Євшан як ніцшеанець

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Євшан як ніцшеанець

Головні свої праці Фридрих Ніцше написав у 80-і роки XIX століття. Деякі з них видав власним коштом. Ідеї більшості з цих праць скандалізували публіку. Спочатку популярність філософа поширювалася на вузьке коло письменників, музикантів, інтелектуалів. У 1887 р. Авґуст Стриндберґ написав до Ніцше, що закінчує всі свої листи до друзів фразою: «Читайте Ніцше». Останні одинадцять років життя філософа проминули в темряві психічної хвороби. Після 1889 р. він уже не писав, однак дебати навколо його ідей та імені неухильно посилювалися.

У перші два десятиліття XX століття популярність Ніцше зростає в усіх європейських країнах. Ніцше та його ідеї склали, на думку провідного сучасного теоретика, одну з центральних підвалин «філософського дискурсу модерності»[265].

В перше десятиліття нашого віку ідеї Ніцше хвилюють філософів і письменників сусідніх з Україною націй — Росії та Польщі. В Росії, зокрема в перші роки XX віку, праці про Ніцше опублікували Шестов, Бердяєв, Франк та Булгаков[266]. Неоідеалізм росіян, щоправда, не вплинув на українських критиків. Так само на них уже не справляло впливу ніцшеанство польської «модерни», який був таким значним за часів формування поглядів Кобилянської та Лесі Українки.

Знання Ніцше в українському культурному середовищі 10-х років не було фундаментальним і повним. Вороний, Луцький, його соратники молодомузівці, навіть Винниченко, який переклав «Заратустру», одначе переклад ніколи не було видано[267], найчастіше знайомилися з Ніцше з вторинних джерел: популярних статей, рефератів, аналітичних коментарів. Їх цікавлять не деталі, нюанси, парадокси філософії Ніцше, а тільки певні головні постулати, які стають основою для власних ідей. Деякі найважливіші твори Ніцше на теми естетики й моралі («Народження трагедії, або Еллінство і песимізм», «Весела наука (la gaya scienza)» та ін.) цілком залишилися поза увагою. Хатяни тут не виняток, хоча в осмисленні Ніцше і в завдяченості його ідеям вони значно перевершили своїх попередників.

Немає західного філософа, ім’я якого траплялося б на сторінках «Української хати» частіше за ім’я Ніцше. Товкачевський, головний журнальний оглядач усіх книжок з суспільних наук, рецензує працю Ганса Вайгінґера «Фридрих Ніцше — його філософія», яка вийшла в українському перекладі 1910 р.[268]. Як ніцшеанця хатяни сприймають Винниченка[269]. Євшан з його німецько-австрійськими орієнтаціями (німецька — не лише мова його освіти, але і його наукового читання, більшість цитат і посилань у статтях Євшана — на німецькомовні джерела) здається цілком вихованим на Ніцше.

У статті «Гейнрих фон Кляйст і німецька література» Євшан зауважував, що не було у філософії «більшого від Ніцше — людини, яка так безглядно уміла би зірвати з всякими нормами та традиціями і творити сама з себе, з свого життя і коштом свого життя»[270]. Звичайно, захоплення, цитування й згадування не обов’язково передбачають глибинний вплив. Однак у даному випадку маємо справу з чимось більшим за цитування. Впливом Ніцше великою мірою породжена «Українська хата» як культурний феномен, і ніцшеанський дискурс домінує на сторінках як журналу в цілому, так і Євшана зокрема. В уже згадуваній статті Євшан не лише посилається на Ніцше та його трактування конфлікту між Ґете і Кляйстом, не лише згадує факт, що Ґете не зрозумів Кляйста, але й пропонує ніцшеанське прочитання творчості німецького романтика як торця індивідуалістичної драми XIX століття[271].

А в іншій праці він, уже не цитуючи Ніцше, дає цілком ніцшеанську характеристику Тараса Шевченка. «…І тепер поет коли не зрозумів ясно, то бодай відчув це, що ідеал як такий — це власність не загальнолюдська, а вищих одиниць. Відчув це, що він мусить бути дуже самотнім у житті, коли не в житті щоденному, то в своїх поривах, у своїх злетах. Йому хотілося думкою сягати неба, піднестися понад грубу дійсність, віддатися леліянню своїх мрій, хотілося такого льоту, який би на землю приніс об’єднання, красу»[272]. Далі він додає, що творчість — це протиставлення себе всім[273]. Ще в одній статті про Шевченка зазначається, що індивідуальність поета божественна: «Його Бог — це його ціла індивідуальність, його я, його єство, його душа, його почування та ідеали, його геній!»[274] Євшан пише про те, як історія поступово витворювала тип «вищої» людини, в даному випадку це — Шевченко. В концепції Шевченка, отже, підкреслені його самотність (самотність генія, вищої особи, надлюдини), його світова скорбота, його порив до краси, його конфлікт з юрбою. Євшан акцентує не раціональну, інтелектуальну основу творчості Шевченка, а чуттєву, інстинктивну, містичну, що добре узгоджується з антиінтелектуалістичною тенденцією в Ніцше.

