Від Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проекти

Від Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проекти

Російська історія не надихнула Гоголя на створення жодного наукового або художнього тексту, тоді як українська історія спродукувала різні тексти обох видів. Українська історія захоплювала Гоголя ще з часів навчання в Ніжині та інспірувала його ранній роман «Гетьман» вальтер-скоттівського типу, який він врешті-решт занедбав (ПСС 3, 277—323). Ця тематика знайшла продовження у «Страшній помсті» з «Вечорів на хуторі», гоголівських наукових пошуках для нереалізованої «Історії Малоросії», її відлуння — у статті «Погляд на створення Малоросії» та головній історичній повісті «Тарас Бульба» (1835), яку він радикально розширив і редагував 1842 року. Крім того, у 1839—1841 роках Гоголь працював над трагедією на тему з історії запорозьких козаків, яку він з ентузіазмом проголосив своїм «найкращим твором», але пізніше начебто знищив[194]. Залишені Гоголем коментарі свідчать, що трагедія була замислена як лірично надмірна ідеалізація козаків, яку певною мірою він згодом реалізував у редагованій версії «Тараса Бульби» (ПСС 5, 199—202).

У цій частині я зупинюся на текстах, пов’язаних із незавершеним раннім романом Гоголя «Гетьман», два з яких з’явилися в «Арабесках», і на його неопублікованому фрагменті, який редактори його зібрання творів назвали «Роздуми Мазепи». Фрагменти «Гетьмана» в «Арабесках» складаються з «Глави з історичного роману» і «Бранця» (Пленника). Неопубліковані фрагменти цього проекту роману згруповані у виданні ПСС як «Декілька глав із незакінченої повісті» (Несколько глав из неоконченной повести) (ПСС 3, 277—301). Ці тексти датовані 1829—1831 роками, а отже, передують більшості повістей із диканського циклу і стосуються українських повстань проти Польщі в першій половині XVII століття.

«Глава з історичного роману» починається тим, що посланець польського короля, чоловік на прізвище Лапчинський, їде в Україну обговорити важливі для польської корони питання з миргородським полковником Глечиком. Для захисту на цій жорстокій антипольській території Лапчинський маскується під козака. Місцевий українець приймає його гостинно. Протягом усієї їхньої бесіди українець симулює недалекість, але, використовуючи свій несамовитий дар спостережливості та стратегічну хитрість, йому вдається вловити суть справжньої особистості поляка та його місії. Згодом він, до повного жаху поляка, зізнається, що якраз і є полковником Глечиком. У цій главі обіграно етнічний стереотип «хитрого» малороса. Ця риса схвалюється як форма розуму, стратегічного мислення і спосіб перехитрити ворога. По суті, у своїх історичних нотатках Гоголь представляє «стратегічну хитрість» як слов’янську рису par excellence, завдяки якій східні слов’яни (русские) могли легко будь-якого європейця обвести навколо пальця (ПСС 9, 39; ПСС 3, 74). Надягши маску простого селянина, Глечикові вдалося нівелювати захист Лапчинського і зібрати дані про поляка. Як зазначено в моєму аналізі «Вечорів», у дивовижному розмаїтті життєвих і літературних ситуацій Гоголева тактика, здається, досконало відображає modus operandi Глечика. Ідентифікація Гоголя зі своїм хитрим героєм проявлена у використанні ним імені «П. Глечик» в одному з творів, опублікованих приблизно в той сам час (ПСС 3, 710). Гоголь також підписав псевдонімом «0000» (чотири нулі) журнальну публікацію того самого фрагмента про Глечика, в якому пов’язується хитрість та ігри ідентифікації миргородського полковника із тими ж рисами самого Гоголя.

