Вилучене продовження «Мертвих душ»: смерть сатири

Вилучене продовження «Мертвих душ»: смерть сатири

Незважаючи на два акти спалювання, фрагменти другого тому «Мертвих душ» уціліли. Хоча ці залишки не дають змоги реконструювати цілий роман, вони, проте, вказують на напрями гоголівської творчості, як і записки та відкинуті чернетки іншої прози. Збережені фрагменти включають перші чотири глави другої редакції та фінальну главу першої редакції. Зникла середина роману, але свідчення присутніх на гоголівських читаннях, особливо брата Смірнової, Льва Арнольді, та Шевирєва, які переказали зміст глав, які Гоголь прочитав їм у князя Оболєнського, дають певне уявлення про головні сюжетні ходи цієї глави. Всі ці матеріали демонструють, що Гоголь щиро прагнув запропонувати позитивне бачення Росії, засновуючи його на сучасних реаліях. Але оскільки він вважав ці реалії далекими від ідеалу, це змусило його спіткнутись. Замість сатири, яка забезпечила метод спрямування таких недоліків у його ранній творчості, Гоголь прагнув запропонувати конструктивні розв’язання та позитивні приклади. Історію роботи Гоголя над другим томом «Мертвих душ» можна підсумувати як боротьбу зі своїм власним талантом і схильністю до сатири, яку він бичував у «Вибраних місцях» як соціально шкідливу літературну модальність. Однак у випадку Гоголя писати несатирично про сучасність дорівнювало писати мимо самого себя.

Судячи із уцілілих фрагментів, Гоголь хотів об’єднати дві несумісні мети: уникнути критики Росії та запропонувати способи її покращення. Він вважав, що до золотої доби Росії справа ще не дійшла і вона лежить у межах досяжного — щось на кшталт майбутнього комуністичного ідеалу в совєтські часи. Повідомлялося, що колись велич російського духу, наразі приспану, буде повністю активовано і визнано цілим російським народом. Оформлюючи в такий спосіб цю проблему. Гоголь просто попросив своїх співвітчизників радше перетворитися на більших росіян, ніж стати іншими.

Ключем до цієї трансформації Гоголь вважав перебудову та зміцнення поміщицької економіки. Посилюючи послання попереднього тому «Мертвих душ», другий том уникає Санкт-Петербурга та його бюрократії, показуючи нестоличну й народну Росію. Ранні твори Гоголя показували Санкт-Петербург, адміністративний центр Росії, як Мекку для тих, хто шукав соціального просування — таких, як Попріщін, або як експортера розбещених модників і шахраїв на кшталт Хлєстакова. У другому томі «Мертвих душ» Санкт-Петербург постає не як місце, до якого стікаються російські дворяни, а місце, яке вони покидають заради очолення істинно-російського і по-справжньому корисного життя в їхніх маєтках: обробляти землю й наглядати за моральним удосконаленням селянина. Тєнтєтніков, один із нових гоголівських позитивних персонажів, здійснив такий вихід із лихого міста, відкинувши мертвые бумаги заради земного раю землі своїх предків (ПСС 7, 19). Дворянин виконує свій громадянський обов’язок, наглядаючи за своїм маєтком, а не ганяється за рангами на принизливій і безглуздій державній службі.

На думку Гоголя, взаємини між поміщиком і його селянами служили основою соціальної структури Росії, оскільки поміщик пов’язує селянські маси з вищою державною владою. Господарча життєспроможність поміщика, своєю чергою, мала суттєве значення для виконання ним цього важливого завдання. У той час, як релігія задає тон у «Вибраних місцях», економіка панує у продовженні «Мертвих душ». У романі оформлюється тема матеріальних благ не просто як проблема того, як накопичити багатство, а як поєднати його з моральним благом і державною службою. Костанжоґло, один із персонажів цього тому з дивним ім’ям, постає як ідеальний поміщик у цьому плані. Він отримує солідний річний дохід зі свого маєтку, оскільки дбає про землю, забезпечує багатство для своїх працьовитих селян і будує церкви у своєму селі на славу Господа. У його промовах про управління маєтком сільське життя зображено як воістину шляхетне та потенційно прибуткове. Коли Чічіков діловито запитує Костанжоґло, як стати багатим, Костанжоґло відповідає, що заможність досягається лише важкою працею, і висміює схеми швидкого збагачення (ПСС 7, 72). Він дарує Чічікову благу вість про потребу в копіткій праці та відмову від інтриг. Таким відвертим моралізаторством, яке було немислиме в першому томі «Мертвих душ», рясніє другий том. У другому сатира відходить — натомість з’являється повчання. Тепер Гоголь вважає сатиру прокляттям і в одному листі навіть намагається заднім числом вилучити її з першого тому, позбавляючи його сатиричного аспекту (ПСС 12, 144)[347].

