Гоголь як професійний історик

Гоголь як професійний історик

1831 року Гоголь переглянув свої початкові плани щодо кар’єри в імперській адміністрації, ставши на стезю педагога й історика. Його короткотривала і непрестижна державна служба почалася 1831 року призначенням на посаду вчителя історії до Патріотичного інституту, школи для молодих дворянок у Санкт-Петербурзі. Між вереснем 1834 року і груднем 1835 року розпочалася нетривала наукова кар’єра Гоголя як ад’юнкта в Санкт-Петербурзькому університеті, де він викладав курси середньовічної та класичної історії. За свідченнями студентів, Гоголь влаштовував чудові спектаклі тільки тоді, коли були присутні його друзі-поети Пушкін і Жуковський, а в інших випадках уникав своїх педагогічних обов’язків[144]. Між червнем і груднем 1835 року Гоголь втратив обидві свої роботи.

Перед вступом на посаду в Санкт-Петербурзькому університеті, звільнення з якого він сприйняв як ковток «свіжого повітря» (ПСС 10, 378—379), Гоголь між кінцем 1833 року і березнем 1834 року вперто домагався посади професора загальної історії у щойно сформованому Київському університеті. Створений на базі польських освітніх інституцій, які були ліквідовані після Листопадового повстання, Київський університет був покликаний протидіяти польським впливам в Україні та сприяти її русифікації. Схоже, Гоголь знав про це, коли писав про це місто своєму українському другові Максимовичу, відомому етнографу та історику: Он наш, он не их (ПСС 10, 288). Цю фразу про Київ зазвичай інтерпретують як «він український — не російський», хоч вона також могла означати «він український — не польський». У кожному разі, контекст гоголівського зауваження стосується урядової кампанії деполонізації та русифікації України у період після Польського повстання 1831 року.

Життя в Росії ставало для Гоголя нестерпним. Повторюючи етнічні обр?зи, які використовувалися персонажами його «Вечорів на хуторі» стосовно росіян, він сам в одному з листів називає Росію кацапия (ПСС 10, 273). Водночас щасливо міркує про своє майбутнє життя в Києві: Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! (ПСС 10, 288). В іншому листі він змальовує Київ як ідилічний прихисток від відчуження, чужорідності та негоди відразливого чухонского города, під яким він має на увазі Санкт-Петербург (ПСС 10, 336).

Більшість біографій Гоголя згадують цей епізод побіжно, але він являє собою вирішальний момент у його житті. Невдача з неотриманням посади в Києві відвернула Гоголя від повернення в Україну, яке він планував від середини 1833 року, і штовхнула його, врешті-решт, в обійми культури російської метрополії. Гоголь прагнув посади в Києві як синекури, яка б дозволила йому присвятити себе, разом із Максимовичем, етнографічній роботі в Україні (ПСС 10, 273). Ідея переїзду до Києва прийшла до Гоголя водночас із глибоким зацікавленням у царині етнографії, історії та літератури. Зокрема, Гоголь сподівався, що переїзд до Києва сприятиме його роботі над історією нашей единственной, бедной Украины, яку він розпочав ще перед тим, як його робота в Києві стала можливою[145]. Пишучи до Пушкіна, він каже: Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и юга России и напишу Всеобщую историю (ПСС 10, 290). Історія України, яка за грандіозними планами Гоголя мала бути в шести малых, или в четырех больших томах, як і його загальна історія, так ніколи й не матеріалізувалася, хоч він опублікував чернетку вступу до неї в «Арабесках» (ПСС 10, 297).

Намагаючись забезпечити собі посаду в Києві, Гоголь попросив про допомогу Пушкіна, який тоді ще був у добрих взаєминах з Уваровим. У фрагменті листа, наведеному вище, Гоголь наводить позитивну оцінку розуму та здібностей Уварова, що, вочевидь, призначалися для вух міністра (ПСС 10, 290, 469—470). Пізніше він попросив Пушкіна передати Уварову, що його здоров’я в Петербурзі настільки підупало, що коли він не переїде до Києва, то неодмінно протягом місяця помре (ПСС 10, 316). Працюючи над українською історією, Гоголь намагався зміцнити свої позиції в загальній історії, на викладання якої в Києві було оголошено конкурс, публікацією статті під назвою «Про викладання загальної історії» в уваровському Журнале Министерства народного просвещения.