Гоголь ніколи не вдавався до класичної скоттівської імітації, але вплив «шотландського чарівника», яким він захоплювався і якого перечитував, глибоко вкоренився в його творчість. Вплив Скотта на Гоголя проявився в його трактуванні української периферії у «Вечорах» і його історичній прозі, опублікованій в «Арабесках». Скотт також сильно надихнув Гоголя під час написання «Тараса Бульби»[195]. Хоча вчені зазвичай виключають Гоголя при дослідженні впливу Вальтера Скотта на Росію, можна стверджувати, що він розумів і засвоїв романні знахідки Скотта та його бачення історії найбільш глибоко і творчо з усіх російських імітаторів[196]. Хоч Гоголь і не був залежним від сюжетних формул і оповідних прийомів Скотта, він надзвичайно зобов’язаний шотландському письменникові у його підході до національно-імперської динаміки. Обидва види схожості насправді з’являються у «Главі» про Глечика. Джон Мерсеро підсумовує його відповідність скоттівській моделі в сюжеті та оповіді:

«Головний герой наважується на небезпечну місію; він стикається із загадковою особою, котра, як пізніше з’ясовується, була важливою людиною; сільська місцевість описана очима головного героя; наявні авторські відступи, що коментують зміни між минулим і теперішнім; використано місцеві легенди, докладно описано народний одяг, прикраси, посуд, зброю та механізми»[197].

Глибша спорідненість зі Скоттом проявляється в гоголівському потрактуванні імперсько-національного аспекту в «Главі». Лапчинський потрапляє у парадигматичну ситуацію вальтер-скоттівського героя, оскільки мандрує на іншу в етнічному плані периферію імперії (багатонаціональна Річ Посполита XVII століття здається цілком доречною аналогією імперії). Україна Гоголя, як і Шотландія Вальтера Скотта у таких його романах, як «Веверлі», «Редґаунтлет» і «Пуритани», демонструє політичну та соціальну нестабільність, послаблену дію права, гордий дух автономії, а також багату народну культуру. В історичній прозі Гоголя, як і Скотта, досліджуються націоналістично забарвлені відцентрові сили, що протистоять імперському ядру. Ба більше, роль Гоголя як українця в російській літературі цілком відповідає ролі Вальтера Скотта в англійському письменстві, оскільки обидва вони захищали культурну самобутність своїх рідних периферій, намагаючись водночас знайти для них місце у великих культурах метрополії.

Історичний роман Скотта, як переконливо доводить Кеті Трампетер, став у британському контексті «парадигматичним романом імперії», який здобув популярність водночас у націоналістичної, імперіалістської та колоніальної аудиторій. Пояснюючи цей феномен, дослідниця пише:

«Скотт водночас наполягає на замкнутому характері традиційних суспільств (що живуть в умовах анахронічної ідилії, поза межами історичного часу), на неминучості, з якою такі суспільства силоміць втягуються в історію, і на виживанні культурної самобутності навіть після втрати політичної автономії. Втілюючи та пояснюючи устрій Британії як внутрішньої імперії, Скотт підкреслює ідеологічну місткість імперії, наголошує на аналогіях між формуванням нації та будуванням імперії і виступає за продовження процесу централізації національної ідентичності як компоненту імперської ідентичності»[198].

Зображення Шотландії Скоттом у романі «Веверлі» та інших романах представляють включення її до складу Британської імперії як неминуче й безповоротне. Ностальгійний настрій скоттівської старовини в цих образах виконує одразу дві функції, описані Трампетер — підживлення культурного націоналізму в контексті периферії та пропаганди політичної пасивності в контексті імперії[199]. На додачу до досліджень шотландської ідентичності, Скотт також наважився визначити британську імперсько-національну ідентичність в «Айвенго» (1819). Він побудував її як ідентичність, гетерогенну в культурному й етнічному плані — результат інвазій, іноземних завоювань і колонізації, що, як зазначає Йєн Данке, витворили англійську породу, збільшили її «імперіалістський потенціал» і перетворили англійську мову на гнучкий інструмент, здатний до «поглинання будь-яких культурних елементів»[200]. Хоча Гоголеве ставлення до національно-імперської ідентичності Російської імперії було більш неоднозначним, його погляд на самобутність України, її місце в імперії та характер і роль російської мови вельми схожий на скоттівську парадигму.

