Україна в Російській імперії

Україна в Російській імперії

Епоха між занепадом козацької України та русифікованим сучасним української шляхти, особливо ера Єкатєріни Другої, з’являється у віньєтках, вбудованих у чимало повістей із Диканьки. Вони зображують динаміку взаємин України з імперською Росією як сповнену напруженості. Ця проблема розв’язується із вальтер-скоттівським гумором і схильністю до подолання історичних чвар за допомогою домашнього затишку: в повістях порушуються несерйозні соціальні проблеми й делікатне питання української автономії. Однак гоголівська езопова мова, сповнена гумору, забезпечує лише тонкий наліт, за яким простягається яскрава картина нерівності та розламів російсько-українського політичного організму.

Перші такі образи з’являються в «Травневій ночі». У повісті висміюється бундючний і владолюбний сільський голова, роздуте еґо якого підживлювалось однією зустріччю з імператрицею Єкатєріною Другою. Він безперестанку хвалиться, що під час відвідин Єкатєріною України його вибрав комісар як такого, що посмышленнее всех козаків, служити в ролі провожатого для імператриці (ПСС 1, 171). Всі подальші роки ця подія й далі викликає в нього захопливе шаленство, але ніхто цим, здається, не вражений або не бажає його слухати. У повість вклинюється фрагмент, у якому імперська кар’єра голови оцінюється з недвозначним презирством: Что и говорить! Это всякой уже знает, пан голова. Все знают, как ты выслужил царскую ласку (ПСС 1, 171).

Мотив зустрічі голови з імператрицею відсилає до реальної подорожі 1787 року, яку Єкатєріна здійснила з метою огляду своєї імперії, зокрема щойно анексованого Криму. З оточенням, яке включало й іноземних спостерігачів, вона три місяці зимувала в Києві, а потім подалася за течією Дніпра на південь до фальшивої пишноти селянських хат, прикрашених князем Потьомкіним у стилі рококо. Подорож імператриці Україною також супроводжувалась інсценізованими проявами мальовничого місцевого колориту, в якому вагоме місце займали козаки[99]. Такою, мабуть, і була роль сільського голови з «Травневої ночі», яку він відіграв у цій квазі-ритуальній демонстрації імперської влади. Оповідач іронічно розказує: целые два дни находился он в этой должности и даже удостоился сидеть на козлах с царицыным кучером (ПСС 1, 161). Хоча ця сумнівно вагома функція підриває самовихваляння голови, вона також служить гірким нагадуванням ролі, до якої були зведені «найрозумніші» з козаків після того, як Єкатєріна знищила залишки української автономії.

Селяни визнають авторитет голови, побоюючись його владних методів. Він вдається до вимагання й інших форм господарської експлуатації, призначає на свій розсуд людей на громадські роботи й поводиться як сексуальний хижак стосовно селянок. Влада, яку він представляє в селі, цілком ґрунтується на імперських методах і підтримці комісара, освячена владою метрополії[100]. Символічні жести поваги маскують реальне незадоволення селян.

Рідний син голови, Левко, розлючений через його заборону на одруження з Галею (голова сам зацікавлений нею), підбурює інших молодих козаків на нічні веселощі за рахунок пихатого тирана, якому всі вони хочуть збити пиху. Розлючений їхніми витівками, включно з грубими піснями, в яких висміюють його і його владу, голова вибухає: они, дурни, забрали себе в голову, что я им ровень. От думают, что я какой-нибудь их брат, простой козак!.. А что до этого дьявола в вывороченном тулупе [один із жартівників — Е. Б.], то его, в пример другим, заковать в кандалы и наказать примерно. Пусть знают, что значит власть! От кого же и голова поставлен, как не от царя? (ПСС 1, 170—171). Таким чином, представник імперської влади стикається з низовими силами громади. Щоб продемонструвати свою незгоду, сільські козаки влаштовують щось на кшталт досить добродушного та ненасильницького спротиву. Погляд запровадженої зовні політичної влади стикається не лише з неофіційними відмінностями та престижем (таким, як у Фоми), що органічно з’являється всередині спільноти, а й із демократичними принципами, представленими козаками, яких Гоголь незабаром зобразить у «Тарасі Бульбі» та своїх творах про українську історію.