Гоголь протиставляє Костанжоґло двох інших поміщиків. Один із них — Хлобуєв, котрий є ілюстрацією модного, марнотратного способу життя і повного нехтування обов’язків поміщика. Костанжоґло зацікавлює Чічікова у зруйнованому маєтку Хлобуєва, що його той змушений продати для покриття величезного боргу. Другим контрастним персонажем до Костанжоґло є Кошкарьов, який у помилковій спробі інноваційного управління запроваджує низку інституцій, комітетів і контор. Замість налагодження нормальної роботи маєтку це, сказати б, «петербурзьке рішення» закінчується створенням паралізуючого бюрократичного лабіринту. Костанжоґло знущається з кошкарьовської школи для селян, стверджуючи, що все, що потрібно для просвітлення селянина, — це зробити его прежде богатым да хорошим хозяином, а там он сам выучится (ПСС 7, 68).

Міцне господарство є першою умовою поступу. Хоч і будучи обвинуваченим у політичному реакціонерстві Бєлінським та рештою критиків, Гоголь наприкінці свого життя був глибоко стурбований прогресом Росії. Прогрес мав довести внутрішні можливості Росії та проявити її національну велич у другому томі «Мертвих душ». Виходячи з консервативних позицій, Гоголь вважав, що його можна досягти в рамках існуючої соціальної та економічної системи, з допомогою релігійного, морального переродження, яке він проповідував у «Вибраних місцях». Оповідач другого тому «Мертвих душ» виявляє в російській нації нестримне прагнення до прогресу:

Где же тот, кто бы на родном языке русской души нашей умел бы нам сказать это всемогущее слово вперед? кто, зная все силы, и свойства, и всю глубину нашей природы, одним чародейным мановеньем мог бы устремить нас на высокую жизнь? Какими слезами, какой любовью заплатил бы ему благодарный русской человек. Но веки проходят за веками, позорной ленью и безумной деятельностью незрелого юноши объемлется <….> и не дается богом муж, умеющий произносить его! (ПСС 7, 23).

У цьому романі Гоголь сам намагається використати мову російської душі для проголошення цього магічного заклику до прогресу. Фінальний з числа збережених фрагментів твору показує, що матеріальне поліпшення життя Гоголь зробив наріжним каменем будь-якого руху вперед. Він розробляє схожі ідеї в розлогій нотатці у своїй «Записній книжці 1846—56», як проголошено в першому її рядку, про «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России). Гоголь стверджує, що його перша хвиля зробила росіян неспроможними до практичного життя і привчила їх до побудови повітряних замків. Він додає: Множество комиссий, комите<тов> увеличило сложность, упавшую тяжелым бременем. Посреди всего этого всякое чувство экономии потерял<ось>. Трата денег страшная (ПСС 7, 390). Можливо, через тривале перебування в буржуазній Європі гоголівські рецепти для подолання гнітючої відсталості Росії ґрунтувалися на процвітанні, що, своєю чергою, мало призвести до гідності та соціального добробуту.

Отже, у відповідь на критику щодо сатиричного трактування російських хвороб у першому томі Гоголь пропонує тепер позитивну ідеологію. Для тих, хто вважав, що автор бездушно-глузливий, тепер він демонструє патріотичну стурбованість. Він також враховує скарги про його зображення Росії як надзвичайно відразливе. Більше немає забруднених ставків, як у Манілова, або ветхих руїн, як в обійсті Плюшкіна: будинки дворян тепер чисті, свіжопофарбовані, приємні й оточені прекрасною природою. Гоголь відкриває свій другий том у манері Рудого Панька, повторюючи звинувачення своїх читачів:

Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что ж делать, если уже такого свойства сочинитель и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства. И вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок (ПСС 7, 7).