Робота дісталась іншому кандидатові — Владіміру Циху. Певний час Гоголь сприймав свою невдачу лише як відтермінування переїзду. У червні 1834 року він зацікавився придбанням будинку в Києві і попросив Максимовича, який насправді добивався переїзду, довідатися там про нерухомість (ПСС 10, 328). Пізніше він повторив своє прохання та пообіцяв вислати передоплату (ПСС 10, 337—338). Втім, які б обіцянки не давав Гоголь, показуючи свою рішучість у питанні переїзду до Києва, він був змушений дотримуватися певних фінансових зобов’язань. Живучи в Петербурзі, він заліз у борги, а материне матеріальне становище було плачевним. Для того, щоби звести кінці з кінцями й навіть спробувати погасити свої борги, він був залежний від петербурзьких заробітків і можливостей додаткового прибутку, які обіцяло це місто — приміром публікації або театр.

Замість загальної історії Гоголеві запропонували в Києві посаду професора історії Росії. Він відмовився від цієї пропозиції, посилаючись на брак зацікавлення та досвіду. Засмучений, Гоголь написав до Максимовича, що викладання російської історії доведе його до божевілля, і запропонував, щоб Цих узяв її та звільнив посаду із загальної історії для нього (ПСС 10, 319). Коли Максимович намагався вмовити Гоголя прийняти посаду з російської історії, він відповів: Чорт возьми, если бы я не согласился взять скорее ботанику или патологию, нежели русскую историю. Если бы это было в Петербурге, я бы, может быть, взял ее, потому что здесь я готов, пожалуй, два раза в неделю на два часа отдать себя скуке (ПСС, 10, 323). Він також відмовився від пропозиції свого друга Міхаїла Поґодіна прийняти посаду ад’юнкта в Московському університеті, вочевидь, також із російської історії (Поґодін там очолював кафедру російської історії; ПСС 10, 325). Невдача з його планами переїзду до Києва та відмова перекваліфікуватися у російського історика нарешті спонукали Гоголя працевлаштуватись у Санкт-Петербурзькому університеті. Коли й тут він зазнав невдачі (хоч і не обов’язково через це), то відмовився від кар’єри історика.

Однак перш ніж це сталося, Гоголь опублікував чимало історичних статей та повістей у Журнале Уварова, а згодом в «Арабесках», а також написав багато нотаток та незавершених фрагментів на історичні теми. Ці матеріали свідчать про вірність Гоголя історичній тематиці та широту його досліджень. Його неопубліковані матеріали — такі, як лекції та нотатки, проливають світло на опубліковані тексти, показуючи ідеологічні трансформації, що відбулися з необробленими матеріалами та приватним досвідом, коли вони набували опублікованої, офіційної форми. Зіставлення неопублікованих і опублікованих матеріалів показує, що, незважаючи на публічне прийняття офіційно освячених точок зору, Гоголь також досліджував історію в дусі, який офіційна історіографія могла розцінити як підривний. Ідеї, що містяться в неопублікованих фрагментах Гоголя, заохочують до сміливішого прочитання певних думок, які Гоголь у більш стриманій формі викладав в опублікованих статтях. Хоча зацікавлення Гоголя загальною та середньовічною історією було принаймні частково зумовлене його професійними обов’язками (заявка на посаду в Києві та посада у Санкт-Петербурзькому університеті), українська історія була приватним і найбільш пристрасним зацікавленням Гоголя, невід’ємним від його і наукової, і літературної діяльності. Вона являє собою найважливішу сферу історичних досліджень Гоголя, у якій він досягнув найвищої кваліфікації. Це також тема, яка ставить Гоголя в ситуацію конфлікту з офіційною імперською історіографією.

Для отримання уявлення про наукове та художнє в гоголівській історії я використовую аналіз Шерон Варні про гоголівську концепцію наукового й художнього дискурсів. Вона виводить історичні погляди Гоголя з його «Навчальної книги словесності для російського юнацтва» (Учебная книга словесности для русского юношества) (ПСС 8, 468—488), розпочатої 1831 року, але не завершеної. Варні стверджує, що Гоголь вимагав від академічного дискурсу (я використовуватиму термін «академічний» (scholarly) замість «наукового» (scientific), запропонованого Варні) дзеркальності, безпосередності та неупередженості у представленні реальності[146]. На його думку, академічний дискурс повинен бути очищений від будь-яких національних, емоційних або риторичних випадковостей. На відміну від академічного, об’єктом художнього дискурсу був для Гоголя образ предмета, а не його точна копія, переломлений за допомогою сприйняття й досвіду художника і сформульований у чуттєвій та запам’ятовуваній формі мови. Академічний, на думку Гоголя, повинен бути звільнений від дидактики: Наука у нас непременно дойдет до своего высшего значения и поразит самым существом, а не краснобайством преподавателя, его даром рассказывать, или же применениями к тому, что интересует моду, и всякими другими нарумяниваниями и подслащиваниями, которыми стараются сделать <науку> удобопроглотимою (ПСС 8, 469). Однак Гоголь був апологетом дидактизму в художньому дискурсі. Він назвав поезію, яка використовує вмілий дидактизм, вершиною творчества, доступного одним только великим гениям (ПСС 8, 477). Варні робить правильний висновок, коли стверджує, що Гоголь переглянув вислів Горація про «задоволення і навчання», натомість запропонувавши задоволення з метою навчання[147]. Хоч, на думку Гоголя, нарумянивания и подслащивания не мають місця в суто академічному дискурсі, він вважав їх корисними у навчанні та оповіді. Митець-учитель, за Гоголем, перетворює слова, як пише Варні, на «ложку цукру Мері Поппінс», яка може правити за більш прийнятні для навчання «ліки», маскуючи своє повідомлення.