Інший текст із «Гетьмана» — «Декілька розділів із незакінченої повісті» — містить чергові скоттівські аналогії. Замислені як альтернативний початок роману, ці глави описують українську реальність близько Великодньої неділі 1645 року, тобто за три роки до повстання Хмельницького проти Польщі[201]. Слідуючи за Скоттом, Гоголь замислив початок дії «Гетьмана» як такий, що передує відомій історичній події. Ця стратегія дозволила вплести сюжети в актуальну історичну реальність і схарактеризувати соціальні та політичні підґрунтя майбутнього конфлікту. У такий спосіб Скоттові «Веверлі» та «Роб Рой» виводять на передній план повстання якобітів — відповідно 1715 і 1745 років. Цілком імовірно, що Гоголь мав намір зробити саме повстання Хмельницького центральною історичною подією «Гетьмана». На місце шотландсько-англійського конфлікту Гоголь ставить польсько-український, але з важливою відмінністю: замість скоттівської розв’язки з можливим примиренням ворогуючих сторін у гоголівському романі було б відтворено звільнення України від Польщі та її тріумфальне «злиття» з Росією, тобто примирення іншого порядку.

Початкова сцена «Декількох глав» відбувається перед православною церквою, до якої українці прийшли посвятити свої традиційні великодні паски. У сцені беруть участь жадібний єврей, котрий, як орендар польського поміщика, тримає ключі від церкви, стягуючи плату з українців за посвячення паски; командувач польського війська, який підтримує дії єврея, що принижує українців та їхню віру; старий українець, з яким надзвичайно жорстоко поводиться командувач; і стихійний натовп українців, готовий повстати проти польсько-єврейських визискувачів. Таємничий незнайомець, який виявляється колишнім гетьманом Остряницею (Яків Острянин, у Гоголя — Остраница), мститься за старого українця, відірвавши піввуса польському командувачу. Однак він також перенаправляє ненависть натовпу з польського командувача на польського короля, політичну силу, що санкціонує злочини командувача. Остраница радить українцям не розпорошувати гнів на незначні конфлікти, а поберегти його для серйознішої битви.

Цей епізод, як і «Декілька глав» загалом, засновано на факті з «Історії Русів» про українсько-польський антагонізм як наслідок Берестейської унії 1596 року, яка створила уніатську церкву в Україні — з православним обрядом і підпорядкуванням папі римському. В «Історії» унію зображено як найбільш кричуще з польських зловживань проти українців, що, врешті-решт, і призвело до повстання 1648 року проти польської корони під проводом Богдана Хмельницького. Антисемітський зміст також походить із цього ж джерела, що зображає євреїв польськими шпигунами та виразкою на стражденному тілі України. Гетьман Остраница, обраний 1638 року, постає в «Історії Русів» великим ворогом поляків, які, врешті-решт, піддали його тортурам і стратили з нечуваною жорстокістю.

Як і неопубліковані «Декілька глав», «Бранець» (Пленник), що з’явився в «Арабесках», зосереджує увагу на гнобленні України Польщею і також стосується Остраницы. Він починається сценою, в якій військові, вірні польській короні, ведуть бранця, чия голова зачинена в залізній скрині. Солдати тероризують ченців із православного монастиря неподалік і провадять бранця в його підземну печеру. Під час допиту бранця, якого солдати вважали Остраницей, з’ясовується, що це його кохана жінка. Вони мучили її, намагаючись отримати інформацію про місцезнаходження Остраницы. Раптом із глибини печери почувся дикий, нелюдський голос, що, як з’ясувалося, належав бандуристові зі здертою шкірою. Він благав її не зізнаватися (через втручання цензури цей жахливий фінальний образ було вилучено з «Арабесок»). Отже, у «Бранці» наголошується на польських визисках стосовно українців — і обр?зі православної релігії (ставлення солдатів до ченців), і політичному переслідуванні українського населення. Ці теми звучатимуть у гоголівському opus magnum, повісті «Тарас Бульба».