Натяки на ці демократичні козацькі цінності, що їхнім наріжним каменем є свобода, вже з’являються у повістях із Диканьки. Левкова промова-звинувачення голови у зловживаннях знаходить миттєву підтримку серед козаків: Он управляется у нас, как будто гетьман какой. Мало того, что помыкает, как своими холопьями, еще и подъезжает к девчатам нашим… Что ж мы, ребята, за холопья? Разве мы не такого роду, как и он? Мы, слава богу, вольные козаки! Покажем ему, хлопцы, что мы вольные козаки! (ПСС 1, 164). На відміну від влади гетьмана, обраного самими козаками (це було скасовано Єкатєріною Другою в 1764 році), голова виконує функції імперського лакея. Перспектива виступу проти нього розпалює в молодих людях традиційну козацьку нестриманість і повагу до свободи: Что за роскошь! Что за воля! Как начнешь беситься, — чудится, будто поминаешь давние годы. Любо, вольно на сердце; а душа как будто в раю. Гей, хлопцы! Гей, гуляй! (ПСС 1, 164). Голову могла привабити влада, санкціонована імперією, але молоде покоління, схоже, більшою мірою тяжіє до стихійної влади вцілілого козацького етосу.

Ця антиавторитарна риса в цій повісті не обмежена козаками. Селянин Каленик поділяє її. Його п’яний стан, поза сумнівом, спонукає його до виступу проти влади голови: Что он думает… что он голова… Ну, голова, голова. Я сам себе голова. Вот, убей меня бог! Бог меня убей, я сам себе голова (ПСС 1, 160). Згодом Каленик кидає образу в обличчя голови, не відаючи про його присутність: Что мне голова? Чтобы он издохнул, собачий сын! Я плюю на него! Чтоб его, одноглазого чорта, возом переехало! (ПСС 1, 166).

Голова сприймає ці виклики своїй владі переважно з політичної точки зору. Він погрожує своїм неефективним десяцьким (виконували поліційні обов’язки в дореволюційній Росії. Прим. перекл.), що він здасть їх як бунтівників комісарові. У фіналі, що провіщає майбутню гоголівську комедію «Ревізор», комісар з’являється сам у формі інструкцій, які він начебто написав на ім’я голови, даючи Левкові дозвіл на шлюб із Ганною (Левко отримав записку в надприродній сюжетній лінії повісті). Як тільки хлопець отримує дівчину, вся політична напруга, боротьба з владою та сп’яніння парубків козацькою свободою зводяться в повісті нанівець. Як і у Вальтера Скотта, роман долає політичну ворожнечу; як і в котляревщині, комедія долає історичну трагедію: проте, як у шекспірівських комедіях, щасливий фінал, далекий від розв’язання всіх проблем і залагодження соціальних розламів, просто відводить їх на другий план. Отже, «Травневу ніч» завершує образ Каленика, одного з непримиренних ворогів голови, який блукає селом у пошуках своєї хати.

«Травнева ніч» пропонує образ Єкатєріни Другої, яка відвідує Україну, тоді як «Пропала грамота» і «Ніч проти Різдва» пропонують зворотний напрям, який був більш характерним для російсько-українських взаємин — коли українці здійснюють прощу до центру російської влади. У «Пропалій грамоті» йдеться про пригоди діда Фоми Григоровича, якого козацький гетьман вислав до Петербурга з листом до імператриці. На своєму шляху дід братається із запорозьким козаком, з яким проводить час у пиятиках і розгулах. Фома з насолодою описує колоритний образ запорожця:

Красные как жар шаровары, синий жупан, яркой цветной пояс, при боку сабля и люлька с медною цепочкою по самые пяты — запорожец да и только! Эх народец! Станет, вытянется, поведет рукою молодецкие усы, брякнет подковами и — пустится! Да ведь как пустится: ноги отплясывают словно веретено в бабьих руках; что вихорь, дернет рукою по всем струнам бандуры, и тут же, подпершися в боки, несется в присядку; зальется песней — душа гуляет!.. Нет, прошло времячко: не увидать больше запорожцев! (ПСС 1, 183).

У своїх стереотипних костюмі та поведінці запорожець виглядає досконалим національним типом, який викликає ностальгію Фоми. Як дід Фоми довідується пізніше, запорожець продав свою душу дияволу, що, як стверджується, приходить тієї ж ночі (це може бути народною алюзією на історичного «диявола», відповідального за руйнування запорозької республіки — Єкатєріни Другої). На жаль, запорожець забирає з собою до пекла дідову шапку з листом до імператриці. Нещасний посланець зустрічає зграю чортів і відіграє шапку за грою в карти. Потім йому вдається влаштувати повернення додому на пекельному коні, можливо, й через саме пекло: Глянул как-то себе под ноги — и пуще перепугался: пропасть! крутизна страшная! А сатанинскому животному и нужды нет: прямо через нее. Дед держаться: не тут-то было. Через пни, через кочки полетел стремглав в провал и так хватился на дне его о землю, что, кажись, и дух вышибло. По крайней мере, что деялось с ним в то время, ничего не помнил (ПСС 1, 190).

