Тарас: еволюція націоналіста

Тарас: еволюція націоналіста

На противагу козацьким масам, які діють під впливом імпульсу та легко маніпульовані, Тарас Бульба постає як досвідчений політичний лідер. Він розуміє, як влаштовано політику й історію, та спроможний просувати ідеологію, а не просто сліпо дотримуватись її. Хоча його цілеспрямованість перетворює його на зразкового патріота, гоголівський образ Тараса Бульби набагато складніший за просте утвердження його цінностей і дій, як це заведено вважати. Гоголь ускладнює цей образ героя-титана за допомогою тонкої іронії і навіть гумору. Редакція 1842 року більш послідовно ліпить із Тараса пристрасного націоналіста, а також порушує питання моральності його дій і показує неприємні корисливі мотиви за його, вочевидь, надособистою ідеологією збільшення слави православ’я та російської землі.

Версія 1835 року показує Тараса трохи анархічним бандитом, який вишукує можливості для набігів і повстань. Воєнному кодексу Тараса в початковій главі бракує відверто національного забарвлення. Він стверджує, що козаки мають право на війну, якщо сусідні народи крадуть худобу або землі, для оборони православ’я або перемоги над невірними (ПСС 2, 284). У тексті 1842 року згадки про худобу та земельні спори зникають, показуючи гоголівську спробу підняти Тараса над такими земними проблемами. Крім того, Гоголь замінює економічно зумовлені антипольські настрої на націоналістично вмотивовані. У той час, як у версії 1835 року Тарас свариться з козаками, оскільки вони дозволили більшу частку воєнної здобичі віддати полякам, у версії 1842 року він пориває з ними, тому що вони перейняли польські звичаї. Тарас обурюється впливом Польщі на русское дворянство, під яким у русифікованій версії 1842 року він має на увазі козацьку еліту. У пізнішій версії Тарас більше не встряє у бійки та чвари за військові трофеї та худобу; його турботи належать уже зрілому націоналістові, що протистоїть полонізації та прагне побачити, що релігія і звичаї його країни шановані та збережені.

Та все-таки у зображенні Тарасових дій Гоголь повертається до образу (і навіть наголошує на ньому), створеному в редакції 1835 року, де він постає в ролі некерованого розпалювача війни. Ширші національні інтереси турбують Тараса менше, ніж його потреба перетворити своїх синів-семінаристів на воїнів. Події, які призводять до козацько-польської війни, були явно знехтувані в інтерпретації «Тараса Бульби», незважаючи на той факт, що вони займають третину твору (1—4 глави). У цих главах докладно показане Тарасове нечесне політиканство та пропонується нещадно-скептична анатомія розпалювання війни, що ставить під сумнів ідею «народних» повстань і «національних» рішень. Вони, таким чином, забезпечують важливий іронічний контекст для подальшого розвитку повісті. Замість вилучення або виправлення цих глав у процесі перегляду тексту 1842 року Гоголь, навпаки, збільшує ступінь хитрих махінацій Тараса. Цей великий початковий сегмент відіграє важливу роль у творі, будучи не просто бічною лінією, яку можна забути, коли повість досягає піднесеного націоналістичного звучання.

Конфліктна, войовнича постать Тараса дає знати про себе вже в першому реченні повісті, коли він зустрічає своїх синів, насміхаючись із їхнього семінаристського одягу. Замість обіймів і рукостискань сцена містить бійку між батьком і сином, оскільки старший, Остап, спровокований Тарасовими образами, намагається силою змусити батька замовкнути. Окрилений Остаповим проявом мужності, Тарас закидає своєму молодшому синові, Андрію, брак характеру. Ця сцена не є невинно кумедною, як часто припускають. Тарасова любов, виражена у формі конфліктної риторики та, хоч і м’якого, але насильства, є більш тривожною, ніж забавною. Ця сцена віщує розкол у Бульбиній родині і тему майбутнього, більш кривавого насильства. Вона підкреслює, що Тарас налаштований на конфлікт. Замість того, щоб вирядити своїх синів на Січ самих, він вирішує приєднатися до них: Какого врага мы можем здесь высидеть? (ПСС 2, 45). Боротьба з ворогом — це не жорстка необхідність для Тараса, а важлива частина життя, яку слід знайти, якщо її бракує.

