Захист Гоголя: «Авторська сповідь»
Захист Гоголя: «Авторська сповідь»
Гоголь відмовився від написання своєї великої відповіді Бєлінському й вирішив не відповідати на конкретні закиди критика. Натомість він дав загальну відповідь на рецепцію «Вибраних місць». Вона нагадує примітки та пояснення, які він писав у зв’язку зі своїми іншими суперечливими текстами. Як і Зальцбруннський текст Бєлінського, цей текст циркулював у копіях за життя Гоголя, але опублікований був лише посмертно. Він з’явився у ПСС як «Авторська сповідь» (Авторская исповедь), хоча сам Гоголь називав його повестью моего писательства або повестью моего авторства[382]. Редактори ПСС датують цей твір травнем або липнем 1847 року і вважають його відповіддю на рецензію Бєлінського в Современнике. Однак, схоже, в ПСС подали ранішу дату і невиправдано звузили гоголівську проблематику. «Сповідь», вочевидь, написана після покинутої чернетки гоголівського листа до Бєлінського, а не передує їй, і датована кінцем червня або початком серпня. У ній міститься більш пом’якшена версія ідей, які автор лише розробляв раніше в чернетці свого листа[383]. Отже, вона відповідає Бєлінському, але робить це в контексті його Зальцбруннського листа, а не його рецензії. Крім того, Гоголь, схоже, не зосереджений лише на критиці Бєлінського, а виявляє намір відповісти на різноманітні судження, висловлені на теми «Вибраних місць» і його авторства загалом.
В «Авторській сповіді» Гоголь захищає себе та свою книгу й описує свій моральний, художній та інтелектуальний розвиток у спосіб, який виправдовує його нинішній авторський і публічний образ. Як і всі коментарі Гоголя про себе як автора, вона являє собою суміш фактів і вигадок, психологічно правдоподібних мотивацій і чистих містифікацій. Як завжди, Гоголь підпорядковує свої аргументи й ідеї вимогам автентифікації та підтримки образу самого себе, який він якраз формував. Фактично стилістична та риторична структура тексту спонукала Роберта Маґуайра вважати його ще одним гоголівським прозовим твором[384]. Так чи інакше, «Авторська сповідь» нагадує прозу тією мірою, що всі гоголівські автокоментарі є певною мірою нещирими та продуманими.
В «Авторській сповіді» Гоголь поділяє критиків «Вибраних місць» на три типи: тих, хто вбачає авторську неприродну зарозумілість, тих, хто вважає його наміри помилковими, але добрими, і тих, хто бачить у ньому доброго християнина, який знайшов правильний світогляд. Третій тип не проявлений в опублікованій критиці на книгу, але був частиною неофіційної рецепції, згідно з листом Прокоповича до Гоголя[385]. Хоч Гоголь і висловлює жаль, що автор, а не книга стояли в центрі дискусії, його захист зводиться якраз до особистості автора. Він подає «Вибрані місця» як дзеркало людини, її прагнення до добра та внутрішньої боротьби з недоліками. Гоголь загалом перевизначає книгу, яку більшість людей обґрунтовано розглядали як самовпевнене євангеліє та набір дратівливих інструкцій для морального та суспільного життя, як особисту сповідь, запис своєї душі, радше проект самоосвіти, ніж національного повчання. Цей відхід у себе ілюструє типову гоголівську відповідь на закиди, як він, приміром, прагнув переробити персонажів «Ревізора» або «Мертвих душ» на еманації його глибоко порочної душі.