Фомин дід знову вирушає до Петербурга, цього разу не зупиняючись на ярмарках, і доносить листа до імператриці. Фома розповідає:

Там навиделся дед таких див, что стало ему надолго после того рассказывать: как повели его в палаты, такие высокие, что если бы хат десять поставить одну на другую, и тогда, может быть, не достало бы. Как заглянул он в одну комнату — нет; в другую — нет; в третью — еще нет; в четвертой даже нет; да в пятой уже, глядь — сидит сама, в золотой короне, в серой новехонькой свитке, в красных сапогах и золотые галушки ест. Как велела ему насыпать целую шапку синицами (регіональна версія російського слова ассигнация, що означає паперові гроші. — Е. Б.), как… — всего и вспомнить нельзя (ПСС 1, 191).

Опис Петербурга стилістично нагадує опис втечі з пекла. Обидва характеризуються гострим відчуженням і гіперболізмом, а завершуються твердженням оповідачів про те, що вони не пам’ятають будь-яких інших подробиць, вочевидь, від перебування під враженням від дивного досвіду.

Свідчення козака українізують образ імператриці, описуючи її в атрибутах української матеріальної культури. Рудий Панько у передмовах перекладав українську чужорідність російськими термінами, тоді як дід Фоми виконує зворотну операцію, перекладаючи імперську чужорідність знайомими українськими термінами. Однак, на відміну від Панька, дід робить це несвідомо. Він не шукає відповідників. Він бачить у відповідниках свій абсолютно цілісний український світогляд, який не дозволяє ні двозначностей, ні множинності кодів. Отже, з його погляду, імператриця одягається в українську свитку та їсть українські галушки. Слово, використане для опису подарунка від цариці, — синицы — являє собою слов’янізовану версію неслов’янського запозичення в російській мові — ассигнации, яке означає паперові гроші (використовувалось 1769—1840 роках). Дід одомашнює цей імперський винахід, приводячи їх у відповідність до власного мовного коду.

Мабуть, є іронія в тому, що, приймаючи гетьманського посланця, імператриця навіть не зволила відкласти свою трапезу. Вона нагороджує посла за службу повною шапкою купюр вартістю набагато меншою, ніж традиційні металеві монети. Цей подарунок ставить під сумнів імперську щедрість і ламає казкову конвенцію цього фрагмента. Прикметно, що дід покриває свої подорожні витрати, сплачуючи господареві золотые — більш коштовні металеві монети (ПСС 1, 185). Скупий прийом посланця імператрицею — він не отримує золотих монет — дисгармонує з уплітанням нею золотих галушок. Це може бути непрозорим натяком на невигідне становище периферії в імперській економіці.

Повість, яка відкриває другий том, — «Ніч проти Різдва» — розвиває зв’язок між інфернальними силами та російською столицею, на який «Пропала грамота» лише натякає. У «Ночі проти Різдва» чорт сам переносить коваля Вакулу до Петербурга, де він розшукує пару черевичків імператриці. Він мусить отримати їх для своєї коханої Оксани, яка тільки в такому разі пообіцяла вийти за нього. Під час виконання цього любовного завдання інфернальний прохід між Україною та російським центром влади виявляється необхідністю. Як і синица Фоминого діда, вказівки Вакули чортові наголошують на чужорідності назви російської столиці, яка одомашнюється у його мові: В Петембург, прямо к царице! (ПСС 1, 226; підкреслення моє). Поїздка на чорті лякає коваля незрівнянно менше, ніж вигляд самого Петербурга:

…кузнец всё летел, и вдруг заблестел перед ним Петербург весь в огне. (Тогда была по какому-то случаю иллюминация.) Чорт, перелетев через шлахбаум, оборотился в коня, и кузнец увидел себя на лихом бегуне середи улицы. Боже мой! стук, гром, блеск; по обеим сторонам громоздятся четырехэтажные стены; стук копыт коня, звук колеса отзывались громом и отдавались с четырех сторон; домы росли, и будто подымались из земли, на каждом шагу; мосты дрожали; кареты летали; извозчики, форейторы кричали; снег свистел под тысячью летящих со всех сторон саней; пешеходы жались и теснились под домами, унизанными плошками, и огромные тени их мелькали по стенам, досягая головою труб и крыш. С изумлением оглядывался кузнец на все стороны. Ему казалось, что все домы устремили на него свои бесчисленные, огненные очи и глядели (ПСС 1, 232—233).

