Викладання загальної історії в дусі офіційної народності

Викладання загальної історії в дусі офіційної народності

Зацікавлення Гоголя загальною історією, крім його історії України, перетворилося на інший нереалізований багатотомний історичний проект. У листі до Поґодіна він описує його так: Это будет всеобщая история и всеобщая география в трех, если не в двух томах, под названием Земля и Люди (ПСС 10, 256). Замість кількох томів він написав статтю «Про викладання загальної історії», яка спочатку з’явилась у Журнале Уварова, а потім в «Арабесках», служила pi?ce de r?sistance у гоголівській кампанії на отримання посади в Київському університеті. Поділяючи гердерівське поняття Humanit?t, Гоголь наголошує на єдності загальної історії, що її метою є охопити «все людство» та продемонструвати боротьбу, за допомогою якої розвився дух человека. Історії націй і держав — у статті Гоголь послідовно розрізняє ці поняття — повинні підпорядковуватись великій об’єднавчій системі, яка гармонійно організовує ці складові частини та забезпечує всеохопне пояснення для кожної історичної події. Гоголь закликає до об’єднавчої ідеї в історії людства, перед которою и государства и события — временные формы и образы! (ПСС 8, 26—27).

Схоже, Гоголь був особливо перейнятий достовірною репрезентацією націй, закликаючи до історії, в якій каждый народ, каждое государство сохраняли свой мир, свои краски, чтобы народ со всеми своими подвигами и влиянием на мир проносился ярко, в таком же точно виде и костюме, в каком был он в минувшие времена (ПСС 8, 27). Ця перейнятість також проходить через його неопубліковану «Бібліографію середніх віків» (Библиография средних веков). Він облаштовує її за національною ознакою, наголошуючи на недостатності загальної історії і важливості національних. На думку Гоголя, географія допомагає достовірній репрезентації націй, оскільки на неї припадає більша частина їхньої специфіки. Це нагадує програмний зв’язок Гоголя між загальною історією та географією з його запланованого кількатомника «Земля та люди» та його залежність від природи й географії у зображенні української нації у «Вечорах».

Гоголівський великий наратив загальної історії створений за принципом розквіту та занепаду світових імперій, які розглядаються як політичні та цивілізаційні сутності. Схема послідовності світових імперій перегукується з середньовічною теорією translatio imperii, що її Стівен Бер пояснює як «ідею, що в будь-який відтинок часу якась одна нація є домінантною культурною та політичною силою у світовій цивілізації, і що ця сила із плином часу переходить із одного стану в інший»[149]. Ця парадигма послідовності світових імперій функціонувала навіть в епоху Гоголя як прийнятна історіографічна практика при описі старожитнього світу (як, приміром, у філософіях історії Гердера та Гегеля). Вона також мала особливий резонанс у російській історіософській традиції, яка аж до XVIII століття будувалася значною мірою на понятті правонаступництва світових імперій у поясненні власного місця Росії в історії.

У тексті «Про викладання загальної історії» Гоголь пише, що самобутні, незалежні азіатські народи були силоміць об’єднані персами в одну імперію. Перси встановили імперський суверенітет, але залишили незмінними самобутні традиції, релігії та форми урядування своїх периферій. Однак взаємодія з Персією спричинила поступову втрату національної самобутності серед азіатських народів. Наступна світова імперія — Греція — також спричинила розчинення національного духу серед її народів через об’єднавчу силу грецького просвітництва. На відміну від них, римляни, як стверджує Гоголь, успадкували «все» від поневолених народів. Не маючи власної національної специфіки, вони створили свою культуру шляхом привласнення елементів культури підкорених народів (ПСС 8, 32). Цей огляд світової історії демонструє сильне зацікавлення Гоголя у взаєминами між імперією та нацією — між ними він вбачав напругу — та його ставлення до шкідливого впливу імперії на націю. Гоголеве сприйняття як націй великих суспільних груп сивої давнини, хоч і здається необґрунтованим у світлі сучасної науки, відображає центральне місце ідеї нації для світогляду його власної епохи, який він цілком поділяв.