Художні та публіцистичні твори Гоголя про українську історію містять цікаву тематичну диз’юнкцію. У публіцистичному стилі — «Погляді на створення Малоросії» — Гоголь творить головний міф нації, з якого він вилучає будь-які згадки про минуле України у складі Польщі. Натомість в опублікованих художніх творах на українську тематику, в яких описується подальша історія українського козацтва, він зосереджується ні на чому іншому, як на польсько-українських взаєминах. У чому полягає такий розподіл? Вочевидь, зіграла свою роль тодішня політика. Оскільки українці в епоху Гоголя мали причини для занепокоєння російським і польським націоналізмом, мало сенс тлумачити походження України як позбавлене цих впливів (якнайсильніше у випадку Росії). Ба більше, Російська імперія намагалася заперечити польські претензії на Україну за допомогою самих українців. Для демонстрації своєї лояльності до імперії та підтримки власного націоналізму українці були змушені відмовитися від польської частини власної спадщини і відмежуватися від неї, особливо після Польського повстання 1831 року. Тому гоголівські тексти щодо коренів України геть позбавлені польського контексту, а в його прозі прославляється вихід України зі складу Речі Посполитої.

Ба більше, історія польського гноблення та подальшої боротьби України за незалежність була ідеалом для націоналістичної прози. Крім того, що вона була джерелом драматичних подвигів і трагічних сюжетів, у ній формувався образ поляка як ворога. Відповідно до російського імперського дискурсу, боротьба українців проти Польщі творила їхню славу остільки, оскільки повернула їх до «всеросійської» вітчизни. Їхня боротьба за незалежність від Росії в повстанні під проводом Мазепи, своєю чергою, затаврована найтемнішою ганьбою. У публічному дискурсі заохочувались тріумфальні панегірики першій, тоді як щодо другої дозволялося лише сором’язливе посипання голови попелом. Націоналістичне утвердження України могло прийматися лише як протистояння українців з поляками. Гоголь вповні експлуатував цей потенціал, творячи парадигму української історії, яка підживлювалася українським націоналізмом і водночас корилася перед російським імперіалізмом.

Втім, з уваги випадало те, що серед історичних творів Гоголя існувала також і неофіційна, приватна версія його українського націоналізму. Хоча проросійська й антипольська версія характеризує великий корпус опублікованих Гоголем текстів, він також створив антиросійську і пропольську версію, яка так і не дійшла до читацької аудиторії за його життя і, як і раніше, ігнорується. Я маю на увазі неопублікований фрагмент про Мазепу, який являє собою найцікавіший зразок гоголівського доробку в царині української історії.

Редактори ПСС некоректно ідентифікували гоголівський фрагмент про Мазепу, який отримав назву «Роздуми Мазепи», як такий, що належить до його нотаток на тему української історії (ПСС 9, 83—84). В останньому виданні 1994 року цей фрагмент класифікується навіть більш вигадливо — як такий, що походить із гоголівської «Історії Малоросії», проекту, що його «фрагменти» жодному гоголезнавцю не вдалося представити (СС’94 7, 151). На мою думку, цей текст являє собою фрагмент художньої прози, що виросла радше з історичних досліджень Гоголя, ніж із наукових записок. Насправді він містить у собі фіксацію цього переходу. Гоголезнавець XIX століття Тіхонравов висловив аналогічну думку у своєму виданні творів письменника, вважаючи, що текст являє собою «фрагмент із середини якоїсь повісті» (ТШ 6, 793). Незважаючи на той факт, що видання Тіхонравова є наріжним каменем гоголівської текстології, до якого в усіх інших випадках ПСС постійно апелює, це припущення було цілковито проігнороване в гоголезнавстві. Аномальністю цього фрагмента, беручи до уваги парадигму української історії, що її Гоголь витворив у своїй опублікованій художній прозі, можна пояснити небажання науковців розглянути можливість того, що Гоголь обмірковував літературний твір, який поставить цю парадигму з ніг на голову. Віднесення його до наукових записок допомагає підтримати монолітний погляд патріота-автора «Тараса Бульби» й дозволити Гоголеві-досліднику необережність, яка була неприйнятною для Гоголя-художника. Замовчування цього тексту українськими науковцями аж до останнього часу викликає особливий подив, немовби доводячи ефективність Пєтрової анафеми[202].