В осерді ніцшеанського дискурсу Євшана лежить ідея індивідуалізму, сильної самодостатньої особи. Індивідуалізм для Євшана (як і для інших теоретиків «Української хати») — основа націоналізму. Тільки сильна особа може дати основу сильній нації. В широкому суспільно-політичному сенсі ця тема була скоріше темою Андрія Товкачевського, який писав, так само спираючись на Ніцше: «Ж а д о б а  т в о р ч о с т і  с у с п і л ь н и х  ф о р м  ж и т т я  — от істота нової індивідуальності; вільна громада — це її мета, її місія»[275]. Проблема свободи індивідуальності вирішувалася в такий спосіб, що свобода в кінцевому результаті ставала не метою, а засобом.

Мотив Євшана в цій поліфонії ніцшевських впливів пов’язувався з творенням нової культури. В програмній статті «Проблеми творчості» Євшан, по суті, говорить, що проблеми творчості — це проблеми індивідуалізму. Правдива творчість шукає ідеал, який є ідеалом великої й гармонійної індивідуальності, «за якими тужив» Русо, Ґете, Шопенгауер і Ніцше. І далі: «В тому Ніцше і бачить вагу поета як показчика будучності, що він творить — як колись артисти творили образи богів — образ гарної людини і вишукує ті місця в модерному світі, де в житті була б можлива така велика душа. Отаку естетичну культуру, проповідувану її творцями, я маю на думці, — її потреба являється великою для всіх, хто не загубив ще своєї душі в службі так званої життєвої практики, хто не став ще людиною, яка кермується тільки досвідом та поклоняється грубому матеріалізмові»[276].

Отже, завданням «штуки» є виховання індивідуальності, людської одиниці, яка пізніше могла б змінити життя суспільства. Тільки діставши таких художників, саме мистецтво почне промовляти вже не до одиниць, а до загалу. Крім того, Євшан, переймаючи ніцшевський антиутилітаризм, заперечує прагматизм, матеріалізм сучасного суспільства. Але непомітно для себе Євшан схвалює утилітаризм мистецтва, так палко засуджений ним у народництві. Тут він, як і ціле покоління «Української хати», потрапляє до теоретичної пастки, з якої йому так і не вдалося виплутатися. Євшан упевнено цитує Ніцше, відповідаючи на народницьку позицію Грінченка: «Мистецтво не єсть для самої боротьби, але для павз і спочинку перед і серед неї…»[277] І водночас у сусідньому абзаці чи наступній статті говорить про покликання вищих одиниць виховувати й вести загал. Він пропонує вкрай утилітарне визначення літератури: «Література се ще не сама боротьба за визволення, але велика сила, яка помагає в боротьбі за визволення. Се краса протесту, краса бунту проти насильства і найтяжчого рабства, яке єсть: рабство духа»[278].

Жорсткий, нещадний, іронічний критик, Євшан водночас був ідеалістом і мрійником. У цій другій іпостасі він вірить у самодостатність видатної індивідуальності майбутнього, яка була б щаслива сама собою й не потрапляла б у колізію ні з загалом, ні з собою. Він знову посилається на Ніцше, говорячи, що нова творча особистість, яка стане завершенням культури й вищим виявом людського генія, має бути мудрецем, святим і артистом[279].

У рамки індивідуалістичного ніцшеанського дискурсу Євшана вписується і вплив Штирнера. Як ілюстрацію до філософії Штирнера Євшан сприймав поезію Грицька Чупринки. «Так колись казав Макс Штирнер, починаючи писати свою книжку про „Одинокого і його власність“: „Ich hab’main Gach auf Nichts gestellt.“ — Мені все одно. Я нічого не маю, крім самого себе, не можу нічого стратити, і тому все кладу на одну ставку. Кожної хвилі я готовий на що б то не було, не думаю себе оберігати для ніяких дальших ідеалів і цілей, я весь тут, в данім моменті і таким лише я можу бути: цілим в одній хвилині, не роздроблюючи себе на частки, не розриваючи своєї душі постепенно, систематично. — З того боку дивлячись на поезію Чупринки, знайдемо її очевидно „монотонною“, скрізь бачимо цілого Чупринку, те саме глибоке дно, ту саму психіку. І, власне кажучи, — се її найбільша цінність, її абсолютна щирість. У всьому наскрізь модерний Чупринка, в тім однім не модерний, що абсолютно не любить ніяких костюмів ані маскарад, не бере на себе раз пози пересиченого життям, другий раз знов того, що кричить: нехай живе життя; що не вештається нікуди за ніякими настроями і переживаннями, не експлуатує своєї творчої інтуїції, вмовляючи в читача, що знає, про що ліс говорить і шумить хвиля або мріє трамвай, — він все сконцентрований сам в собі і не потребує дурити ані других, ані самого себе»[280]. Отже, для Євшана, як випливає з цього визначення, індивідуалізм — це саме втілення модерності, модерність у чистому вигляді.

