише він, що навіть не потребує жодної додаткової адміністративної посади. Зокрема, Гоголь відмовляється від системи стримувань і противаг, яка здається йому більш прийнятною для колоніальних і ненаціональних суспільств. Оскільки призначити нового чиновника для контролю іншого, за словами Гоголя, означає сделать двух воров наместо одного (ПСС 8, 357).

У продовженні цієї статті Гоголь згадує іншу прірву в російському суспільстві — поміж царем і дворянством. Він шкодує про дух взаємної недовіри та підозріння дворян до уряду у спробах зменшити їхню вагу і привести їх до загибелі. Гоголь стверджує, що це західноєвропейці поширюють такі згубні чутки, щоб віддалити російського царя від дворян. Гоголь просить свого друга запевнити дворян, із якими він у контакті, що вони — цвіт нації і що цар любить їх — немовби Гоголь має прямий доступ до імператорового серця.

Західні свідчення про ситуацію в Росії являють собою дискурс, проти якого Гоголь вибудовує свою національну філософію. Він посилається на критичні згадки про Росію в західній пресі й закликає свого адресата відкрито обговорювати проблеми країни з людьми, з якими він зустрічається у провінції і які не повинні довідатися про них від «неправдивої» та зловмисної західної преси. Він пише: Обнаружьте им всю правду начисто. Скажите им, что Россия, точно, несчастна, что несчастна от грабительств и неправды, которые до такой наглости еще не возносили рог свой; что болит сердце у государя так, как никто из них не знает, не слышит и не может знать (ПСС 8, 361). Ця чесна оцінка проблем Росії повинна спонукати росіян до реформування своєї країни. Переспівуючи аргумент із промови судді у фіналі другого тому «Мертвих душ», Гоголь закликає своїх співгромадян поставитися до цієї життєво важливої мети реформування із завзяттям воєнної кампанії проти загарбника.

Цензор міг мати проблеми з усім діапазоном проблем, які порушує ця гоголівська стаття з найкращими намірами і які влада воліла б не виносити з хати. Мрійлива ідея Гоголя чесно й публічно визнавати труднощі країни не могла бути прийнятною в російському політичному кліматі, традиційно ворожому до гласності. Поняття неофіційного другого кола влади підважує верховенство права, представлене іншим болючим питанням, як і в прикладі визнання недовіри дворян до царя. Недовіра Гоголя до чесності чиновника також надзвичайно надавалася до цензурування.

Врешті-решт, західна критика Росії була сумлінно прихована від російської публіки, через що й гоголівська згадка про неї викликала незадоволення цензора. Хоча Гоголь і спростовує обвинувачення іноземців, іноземні погляди вважалися настільки небезпечними, що навіть російські спростування часто-густо призначалися суто для західного вжитку і не поширювалися в самій Росії. Традиція такого диференціального іміджевого контролю властива модерній епосі — від Кантеміра до князя Вязємського[364]. Чи Гоголь не знав, що західні відгуки про стан речей у Росії краще не порушувати? У статті про Карамзіна з «Вибраних місць» він змальовує письменника як людину, не завжди прихильну до офіційної лінії, яку, проте, публікували та шанували в Росії[365]. Гоголь використовує приклад Карамзіна для спростування неправдивих іноземних чуток, мовляв, Росія вовсе не любит правды (ПСС 8, 267: 683n18, n1). Цензор вилучає обидва фрагменти, де згадується про майже повне зіткнення Карамзіна з офіційною ідеологією та відомості про західні чутки.

Четверта заборонена стаття була патетично названа «Потрібно любити Росію» (Нужно любить Россию). Замість оголошення загальної любові до Росії в кожному російському серці Гоголь подає її як сувору заповідь, немовби росіяни потребували проповіді про любов до своєї країни. Схоже, що Гоголь, який сам у той час щодуху намагався викликати в собі теплі почуття до Росії, приписував динаміку власних старань решті своїх співгромадян. У статті міститься зачовганий націоналістичний аргумент Гоголя, що відбивається на цілій книзі. Гоголь починає з передумови, мовляв, любов до свого брата необхідна для свого спасіння во Христі. Однак душа прагне любити прекрасне, а людство далеке від досконалості. Дещо нелогічно Гоголь перемикається з цієї думки на утвердження нової можливості — любити Росію, а не людство: Если только возлюбит русской Россию, возлюбит и всё, что ни есть в России (ПСС 8, 300). Що всё включає в себе бесчинства, неправды и взятки (ПСС 8, 300), це, по суті, не є російськими.

Гоголь стверджує, що його співвітчизники ще не люблять Росію, оскільки все, що вони роблять, — це скарги та плекання суму (до речі, саме таким було ставлення Гоголя зовсім донедавна). Справжній патріот, як тепер повчає Гоголь, присвятить себе реформуванню країни (автор книжки неявно виставляє себе в ролі прикладу). Гоголь вселяє своїм читачам необхідність любові до Росії, формулюючи її в термінах християнської етики: А не полюбивши России, не полюбить вам своих братьев, а не полюбивши своих братьев, не возгореться вам любовью к богу, а не возгоревшись любовью к богу, не спастись вам (ПСС 8, 301). Таким чином, гоголівський силогізм робить любов до Росії рівнозначною любові до Господа і навпаки. Якщо людина прагне вберегтися від пекельного вогню, їй краще почати любити Росію. Починаючи з загальної християнської заповіді братської любові, наприкінці Гоголь перетворює цю любов на неможливу, оскільки вона опосередкована любов’ю до Росії. Така старанна аргументація у спонуканні до того, що було само собою зрозумілим, цілком можливо, ображала російського цензора.