Вдавшись до написання художнього тексту про Мазепу, Гоголь користувався багатою романтичною традицією російської та європейської літератур. Іван Мазепа (1644—1709) був українським гетьманом, який намагався вивести Україну зі складу Росії, вступивши в союз із військовим противником Пєтра Першого шведським королем Карлом XII. Після перемоги над гетьманом під Полтавою (1709) Пьотр безжально придушив повстання Мазепи і проголосив ритуальну анафему Мазепі в усіх російських церквах, що проіснувала аж до 1917 року. Відповідно, диявольський образ Мазепи з’являється в історичній прозі того часу. Єдиним, хто відмовився взяти участь у санкціонованій державою демонізації Мазепи, був письменник-декабрист Кондратій Рилєєв, який зобразив гетьмана в довгій поемі Войнаровский (1825) радше як борця за свободу народу, а не зрадника. Пушкін полемізував із Рилєєвим, підтримавши офіційне прокляття Мазепи у своїй поемі «Полтава» (1829). Його Мазепа — віроломний, мак’явеллістський і невдячний інтриган. Відповідно до офіційної ідеології, Булґарін у своєму історичному романі Мазепа (1830) зобразив гетьмана втіленням зла. Як і шекспірівський Річард III, булґарінський Мазепа — лихий, підступний і демонічний. Гоголь критично згадує булґарінського Мазепу в одному листі, роздратований тим, що неукраїнець вдається до цієї теми. Певне, національна власницька риса щодо української тематики, яка проявилась уже в передмовах, схоже, відроджується і тут. Можливо, те, що Гоголь вважав булґарінською безцеремонністю, спонукало його на власний художній експеримент[203].

Постать Мазепи також надихнула багатьох європейських художників і письменників — таких, як Вольтер, Байрон, Делакруа, Віктор Гюґо і Словацький[204]. На відміну від західноєвропейських, польські та російські твори, як правило, вписували історію Мазепи в історичний і політичний контексти. Чимало цих західних творів становили дискурс, на який відповідали росіяни; приміром, мотто до пушкінської поеми взято з Байрона. Ще один життєво важливий стимул для російського потрактування Мазепи (особливо пушкінського) походить із поеми «Конрад Валленрод» польського поета Адама Міцкевича, вперше опублікованої 1828 року в Санкт-Петербурзі. Цей твір здобув велику популярність у літературних колах і поширювався у російських журналах. У ньому йдеться про литовського князя, котрий заради визволення своєї вітчизни від гноблення Тевтонського ордену проникає в лави ворога, врешті-решт ставши їхнім Великим Магістром, і влаштовує їхню нищівну поразку від рук литовців. «Валленродизм», як його стали називати, являв собою націоналістичну реалізацію ідеї про те, що мета виправдовує засоби; тобто зрада й обман — допустимі дії як останній засіб для здобуття національного визволення. Ця ідея містила в собі вибухові політичні наслідки для Російської імперії, і дехто з письменників, як, приміром, Пушкін, насправді це відчули (те, як цей твір пройшов через царську цензуру, є одним із недоліків цієї системи). Як зазначає Джордж Грабович, Пушкін обірвав свій переклад Міцкевичевої поеми й замість цього написав власну поему «Полтава». У такий спосіб він «відповів Міцкевичу нищівною критикою власного, російського історичного „Валленрода“», тобто Мазепи[205].

Гоголівський текст про Мазепу кардинально відрізняється від наклепів і паплюження особистості, які були поширені в російському образі Мазепи. Він зображає Мазепу державним діячем і мудрим політиком, мотивованим не жадібністю, зрадою або помстою, а думками про добробут свого народу. Будучи далеким від мак’явеллістського інтригана, гоголівський Мазепа є національним лідером. На відміну від Міцкевичевого Конрада Валленрода, гоголівський Мазепа не жертвує своєю моральною цілісністю, не розвиває внутрішній конфлікт і романтичну тугу. Зображаючи Мазепу в момент, коли він наважується на союз із Карлом XII, Гоголь описує хід його думок як раціональний і зрозумілий, а його рішення — як виправдані інтересами народу й держави, що виявляються єдиною мотивацією Мазепи. У політичному плані гоголівський Мазепа залучений до «валленродизму», з якого автор знімає тавро аморальності.

