Російський націоналізм і Гоголь

Російський націоналізм і Гоголь

Росіяни намагалися стати нацією принаймні від кінця XVIII століття, зробивши отримання цього статусу і його визнання іншими націями своєю головною турботою. Хоча, на думку багатьох, ця мета до сьогоднішнього дня для росіян недосяжна, російський націоналізм від того слабшим не був. Більшість учених датують появу сучасної національної свідомості останнім десятиліттям XVIII століття[20]. На початку XIX століття ці прагнення здобули спеціальні терміни — народності (народность) і національності (национальность)[21].

Хоча правителі Росії переважно були заангажовані в династичні інтереси, вони часто стимулювали націоналізм. Вивівши Росію на шлях модернізації, Пьотр Перший (роки правління 1689–1725) створив умови для розвитку модерної національної свідомості. Йому приписують якщо не запровадження, то популяризацію ідей нації (народа) та держави. Пьотр також уможливив обмежену соціальну мобільність — важливий чинник націоналізації, відкривши державну бюрократію для людей неаристократичного походження шляхом запровадження «Табеля про ранги» (1722). Це була офіційна ієрархія державної служби, у якій, однак, аристократія переважала та мала певні привілеї. Пьотр прорубав Росії «вікно» на Захід, забезпечивши плацдарм на Балтійському морі. Бажаючи переробити Росію за образом західної країни на кшталт Швеції або Голландії, він розтоптав давні російські традиції, вважаючи їх перешкодою на шляху до прогресу. Петрова суперечлива спадщина визначила ідеологічну лінію розламу російської інтелігенції XIX століття. Ставлення самого Гоголя до впливу Петра Першого на російську культуру в його офіційних заявах було суперечливим, а в неофіційних — навіть відверто критичним.

Єкатєріна Друга (роки правління 1762–1796) продовжила російську територіальну експансію і Петрові зусилля щодо зміцнення держави. Вона утвердила імперське правління на периферіях — необхідність у цьому стала очевидною після повстання на чолі з донським козаком Ємєльяном Пуґачовим. Централізована політика Єкатєріни мала на меті встановити адміністративну однорідність у всій імперії. Вона ліквідувала більшу частину залишків української автономії, запропонувавши українській еліті значну участь у житті імперії. Гоголь у своїх ранніх повістях про Україну зобразив ці процеси у критичному світлі.

Росія стала великою європейською потугою й гігантською імперією. Її перемога над Наполеоном 1814 року, після всіх європейських невдач ефективного протистояння, підтвердила цей новий статус у світі й самій Росії. Кампанія Алєксандра Першого проти Наполеона викликала піднесення патріотичної гордості. Поразка французького «Антихриста» породила численні культурні міфи та дала привід росіянам почуватися рятівниками Європи від тирана. Віденський конгрес 1815 року надав Росії право брати участь у життєво важливих питаннях європейської політики шляхом створення Священного Союзу — на пропозицію Алєксандра Першого. Це була ліга християнських правителів, покликана, принаймні на словах, зберігати мир у Європі, що на практиці часто означало стримування революційних і націоналістичних рухів.

Ставши світовою потугою, що поширила свою владу на гігантські простори Євразії, Росія тепер потребувала культури, яка б утвердила її значення. І все ж культурний рівень Росії був недостатнім для політичного домінування. Світська культура, що народилась у період Петрових реформ, наслідувала західні, здебільшого французькі, неокласицистичні моделі, хоча наприкінці XVIII століття з’явилася критика надмірної імітації та заклики звернутися до тематики місцевих реалій. Ця культура значною мірою спонсорувалася, а відтак і контролювалася державою[22]. Велика частина культурного продукту обслуговувала імперську державу, підтримуючи її ідеологію та формуючи її образ. Добрим доказом цього у XVIII столітті є багата традиція од, що уславлювали правителів. На відміну від більшості національних літератур, у яких народна культура проходить через низькі, пародійні жанри, російська література в модерній Росії почала творитись у високих жанрах оплачуваними державними службовцями[23]. Царі пильнували розвиток російської культури, виступаючи в ролі її спонсорів і цензорів.

Впевнена у брязканні зброєю та в демонстрації своїх політичних м’язів, Росія могла протиставити розвиненій і витонченій західній культурі лише її слабку та похідну версію. Національно свідомі, освічені росіяни переживали почуття культурної неповноцінності в порівнянні зі своїми європейськими колегами. Ендрю Вахтель зазначає: «На різкому контрасті з іншими політичними імперськими модерними державами Росія на початку XIX століття опинилась у культурному плані в підлеглому, можна навіть сказати, колонізованому становищі». Модернізація та європеїзація Росії, пише Вахтель, виробила двозначну спадщину. На додачу до закладання підґрунтя для великих художніх здобутків XIX і XXI (так у оригіналі. — Прим. верстальника) століть, «вона також створила серйозні підстави для культурного шоку та болісного почуття меншовартості. І саме в матриці політичної влади та культурної неповноцінності кристалізувалася російська націоналістична думка в перші десятиліття XIX століття»[24].