Петербург у цьому фрагменті виявляється надзвичайно демонічним. За списком гоголівських демонічних тропів Міхаїла Епштейна, цей фрагмент включає в себе: пронизливий погляд (тут: будинки, що дивляться на Вакулу), яскраве світло та гуркіт, блиск, походження якого є штучним (тут: иллюминация), швидка їзда (тут: сани і кареты) і миготіння (мелькание). Цей фрагмент підтверджує здогад Епштейна, що за допомогою такого стилю Гоголь передає демонічний образ Росії[101]. Пізніша повість Гоголя «Невський проспект» передаватиме аналогічний образ Петербурга. Неслов’янська чужорідність російської столиці посилена такими лексичними одиницями, як шлахбаум і форейторы. Це також перегукується з Гоголевими скаргами в листі до матері про ненаціональний характер Петербурга. Культури, за твердженням Лотмана, творять не лише власні типи «внутрішньої організації», а й також власні типи «зовнішньої дезорганізації»[102]. Хаотичні описи Петербурга українськими відвідувачами у «Вечорах» являють собою отаку форму зовнішньої дезорганізації, що, врешті-решт, урізноманітнює внутрішній «лад» своєї власної культури.

Настрашений містом, Вакула знаходить притулок у товаристві запорозьких козаків, котрі якраз прибули з листами до двору — так само, як і Фомин дід. Вакула зустрів їх раніше, коли вони проходили повз Диканьку. Коли вони відмовляються взяти Вакулу з собою на аудієнцію з імператрицею, він вдається до послуг свого старого слуги — чорта, який впливає на козаків і ті змінюють ставлення до Вакули.

У сцені, грандіознішій за царський прийом Фоминого діда, запорожців приводять до зали, де їх чекає цариця в оточенні генералів і вельмож. Серед них є й Потьомкін, українець, улюблений придворний і коханець Єкатєріни Другої, котрий уславився своїми прикрашеними хатами на честь її вояжу на південь через Україну. Він змальований у відразливих тонах як товстий чоловік, одягнений у гетьманський костюм: Волосы на нем были растрепаны, один глаз немного крив, на лице изображалась какая-то надменная величавость, во всех движениях видна была привычка повелевать.

Вакула сприйняв Потьомкіна за царя. Друзі-запорожці виправили Вакулу: Куда тебе царь! это сам Потемкин (ПСС 1, 236). Схоже, Вакула не знає, що в Росії в цей час немає царя, але схильність асоціювати український костюм гетьмана з найвищою владою, здається, в нього інстинктивна. Дивне використання запорожцем займенника сам припускає, що в його ієрархії гетьман стоїть вище за царя. Російські цензори, які рецензували твори Гоголя для посмертного видання у 1855 році, вочевидь, вважали цю лінію повісті проблемною, оскільки включили її до свого списку небажаних фрагментів[103]. Ці тонкі натяки означають, що Вакула й козаки природним чином очікують, що особи, наділені владою над ними, мали би бути земляками-українцями. Нетактовність Вакули, що прийняв Потьомкіна за царя, здається подвійно кричущою, беручи до уваги можливу участь вельможі у вбивстві її чоловіка, законного російського царя Пєтра Третього, та її легендарну сексуальну розбещеність.

Після приходу Єкатєріни козаки розігрують сцену такої самовідданої прострації, що бентежать навіть Потьомкіна, який навчав їх придворного етикету: Запорожцы вдруг все пали на землю и закричали в один голос: «Помилуй, мамо! помилуй!» Кузнец, не видя ничего, растянулся и сам со всем усердием на полу. Імператриця наказує їм піднятись, але вони вперто відмовляються, поки Потьомкін не переконує їх скоритись. У контексті козацького культу мужності та їхнього абсолютного несприйняття жіночих спроб — дарма, матір це, дружина або дочка — вплинути на їхні дії ця інфантилізована поведінка і плазування просякнуті іронією.

Імператриця рада зустрітися з представниками одного з численних народів, якими вона править. Вона із зацікавленням дивиться на них і слухає. Врешті-решт один із запорожців починає клопотатися про справу, яка привела їх до Петербурга:

Помилуй, мамо! зачем губишь верный народ? чем прогневили? Разве держали мы руку поганого татарина; разве соглашались в чем-либо с турчином; разве изменили тебе делом или помышлением? За что ж немилость? прежде слышали мы, что приказываешь везде строить крепости от нас; после слышали, что хочеш поворотить в карабинеры; теперь слышим новые напасти. Чем виновато запорожское войско? тем ли, что перевело твою армию чрез Перекоп и помогло твоим енералам порубать крымцев?.. (ПСС 1, 237).