Відповідаючи на запитання, чому він відійшов від прози до писання на кшталт «Вибраних місць», Гоголь малює цілу повесть свого авторства. Він стверджує, цього разу правдиво, що він змолоду відчував палке бажання служити. Відтоді він ніколи не вважав літературу своїм головним заняттям; він написав свої ранні твори без будь-якої турботи про свої соціальні цілі та вплив. Його меланхолійна вдача спонукала його до пошуків веселощів у грі фантазії, що зробило ці ранні твори легкими та гумористичними. Хоч українська тематика є з погляду критиків типовою для ранніх творів Гоголя, він переоцінює її, списуючи все на свою незрілість і намагаючись цим нейтралізувати націоналістичні порівняння з його творами про Росію. Гоголь пише, що коли він, нарешті, збагнув, що література — це його покликання, то почав обмірковувати її ширші соціальні наслідки. Наснажений Пушкіним, він почав планувати серйозну роботу. Тут він уперше оголошує, що отримав сюжети своїх найбільших творів від Пушкіна, чим, здається, намагається захистити свої критиковані твори мантією шанованого поета. У цій новій стадії своєї авторської одіссеї Гоголь зіткнувся з серйозною перешкодою, що полягала в його недостатній любові до Росії: Я не знал еще тогда, что тому, кто пожелает истинно честно служить России, нужно иметь очень много любви к ней, которая бы поглотила уже все другие чувства, — нужно иметь много любви к человеку вообще и сделаться истинным христианином, во всем смысле этого слова (ПСС 8, 441). Не знайшовши такої любові в собі, він не міг належним чином служити Росії, тому вирішив виїхати за кордон.
Обґрунтування свого перебування за кордоном займає багато місця в «Авторській сповіді» і містить деяку найбільш кричущу нещирість — у світлі актуального листування Гоголя в цей період (я аналізую це переважно в четвертому розділі). Він стверджує, що його ніколи не цікавили відвідини зарубіжних країн, але що навіть у дитинстві він вбачав майбутню потребу в цій обтяжливій жертві заради служіння своїй вітчизні. Отже, він виїхав за кордон для того, щоб не наслаждаться, а натерпеться (ПСС 8, 450) й одразу ж почав скучати за Росією. Це гоголівська хитрість у чистому вигляді. Десятки листів демонструють радість і захват Гоголя від перебування за кордоном, особливо в Італії. Далекий від аскетичного самозречення та туги за Росією, Гоголь провів найщасливіші та найбільш безтурботні дні свого життя в Римі, вперто відмовляючись повертатися до Росії в жодному разі не через недостатню готовність для служби, а просто тому, що йому подобалося життя на Заході. Гоголь наполягає у своїй украй маніпулятивній «Сповіді», що його від’їзд із Росії був продиктований патріотичним обов’язком і, що найпарадоксальніше, його бажанням більше довідатися про Росію. Дивно, що Гоголь міг вдатися до таких ризикованих аргументів, але ще дивніше, що дехто сприйняв їх за чисту монету. Більш імовірним здається те, що для доведення своєї вірності російському націоналізму Гоголь прагне виправдати своє скандальне тривале перебування за кордоном вдаючись до патріотичних заяв.
Та все-таки гоголівській силі переконання слід віддати належне. Він розробив аргументацію для своєї заплутаної логіки й у процесі навіть зумів дорікнути самим росіянам у недостатній російськості. Гоголь стверджує, що він міг пізнати Росію лише за кордоном, оскільки всередині країни кожен росіянин мав інше уявлення про неї. Шукаючи сирі факти, анекдоти з особистого досвіду людей і безпосередньої реальності, Гоголь знайшов лише туманні філософські суперечки та силогізми. Він зазначає, що провінції дають навіть менше матеріалу для того, хто вивчає Росію, оскільки провінціали переймаються лише перекладами французьких романів. Окрім того, вони трактують сторонніх як потенційних шпигунів (тут, до речі, Гоголь доводить неспроможність своєї ідеї про мандрівника-інтерв’юера у тексті «Навіщо потрібно подорожувати Росією»). Лише росіяни, яких Гоголь зустрів за кордоном, нібито надали письменникові те, що йому потрібно. Лише на відстані він міг отримати цілісний образ Росії. Звісна річ, із тексту незрозуміло, що свідчить про цей недолік росіян у Росії і чому Гоголь відчував потребу взагалі покладатися на посередників, замість того, щоб спостерігати російське життя безпосередньо.