Підготувавши читача другого тому до зустрічі — через авторський невиліковний стан незадоволення — з тією самою старою похмурістю, оповідач пропонує приємну несподіванку:

Зато какая глушь и какой закоулок!

Как бы исполинской вал какой-то бесконечной крепости, с наугольниками и бойницами, шли, извиваясь, на тысячу с лишком верст горные возвышения. Великолепно возносились они над бесконечными пространствами равнин, то отломами, в виде отвесных стен, известковато-глинистого свойства, исчерченных проточинами и рытвинами, то миловидно круглившимися зелеными выпуклинами, покрытыми, как мерлушками, молодым кустарником, подымавшимся от срубленных дерев, то, наконец, темными гущами леса, каким-то чудом еще уцелевшими от топора. Река то, верная своим берегам, давала вместе с ними колена и повороты, то отлучалась прочь в луга, затем, чтобы, извившись там в несколько извивов, блеснуть, как огонь перед солнцем, скрыться в рощи берез, осин и ольх и выбежать оттуда в торжестве, в сопровождении мостов, мельниц и плотин, как бы гонявшихся за нею на всяком повороте (ПСС 7, 7).

Ось вам нарешті прекрасний, грандіозний образ російської природи подано багатою, складною мовою ранніх гоголівських описів Дніпра або української ночі. Зникли гнітючі пейзажі — чушь и дичь або обгорелые стволы дерев (ПСС 6, 21).

Проте цьому ефектному художньому прояву не чужі певні властиві Гоголеві штрихи, акуратно приховані за всім цим словесним надлишком. З одного боку, Росія матеріалізується у цьому фрагменті в образі фортеці, насамперед закритої від зовнішнього світу, немов гігантська в’язниця. На відміну від нестримної української річки Псьол у «Вечорах на хуторі», яка щороку свавільно змінює своє русло, ця російська річка верная своим берегам у супроводі мостів і дамб. Це нагадує гоголівську відмінність у «Роздумах Мазепи» між вільним українським народом і підневільними росіянами, вбраними в гамівну сорочку репресивного царського режиму. Це також явно кавказька периферія Росії, що надихала Гоголя, місцевість, яку він звеличував у тексті «Кілька слів про Пушкіна», протиставляючи її нудній рівнинності самої Росії. Згадка про ліс, який каким-то чудом вцілів від сокири російської колоніальної політики підпорядкування Кавказу за допомогою вирубки лісів (Толстой пише про це в «Хаджі-Мураді»).

Ба більше, коли погляд художника покидає гірську периферію та фокусується на безкінечних російських рівнинах, драматизм помітно послаблюється: Без конца, без пределов открывались пространства: за лугами, усеянными рощами и водяными мельницами, в несколько зеленых поясов зеленели леса; за лесами, сквозь воздух, уже начинавший становиться мглистым, желтели пески. И вновь леса, уже синевшие, как моря или туман, далеко разливавшийся; и вновь пески, еще бледней, но всё желтевшие (ПСС 7, 8). На противагу захопливому видовищу природи в попередньому фрагменті, російська рівнина постає монотонною процесією лісів і пісків, знову лісів і ще більше пісків. У той час, як у попередньому фрагменті природу описано в активних виразах (із використанням таких слів, як идти, возноситься, отлучаться, извиваться, выбежать), то ліси та піски у другому фрагменті виділяються тільки кольорами (зеленеть, синеть, желтеть). Оповідач наголошує на просторі без перспективи й тиші, не порушуваній навіть птаством (ПСС 7, 9). Сцена розпочинається з огляду гістьми місцевості з підвищення. Оповідач говорить, що гості охоплені здивуванням, і він вигукує: «Господи, как здесь просторно!» Після опису оповідачем місцевості знову з’являється гість: после какого-нибудь двухчасового созерцания ничего другого не мог выговорить, как только: «господи, как здесь просторно!» (ПСС 7, 8—9). Сенс саме в цьому: цей пейзаж не прекрасный (саме цей епітет напрошується в цьому контексті), а просто просторный.