На Січі Тарасове прагнення війни набуває більш конкретної форми. Після того, як Остап і Андрій скуштували козацького духу, Тарас закликає кошового, головнокомандувача козацького війська, залучити козаків до війни. Наявність або ідентифікація ворога для Тараса є вторинними; важливий лише сам факт війни. Коли кошовий відповідає, що в козаків на цей момент не вистачає відповідних об’єктів, Тарас пропонує татар і турків. Кошовий відкидає його пропозицію, оскільки козаки уклали мирну угоду з султаном. Тарас не вважає, що це до чогось зобов’язує, та цитує найавторитетніше джерело, яке, на його думку, скасовує угоду: Господь і Святе Письмо наказують убивати невірних. Кошовий визнає, що зазвичай це може бути прийнятною лазівкою, але цього разу козаки заприсягнули власною вірою. Залучивши релігію до своєї аргументації, Тарас потрапляє у скрутне становище. Оскільки він не може нічого протиставити останньому аргументу кошового, то взагалі відмовляється від стратегії обґрунтування: Вот у меня два сына, оба молодые люди. Еще ни разу ни тот, ни другой не был на войне, а ты говоришь, не имеем права (ПСС 2, 69). Отже, дискусія різко переходить від колективного права до особистих потреб. Оскільки кошовий залишається при своїй думці, Тарас вдається до ототожнення його особистої потреби з громадською користю: Так, стало быть, следует, чтобы пропадала даром козацкая сила, чтобы человек сгинул, как собака, без доброго дела, чтобы ни отчизне, ни всему христианству не было от него никакой пользы? Так на что же мы живем, на какого чорта мы живем, растолкуй ты мне это. Ты человек умный, тебя недаром выбрали в кошевые, растолкуй ты мне, на что мы живем? (ПСС 2, 69). Поняття християнства та вітчизни з’являються лише як маски більш безпосереднього бажання Тараса забезпечити своїм синам військовий вишкіл. Врешті-решт кошовий залишає в силі свій вердикт, і Тарас таємно присягається помститись.

Його помста набуває форми хитро організованого державного перевороту, який він маскує під народне повстання. По-перше, він споює козаків і закликає їх висунути вимогу, щоб нинішній кошовий відмовився від своїх повноважень. Кошовий дотримується встановленого порядку, не надто намагаючись з’ясувати висунуті проти нього звинувачення, а тим більше переконати легковажних козаків. Внаслідок «виборів», які насправді більше схожі на п’яну бійку, Тарас нашіптує деяким козакам ім’я Кирдюга, свого старого воєнного товариша, і завдяки йому Кирдюг стає кандидатом. Зрештою радше бійка, ніж голосування вирішує долю виборів на користь Кирдюга (ПСС 2, 71). Новий кошовий більш піддатливий до войовничих ініціатив Тараса: Ничего, можно; клятвы мы не преступим, а так кое-что придумаем. Пусть только соберется народ, да не то, чтобы по моему приказу, а просто своею охотою. Вы уж знаете, как это сделать (ПСС 2, 73). Протягом години Тарас зібрав натовп козаків, які скаржилися на те, що їхня сила занепадає. Новий кошовий, нарешті, задовольняє Тарасові бажання та підбурює натовп до оголошення війни. Досить методично Гоголь показує, як Тарас повалив козацького ватажка та поставив нового, яким він зможе набагато легше маніпулювати. Викликає подив, що Гоголь вдається до подібної травестії демократичних принципів Січі, які в інших випадках він трактує із шанобливістю. Це схоже на спробу підірвати козацький дух і принизити постать Тараса. Хоча, з одного боку, Гоголь снує свою повість у дусі націоналістичної ідеалізації козаків, з другого боку, він вплітає в неї дисгармонійні мотиви, які суперечать цьому духові.

До перетворення Тараса на епічного героя та національного мученика Гоголь зображує його як хитрого мак’явелліста, котрий плете свої інтриги за політичними лаштунками. Роль Тараса у провокуванні війни неможливо перебільшити. Гоголь у перших чотирьох главах вдається до крайнощів, щоби проілюструвати цю думку, а зміни до редакції 1842 року підкреслюють це ще більше. У редакції 1835 року є лише один кошовий, який спочатку не відповідає на бажання Тараса, а потім змінює думку під впливом юрби. У версії 1842 року Гоголь робить Тараса відповідальним за повалення старого кошового та обрання свого ставленика. У кожному разі, козаки беруть у руки зброю через політичні махінації Тараса, які мають особисту мотивацію. Хоча козаки, врешті-решт, нападають не на поляків, а на турків, вони спровоковані на війну внаслідок запальної тактики Тараса. Задіяний у підступну справу стосовно козаків, Тарас порушує козацький етос, утверджений у цьому творі. Козаки пишаються тим, що вони «чесні стрільці», вільно висловлюють свої думки, зневажаючи складні формули та стаючи віч-на-віч із будь-якою проблемою. Згодом Тарас виростає до цієї ролі, але початок повісті показує, що діє він як не належить козакові. Він поводиться прагматично і вдається до ницих хитрощів. Майбутній націоналіст піднімає свій авторитет завдяки ганебній тактиці.