У той час, як «Погляд на створення Малоросії» був непевним і ухильним щодо проблеми української державності, «Роздуми Мазепи» однозначно її утверджують. Ця кричуща невідповідність — одна з багатьох рис гоголівської творчості — показує доцільність читання «поміж рядками» опублікованих Гоголем текстів, які й виявляють напругу між гоголівськими ідеями та офіційною ідеологією Росії. Отже, гоголівський фрагмент про Мазепу починається так:

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала <у>трата национальности, большее или мень<шее> уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступного гетьмана (ПСС 9, 83—84).

У цьому фрагменті представлено Україну початку XVIII століття, тобто вже протягом півстоліття — регіон Російської імперії, як самобытное государство зі своєю власного национальностью, що так кардинально відрізнялася від російської. Ця фундаментальна національна відмінність і непереможна любов до свободи відокремлюють українців від росіян, призвичаєних до рабства під владою своїх тиранів, яким вони й належали на правах особистої власності. Саме ця належність Росії самодержцеві на правах власності і спонукає Гоголя оцінити перспективу вирівнювання статусу українців і росіян як крок назад для українців, а не поступ[206]. Гоголь наголошує на тому, що Україна не належала Росії, а залишалася лише під її протекторатом, що свідчить про його сприйняття Переяславської угоди в дусі українського автономізму, а не російського імперіалізму. Всі ці ідеї були крамольними відповідно до російського погляду на історію.

Хоча вищенаведена цитата розгортається у прозовому стилі, який здається публіцистичним, вона переходить у дискурс художньої прози завдяки останньому реченню. Фраза как после увидим у третьому реченні є чимось на кшталт вказівки для читача публіцистики. Втім, абстрактні ідеї, які Гоголь накопичує в цьому фрагменті, непомітно перетворюються на чиїсь думки: Всё это занимало преступного гетьмана. Від цього моменту і далі те, що правдоподібно починається як історія, продовжується як історична проза. Безособове історичне свідчення трансформується у внутрішній монолог персонажа:

Всё это занимало преступного гетьмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась <ли бы> против него вся нация и притом нация свободная, <которая> не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда [мог] действовать, не дав<ая> никому отчета (ПСС 9, 86).

Прозовий гоголівський Мазепа вирішує, що визволення України від Росії можна досягти лише з допомогою союзника, й оцінює різні варіанти. Він відзначає, що кримський хан занадто слабкий, серед козаків не має поваги і що його кожен може підкупити за відповідну суму. Мазепа робить висновок, що Україні потрібен надійний союзник, котрому не спаде на думку просити протекторату в Росії: Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? (ПСС 9, 86). Зайве говорити, що ідея про більшу етнічну подібність українців до поляків, ніж до росіян, була ще одним викликом Гоголя імперській ідеології, яка наполягала на баченні України як заблукалого родича, який страждав під іноземним, польським, ярмом. Незважаючи на уникання будь-яких подібних натяків у своїх опублікованих текстах, Гоголь явно так вважав, якщо не вірив у цю ідею[207]. Хоч Польща й могла би стати вірним союзником, вона була майже доведена до краху своїми нерозумними магнатами. Мазепа врешті-решт робить висновок:

Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, [могли] бы привести царя в нерешимость, действовать <ли> на юге против козаков или на севере против шведов.

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов (ПСС 9, 86).