Хоча зіткнення з іншими допомагає формуванню будь-якої ідентичності, включно із національною, історики російського націоналізму слушно надають йому роль особливого каталізатора. Саме з цієї причини Ганс Роґґер називає російську національну свідомість XVIII століття «компенсаторною». Він розглядає її як аспект російської вестернізації, викликаний інтенсивними контактами з іншими культурами та націями в період після Петрових реформ. У тому ж дусі Лая Ґрінфелд наводить аргументи на користь конструктивної ролі ресентименту у витворенні національної ідентичності в Росії[25]. Ресентимент означав, що, з одного боку, росіяни прийняли західну модель і усвідомили свою неспроможність її перевершити, а з другого боку, відкинули цю модель саме через цю свою неспроможність. Джейн Бурбенк стверджує, що «запровадження есенціалізованого „Заходу“ як моделі для майбутнього, а також есенціалізованої „Росії“ як основи для суспільного та державного будівництва» вплинуло на Росію негативно, оскільки «уявний „Захід“ став моделлю або антимоделлю для уявної Росії, і ця бінарна риторика обмежила можливості інших культурних проектів»[26].

Амбівалентність Росії щодо Заходу була всеосяжною. У XIX столітті вона була роздвоєна на протилежні інтелектуальні табори — західників і слов’янофілів. Хоча вони були вкрай неоднорідними і з плином часу розвивалися, ці два рухи найбільш гостро відповідали на питання належного ставлення Росії до Заходу. Західники, які з ентузіазмом дивилися на прогресивні традиції європейської культури, пов’язували майбутнє Росії з Європою. Слов’янофіли ж вважали, що унікальність Росії робить західні моделі неприйнятними та закликали повернутися до споконвічних цінностей і традицій. Важливо підкреслити, що обидва угруповання дотримувалися націоналістичної ідеології. Вони сперечалися про зміст національної ідеї, але не про її законність або корисність. Чільний західник Алєксандр Ґерцен зафіксував це в образі дволикого божества давньоримської міфології — Януса: «Від самого початку вони (слов’янофіли) і ми (західники) поділяли сильне, нераціональне, психологічне, пристрасне почуття безмежної любові до російського народу, російського життя, російського складу розуму. Ми, неначе Янус, дивились у різні боки, але серце билось одне»[27].

У першу чверть XIX століття можна говорити про загальний консенсус серед освічених класів щодо існування російської нації; це специфічна ідентичність нації, яку шукали, уявляли, винаходили і заперечували. Формулювання XVIII століття ставали застарілими в контексті нової романтичної націоналістичної чутливості, яка захоплювала Європу. З допомогою німецької філософії, особливо Шеллінга, Гердера та Гегеля, націоналісти-романтики мали своїм завданням винайдення місцевих традицій і культурних витоків, що могли бути використані в ролі нової амальгами національних цінностей.

У гонитві за таким корисним минулим слов’янофіли обрали допєтровську епоху як час культурної самобутності російського духу. Головна пов’язаність Гоголя зі слов’янофілами відбувалася через його дружбу з родиною Аксакових, які були знаними членами московського культурного середовища. Хоч його і не можна зарахувати до членів середовища, Гоголь симпатизував слов’янофільській ностальгійній ідеалізації патріархального соціального порядку та відданості православ’ю. Однак йому не припала до смаку їхня програма згортання вестернізації. Обравши для більшої частини свого життя європейські країни, Гоголь не поділяв їхніх філіппік проти Заходу, хоч і був критично налаштований до певних аспектів західноєвропейської цивілізації. Друзі-слов’янофіли закликали його повернутися із занепадницького Заходу в цілющі обійми матушки-России. Він звертав увагу на їхні заклики лише після безперервних прохань дати щось до слов’янофільського журналу Москвитянин.

Незабаром держава наважилася поставити свою печать на націоналізмі, водночас остерігаючись його революційної сили та відчуваючи об’єднавчий потенціал. Державна версія російського націоналізму знайшла своє вираження в тому, що згодом стало відоме як ідеологія офіційної народності (официальная народность). Її задумали в середині 1820-х років, а систематизована вона була 1834 року нещодавно призначеним міністром освіти Сєрґєєм Уваровим. Вона була викладена в короткій формі відомої тріади — православие, самодержавие и народность. Відповідно до цієї ідеології, Росія володіла особливим провидінням Господа — через свою відданість православ’ю, що вважалося єдиною істинною формою християнства. Принцип самодержавства стверджував, що цар був пов’язаний із Богом і що його влада була абсолютною. Найбільш незрозумілим і суперечливим поняттям була народність. Його часто визначали за допомогою двох попередніх понять (тобто російському народові притаманне ревне православ’я і любов до царя), хоч воно, врешті-решт, виявилося найбільш аморфним і суперечливим[28]. Уваровська державно-династична концепція народності входила у протиріччя з романтичним поглядом на неї. Як відзначає Синтія Віттекер, замість того, щоб відкрити людям інформацію про зміст поняття народності, яке уряд згодом запровадив, Уваров вважав, що держава повинна визначати й диктувати національні цінності покірному народу. Віттекер порівнює підхід Уварова із «заливанням нового вина національності XIX століття у старі міхи освіченого абсолютизму»[29].