Самотність сучасного митця — зворотний бік його індивідуалізму — бачиться неодмінним атрибутом мистецтва. «Самотність — се наче огнева проба кождого дійсного творця сучасного, вихідна точка його діяльності». І далі постулюється необхідність конфлікту з загалом: «Одиниця творча мусить виділяти себе з-поміж загалу і займати неприхильну для його позицію»[281]. Це — драма митця, однак і необхідний компонент творчості.

В усіх статтях про Лесю Українку, яка була його улюбленою поетесою, Євшан підкреслював «позитивний» характер її індивідуалізму. Власне, як індивідуаліст, сильний, ніцшеанський тип творця, для якого найважливіше — боротьба, протест, сила, вона його передовсім і цікавить. Саме тому він визначає її творчість як «найсильніше слово нашої поезії, найсильніший вислів нової національної душі»[282]. І саме з цією індивідуалістичною силою пов’язана її «гаряча апеляція до сучасності» й те, що вона не пасивно відображає її, а проектує на неї свій життєвий ідеал[283].

Цікаво, що рецепція Євшана позначена типовим для сприйняття Лесі Українки парадоксом. Він пише про неї як про поетесу, хоча, як видно з його аналізу, цінує Лесю Українку не за народницьку за суттю й часом безбарвну поезію, а передовсім за драматургію, де саме й виявилися її індивідуалістичні принципи, життєві ідеали та «апеляція до сучасності».

Культ сили, звичайно, так само походив від Ніцше. Центральне звинувачення, яке висували теоретики «Української хати» до українства в цілому й до його культури зокрема, — це безсилля, слабкість. Безсилля українства (поезії «модерністів» і т. д.) — лейтмотив у статтях М. Сріблянського, М. Євшана та ін. Наприклад, М. Сріблянський у програмній статті «На сучасні теми. (Національність і мистецтво)» пише про відсутність головної ідеї в українському житті (це, звичайно, ідея націоналізму), а далі, відповідно, говорить про мистецтво: «Мистецтво українське, як покажчик життя, — сумний покажчик нашої безжизненості. Перейдіть по царині нашого мистецтва, або, точніше, письменства: чи не вразить вас його слабосилість?»[284] І далі автор спиняється на псевдосилі, псевдобадьорості «нашої патріотичної поезії».

Євшан постійно говорить про «слабість» молодих українських поетів і в пошуках «сильного» зразка доходить до захоплення Кіплінґом. Він констатує і розуміє імперіалістичний пафос поезії й оповідань Кіплінґа, його расизм, зневагу до інших, окрім англійської, націй. Водночас Євшан безмежно зачарований його силою й демонстрованою можливістю своєрідної втечі від сучасності: «З Кіплінґом виходимо з блудного колеса сучасної літератури. …Лишаємо тут позаду усю тісну, душну атмосферу, яка в цілому ряді сучасних творів пригнічує нас. Можемо випрямитися на увесь зріст. Ніяких тут поплутаних проблем етики і філософії, які мучать артиста, ніяких образів людської нужди, які затроювали би щастя людей. Від усіх тих проклятих питань увільняється Кіплінґ, протиставляючи свою сильну, податну індивідуальність, свою невичерпну, бойову енергію»[285].

Уже з цієї загальної панорами ніцшеанських мотивів очевидно, якою мірою амбівалентний і непослідовний дискурс Євшана. В ньому оптимізм сили й творення сильної нації, вольової культури поєднується з кіркеґорівським песимізмом (між іншим, саме Євшан перекладає невелике оповідання Кіркеґора для «Української хати» й неодноразово згадує цього філософа, зокрема в статті про Сковороду[286]), його впевненістю в існуванні майже іманентного розладу особи з життям. Ще гостріше ця амбівалентність виявляється в Євшановому розумінні сучасності.