Написавши повість про своє авторство, Гоголь повертається до вихідного питання про те, чому він опублікував «Вибрані місця». Він однозначно стверджує, що в суспільній свідомості моральні проблеми на цей момент переважують політичні, наукові та будь-які інші. Це здається не так діагнозом, як дискурсивним актом творення аудиторії: рецепція «Вибраних місць» показала, що російські читачі Гоголя не виявили жодної потреби в моральній тематиці. Гоголь творить свою уявну аудиторію, налаштовану саме на його власні інтереси. А відтак він конструює ідеального автора, «письменника-творця», котрий творить нові образи й відображає життя так, як він його бачить — на противагу письменникам, які просто копіюють реальність як вона є. Письменник-творець повинен розуміти свій народ в корне и в ветвях, бути добрим громадянином світу й мати різноманітні засоби, які включають у себе потужне ліричне бачення та могутній сарказм (для критики людських недоліків) (ПСС 8, 456). Гоголь пише, що «Вибрані місця» є етапом у його подорожі до цього ідеалу. Наприкінці він повторює деякі ключові ідеї книги і стверджує, що незаперечне бажання автора служити справі добра спокутує будь-які недоліки, які він може мати. Гоголь окреслює «Вибрані місця» як запис своєї самоосвіти, радячи своїм читачам брати з них усе, що їм до вподоби, а від решти відмовитися — замість того, щоб сперечатися з автором. Попри захист «Вибраних місць» в «Авторській сповіді», гоголівські листи про свою останню публікацію демонструють поступове розчарування і зростаючий сором. Він написав до Жуковського, що думка про цю книгу, таку пихату та сповнену перебільшень, змушує його закривати обличчя від сорому (ПСС 13, 232). У листі до Шевирєва Гоголь з гіркотою скаржиться, що люди сприйняли його як лицемірного Тартюфа, брехливого в майже святих речах (ПСС 13, 238). Пишучи до князя Вязємського, Гоголь зізнався, що на книзі лежит какой-то фальшивый тон, але він пояснює це (помилковим) фактом, що вона мала з’явитися посмертно. У час написання цього листа, в лютому 1847 року, Гоголь усе ще плекав надії на друге видання, плануючи долучити до нього вилучені цензурою статті. Тому він попросив Вязємського ретельно переглянути повністю чорновий проект і запропонувати свої правки, зокрема, перефразувати фрагменти, де автор говорить, немовби він забув, що він просто чиновник 8 класса (ПСС 13, 227—228). Гоголь був глибоко стурбований тим, що його ретельний авторський задум геть зовсім не влучив у ціль. Однак в іншому листі, до Жуковського, він висловив жаль, що размахнулся в моей книге таким Хлестаковым (ПСС 13, 243). Та все ж таки він наполягав на корисності книги, оскільки, зрештою, вона дозволила йому довідатися про росіян, яких варто було спровокувати до розмови.
Проте всі заходи з патріотичної освіти та морального переродження виявилися безсилими для завершення його головного твору — запланованої трилогії «Мертвих душ». «Вибраним місцям» не вдалося притлумити у своїй аудиторії потребу в прозі, оскільки вони не зуміли забезпечити стимулу для продовження цієї прози. Врешті-решт, всеосяжна, сучасна національна філософія Росія, яку Гоголь малює у своїх есеях не була втілена в художній формі. (Правопис оригіналу. — Прим. верстальника.) У той час, як гоголівська публіцистика наголошує на релігії як головному націєтворчому чиннику Росії, його проза — така, як «Тарас Бульба» та залишки другого тому «Мертвих душ» — завжди обертається навколо південної стихії як основи, на якій будується національна спільнота.