Гоголь також руйнує монументальний образ Тараса за допомогою комізму. Його справжнє ім’я — Бульба — видається смішним: воно означає «картопля» українською та білоруською. «Тарас Бульба», якого англійською можна було б передати, як Johnny Potato, безумовно, звучить як безглузде ім’я для національного героя, навіть у такій картоплецентричній кулінарній культурі, як українська. Проте це ім’я насправді здається доречним, оскільки Тарасове тіло нагадує громіздку й округлу бульбу. У першій главі Гоголь пригощає нас смачною сценою, коли Бульба сідлає коня, який бешено отшатнулся, почувствовав на себе двадцатипудовое бремя, потому что Бульба был чрезвычайно тяжел и толст (ПСС 2, 52). Гоголь доводить ідею героїчного персонажа до крайності: 20 російських пудів відповідає понад 320 кілограмам! Образ колосальної повноти Тараса, який мало не розчавлює свого коня, ставить жирну пляму на його подальшому зображенні як хвацького та спритного вояка. Спочатку Гоголь мав намір дати йому навіть смішніше ім’я, ніж Бульба — Кульбаба, яке з’являється в рукописній версії 1835 року (ПСС 2, 596). Хоча й позбавлене сенсу в російській мові, це слово містить корінь баба, що виглядає зовсім недоречно на тлі сповідуваного Тарасом презирства до жіночого світу. «Кульбаба» — тендітна квітка, чиї спори можна здмухнути одним подувом (Гоголь вміщує її у своїх «Матеріалах до словника», ПСС 9, 480).

Тарасова подорож до Варшави перевертає його величну постать. У цьому фрагменті пропонується коротка комічна вставка, на противагу похмурим зображенням битви та страти Остапа. Вона промовисто демонструє, що розум — не сильна сторона цього козака. Хоч Тарас і зневажає Янкеля та його хитрощі, тепер він милостивий і благає єврея перевезти його до Варшави, щоб він міг побачити Остапа. Усвідомлюючи цю іронію долі, Тарас намагається рятуватись виправданням: я не горазд на выдумки. А вы, жиды, на то уже и созданы (ПСС 2, 151). Це звучить радше лицемірно в контексті винахідливості, продемонстрованої Тарасом у маніпулюванні козацьким виборчим і законодавчим процесом, якщо це можна так назвати. Можливо, ефективність Тарасових хитрощів обмежена своїм середовищем: чи не перетворюється козак поза межами України на рибу, витягнуту з води? У кожному разі Гоголь показує Тараса найтупішим у його розмові з Янкелем. Мудрий єврей демонструє абсурдність Тарасових наївних ідей про безпечний спосіб перевезення через польський кордон. Він відкидає Тарасову пропозицію сховатись у бочці з-під горілки або під купою риби, оскільки ці популярні товари лише привернуть увагу поляків. Замість цього Янкель пропонує завалити Тараса цеглою. Гострішої іронії годі й уявити: хоробрий козак прокрадається до Польщі, а не марширує нею, похований під купою цегли євреєм, котрий, на його, козацьку, думку, є найнижчою сходинкою творіння.

Лише на війні Тарас перебуває у своїй стихії. Будучи хоробрим воїном, він радіє, бачачи, як його сини йдуть його слідами, коли починається конфлікт із Польщею. Однак козацьке свято не триває вічно. Польське підкріплення прориває облогу Дубна, забираючи деяких козаків в полон. Тим часом Тарас довідується від Янкеля про Андрієву зраду і прагне з’ясувати, чи його син насправді перейшов до поляків. Раптом приходить із Січі звістка, що татари викрали козацьку казну і забрали полонених. Кошовий сповіщає про те, що військо покидає Дубно: виснажлива облога — це не сильна сторона козаків, а зголодніле місто навряд чи стане великою здобиччю для переможців. Тарас виступає проти рішення кошового, посилаючись на полонених у Дубні козаків, котрих чекає страшна смерть, якщо їх не врятувати. Зрештою козаки розділяють своє військо на два фронти по 4 тисячі вояків: одні мають залишитись у Дубні під орудою Тараса, другі — переслідувати татар. Хоча цього разу Тарас безпосередньо висловлює свою незгоду, альтруїстичний принцип знову приховує переконливі особисті причини. Якими є справжні мотиви старого козака: він виявляє турботу про полонених козаків чи своє приховане бажання перевірити Андрієву зраду та вчинити помсту? Його мрії захопити польську спокусницю та провезти її полем, прив’язаною до коня, аж поки її тіло розірветься на шматки, натякають на сильні особисті причини, які змушують Тараса залишитись у Дубні.