Аналіз Варні пропонує важливі здогади для дослідження Гоголя в його іпостасях ученого-історика, вчителя та прозаїка. Вони показують, що жодна зі статей із книги «Арабески» не належить до того, що він сам окреслив би як «академічний дискурс»[148]. Гоголь написав майже всі ці тексти з погляду педагога. Оскільки їхня функція була передусім дидактичною, вони послуговуються художніми нарумяниваниями и подслащиваниями, спрямованими на задоволення та полегшення навчання. Проте Гоголь також використав риторичну майстерність для приховування змісту цілком недидактичних фрагментів — на кшталт його статті про історію України, де його нарумянивания и подслащивания служать для ухиляння від цензури і передачі ризикованого ідеологічного змісту. Замість розгляду академічного та художнього дискурсу в термінах виключності, що Варні, схоже, і здійснює, я пропоную розглядати історичні тексти Гоголя — від його нотаток про читання та записів його власних ідей до його конспектів лекцій, опублікованих статей та історичної прози — в ролі континууму наукового та художнього дискурсів зі зростанням «художнього» в них. Хоча гоголівські приватні нотатки демонструють перейнятість датами, фактами та джерелами, одне слово, технічним «науковим» апаратом, акцентування на них зменшується, як тільки він починає рухатись у бік інших дискурсивних моделей, і зростає його увага до риторичних прикрашань, емоційного впливу на аудиторію та «великих» ідей і запам’ятовуваних образів.

Гоголівська історія майже завжди зачіпає сучасність за допомогою звернення до культурних і політичних проблем сучасної Росії та України. Гоголівські образи германських племен і арабських правителів, таких далеких в історичному та географічному плані, підтримують метонімічні стосунки з актуальними вимогами російського націоналізму. Окрім того, історична Україна Гоголя складається з проблем, що мали важливе значення і для сучасної йому України. Як для письменника, чиє зацікавлення історією було вельми багатим і різноманітним, Гоголеве твердження, яке він повторював до кінця свого життя, мовляв, він ніколи не відчував потягу до минулого, а завжди був перейнятий сучасністю, вражає своєю загадковістю (ПСС 8, 449). Але, крім того, що це твердження відображає настрої Гоголя кінця 1840-х років, воно насправді правильно вказує на природу історичних зацікавлень Гоголя, які стосувалися актуального становища культур, у яких він жив.

Хоча «Вечори на хуторі біля Диканьки» характеризують виключно український націоналізм Гоголя, його історичні тексти показують розробку ним комплексу ідей, спрямованих на російські націоналістичні проблеми — разом із його подальшим відстоюванням інтересів України. Українськість Гоголя, схоже, пов’язана з його відчуттям індивідуальної національної ідентичності та почуттям культурної приналежності, тоді як його російськість бере своє коріння з його громадянського патріотизму як підданого великої імперії. Факти Гоголевої біографії, поза сумнівом, відіграли роль у народженні російського націоналізму Гоголя. Як я показала, головна проблема Гоголя у 1831—1834 роках, не беручи до уваги його літературний успіх, лежала у продовженні кар’єри історика та здобутті професорської посади. Ця позиція вимагала від Гоголя вірності уваровській ідеології офіційної народності та запевнення непохитної вірності у світлі його планованого переїзду на університетську посаду до Києва. Це мало вплив на думки, які Гоголь вибирав для озвучення: було б доцільним не ризикувати, висловлюючи неправильні погляди, у світлі університетського призначення Уварова. Однак попри це Гоголь ризикував. Його історичні тексти часто-густо показують розбіжність між жестами підтримки офіційної ідеології і точками конфлікту з нею — ця розбіжність найбільше відчутна у гоголівських творах на тему української історії. Гоголь-історик — як і Гоголь-письменник — зіграв до кінця стереотипну роль «хитрого» українця. Він висловлював ризиковані ідеї, доповнюючи їх жестами прийняття офіційної ідеології і підтримуваної ним позиції добропорядного інженю, який іноді, можливо, й помиляється.