Зустріч Петербурга з провінцією: «Ревізор»

Зустріч Петербурга з провінцією: «Ревізор»

Як і порівняння між Петербургом і Москвою, конфлікт між Петербургом і провінціями становив відомий топос тогочасної літератури й особливо журналістики. Вони часто набували форми листів провінціала зі столиці або до столиці[224]. Будучи ідеальним прийомом очуднення, такі листи зазвичай були дуже критичними до Петербурга та вказували на негативний вплив столиці на молодих несформованих людей. Українські письменники часто використовували контраст між столицею та провінцією. У комедії Квітки-Основ’яненка «Прибулець зі столиці» (Приезжий из столицы, написана в 1827 році й опублікована в 1840 році; Гоголь читав її в рукописному варіанті) зображено пройдисвіта, який видавав себе за високопосадовця з Петербурга для обману провінційних чиновників[225]. Зазвичай порівняння зосереджені на Петербурзі, тоді як Антоній Погорєльський прикладає цей прийом на опис провінції для петербурзького читача. У його популярному романі «Монастирка» (Монастырка, 1830) зображено молоду випускницю Петербурзького інституту шляхетних дівчат, яка подорожує Україною і захоплено описує свій культурний шок петербурзькій подрузі. Гоголь протиставляє Петербург і провінції в комедії «Ревізор», поставленій у квітні 1836 року в Петербурзі, потім у Москві, й опублікованій книгою того ж року. Як і в жанрі листів із провінції, в ній описується згубний вплив Петербурга на тих мешканців провінцій, яких спокушає спів сирен цього міста про ранги та високий рівень життя.

Ця п’єса означила дебют Гоголя як професійного, соціального письменника. Набагато пізніше, в «Авторській сповіді», Гоголь стверджував, що ця п’єса позначила його відхід від безтурботного сміху ранніх творів до цілеспрямованого, сатиричного сміху (ПСС 8, 440). Хоча ця характеристика видається занадто спрощеною і відображає обережний підхід Гоголя до свого публічного образу наприкінці 1840-х років, вона правильно діагностує природу комедійного духу цієї п’єси. Хоча Гоголь також використовував сатиру в своїх описах сучасної української реальності у таких повістях, як «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» з «Вечорів на хуторі» або «Старосвітські поміщики» з «Миргорода», Бєлінський мав рацію, відзначаючи, що в них Гоголь «сміється без злоби» (ССБел 1, 169). Однак у «Ревізорі» Гоголь сміється зловісно або, висловлюючись точніше, різка сатира Гоголя не збалансована рівнем симпатії, характерної для його образу провінційної України. Середовище, зображене в п’єсі, є середовищем корумпованих державних чиновників у безіменному провінційному російському місті на південь від Москви. Місцевість — парадигматична російська глибинка, звідки, як каже міський голова: … хоть три года скачи, ни до какого государства не доедешь (ПСС 4, 12).

Саме бюрократична машина, що наділяє міських чиновників їхньою владою, у п’єсі поєднує провінції з Петербургом. В очікування ревізора, який має з’явитись інкогніто з Петербурга, міські чиновники сприймають приїжджого, який зупиняється в місцевому готелі за ревізора, і щедро підкуповують його. Та він є не тією особою: насправді приїжджий — молодий чоловік на прізвище Хлєстаков, котрому, після провалу державної служби в Петербурзі, розлючений батько наказав повертатися додому. Хлєстакова тішить бажання міста ставитися до нього, як до петербурзького вельможі, особливо тому, що він спустив усі гроші на азартні ігри і його морить голодом хазяїн готелю. Він — стереотипний молодий марнотрат, поверховий і ледачий, але його дешевий петербурзький лоск і надзвичайне обдарування до найфантастичніших хвастощів легко справляє враження на місцевих мужиків. Хлєстаков збирає велику суму з хабарів і робить пропозицію дочці міського голови, після чого покидає місто, брехливо пообіцявши незабаром повернутись. П’єса закінчується оголошенням про прибуття чоловіка, який називає себе ревізором і вимагає присутності чиновників. Обдурені державні чиновники вклякають у переляканих, спантеличених позах, і завіса опускається.