Наступна вилучена стаття, яка слідувала в цьому томі одразу після тексту «Потрібно любити Росію», використовує таку само риторику суворої заповіді — «Потрібно поїздити Росією» (Нужно проездиться по России). Гоголь знову вдається до поради, яку можна спрямувати до нього самого і яка насправді виходила від його російських друзів, котрі рекомендували її як спосіб осягнення правдивішого образу російського народу. Навіть життєві обставини адресата, схоже, відповідають Гоголевому становищу, оскільки, як і письменник, він упродовж майже десяти років перебував за кордоном. Гоголь попереджає свого адресата, що його чекає багато змін, оскільки десять років у розвитку гігантської Росії відповідають півстоліттю змін у будь-якій іншій країні. Щоб підготуватися до цього нового знайомства з Росією, гоголівський друг повинен очистити свій розум від усіх упереджень і «озброїтися» братньою любов’ю до росіян (ПСС 8, 304). Гоголь рекомендує не звертати уваги на стани, зосередитися на людях із різних верств суспільства і провести докладні бесіди в намаганні виявити абсолютно все про їхнє становище та проблеми. Гоголь вважає, що сам контакт із таким знаменитим гостем, котрий виявляє зацікавленість у їхніх справах, допоможе гармонізувати напружені відносини між класами. Ця ідея неофіційної, громадянської кампанії — дослідити справжнє становище Росії та втрутитись у виявлення її проблем, звісна річ, мала потрапити на очі цензора. Наприкінці Гоголь проголошує: Велико незнанье России посреди России. (ПСС 8, 308) і повторює різку фразу з початку: Монастырь ваш — Россия! (ПСС 8, 301, 308). Гоголь перетворює Росію на монастир у значенні місця для добрих справ і діяльності. У цьому криється ключова ідея «Вибраних місць», яка полягає в наділенні російського націоналізму правом наказувати і шляхетністю християнської етики.

На додачу до цих п’яти статей, що були заборонені повністю, цензура внесла зміни та скорочення до текстів опублікованих. З особливим завзяттям вона переслідувала всі згадки про царя, чиновників і адміністративні порушення. Випадкові згадки про голод, що лютував у Росії, було також вилучено або пом’якшено, так само, як були цензуровані новини про стихійні лиха згодом, у совєтську епоху (ПСС 8, 306, 234: 671n35). У статті про художника Алєксандра Іванова численні згадки про важке фінансове становище російських митців, яке було сформульовано так, що вони ризикують действительно умереть с голоду, було замінено на терпели нужду (ПСС 8, 328: 695n21, 332: 697n7, 337: 698n2). Його рекомендація про те, що люди, обізнані в мистецтві, повинні прийти на зміну чиновникам-невігласам у прийнятті рішень, які впливають на російське мистецтво, також була вилучена (ПСС 8, 335—336: 697n33). Гоголівське визначення різноманітних соціальних хвороб як російської характерної риси часто замінювалось посиланням на загальний дух часів (341: 691n1З, n21; 348: 701n9, n17, n24). Цензор також впорався з образливим визначенням національної специфіки Росії, що немовби запозичена просто з «Мертвих душ», у гоголівському аналізі комедії Фонвізіна: Это те неотразимо-страшные идеалы огрубения, до которых может достигнуть только один человек русской земли, а не другого народа (ПСС 8, 397: 710n24; цензор вилучив ідею про російську унікальність). Образ п’яних юрмищ, що наповнюють вулиці Росії на Великдень, також було вирізано (ПСС 8, 410: 713n21).

Цензорові вдалося згладити чимало гоголівських гострих кутів щодо становища Росії, тоді як практично недоторканими залишилися його пророцтва щодо національної величі та згадування ідеалів офіційної народності. Російський Апокаліпсис і Антиутопія зазнали скорочень, тоді як «Домострой» і Утопія отримали розквіт. Це втілилось у значно стриманішій книзі, ніж передбачав Гоголь, і значно послабленому значенні того, як автор розумів серйозність проблем, що стоять перед Росією. Обгрызенный Никитенкой оглодок, як Гоголь став сприймати свою книгу, був, таким чином, позбавлений найбільш «м’ясистих» елементів гоголівського послання щодо російських реформ. На думку Гоголя, цей досвід із цензурою означав, що новий, позитивний спосіб підходу до Росії, який він щойно розробив (він полягав у патріотичному потягу до змін та інспірації любові до Росії), спричинив для нього ще більші проблеми, ніж його попереднє втілення в ролі бича сатири. Послання, яке влада передала Гоголеві, включно з іншими патріотами-активістами до нього і після, полягало в тому, що Росія потребує не громадянської ініціативи та незалежно мислячих реформаторів, а слухняних підданих, які служать її справі.