Втім, нейтралізація креативних сил народу не нагадувала прикру помилку, а могла бути якраз реальною метою. Шпорлюк вважає официальную народность спробою самодержавства протидіяти творенню російської нації, яка би була відокремлена від держави, натомість воно закріпило підпорядкування собі цієї нації[30]. Як це не парадоксально, але чимало російських націоналістів вважали своїм ворогом російську державу. Особливо багато слов’янофілів, які прагнули ідейного роз’єднання між російським народом і державою, були визнані ідеологічно підривною силою і навіть покарані позбавленням волі. Официальная народность являла собою спробу перетворити націоналізм на інструмент соціального контролю та стовп династичного правління. Оскільки це правило поширювалося на багато народностей, держава жонглювала твердженням про етноцентричність російського та місцевих націоналізмів — для досягнення своєї власної мети, яка полягала в забезпеченні політичної стабільності. Почуваючись досить невпевнено у спробах русифікації, уряд використовував, приміром, місцевий український націоналізм у своїй антипольській діяльності.

Хоч і популяризована у сфері освітньої політики, официальная народность була санкціонована та пропагована Ніколаєм Першим і його урядом у ролі тотальної державної ідеології. Вона мала величезний вплив у царині культури за допомогою державної освітньої політики, цензури та розподілу журнально-видавничих привілеїв. Дехто з найближчих друзів Гоголя, як-от Стєпан Шевирєв і Міхаїл Поґодін, належав до числа провідних теоретиків і прибічників официальной народности (вони також виявляли сильну прихильність до слов’янофільства). Обидва вони були активними журналістами і працювали професорами російської літератури та російської історії, відповідно, в Московському університеті. Так само, як і його інші ідейні друзі, ці адепти официальной народности чинили на Гоголя значний тиск з метою «корекції» його поглядів. Власний, глибоко вкорінений імператив служіння своїй країні також схиляв його до цієї доктрини. Не будучи революціонером, особливо в пізній період творчості, він вважав, що царський лад був відповідним для росіян. Хоч у ранніх гоголівських публікаціях, коли він був найнятим державою науковцем, його прихильність до концепції официальной народности здавалася прорахованою і стратегічною, пізніші епістолярні есеї з «Вибраних місць із листування з друзями» відбивають його глибоку заангажованість. Та все ж, незважаючи на головний намір доктрини захистити власний політичний статус-кво, Гоголь сильно підважував її, подаючи широкий спектр соціальних проблем і пропонуючи реформістські ідеї. За іронією долі, саме «Вибрані місця» — вияв старанної гоголівської данини официальной народности — стали його найбільш цензурованою публікацією.

Із цих двох націоналістичних угруповань Гоголь мав найменше спільного із західниками. На відміну від консервативних слов’янофілів, західники підтримували прозахідний курс Росії та відстоювали ліберальні європейські цінності. Вони закликали до прогресивної соціальної, політичної та освітньої реформ і скасування кріпацтва. Вони вважали, що влада самодержавства має бути обмежена, і жорстко критикували російську православну церкву за ворожість до вельми потрібних соціальних змін. Хоч вони й були далекими від некритичного сприйняття перших двох частин уваровської тріади — православ’я та самодержавства — їхній націоналізм виявився сильним. Це був вид російської нації, який вони собі уявляли — більш прогресивної, егалітарної і прозахідної. Саме це й відрізняло їх від слов’янофілів. Як прихильники официальной народности, вони сприймали XVIII століття як джерело національної гордості. Успіхи Росії на шляху до прогресу у XVIII столітті стали доказом її величезного потенціалу, її спроможності наздогнати й перегнати Захід. Те, що в європейців забрало століття, росіяни зможуть пристосувати й покращити протягом обмеженого часу.

Попри те, що Гоголь тримався від західників осторонь, вони відмовилися відповісти йому взаємністю. Їхній провідний лідер, впливовий критик Віссаріон Бєлінський, високо оцінив талант Гоголя й відіграв важливу роль в утвердженні його як великого письменника. Однак Бєлінському не вдалося привабити Гоголя в табір західників, що стало очевидним після публікації «Вибраних місць». У відповідь на це Бєлінський розродився відомим листом до Гоголя, в якому він дорікає письменникові за консерватизм і обскурантизм, відкидає його образ Росії як згубний і зображає його лакеєм режиму. Цей лист широко циркулював у середовищі російської інтелігенції і став одним із найулюбленіших текстів літератури XIX століття для Владіміра Лєніна (ПСС 8, 743). Незважаючи на цей скандал навколо «Вибраних місць», майбутні покоління критиків західницького напряму помістили Гоголя на своє знамено як прабатька прогресивних тенденцій у російській літературі, що згодом зберегло становище Гоголя у совєтському пантеоні національних письменників.