Козак нагадує про службу Запорозької Січі на користь імперії — захист від турків і татар та зовсім недавнє сприяння анексії Криму Єкатєріною. Будучи інструментом у перемогах імперії та системою безпеки, козаки вважають зусилля Єкатєріни в обмеженні їхніх прав і привілеїв несправедливістю. В числі скарг запорожці згадують будівництво росіянами фортець, які насправді почали споруджуватись 1735 року і мали на меті контроль над Запорозькою Січчю. (Це перегукується з критикою поляків, яку застосував Данило у «Страшній помсті», мовляв, ті вдавалися до рішучої тактики контролю козаків.) Тут має місце найвідвертіший політичний момент цієї книги, що найбільш безпосередньо стосується реальної історичної дійсності: знищення росіянами останніх залишків української автономії — козацької республіки. Після перемоги за допомогою запорожців у Кримській війні 1769—1774 років росіяни прагнули безпосереднього й вільного доступу до своєї нової території, а Січ якраз стояла в них на шляху. За наказом Єкатєріни російська армія, повертаючись із Криму, 1775 року підступно напала на козаків, які ні про що не підозрювали. Внаслідок нападу вцілілі запорожці були або ув’язнені, або розігнані, або виселені до казахських степів.

На сміливість відвертих скарг запорожців на російську політику щодо Січі Єкатєріна відповідає дбайливим запитанням, чого ж вони бажають. Вакула, використовуючи момент, випалює: Ваше царское величество, не прикажите казнить, прикажите миловать. Из чего, не во гнев будь сказано вашей царской милости, сделаны черевички, что на ногах ваших? я думаю, ни один швець, ни в одном государстве на свете не сумеет так сделать. Боже ты мой, что, если бы моя жинка надела такие черевики! (ПСС 1, 237). Запорожці думають, що Вакула збожеволів, тоді як цариця добродушно всміхнулась і подарувала ковалеві з Диканьки спеціальну пару її черевичків, оздоблених золотом. Потім вона запитує в козаків про їхні звичаї, явно віддаючи перевагу дискурсу колоритних місцевих традицій, ніж їхнім політичним правам. Тема їхніх проблем і можливі способи їхнього усунення після того, як Вакула зводить нанівець потенціал для їхнього розв’язання, більше не повертається. Отже, Єкатєріні Другій вдається за пару вживаних черевичків «купити» Запорозьку Січ, а з нею — й останній слід української незалежності.

Політична іронія цього символічного обміну між російською імператрицею та українським ковалем перевершує будь-які подібні «оборудки» й обміни власністю, що завершують політичні конфлікти у світі прози Вальтера Скотта. Іронія посилена тим фактом, що Оксана, яка відкрила в собі любов до Вакули під час його відсутності, втрачає будь-який інтерес до черевичків цариці та зізнається, що вийшла б за нього заміж і без них. Імператриця досягає свого, тоді як чистий прибуток козаків дорівнює парі жалюгідних черевичків. У фіналі повісті козаки з’являються не у плотських образах, а в образах, якими Вакула (тепер одружений і з дітьми), прикрасив свій будинок. Славному минулому українського козацтва, зображеному в повістях із Диканьки як осердя українського народу, приходить на зміну образ щасливого родинного життя й домашнього затишку.

Передостання повість тому «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» відсилає до початку XIX століття і своїм настроєм і темами передвіщає наступну книгу повістей Гоголя — «Миргород». Ця повість є різким іронічним контрастом до «Страшної помсти», яка їй передує в цьому томі. Представник здрібнілої русифікованої української шляхти, Шпонька — слабкий, украй сором’язливий і абсолютний невдаха. На відміну від мужніх національних героїв давнини, як, приміром, Данило з попередньої повісті, він перебуває під цілковитою владою сварливої жінки, своєї тітки. З його шкільної програми ми довідуємось про особливості російської (российской) граматики (ПСС 1, 284; цей прикметник позначає Росію як імперію), він обирає кар’єру в імперській армії. Здружується з іншим жалюгідним українцем, товстуном Сторченком, який також у російській корчмі натрапив на тарганів. На відміну від традиційних козаків, які сплять просто неба «української ночі», Сторченко витрачає величезну кількість енергії на облаштування найкомфортніших умов для сну в заїжджому дворі та споживає неймовірну кількість їжі. Назва його маєтку — Хортище — перегукується з Хортицею, головним островом на Дніпрі, який був гніздом Запорозької Січі.