Зрештою, Гоголь не міг цілком позбутися своїх старих трюків. Хоча сатиру можна успішно поховати, але іронія вижила. Так само живими залишилися деякі заповітні ідеї Гоголя про характер Росії, які б він міг вважати конгеніальними. Така Росія являла б собою поєднання півдня та півночі. Оскільки північ, щоб стати цікавою, сама собою була занадто нудною, вона потребувала сили, енергії та південного розмаїття. Гоголь формулює цю ідею по-різному й у різних місцях. Він пише про це в «Кількох словах про Пушкіна» (1835). У листі 1844 року до Смірнової він пояснює характер своєї національної ідентичності в термінах саме такого злиття російського (північного) та українського (південного) духу (ПСС 12, 419). Його заява про намір із «Записної книжки 1846—51 років», яка, схоже, стосується його роботи над другим томом «Мертвих душ», передає аналогічний настрій: Обнять обе половины русского народа, северн<ую> и южн<ую>, сокровище их духа и характера (ПСС 7, 387). Хоча в листі до Смірнової він і наділяє рівною вартістю обидва елементи, у своєму приватному записнику окреслює південну частину «російського» народу, під якою він, вочевидь, має на увазі українців, як сокровище их духа, основою цілої нації. У тому ж записнику міститься опис українського села, що утверджує етнічну вищість України над Росією[348]. Аж до кінця свого життя Гоголь віддавав перевагу Україні й вірив у її ключову роль у «російському» світі — і ці настрої не послабилися від часів «Вечорів на хуторі» та гоголівських історичних досліджень про східнослов’янську історію.

Незважаючи на це, Гоголь деукраїнізує своє поняття півдня у збережених фрагментах другого тому «Мертвих душ». Він стримує свій ентузіазм щодо переодягання українців у росіян, яке не принесло йому слави після «Тараса Бульби», пропонуючи тонше поєднання півдня з північчю. Довгий опис краєвиду, який відкриває першу главу, подає це поєднання у географічних поняттях. Місце дії другого тому «Мертвих душ» є символічним місцем зустрічі гірського півдня та північної рівнини. Позитивний герой роману — Костанжоґло — демонструє успішне поєднання цих двох територій. Його ім’я — неросійське, але здається неокреслено південним (перший гоголівський варіант Скудронжогло — навіть ще складніший для російської мови; ПСС 7, 185). Слугами Костанжогло є козаки, що запроваджує применшений український елемент і натякає на приручення колись анархічних вояків. У своєму вигляді Костанжогло є типово південною людиною; смаглявий, чорноволосий, одягнений у сюртук із верблюжої вовни, він мав у собі відбиток пылкого южного происхожденья (ПСС 7, 61). В описі його національності оповідач повторює епітет, яким цілили в самого Гоголя (не совсем русской), але перетворює його зі звинувачення на констатацію факту: Он был не совсем русской. Он сам не знал, откуда вышли его предки. Он не занимался своим родословием, находя, что это в строку нейдет и в хозяйстве вещь лишняя. Он даже был совершенно уверен, что он русской, да и не знал другого языка, кроме русского (ПСС 7, 61). Одне слово, Костанжогло постає зразком не лише економічного успіху, а й також зросійщеної периферії або, якщо точніше, національної амальгами різних частин імперії, яка перевершує за якістю її індивідуальні компоненти. Гоголь формує свого позитивного героя як живий доказ доцільності й ефективності ідеї «великої» російської нації, таким чином, знову експериментуючи з ідеєю, що інспірувала недооцінене зросійщення його козаків у редагованому варіанті «Тараса Бульби».

Зі значно меншою інтенсивністю Гоголь повторює в чернетках до другого тому деякі тлумачення російськості з тому першого. Більше не будучи виключно поганими, росіяни, сказати б, поєднують у собі і позитивні, і негативні риси. В описі генерала Бєтріщева Гоголь змінює свою колишню тенденцію, позитивні риси описуючи багатослівно й виразно, а негативні — більш стримано й неокреслено: как и многие из нас, заключал в себе при куче достоинств и кучу недостатков. То и другое, как водится в русском человеке, было набросано у него в каком-то картинном беспорядке. В решительные минуты — великодушье, храбрость, безграничная щедрость, ум во всем и, в примесь к этому, капризы, честолюбье, самолюбие и те мелкие личности, без которых не обходится ни один русской (ПСС 7, 38). Марнотратний Хлобуєв висловлює ще одну істину про російський характер: «Русской человек, вижу по себе, не может без понукателя… Так и задремлет, так и закиснет»(ПСС 7, 83).