Два найбільш радикальні відступи від тогочасних традиційних комедій у цій п’єсі — це маргіналізація любові та відсутність позитивних героїв. Сюжет «Ревізора» залежить радше від роботи державної системи, ніж від любові; дрібні лиходії не мають позитивних якостей і не врівноважені зразками чесноти. У п’єсі «Театральний роз’їзд після постановки нової комедії», написаній для спростування думок своїх критиків, Гоголь виступає проти засновування комедії на любовній інтризі: Теперь сильней завязывает драму стремление достать выгодное место, блеснуть и затмить, во что бы ни стало, другого, отмстить за пренебрежете, за насмешку. Не более ли теперь имеют электричества чин, денежный капитал, выгодная женитьба, чем любовь? (ПСС 5, 142). Така «електрична» соціальна комедія буде набагато ефективнішою, ніж та, що заснована на любовній інтризі, оскільки вона безпосередньо пов’язує всіх персонажів — швидше, ніж просто коханці — у ході сюжету.

Одержимість рангами, грішми та соціальним статусом, яка характеризує петербурзьке суспільство в гоголівських повістях, також наповнює образ провінцій у «Ревізорі». Та ж продажність, корупція та претензійність, яку Гоголь приписує російській столиці, існує — у грубішій формі — в маленьких містечках у самому серці Росії. У «Ревізорі» провінційних чиновників зображено як гвинтиків у величезній і неефективній машині державної бюрократії. Вони зловживають системою за допомогою різноманітних схем, спрямованих на особисте збагачення та збереження влади. Хабарництво — ключовий чинник міжособистісних відносин, базова функція суспільного буття: життя міста — як у п’єсі — схоже, обертається майже лише навколо нього. До речі, увага Гоголя до хабарництва продовжує традицію його українського попередника і друга родини, Василя Капніста, та його російської комедії «Ябеда» (1798). Державні інституції в комедії Гоголя функціонують як антитеза до Пєтрового ідеалу служби та громадянського обов’язку, натомість нагадуючи систему середньовічних феодальних володінь. Опікуни різноманітних інституцій міста вважають їх притулками, в яких працюють їхні корупційні схеми.

Хоч у відповідь на критичні зауваження Гоголь пізніше описав цю п’єсу як критику зловживань системи, а не самої системи, у п’єсі якраз пропонується протилежна інтерпретація. Тимчасова трансформація міських чиновників із хабарників у хабародавців являє собою перестановку, що є частиною природного циклу соціального життя — як карнавальна, хоч і з менш передбачуваною дією. Хоч вони й бояться петербурзького туза, але сповзають у ці протилежні ролі дуже невимушено, як у розношені капці. Попри те, що вони не можуть бути впевненими, очікують, що посланець із Петербурга поставиться до них як до власного джерела доходу (вони надають перевагу такому рішенню) — так само, як вони зазвичай ставляться до мешканців свого міста. Чиновник із Петербурга являє собою просто ще один рівень в ієрархії здирництва, що визначає російську державну бюрократію. Скарги Хлєстакова на своє фінансове становище легко сприймаються міським головою як вимога хабара. Він одразу ж пропонує «позичку» Хлєстакову, якого він сприймає за петербурзького ревізора, і дуже пишається, коли вправно вкладає у пачку з купюрами вдвічі більшу суму, ніж потрібно. Коментарі міського голови до себе самого в цій сцені показують, що для нього ця ситуація знайома і досі він потрапляв у неї неодноразово (ПСС 4, 33—39). Він сприймає репліки Хлестакова або як зачовгані прийоми, або як витончені винаходи соціального ритуалу, з якими він, досвідчений міський голова, впорається якнайкраще. Здирництво не є місцевою епідемією в комедії, а починається наверху, в Петербурзі. В розмовах Хлєстакова з чиновниками та купцями в IV акті, у ході яких він просить про наступні «позички», хабарництво зображене як схематичний ритуал, що не дивує нікого з гостей Хлестакова. Усі, окрім тупих Бобчінського та Добчінського, які є не державними чиновниками, а поміщиками, що мешкають у місті, з’являються на розмову з грошима в кишенях, звичайно ж, не вимагаючи жодних векселів.