Дріб’язкові, незначні заняття й турботи цих зманіжених типів різко контрастують із козацьким духом, оспіваним у «Страшній помсті» й інших повістях. Зникнення цього духу, зазначеного раніше, зведенням Вакулою козаків до орнаментальної функції, тепер виявляється в персонажі Сторченкового слуги, який носить козацьку свитку і яким брутально керує його ледачий пан. На зміну чудовим описам української природи та величним описам українських жител у цій повісті прийшов образ маєтку Шпоньки, сповнений гаркітливими псами, які облизували змащені салом осі прибулої карети, хлопчаками в брудних сорочках і рохкітливою свинею із шістнадцятьма поросятами, що походжала двором. Життєствердне, яскраве багатство інших текстів із диканського циклу поступається багатству, що отуплює та вводить у заціпеніння й особливо стосується образів їжі. Селяни все ще розмовляють українською, а тітонька й сама слабує на це, але її мовні навички виглядають як анахронізм, ознака відсталості (ПСС 1, 293, 294, 303, 306). Колишні часи, символізовані тітчиним образом минулих врожаїв, здаються незрівнянно кращими за сучасність: «В старину у нас, бывало, я помню, гречиха была по пояс; теперь бог знает что. Хотя, впрочем, и говорят, что теперь всё лучше». Тут старушка вздохнула. (ПСС 1, 304). Схоже, тітка не впевнена, що тепер всё лучше, незважаючи на переконання у зворотному. Євген Маланюк добре збагнув гоголівський образ початку XIX століття: «На могутнім тлі буйного сонячного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини западають у смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії, нині — „дворянства всеросійського“. Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною»[104].

Образ фамільного екіпажу Шпоньки виразно показує стан занепаду України. Як стверджує оповідач, поважний екіпаж служив нашому предкові Адаму і нібито був порятований від біблійного потопу у спеціальному відділені Ноєвого ковчега. Екіпаж виглядає як втілення гротеску:

Довольно сказать, что Василиса Кашпоровна была очень довольна ее архитектурою, и всегда изъявляла сожаление, что вывелись из моды старинные экипажи. Самое устройство брички немного набок, то есть так, что правая сторона ее была гораздо выше левой, ей очень нравилось, потому что с одной стороны может, как она говорила, влезать малорослый, а с другой великорослый. Впрочем, внутри брички могло поместиться штук пять малорослых и трое таких, как тетушка. Около полудня Омелько, управившись около брички, вывел из конюшни тройку лошадей, немного чем моложе брички, и начал привязывать их веревкою к величественному экипажу (ПСС 1, 304).

Слова, використані для низькорослих і високих людей, перегукуються з термінами, які зазвичай вживаються для позначення українців і росіян — малоросс (від Малороссии) і великоросс (від Великороссии). Цей кривобокий екіпаж виконує функцію образу самої України — під орудою жалюгідних українців і вагомих росіян. Порівняно з пізнішим образом із «Мертвих душ» Русі як швидкої тройки — що експліцитно показує асоціативний зв’язок Гоголя між екіпажами та народами — цей ветхий, розхитаний, запряжений трійкою український екіпаж не міг явити більш песимістичного контрасту.

Ймовірно, повість «Шпонька» була написана останньою в циклі «Вечорів на хуторі біля Диканьки», наприкінці 1831 року (ПСС 1, 549). Вона передвіщає такі миргородські повісті, як «Старосвітські поміщики» та «Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». Однак як вона функціонує в межах ширшого ландшафту «Вечорів на хуторі»? «Вечори» — цикл, головною рисою якого є динаміка між взаємозалежністю та незалежністю повістей у великому цілому, кожна з них водночас пов’язана з іншими повістями, будучи також автономною. У прочитанні, що надає перевагу «Шпоньці» та «Зачарованому місцю» — двом завершальним повістям у збірці, отже, телеологічному підсумуванню всієї книги — втрачається бачення того, як працює жанр, а замість цього до неї застосовується романні очікування[105]. Ба більше, призначаючи «Шпоньці» роль у цьому циклі, неможливо проігнорувати контекст Панькових передмов. Як образ сучасної України, ця повість конкурує з іншими сучасними образами — запропонованими наративним каркасом циклу. Історія Шпоньки була розказана на Панькових вечорах Степаном Івановичем Курочкою з Гадяча, який записав її для Панька. Заразом і для автора повісті, і для його слухачів у Паньковому домі Шпонька мав би видатися таким же дивним, як і для читача її друкованої версії. Цінності та погляди, які поділяють гості на цих зібраннях, не збігаються з цінностями й поглядами, що характеризують світ Івана Федоровича Шпоньки. Бездушне, банальне існування «шпоньок» цього світу виводить на передній план вітальність, цілісність і героїзм України, представлені в інших повістях.