Гоголя вельми цікавили причини розквіту та занепаду націй. У фрагменті статті про ранньоєвропейську історію він дослідив коливання ступенів націоналізму, що залежить від наявності або відсутності наднаціональних об’єднавчих чинників. Із падінням влади Риму національна специфіка народів посилюється, тоді як із появою папства — послаблюється. Після послаблення папського впливу на світських правителів знову починається зворотний процес «націоналізації». Гоголь, вторячи майбутньому слов’янофілові Івану Кірєєвському, стверджував, що європейські нації були взаємопов’язані формуванням однієї великої нації. З іншого боку, він говорить про Америку як про вавилонское смешение наций — штучне, неорганічне утворення, найсерйознішим недоліком якого є брак об’єднавчої релігії (ПСС 8, 37).

У своєму проекті викладання загальної історії Гоголь стверджує, що вміння професора заволодіти увагою аудиторії відіграє таку ж важливу роль, як і зміст лекції. Вважаючи неуважність студентів провиною професора, Гоголь пропагує увлекательный, огненный стиль. Отже, він є прихильником використання артистичних засобів для дидактичних цілей (ПСС 8, 28). Стаття Гоголя «Шлецер, Міллер і Гердер», що також увійшла до «Арабесок», так само постулює досить яскравий ідеал майбутнього історика-загальника, який би поєднав здобутки трьох істориків із драматичною майстерністю Шиллера, вальтер-скоттівським талантом оповідача та шекспірівським даром лаконічної характеристики (ПСС 8, 89). Без чарівливих образів і пристрасного флеру історія для Гоголя ставала сухим переліченням фактів, яке було приречене на провал у лекційній залі. Текст «Про викладання загальної історії» сам собою доводить головну думку, оскільки Гоголь застосовує свій риторичний артистизм для здобуття емоційної влади над своєю аудиторією. Можливо, більша схильність до мистецтва, ніж до науки історії пояснює, чому Гоголь вважає історичну прозу більш повноцінною за історичну науку.

Нудьга, на думку Гоголя, відволікає студентів від отримання гідного знання і навіть може наштовхнути на неправильні ідеї. Художні нарумянивания и подслащивания, на які Варні звертає увагу, були для Гоголя ефективним інструментом ідеологічного контролю. Коли лектор втрачає пристрасть, тогда самые священные слова в устах его, как-то: преданность к религии и привязанность к отечеству и государю, превращаются для них в мнения ничтожные (ПСС 8, 29). Гоголь має на увазі, що він використає свій артистичний талант у справі охорони ідеологічної правильності своїх майбутніх студентів та поваги до влади. Наприкінці статті Гоголь явно обіцяє виховати своїх студентів лояльними підданими:

…цель моя — образовать сердца юных слушателей той основательной опытностью, которую развертывает история, понимаемая в ее истинном величии; сделать их твердыми, мужественными в своих правилах, чтобы никакой легкомысленный фанатик и никакое минутное волнение не могло поколебать их; сделать их кроткими, покорными, благородными, необходимыми и нужными сподвижниками великого государя, чтобы ни в счастии, ни в несчастии не изменили они своему долгу, своей вере, своей благородной чести и своей клятве — быть верными отечеству и государю (ПСС 8, 39).

Ця пихата заява про наміри є реверансом у бік державної ідеології офіційної народності, гідним жестом, беручи до уваги той факт, що стаття була спочатку надрукована в уваровському Журнале та служила розширеним меморандумом у справі Гоголевого подання на посаду в Києві. Уваров та інший редактор/цензор насправді дали Гоголеві поради переглянути цю статтю, і майже всі ці поради Гоголь начебто врахував (ПСС 10, 294—295, 296). Гоголь вельми проникливо пояснює значущість офіційної народності як способу забезпечити лояльність підданих. Він присягається, що його викладання історії буде успішно протидіяти впливу легкомысленных фанатиков і минутного волнения, які можуть поставити молодь на шлях політичної опозиції. Беручи до уваги місію Київського університету для подальшої русифікації Правобережної України, небажаною політичною діяльністю, на яку натякав Гоголь, міг бути український сепаратизм. Стаття показує, що Гоголь розумів тогочасний політичний клімат і вимоги, які він міг визначити для себе як педагога на державній службі.