Різка критика міста виходить за межі такого фундаментального недоліку, як хабарництво. З установами, очолюваними корумпованими чиновниками, абсолютно все негаразд. Хворі в лікарні брудні, як ковалі, і не отримують ліків; для покращення медичної статистики міський голова наказує декого виписати. Лікар — невмілий німець Хрістіан Гібнер, котрий не розмовляє російською, видаючи лише незрозумілий звук — щось між «ее» і «ех». Будівлю місцевого суду прикрашає радше не Феміда із зав’язаними очима, а нагайка. Поштмейстер відкриває і перечитує всю вхідну та вихідну кореспонденцію — просто з цікавості — і навіть зберігає листи, які йому найбільше сподобались. На прохання міського голови він перехоплює доноси. Міський голова — справжній бич купців — забезпечує свою родину всіма товарами, що йому припадають до смаку в їхніх крамницях. Він краде державні кошти для будівництва церкви і має намір повідомити про те, що вона згоріла. Всі, хто не здобуває прихильності в міського голови, висилаються рекрутами до війська. Він наказує відшмагати безневинну жінку. Гігантські блощиці в місцевому готелі — паразит, який у Гоголя постійно асоціюється з Росією, ще з «Вечорів на хуторі» — как собаки, кусают (ПСС 4, 36).

У п’єсі поєднується неприємне зображення порядків маленького міста з такою ж непривабливою картиною Петербурга. Російська столиця відображається в поняттях та ідеях провінціалів, як криве, але в певному сенсі правдиве дзеркало. Як і у випадку з державною системою, гоголівська іронія є двосічною. Він висміює неотесану вульгарність, претензійність і простацьке захоплення поверховим блиском, але й також дає негативну оцінку Петербургу. Як зазначає Дональд Фенгер, «Ревізор» — це п’єса про владу Петербурга. Однак влада ця далека від цивілізованого впливу[226]. Петербурзька прем’єра п’єси покликана була не тільки показати петербурзькому суспільству провінцію в комедійному світлі, а й показати такий образ самого Петербурга, якого він заслуговує. Беручи до уваги концепцію цього міста з гоголівських повістей, неможливо уявити, яким чином його Петербург міг перетворитися на світоч просвітництва, джерело покращення звичаїв і етнічний стандарт для країни в цілому. Замість цього між повістями та п’єсою простежується спадкоємність у розробці образу столиці, що постає вмістилищем корупції, кар’єризму, продажності та поверховості. Провінції, зачаровані петербурзькими принадами, успішно переймають ці риси, засвоюючи їх як власні цінності. Хоча місцеві простаки й спотворюють чимало аспектів столичного життя, вони також представляють Петербургові дуже реальне свідчення його вартості — за допомогою демонстрації відчутного ефекту його впливу.

Перший образ Петербурга профільтровано через сприйняття кріпака-слуги Хлєстакова, Осіпа, який згадує про своє життя з хазяїном у столиці. Хоча йому більше до вподоби життя за містом — більш мирне та безпечне, хоч і менш захопливе — Осіп вважає життя в Петербурзі чудовим, поки маєш гроші платити за його вигоди. Він насолоджується аристократичним життям у столиці, водночас забуваючи про його меркантильний інтерес. Сексуальна розбещеність міста — мотив, який Гоголь розробляє у «Невському проспекті» — також належить до симпатій Осіпа. Найважливішим недоліком петербурзького життя для Осіпа є вкрай нерегулярне харчування: иной раз славно наешься, а в другой чуть не лопнешь с голоду (ПСС 4, 27). Він звинувачує свого молодого хазяїна за це скрутне становище. Хлєстакова у монолозі Осіпа зображено як приклад розбещення Петербургом несформованих молодих людей, які стікаються туди, заповнюючи міріади його установ. Петербурзьке довкілля радше посилює, а не послаблює те, що здається природною схильністю Хлєстакова до марнотратства, потурання своїм бажанням та ледарства. Він витрачає батькові гроші на коштовні прикраси, які змушений закладати наступного ж дня за частину їхньої вартості. Він завзятий гравець і фат, який самовіддано гуляє Невським проспектом, значно меншою мірою переймаючись своїми обов’язками та кар’єрою.

Хлєстаков приписує батькове несхвалення петербурзького стилю життя його незнанню нібито вищого уявлення про сенс життя: Ведь мой отец упрям и глуп, как бревно. Я ему прямо скажу: как хотите, я не могу жить без Петербурга. За что ж, в самом деле, я должен погубить жизнь с мужиками? Теперь не те потребности, душа моя жаждет просвещения (ПСС 4, 36). Однак Хлєстакова впродовж його перебування в Петербурзі турбує лише нікчемний наліт просвітництва. Його ерзац-культура виявляється у своїй дешевій славі в небилицях, які він розповідає провінційній аудиторії у третій дії. У його картині прекрасного петербурзького життя зображено жалюгідні дурниці: як його вдарив по плечу веселий начальник відділу і як за Хлєстаковим гнався двірник, бажаючи начистити йому чоботи. Даючи повну волю фантазії, він хвалиться спілкуванням із міністрами й навіть візитом до царського двору.