Читачі Гоголя зазвичай припускають, що зображення занепаду України сигналізують про його підтримку імперіалізму: український національний організм показано недієздатним. Він затримується на соціальних розламах українського суспільства, зокрема між селянами та аристократією. Після «Вечорів на хуторі» наступний гоголівський цикл повістей — «Миргород» (1835) — містив ще дві історії в дусі «Шпоньки». У них було зображено сучасне українське дворянство як жалюгідне та ялове, некультурне й бездіяльне. Такі аристократичні, «національні» старі родини, як оповідач називає ненажерливих персонажів «Старосвітських поміщиків» у «Миргороді», навряд чи претендують на те, щоб вважатися міцним стовпом нації (ПСС 2, 125). Через подібні образи критики, як правило, й нарікали на участь Гоголя в російському імперському проекті. Як ми вже згадували, він залишає козацький дух у минулому та висміює комічний провінціалізм сучасної України, таким чином зміцнюючи її колоніальний образ[106].

На мою думку, Гоголь бере участь у дискурсі російського імперіалізму лише поверхово, а прочитувати Гоголя через поверхові сенси та головні сюжетні лінії означає знехтувати значною частиною його особливості. І власна схильність Гоголя до іронії, й ігрові оповідні стратегії та офіційна царська цензура щодо української тематики спонукають до прочитання, що досліджує деталі та марґіналії — те, що міститься за лаштунками гоголівських сюжетів і його риторичних інсинуацій. Моя інтерпретація «Вечорів» і є спробою такого аналізу. У цьому творі Гоголь протиставляє безславну імперську сучасність і доімперську славу, і здійснюючи такий крок, він, отже, підважує імперський проект. Входження до імперії не змінило становище українців на краще — навпаки. Твір приписує інерцію та занепадництво сучасній Україні в її імперському статусі, навіть попри те, що Гоголь вдається до вимушеної стриманості, розробляючи цю делікатну тему. Козаки звикли відстоювати ідеали свободи та героїзму, але цій системі цінностей не прийшло на зміну щось більш гідне. Цивілізаційну місію Росії показано як цілковитий провал — і не останньою чергою через якість російської «цивілізації», що її несе імперія. Москаль виявляється злодійкуватим, диявольським авантюристом. Не згадано про великих російських поетів, зате вказано на засилля тарганів на російській землі. Вивчення Шпонькою імперської российской граматики не сприяє розвитку його красномовства. Те, що українці не керують своєю країною, стає зрозуміло з паломництва персонажів до центру імперської влади — Санкт-Петербурга, який зображено демонічним місцем. Імперську ідеологію, згідно з якою вважалося, що поширення російського правління покращує соціально-економічні умови периферії та несе просвітництво, показано як обман.

Песимістичне бачення сучасних реалій України співіснує в цій книзі з оспівуванням її культурної цілісності та етнічної самобутності, що функціонують як утвердження української ідентичності, яка пережила імперське вторгнення. Незадоволення імперською сучасністю співіснує в цьому творі з ностальгією за золотою добою козацької Гетьманщини. Посилання на цю колишню славу показує, що жалюгідне становище сучасної України не є ендемічним. Ці контрасти виявляються й поза межами «Вечорів на хуторі». Зрештою, найвідоміший текст «Миргорода» — перший варіант «Тараса Бульби», героїчної повісті з яскраво вираженим українським акцентом. У цьому циклі вона слідує одразу за «Старосвітськими поміщиками», немовби для виведення на перший план зіткнення різних поглядів. Назвати цих жалюгідних поміщиків «народними» в подібній текстовій близькості до життєлюбних героїв-козаків «Тараса Бульби» означає дорікнути цьому класу українського суспільства у зраді традиції, ухиленні від своєї історичної відповідальності.

Це правда, що «Страшна помста» — історична сага про козацьку Україну з «Вечорів на хуторі» — зосереджується на занепаді України. Така драматизація поразки, яка може суперечити твердженню про український націоналізм Гоголя, насправді була одним із проявів східноєвропейського націоналізму і не лише його. Візьмімо, наприклад, сербський міф про Косово Поле. Якщо вдатися до прикладів, ближчих до України, її польська романтична версія черпає потужну підтримку з трагедії польської поразки, завданої Росією, та моральної вищості жертви. Уславлення патріотів на кшталт Данила, який гине, захищаючи народ, мало націоналістичний резонанс для тогочасного суспільства. Незабаром російська влада добре це зрозуміла і виступила проти героїчного зображення козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму[107]. Зіткнення між героїчним минулим українського козацтва, яке Гоголь і у своїй прозі, і в публіцистиці вважав історичною основою українського народу, і розпадом та виродженням сучасного українського суспільства служить стимулом для повернення цієї минулої національної слави.