Еволюція Тараса як національного лідера досягає свого апогею, коли він приймає командування військом під Дубном. Його наснажливі промови перед вирішальним зіткненням з поляками перетворюють козаків на втілення націоналістичного завзяття та патріотичної жертовності. Напередодні битви Тарас пропонує тост за традиційні козацькі цінності — святу православну віру, Січ і козацьку славу. Цей особливий момент є найурочистішим прославленням духу козаків і їхньої самосвідомості. Здійснюючи цей ритуал, Тарас стає справжнім лідером. Ця подія має невитравні релігійні підтексти. Вона нагадує розділення Христом вина між своїми учнями на Таємній вечері. Вочевидь, для підкреслення цього аспекту Гоголь замінює горілку, яку козаки п’ють у виданні 1835 року (ПСС 2, 327), на старе вино. Оповідач називає вино заповедным (ПСС 2, 129), що означає «дорогоцінне» або «вибране», але також перегукується з поняттям про Христові заповіді. Внаслідок цього Бульба веде козаків у бій за високі козацькі ідеали, а не за тимчасові, приземлені цілі.

Наступного ранку Тарас виголошує складнішу промову, яку Гоголь додає лише в 1842 році. Якщо напередодні вранці під час вживання вина прославляються козацькі цінності, Тарасова промова перед битвою перетворює козаків на російських націоналістів. Тарас запроваджує традиційний козацький ідеал товарищества у ширше поняття російської спільноти. По-перше, Тарас пояснює поняття товарищества: Нет уз святее товарищества! Отец любит свое дитя, мать любит свое дитя, дитя любит отца и мать. Но это не то, братцы: любит и зверь свое дитя. Но породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек (ПСС 2, 133). Тарас стверджує, що душевне братерство, яке існує в русской земле, незрівнянно вище за зв’язки в інших народів. Потім він ганить тих людей, що піклуються лише про матеріальний добробут, продають свою душу польським магнатам і зневажають рідну мову та звичаї. Але навіть у найнижчих із цих істот, запевняє Бульба, є крупица русского чувства (ПСС 2, 134). Він пророкує, що ця потужна крупица спонукає таку людину зректися своєї мерзенної вдачі, викупити своє безчестя стражданням. Посилаючись на ворогів, із якими незабаром зустрінуться його вояки, Бульба звертається до них: Пусть же знают они все, что такое значит в Русской земле товарищество! Його панегірик душевній російській спільноті відбивається на його вояках. Під час битви козаки, вмираючи, проголошують не козацькі цінності, а свою вірність російській землі.

Однак попри націоналістичну риторику та відповідальність військового командира, Тарас не випускає з уваги особисту місію. Його люта гонитва за Андрієм, коли він помічає його в бою, також підтверджує думку, що корисливі мотиви становлять левову частку Тарасових причин залишитися тут. Він готує засідку на Андрія за допомогою тридцятьох козаків і саркастично звертається до нього: «Что, сынку, помогли тебе твои ляхи?» (ПСС 2, 143). Він холоднокровно вбиває Андрія: «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью!» (ПСС 2, 144). Андрій упродовж цієї сцени залишається покірним і мовчазним, не роблячи жодних спроб самозахисту. Хоча Тарас не має жалощів до Андрія і, на відміну від версії 1835 року, заходить настільки далеко, що залишає його тіло непохованим, незабаром його спіткає набагато сильніша скорбота. Остапа беруть у полон якраз після страти Тарасом свого молодшого сина. Дві тисячі козаків під орудою Тараса зазнають нищівної поразки від поляків. Тарас водночас втрачає своїх синів і своє військо, а йому самому ледь вдається вижити. Звісна річ, він не здатен звільнити козаків, які потрапили в полон у Дубні, і думка про них навіть не з’являється в його мозку.