Не зважаючи на взаємні протиріччя між різними історіями, Хлестаков пригощає вибалушених простаків шипучим коктейлем з обману й самовихваляння, виготовленим за рецептом петербурзької системи цінностей. Він хвалиться тим, що має найкращий будинок у Петербурзі, де дає розкішні бали: На столе, например, арбуз — в семьсот рублей арбуз. Суп в кастрюльке прямо на пароходе приехал из Парижа; откроют крышку — пар, которому подобного нельзя отыскать в природе (ПСС 4, 49). Він стверджує, що одного разу 35 тисяч кур’єрів розшукували його по місту, щоби впросити його взяти на себе управління одним урядовим відомством. Коли він заходить до свого департаменту, страх і трепет чиновників нібито створює ілюзію землетрусу. Хлєстаков також хвалиться, що він у дружніх стосунках із Пушкіним: С Пушкиным на дружеской ноге. Бывало, часто говорю ему: «Ну что, брат Пушкин?» — «Да так, брат», отвечает бывало: «так как-то всё»… Большой оригинал (ПСС 4, 48; Гоголь додав цей мотив лише після смерті Пушкіна). Хлєстаков знає творчість Пушкіна настільки погано, що не здатен імпровізувати поетову репліку краще за так как-то всё. Його реальні літературні смаки нагадують смаки Попріщіна, любителя водевілів і легких розваг. Одне слово, ранг, заможність, здатність вселяти страх у підлеглих та поверховий рівень культури становлять для Хлєстакова детермінанти петербурзького життя (як і для персонажів гоголівських «Петербурзьких повістей».

Петербурзька екстравагантність Хлєстакова відбирає в його провінційних слухачів мову. Міський голова, трясясь всем телом, своїм красномовством починає нагадувати доктора Гібнера, видаючи лише безглузді звуки: А ва-ва-ва… ва (ПСС 4, 50). Бобчінський поділяє свою думку про Хлєстакова з Добчінським: Вот это, Петр Иванович, человек-то. Вон оно что значит человек. В жисть не был в присутствии такой важной персоны, чуть не умер со страху (ПСС 4, 51). Високий ранг наводить інстинктивний та ірраціональний страх серед провінціалів, У тому числі поміщиків, котрі не підлягають інспекції. Коли дружина на початку п’єси нагадує Добчінському, що йому немає чого боятись, він відповідає: Да так, знаєте, когда вельможа говорит, чувствуешь страх (ПСС 4, 42). Міщани принижуються та тремтять перед самою ідеєю високого рангу; вони бояться поглянути на людину, яка його має.

Петербург перетворює людей у п’єсі, як диявольська спокуса. Міський голова та його дружина, хоч і далеко не доброчесні на початку п’єси, опускаються до рівня рептилій, усвідомлюючи можливість майбутнього шлюбу їхньої дочки з петербурзьким вельможею. Мова міського голови пересипана згадками про чорта (ПСС 4, 81—83). Перспектива вищого рангу надихає мера на мстиві думки про переслідування своїх донощиків і заслання тих, кого йому заманеться, до Сибіру. І він, і його дружина негайно будують плани переїзду до Петербурга та зведення там найбільшого будинку, від вигляду якого люди замружуватимуть очі (ПСС 4, 82, 83). Міський голова претендує не менше ніж на ранг генерала і вже починає приміряти на себе медалі. Його бажання стати генералом, продиктоване тим, щоб не чекати коней на станціях, відображає повну тривіальність його провінційного мислення. Образ петербурзького життя, сформований у Добчінського, виявляє ще один приклад провінційної банальності. Він каже дружині міського голови: Вы будете в большом, большом счастии, в золотом платье ходить и деликатные разные супы кушать, очень забавно будете проводить время (ПСС 4, 86). Сатира працює в обох напрямках: окрім провінціалізму, вона також атакує Петербург за те, що йому не вдалося завоювати репутацію чогось більшого, ніж розважальний ярмарок для дорого вдягнених гурманів.