Варто підкреслити, що Гоголь так ніколи й не сформував образ Росії як реально існуючої нації. Росія завжди була для нього майбутнім проектом, спільнотою, що перебувала у процесі формування і самовизначення. Як націоналіст він вважав це найістотнішим завданням, що стоїть перед країною, і мобілізував усі свої ресурси для спрямування її в цій трансформації. Однак, знову-таки, Росія відхилила гоголівські розв’язання та поради. Російський націоналізм розвивався в напрямку надання першості етнічним великоросіянам, тоді як Гоголь закликав до моделі, спрямованої на подолання кордонів російського етносу — із залученням православних східних слов’ян. Російський націоналізм так підкреслював свою опору на державу, і після вкорінення ідеології офіційної народності він був успішно кооптований державою як узаконення політичного статус-кво. Гоголь, навпаки, сприймав націю в гердеріанських культурних термінах. Що більше він вважав, що підтримує офіційну народність, то більше його своєрідна її інтерпретація створювала для нього проблеми з цензурою, особливо у його найбільшому панегірику доктрині у «Вибраних місцях». Росія не відповідала гоголівським уявленням про себе, і Гоголь вичерпав ідеї, як догодити їй, що якоюсь мірою (хоч і надуманою) дозволило йому залишитись чесним перед самим собою. Майбутня національна Утопія, так ретельно сконструйована у «Вибраних місцях», не була почута й лише розлютила росіян. Його громадянське завзяття було різко послаблене владою.
Зрештою Гоголь полишив націоналістичну політику і знайшов притулок у релігії. У серпні 1847 року він порадив А. П. Толстому діяти так, немовби він живе в боге, а не в России. Завдання людини — жити згідно з Христовим ученням, а о России бог позаботится и без нас (ПСС 13, 355). Відповідно до Гоголевої схильності давати іншим поради, що перекладаються на його власну ситуацію, це твердження натякає на те, що сам Гоголь, після провалу «Вибраних місць», вирішив виїхати з Росії до Бога і натомість зосередитися на тому, щоб стати кращим християнином. Проте Гоголь не повністю відокремлював релігію від націоналізму. Християнство, особливо в його російській версії, залишалося для Гоголя однією з незаперечних ознак російськості, принаймні його власної російськості.
Не зумівши трансформувати широку російську аудиторію у справжніх росіян, Гоголь намагався виконати цю роль у більш скромному масштабі. У 1849 році він узяв на себе завдання прилучити молоду аристократку — Анну В’єльґорську (сестру його близького друга Іосіфа, котрий помер у Римі) — до таємниці російськості. Він наказав їй користуватися російською мовою замість французької і вислав їй книги про Росію. Однак він попередив її, що не достатнього стати повністю російськомовною і знати країну: їй треба стати росіянкою в душі. Гоголь сформулював життєво важливе питання у своєму листі до Анни: Теперь в моде слова: народность и национальность, но это покуда еще одни крики, которые кружат головы и ослепляют глаза. Что такое значит сделаться русским на самом деле?.. В чем состоит привлекательность нашей русской породы?.. Высокое достоинство русской породы состоит в том, что она способна глубже, чем другие, принять в себя высокое слово евангельское, возводящее к совершенству человека. «Зовнішнє» життя Росії сповнене аморальності, зловживань і конфліктів, однак її «внутрішнє» життя сяє світлом Христовим. Гоголь просить свою молоду підопічну повернутися до Бога, який є джерелом всего русского (ПСС 14, 111).
Лист демонструє кульмінацію ідей, до яких Гоголь невпинно рухався від початку 1840-х років. Російськість для Гоголя стала звуженою — або ж, в іншому сенсі, розширеною — до певної сприйнятливості християнського послання. Вона стала синонімом християнства загалом і російського православ’я зокрема. Нарешті тут Гоголь знайшов спосіб любити Росію. Більшу частину свого життя тікаючи з Росії, наприкінці його він нарешті знайшов тут дім. У вересні 1850 року він написав до свого друга, що не хоче покидати Росію, оскільки кроме свойства родины, есть в ней что-то еще выше родины, точно как бы это та земля, откуда ближе к родине небесной (ПСС 14, 204). Росія стала для Гоголя його рідною землею тільки завдяки тому, що він вважав її пов’язаною з царством небесним. Тоді як Росія демонічного, денаціоналізованого Петербурга, провінційних кубел корупції, Собакевичів і Чічікових, дрібних чиновників і бюрократичних шахраїв не зуміла викликати любов Гоголя, Росія, що лежить поза межами цих земних проявів, у духовному сенсі російського православ’я, нарешті, здобула його щиру відданість.