Оклигавши від бойових ран, Тарас оплакує трагічну долю своїх братів по зброї, але, хоч і шкодує з приводу таких наслідків, жодного разу не бачить за собою ніякої провини. Оповідач порівнює його в цей момент із хазяїном дому після бучної учти: вся перебита вдребезги посуда; нигде не осталось вина ни капли, расхитили гости и слуги все дорогие кубки и сосуды, — и смутный стоит хозяин дома, думая: «Лучше б и не было того пира» (ПСС 2, 148). Подібно до такого хазяїна, Тарас оглядає трагічну долю своєї дубненської кампанії і частини козаків, що переслідували татар, уявляючи тіла своїх товаришів, зарослі травою. Та коли він став свідком тортур і страти свого дорогого сина Остапа на варшавській площі, його кров закипіла знову. Він приєднується до повстання гетьмана Остряниці проти Польщі і здійснює свою помсту незабаром після того, як козацька армія, попри його попередження щодо польської зради, уклала з поляками мир. Йому вдається спалити вісімнадцять міст і сорок костелів, іноді з паствою всередині: його козаки настромлювали дітей на свої списи й кидали їх у полум’я. Тарас усе це робить у пам’ять свого сина: «Это вам, вражьи ляхи, поминки по Остапе!» (ПСС 2, 169). З 12 тисяч вояків під орудою Тараса залишилася жменька козаків, яким ледве вдалося врятуватись. Однак цього разу Тарас уже не шкодує про втрати; навпаки, у прощальних словах він закликає своїх вояків, що відпливають на човнах, повернутися наступної весни за новим врожаєм католицької крові.

Оповідач змальовує Тараса у фіналі повісті як героїчного християнського мученика. Польські супротивники прив’язують його ланцюгами до дерева, вершину якого розбило громом, щоб спалити його живцем. Коли полум’я починає досягати його на хрестоподібному підвищенні, Тарас пророкує розквіт православної віри та неминуче домінування російського царя. Між цією сценою та попередньою промовою про товарищество гоголівський мученик-козак, врешті-решт, звеличує avant la lettre ідеологію офіційної народності XIX століття з її тристороннім гаслом: Православие, самодержавие, народность. Але чи моральне становище Тараса у фіналі повісті відповідає його риторичному тріумфові?

Обставини захоплення Тараса містять тонку іронію та натяк на каральне правосуддя. Тарас гине не пораненим у жорстокій битві — його схоплюють через те, що він зупиняється в пошуках своєї загубленої люльки. Слово люлька, вжите Гоголем, також означає дитячу колиску — це слово Гоголь використовує в інших місцях (ПСС 1, 271; ПСС 12, 486). Якщо вдатися до символічного прочитання, то Тарасова загибель здається покаранням за його батьківські недоліки, за те, що він випустив «колиску» зі своїми синами. Він винен у вбивстві синів, і оповідач прямо називає його сыноубийца (ПСС 2, 144). Він непрямо спричиняє Остапову смерть. Окрім провокування самої війни, він чинить розкол козацької армії на два фронти, який її ослаблює та призводить до поразки. Безпосередня близькість у тексті страти Андрія із захопленням Остапа, мало не смертельних ран Тараса й поразки козацької армії вкладаються в дещо зловісно-знаменне. Річард Піс також пропонував читати цей фрагмент, застосовуючи подвійне значення слова люлька. Він пише: «Тарас зраджений предметом, який, хоч і символізує маскулінність [у значенні «люльки для куріння». — Е. Б.], також має підтекст «дружини та родини»: він насправді почувається зрадженим жінкою і нащадком»[319]. Але, на мою думку, Тарас також винен у зраді своїх нащадків, зокрема Андрія. Хоч Андрій і зрадив козацьку справу, він ніколи не піднімав руку на свого батька, слухняно підкоряючись його владі —навіть у мить своєї смерті. Гоголівське зображення Андрія у сцені вбивства, про яку йтиметься нижче, вказує на нараторську цензуру цієї дії. Нерозважлива гонитва Тараса за козацькою славою підважує його здатність захистити свою «колиску».

І справді, тон відплати поширюється у фіналі повісті загалом на козаків, а не лише на Тараса. Уникнувши своїх польських переслідувачів, Тарас і його загін самі виявляються обложеними в хиткій фортеці, а їхнє становище досить близько нагадує долю дубненських поляків (ПСС 2, 170). Козаки так само починають захищатись цеглою та камінням. Їхні засоби до існування, як і в дубненських поляків, незабаром вичерпуються. Коли Тарас своє полонення списує на старість, оповідач, що зовсім не характерно, поспішає із запереченням: Но не старость была виною: сила одолела силу (ПСС 2, 170). Чи мораль цієї історії не в тому, що той, хто живе з мечем, від меча й умирає? Чи це не природа силових рішень, яким ніколи не може настати край? Ці питання я розглядатиму в наступній частині. Хоча націоналістична нитка оповіді завершується піднесеною риторикою, її людський вимір містить фіксацію фатальних втрат і моральної сліпоти. Рід Бульби закінчився. Козаки, що образно асоціювались упродовж повісті «Тарас Бульба» з гордими орлами та соколами, у фіналі перетворюються на зграю низьколетючих водоплавних птахів — куликів і червоноволих брижачів.