Перспектива петербурзького життя і просування по службі несе спустошення для будь-яких людських стосунків, про які можна говорити в цій п’єсі. Міський голова та його дружина підтримують дружні взаємини з іншими чиновниками; певна дружба характеризується їхньою загальною справою — зловживаннями. Це змінюється, тільки-но зловісний жезл петербурзької мрії торкається їх. Дружина одразу ж планує покинути своїх старих подруг, яких раптово починає вважати нікчемними, і знайти собі нових — обов’язково з вищого світу. Під час святкової зустрічі у V дії міський голова й особливо його дружина втішаються з власної значущості. Напружена офіціозність приходить на зміну колишній фамільярності. Гості кланяються й цілують дамам ручки та падають ниць перед майбутніми петербуржцями (хоч дехто шепоче на стороні: Этакой свинье лезет всегда в рот счастье; ПСС 4, 87). Міський голова та його дружина одразу ж стають потенційним джерелом протекції для друзів, що перетворилися на прохачів. Як і в сценах із хабарами, прохання про протекцію нагадують радше добре відомий соціальний ритуал, аніж нову ситуацію. Дружина міського голови охолоджує готовність свого чоловіка задовольняти такі прохання, нагадуючи йому про необхідність дистанціюватися від мелузги. В той час, як початкова сцена, що виявляє розквітлу корупцію провінційного міста, викликає добродушний сміх, зібрання в будинку міського голови у фінальній дії — лише нудоту. За згадками одного зі свідків цієї прем’єри, сміх ущух наприкінці IV дії («розмови» Хлєстакова з городянами); V дія виявилася вершиною глядацького обурення[227]. У порівнянні з підступним і демонічним Петербургом безцеремонна, дріб’язкова провінційна нечесність здається милою сільською ідилією.

У «Ревізорі» Росія змальована інфікованою петербурзьким етосом. Як і в «Петербурзьких повістях», столиця виступає за такі цінності, як ранг, гроші, сходження соціальною драбиною, поверхова вишуканість і парадність. Їй бракує таких цінностей, як моральність, чесність і цілісність. Провінціали у цій п’єсі уявляють Петербург точнісінько в таких самих термінах, перекладаючи їх банальними метафорами, що відображають вузькість їхнього мислення (золотий одяг, дім, що примушує замружитись, або кавун Хлєстакова за 700 рублів). Хоч гоголівська іронія й зосереджена на провінції, вона також спрямована на сам Петербург — ця діалектика не була достатньо оцінена в інтерпретаціях п’єси. Одне є дзеркальним відображенням другого. Гріхи провінції прикладаються до Петербурга — і навпаки. У п’єсі показано зв’язок між цими двома сферами як найбільш нездорові відносини. Хоча місією Петербурга було цивілізувати периферію, в комедії показано, що він радше розбещує, а не цивілізує Росію. Столиця держави є раковим утворенням на тілі Росії. Провінційні бюрократи зловживають мандатом Петербурга заради корисливих цілей, які державну службу перетворюють на пародію. Влучна гоголівська сатира стосується всього і нікого не оминає. Як така, комедія є різкою критикою російського суспільства й інституцій та безнадійно похмурою картиною Росії.

Хоча потрактування «Ревізора» як політичного памфлету ? clef (фр. «з ключем». — Прим. перекл.) здається занадто спрощеним, гоголівська п’єса стає на якір у малому місті, випливаючи на ширші води. Дихотомія Петербурга та провінцій, з’єднаних між собою ієрархічною політичною машиною, функціонує як ключовий структурний та ідеологічний принцип цієї п’єси. Ця система, звісна річ, якщо не вимагає, то заохочує прочитання, що постулює зв’язок поміж шахраями з маленьких міст у ситуації політичної влади та їхніми петербурзькими відповідниками. Ця всеосяжна діалектика робить непереконливими будь-які спроби перекласти всю корумпованість і філістерство гоголівських персонажів на ситуацію виключно провінційної аберації. По суті, «Ревізор» якраз оповідає про взаємини між провінціями та Петербургом, і всі вони функціонують у ролі мішеней гоголівської сатири. Отже, світ, зображений у п’єсі, служить як мікрокосм Росії, її соціального та політичного ладу й культури, що поєднує цю країну. Ґуковський слушно каже, що в цій п’єсі Гоголь виступив як політичний письменник[228]. Політика, як я покажу це в наступній частині, також зіграла велику роль у неопублікованій рецепції цієї п’єси. Навіть цар вважав себе причетним до подій на сцені. Залишаючи свою ложу в театрі, він нібито сказав: «Ну, пьеска! Всем досталось, а мне — более всех!»[229].