Стратегічний аналіз Мазепи вказує на Швецію як логічного союзника і найкращу запоруку успіху козаків у їхніх військових діях проти Росії. Він доходить цього висновку радше за допомогою мудрих міркувань, характерних для державного діяча та патріотичного лідера свого народу, ніж з особистої злоби та диявольського честолюбства. Він не має наміру нашкодити Пєтру, а прагне допомогти Україні, навіть ціною перетворення на «злочинця». Ця перетворена на прозу історіографія закінчується новим сюжетним вузлом, явленим воєнними діями Пєтра. Цей факт з’являється як історична подія — новина, що перериває художні роздуми Мазепи. Вона приносить драматичну непевність: як персонажеві вдасться узгодити свій план із цими новими подіями? Оскільки це схоже на досконале завершення глави, відповідь могла міститися в наступній. Але на цьому закінчується збережений фрагмент.

У своєму використанні художніх наративних технік і створенні внутрішнього образу героя, «Роздуми Мазепи» являють собою спробу художнього тексту. Коли Гоголь перемикається в художній режим, текст перестає нагадувати будь-яку з його історичних нотаток або статей. Гоголівський підхід до Мазепи як патріотичного національного лідера різко контрастує з офіційним паплюженням нефортунного гетьмана та позначений українським націоналізмом Гоголя. Беручи до уваги радикальну ідеологічну несумісність цього погляду на Мазепу з офіційним імперським дискурсом, не дивно, що цей текст зберігся як короткий неопублікований фрагмент. Утвердження державності України, наголос на її відмінності від Росії та етнічній спорідненості з поляками, критика самодержавного деспотизму, обґрунтування потягу України до незалежності та її союз зі шведами — всі ці ідеї цензор розцінив би як підривні. Гоголь мав це знати, і це могло змусити його припинити цю прозу в зародку. Однак її існування серед гоголівських творів має величезне значення, оскільки він пропонує важливий контраст і корекцію для образів української історії в опублікованих Гоголем творах. «Роздуми Мазепи» демонструють вимір Гоголя, що прямо суперечить його монолітному образу російського націоналіста.

Фрагменти на кшталт цього, а також рукопис або чорнові варіанти, які я відновила, розширюють спектр гоголівських висловлювань про російську й українську нації. Неоднорідність історичних ідей Гоголя в цьому текстовому арсеналі дає можливість виявити процеси відбору та артикуляції, акцентування та замовчування, які відбувалися під час творення Гоголем його публікованих текстів. Численні суперечності між його дослідженнями й занотованими у приватному порядку ідеями, з одного боку, і його публічними заявами, з другого боку, примушують розглянути такі явища, як гоголівська самоцензура, його непрості стосунки з російсько-націоналістичною та імперською ідеологіями й інституціями, які працювали на їхнє посилення (міністерство народної освіти, цензори) і, нарешті, його власну концепцію громадянської місії письменника. Боротьба Гоголя з цими різноманітними обмеженнями у процесі відточування ним своїх інтелектуальних, ідеологічних і художніх прийомів в опублікованих текстах наклала відбиток, який багато що пояснює у справі російського й українського націоналізму, їхнього офіційного трактування і Гоголевого служіння їм обом.

З цієї причини я аналізувала гоголівські тексти як палімпсест ідеологічної напруженості та дилем, які зіграли роль у їхньому творенні. Вони демонструють, що авторська подорож Гоголя, коли він пише на політично чутливі теми на кшталт української історії, радше подібна до проходження між Сциллою та Харибдою, ніж до безтурботних записів будь-яких ідей, що спадають на думку. Характерна для нього «хитрість» гарантувала відносно безпечний перехід і дала змогу йому протягнути контрабандою чимало речей, що суперечили офіційній царській ідеології — передусім справу українського націоналізму. Пристрасне зацікавлення Гоголя цією справою пронизує його трактування української історії. Це виявляють ті способи, за допомогою яких Гоголь відокремлює Україну від польських і російських впливів, творить фундаментальні націоналістичні міфи та мартирології, захищає історичні права України на автономію та вписує її в контекст радше загальної, ніж російської історії. Мій аналіз сукупності історичних творів Гоголя, включно з неопублікованими записками та нарисами, показує, що зацікавлення Гоголя українською історію являє собою вершину його українського націоналізму.