Етнічне підґрунтя Гоголя та відкриття ним українськості

Етнічне підґрунтя Гоголя та відкриття ним українськості

Гоголь не був народжений або вихований українським націоналістом-романтиком. Він виріс в умовах змішання культур, що було характерно для української аристократії на початку XIX століття. Батько Гоголя був якнайкращим втіленням цього середовища. Він писав комедії українською мовою, передплачував польський часопис Monitor і Украинский Вестник та писав листи до своєї дружини мовою російської сентиментальної прози[65]. Родина мешкала у власному маєтку у Василівці Полтавської губернії на Сході України. Вони були частково русифікованими підданими імперії, як і більшість української аристократії того часу. Однак це не стерло їхньої українськості, яка становила життєво важливу частину їхньої культури та щоденного життя, хоч і була далека від будь-якого самосвідомого національного партикуляризму. Малий «Нікола», як називала його мама мішанкою українського та російського варіанта цього імені (Микола і Ніколай), брав участь у постановках українських драм у домашньому театрі його дядька Дмитра Трощинського, заможного покровителя українського мистецтва, і використовував багату дядькову бібліотеку[66]. Вся родина розмовляла і листувалася російською (часто-густо українізованою), хоча з деякими членами родини та друзями вони послуговувалися українською. Микола Гоголь виріс двомовним, розмовляючи російською й українською, та, як і його батько, умів читати польською[67]. Російська мова його прози, а надто його листів, пересипана невитравними українськими штампами[68].

У родинній спадщині був також і польський компонент, але Гоголь намагався дистанціюватися від нього. Його мати походила з польсько-українського аристократичного роду, і наскільки Гоголеві було відомо, його козацький предок Остап Гоголь отримав шляхетський титул від польського короля за заслуги у війні проти Московії[69]. Родинне прізвище насправді було Гоголь-Яновський (у польському написанні — Janowski), а їхнє володіння мало назву Яновщина (ПСС 10, 235). Але в той час, як Миколині батьки здебільшого використовували польське прізвище «Яновський», Гоголь відмовився від нього на користь українського «Гоголя». У Санкт-Петербурзі він використовував польське прізвище ще рідше й остаточно відмовився від нього приблизно в часи Польського повстання 1830—1831 років[70]. У повісті «Старосвітські поміщики» Гоголь висміював тих українців, які маскували своє походження після прибуття до російської столиці додаванням літери «в» до своїх українських прізвищ (які закінчувалися на -о, утворюючи, таким чином, російське прізвище із закінченням -ов). А втім, відмовившись від свого польського прізвища, Гоголь сам узяв участь у подібному акті етнічного маскування. До речі, перш ніж вибрати прізвище «Гоголь», майбутній автор «Старосвітських поміщиків» експериментував із русифікацією польського прізвища «Яновський», змінивши його на «Янов»[71].

Якщо йти тільки за прикладом Трощинського, Гоголеві батьки усвідомлювали, що заможність і безпека досягаються вірною службою імперії. І не дивно, що вони пов’язували надії з державною службою свого сина. Вони відправили його до нещодавно створеного Ніжинського ліцею, який готував молоду українську аристократію до кар’єри в імперській армії та адміністративних установах (насправді переважна більшість однокласників Миколи обрали цей шлях). Здавалося, Гоголь просто приречений на блискучу державну кар’єру. Він відправився до Санкт-Петербурга у грудні 1828 року, щоб почати її, незважаючи на свої літературні зацікавлення.

Очікуваний з нетерпінням переїзд Гоголя до імперської столиці обернувся важкою зміною, а його великі надії так ніколи й не матеріалізувались. Петербург як місто розчарував Гоголя. Його бідність і невдачі з планами щодо державної служби, поза сумнівом, сприяли цьому почуттю, але, врешті-решт, саме місто викликало в Гоголя довічну відразу. Він описав свої перші враження у листі:

Скажу еще, что Петербург мне показался вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и слухи, которые распускали другие о нем, также лживы… Петербург вовсе не похож на прочие столицы европейские или на Москву. [Гоголь тоді ще не знав її безпосередньо. — Е. Б.] Каждая столица вообще характеризуется своим народом, набрасывающим на нее печать национальности, на Петербурге же нет никакого характера: иностранцы, которые поселились сюда, обжились и вовсе не похожи на иностранцев, а русские в свою очередь объиностранились и сделались ни тем ни другим… [Н]икакой дух не блестит в народе, всё служащие да должностные, все толкуют о своих департаментах да коллегиях, всё подавлено, всё погрязло в бездельных, ничтожных трудах, в которых бесплодно издерживается жизнь их (ПСС 10, 137, 139).

Ця відраза до Петербурга збіглася з новознайденою прихильністю Гоголя до України, коріння якої виявилося настільки ж ностальгійним, як і прагматичним. З одного боку, він, здавалося, щиро сумував за Україною, а його близьке коло українських друзів у Петербурзі, вочевидь, лише роздмухувало це почуття[72]. З іншого боку, не міг пропустити повз увагу моду на все українське, що захоплювала літературний світ Санкт-Петербурга. Тому він вирішив заробити на цьому.

Повісті на українську тематику, які він почав писати у квітні 1829 року, відповідали його знанням і талантам незрівнянно більше, ніж його перша літературна спроба, шиллерівська ідилія «Ганс Кюхельґартен» (1829). Приблизно в цей самий час він попросив матір надіслати докладний етнографічний опис українського одягу, звичаїв та вірувань і українські комедії його батька — він хотів спробувати прилаштувати їх у театрі. Згодом він поновив ці пошуки, додавши до прохань зібрати українські старожитності (ПСС 10, 141—142, 165—167). Звернення до більш знайомого і тепер надзвичайно популярного світу його рідної України втілилося у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», двотомної збірки повістей, які швидко продались і закріпили Гоголя у статусі перспективного нового таланту.

І лише в Петербурзі, куди він вирушив у 20-річному віці, Гоголь прийшов до усвідомлення себе українцем. Тут він уперше відчув себе іноземцем і виявив культурну відмінність, яка відрізняла його від росіян. Це знайомий сценарій: міжкультурні зіткнення каталізують нововіднайдене почуття національної ідентичності. Хоча виховання й освіта Гоголя сприяли ідентичності російського аристократа (який встиг пожити в Україні), тепер він усвідомив себе українцем, у найгіршому випадку — хохлом. Гоголеве зацікавлення українською культурою та історією почалося з його шкільних років у Ніжині, як свідчить його збірка «Книга всякої всячини, або підручна енциклопедія» (Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия).

Проте у Санкт-Петербурзі в Гоголя наклалися одне на одне його зацікавлення Україною і байдужість до російськості та розвинулося розуміння національного контрасту між цими двома стихіями. «Вечори на хуторі» рясно тематизують цю опозицію, що також проявляється в листах Гоголя[73].