Вимір старовини у «Вечорах» виконує точнісінько таку ж націоналістичну функцію. Епоха славного козацтва минула, а Україна як гердерівська спільнота перебуває під тиском імперських сил. Незважаючи на це, Гоголь перетворює її образ у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» на потужний культурний артефакт, який має значення для імперської та української культури початку XIX століття. Імпульс до збереження рідної національної культури, яка перебувала під загрозою зникнення, інспірував численні культурні проекти в епоху романтизму, що її остаточним значенням і сенсом був націоналізм. Це імпульс до колекціонування народних пісень, відкриття стародавніх епосів і збирання старожитностей. Цей романтичний погляд на минуле, пошук імовірного коріння істинної колективної ідентичності, не зіпсованого сучасною фрагментацією та космополітизмом, ніс сучасне націоналістичне значення. Таким насправді є значення гоголівських повістей із диканського циклу. Незважаючи на імперський статус України, громада українців, яка збирається у Паньковому домі, сповнена гордості за минулий розквіт козаччини, підтримуючи це розповідями. У своїх повістях вони уславлюють образ України як яскравої національної спільноти — обмеженої своєю власною культурою, історією та мовою і розміщеною в конкретних природних умовах. Ця спільнота кардинально відрізняється від росіян, поляків та всіх інших чужинців, котрих ця книга, відповідно до своєї народної конвенції, зображує здебільшого демонічними.

У контексті імперського прагнення Росії анігілювати українську інакшість це наголошування на окремішній ідентичності, поза сумнівом, відіграло націоналістичну роль. Отже, за допомогою свого дискурсу українського націоналізму «Вечори на хуторі» виходять за рамки класичного колоніального сценарію та перевертають імперські ієрархії. Хоча в передмовах Україна представлена відповідно до імперської парадигми, як провінційне доповнення до російської метрополії, світ цих повістей значною мірою перевертає цю парадигму, вміщуючи Україну в самодостатньому центрі представленого світу, а Росію показуючи як чужоземну периферію та джерело репресивної, нешанованої політичної влади. Передмови прагнуть делікатно переглянути російські стереотипи щодо України, щоб не відштовхнути російських читачів, тоді як самі повісті наважуються на антагонізм із цими читачами, представляючи невтішні стереотипи про них самих. На відміну він інших українсько-російських авторів, таких як Орест Сомов, Гоголь не зацікавлений у тому, щоб покласти добре сформовану специфіку периферії на олтар імперського багатства. Хоча критики Гоголя й цілковито проігнорували цей життєво важливий аспект, світ «Вечорів» протиставляється російській імперській культурі. Гоголь докладно зупиняється на культурних відмінностях і політичній напрузі, описуючи українсько-російський політичний устрій, навіть попри те, що він пересипає цю делікатну тему езоповим гумором і казковим маскуванням. В. В. Ґіппіус має рацію, зараховуючи Гоголя цього періоду до захисників української мови та нації як живої та сповненої потенціалу. (Пізніше з’явилося не зовсім достовірне свідчення Гоголевого негативного ставлення до використання української мови в літературі)[108]. Нестримне уславлення українського народу у «Вечорах» з часом стало болючим питанням для тих російських критиків, які ганили його за невідповідність його російського націоналізму. І справді, нічого з написаного Гоголем про Росію ніколи не дорівнялося до апофеозу України, якого він досягнув у своєму першому томі.

Класичним російським стереотипом українця в епоху Гоголя і пізніше був образ хитрого малоросса. Хоча і остерігаючись інших російських стереотипів, Гоголь повністю приймає цей. У дивовижному розмаїтті ситуацій реального життя та наративних позицій він обернув цю стратегічну хитрість на свою користь, приховуючи підривні дії або значення за маскою наївної тупості. Ця «хитрість» була чудовою адаптивною відповіддю на непередбачувану діяльність репресивної імперської держави. Вона дозволила Гоголеві зіграти з нею, а також її перемогти. Отже, він побудував «Вечори» так, щоб вони пройшли цензуру, задовольнили імперські еліти і, послуговуючись формулою Мирослава Шкандрія, представили «стійку українську ідентичність» як випадок «імперського нетравлення»[109]. Подібний подвиг уже траплявся в історії. Як показала Кеті Трампетер, Вальтеру Скотту, одному з найулюбленіших авторів Гоголя, вдалося звернутися до провінційної націоналістичної, імперіалістичної й іноземної колоніальної аудиторії[110]. Проте прийом гоголівського хитрого балансування з плином часу змінився. Український націоналізм «Вечорів» підважував російсько-імперський націоналізм, у схемі якого Україна відіграла важливу роль. Такий трюк у ранні 1830-ті роки був дещо ризикованим, але, зрештою, вибачливим, беручи до уваги моду на простонародну стилізацію та нерішучість російського націоналізму. Однак станом на 1840-ті роки, після того, як Гоголь обрав для себе шлях російського письменника, «Вечори» стали для нього обтяжливим чинником, і моє прочитання цього тексту пропонує відповідні аргументи, чому сталося саме так.