У той час, як у першій частині «Мертвих душ» Гоголь дозволив собі двозначності на тему схильності російського народу до міцних виразів, які він пов’язує з лайкою, у другій частині він пом’якшує цю думку, без її заперечення. Один дворянин на ім’я Пєтух звертається до своїх слуг ротозей Емельян и вор Антошка. Оповідач використовує цю можливість, щоб відзначити: Барин был вовсе не охотник браниться, он был добряк. Нерусской человек уж любит прянное слово, как рюмку водки для сваренья в желудке. Что ж делать, такая натура: ничего пресного не любит (ПСС 7, 52). Метко сказанное русское слово з першого тому поєднується тут із поняттям лайки, від якого воно походить, для створення комбінації, що втрачає свою двозначність. Поняття російської пісні, тема ще одного націоналістичного відступу в першому томі, також повторюється, хоч, знову-таки, у приглушеному тоні. Пєтухові селяни починають співати російську пісню, що разливалась она, беспредельная, как Русь. Слухаючи її, навіть Чічіков, як стверджує оповідач, чувствовал, что он русской (ПСС 7, 55).

Добрим індикатором напряму другого тому є доля його героя-авантюриста Чічікова. Трохи старший, вбраний у зношений сюртук, він з’являється в домі Тєнтєтнікова й представляється мандрівником Росією, наснаженим певними неназваними потребами і простою цікавістю. Він, як і раніше, планує купівлю мертвих душ, хоч займається цим уже більш обачно. Після багатьох повчальних промов Костанжоґло про чесноти й особливо потенційні прибутки сільського господарства Чічіков вирішує купити зруйнований маєток Хлобуєва за допомогою позички від Костанжоґло й почати мирне життя поміщика. Він приходить до межі справжньої трансформації, майже підтримуючи спосіб життя й цінності Костанжоґло:

И самое лицо Чичикова стало как бы становиться лучше от этих мыслей. Так уже одно помышление о законном <?> облагораживает человека. Но, как всегда бывает с человеком, вдруг вслед за одной мыслию налетела противоположная. «А можно поступить даже и так», подумал <Чичиков>: «что сначала выпродав по частям лучшие земли, заложить потом именье в ломбард вместе с мертвецами. Можно даже и самому улизнуть, не заплатив даже и Костанжогло». Странная мысль, не то, чтобы Чичиков возъимел <ее>, но она вдруг, сама собой, предстала, дразня, и усмехаясь, и прищуриваясь на него. Непотребница! Егоза! И кто творец этих вдруг набегающих мыслей? (ПСС 7, 89).

Немовби проти своєї волі — Гоголь чудово знає це відчуття — невідповідні думки навідували голову Чічікова. Ці думки загрожують його моральному переродженню багато в чому так само, як певні іронічні імпульси та зрадницькі ідеї ставили під загрозу перетворення Гоголя на суворого російського націоналіста. Можливо, могло бути й зерно істини в наполегливому зв’язку недоліків свого героя зі станом своєї душі.

Фінальна з уцілілих глав другої редакції залишає Чічікова у цій нестабільній у моральному плані ситуації. Можливо, Гоголеві, нарешті, вдалося вирвати свого головного героя з пекла дріб’язковості й нечесності. Або ж і ні: водночас із перетворенням на поміщика Чічіков продовжує готувати кілька інших схем, що їхня розв’язка зникла разом зі спаленими главами. У фіналі попередньої версії другого тому, звісна річ, Чічіков залишається непереродженим. Опублікована у ПСС як «Заключна глава» (ПСС 7, 97—127), вона показує, що шлях Чічікова до духовного переродження привів його навіть до більш кричущого злочину, ніж скупка мертвих душ. Його кидають до в’язниці за підробку заповіту якоїсь старої жінки та позбавлення її родичів свого спадку. Знову-таки, момент духовної трансформації присутній, коли Чічіков благає свого старого друга Муразова врятувати його від тюрми та Сибіру. Душевне сум’яття пробуджується ще раз, оскільки він присягається виправитись і працювати на землі в поті свого чола, слідуючи рецептові правильного життя від Костанжоґло. Однак як тільки Муразов благає про його справу в суді, надзвичайно демонічний Самосвістов рятує Чічікова шляхом диявольських маніпуляцій із судовою бюрократією. За якусь мить Чічіков забуває про свої попередні обіцянки: Деревня и тишина стали казаться бледней, город и шум — опять ярче, ясней. О, жизнь! (ПСС 7, 117).

За іронією долі, незважаючи на провину, Чічіков уникає Сибіру, тоді як зовсім безневинний Тєнтєтніков — навпаки. Відповідно до змісту глав, що їх Гоголь прочитав Шевирєву у 1851 році, Тєнтєтніков потрапляє в халепу за книжку про Росію, яку він писав, і за дружбу з одним ошуканим студентом. Редактори ПСС пов’язують цей мотив зі справою петрашевців — кола ліберальної молоді, які після інсценізації страти були вислані до Сибіру 1849 року (ПСС 7, 421). Але на відміну від Чічікова, Тєнтєтніков є завзятим патріотом. Відповідно до свідчення Арнольді про читання 1849 року, Тєнтєтніков виголошує настільки зворушливу промову про війну 1812 року, що доводить її поважного ветерана, генерала Бєтріщева, до сліз (ПСС 7, 412). Чому Гоголь висилає такого позитивного персонажа до Сибіру? А може, ми є свідками перетворення образних стін Кавказу, якими відкривається цей роман, на тюремні стіни для справжніх патріотів? Чи не репетирував Гоголь своє власне заслання до Сибіру за свою книжку про Росію, як рекомендували деякі його читачі?

Хоч цей розвиток сюжету здається виразно хвилюючим, ця проблема назавжди залишиться непроявленою у зв’язку з відсутністю самого тексту. У фінальній главі першої редакції Гоголь звертається до верховенства права в Росії. Певний благородний, справедливий суддя, звертаючись до співробітників суду, порівнює поточну кризу в Росії з народною війною проти загарбника, як війна 1812 року, з точки зору і серйозності ситуації, і патріотичного подвигу, необхідного для запобігання краху країни:

Дело в том, что пришло нам спасать нашу землю, что гибнет уже земля наша не от нашествия двадцати иноплеменных языков, а от нас самих; что уже, мимо законного управленья, образовалось другое правленье, гораздо сильнейшее всякого законного. Установились свои условия, всё оценено, и цены даже приведены во всеобщую известность. И никакой правитель, хотя бы он был мудрее всех законодателей и правителей, не в силах поправить зла, как <ни> ограничивай он в действиях дурных чиновников приставленьем в надзиратели других чиновников. Всё будет безуспешно, покуда не почувствовал из нас всяк, что он так же, как в эпоху восстанья народ вооружался против <врагов?>, так должен восстать против неправды. Как русской, как связанный с вами единокровным родством, одной и тою же кровью… Я приглашаю вспомнить долг, который на всяком месте предстоит человеку (ПСС 7, 126—127).

Отже, залишки «Мертвих душ» завершуються посланням про глибокий занепад Росії. Хоч Гоголь, може, і знайшов позитивних героїв для передачі почуття патріотичної турботи про Росію, його зображення країни, проте, далеке від райдужного. Замість надмірності й енергії тройки заключний образ показує країну на межі апокаліптичної загибелі. Я почала цю частину нікітенківським порівнянням гіпотетичної філософії російського життя та філософії повного відчаю. Хоча сам Гоголь шукав піднесений сенс у російському житті, у своїй прозі він повернувся до чогось, що вельми нагадує висновок Нікітенко. Це могло бути причиною того, чому текст обривається незавершеним. Якщо Гоголь мав діяти відповідно до оптимістичних обіцянок, даних у першому томі, то мусив почати по-новому. Він так і зробив, але знову залишився незадоволеним. Як можна помітити, збережений фінал, замість звуків переможного гімну, закінчується єреміадою.