Канон з погляду боротьби центру і марґінесу
Канон з погляду боротьби центру і марґінесу
З-поміж понять, які, безперечно, пов’язані з ідеєю центру, які організують літературу, літературний процес за принципом співвідношення «центр — марґінес», чільне місце належить поняттю «канон». Канон завжди перебуває у центрі, він, власне, і є центром, матрицею, за якою звіряються марґінеси. Бувають різноманітні канони: канон прізвищ, з яких складається так звана класична традиція, відповідно, канон текстів, які стоять за цими прізвищами. У межах жанрів — канон віршових форм у вірші і канон наративних форм у прозі і т. д. Усі ці канони, безперечно, пов’язані між собою. «Канонічний» означає «найкращий», в ідеалі найкращі твори окремих літератур мають складати загальний канон так званої світової літератури. Однак уважний погляд на цей загальний канон демонструє, що він будується не за принципом охоплення всіх достойних, а за системою певних привілеїв.
Саме тому літературознавство останніх десятиліть поставило під сумнів такі універсальні чи псевдоуніверсальні поняття, як «світова література», «європейська література», «західний канон». Адже неважко помітити, що з останніх випали цілі континенти, нації, культури, які дедалі голосніше вимагають зруйнування старих канонів або взагалі відмови від цього поняття. Крім того, зі «світової літератури» чи «західного канону», за поодинокими винятками, випали твори жінок, які в останні десятиліття голосно висловлювали свою критику несправедливого канону, побудованого за принципом сексуальної винятковості. Йдеться про ще один зріз боротьби між центром і марґінесом, який можна назвати революцією марґінесу.
Отже, класичний канон критикується з погляду расових, етнічних меншин суспільства та їхніх культур, а також жінок. У дещо брутальному визначенні критиків канону і традиції останні складаються з «білих мертвих чоловіків». Таким чином, щоб урятувати канон і саму літературу, яка у вигляді літератури «білих мертвих чоловіків» є нікому не цікавою, треба переосмислити традицію і поширити канон. Частина критиків, які представляють погляд «кольорової», тобто етнічно не англосаксонської літератури, вимагають введення до «британського» канону чорних і білих письменників Південної Африки, Ніґерії та інших колишніх колоніальних країн, вважаючи, що попередній канон англійських класиків, який складався винятково з білих письменників, мешканців Англії та носіїв англійської культури, є імперським. Відповідно, до американського канону мають увійти афро-американські письменники, а також представники латиноамериканських та інших меншостей, які поряд із білими письменниками творять сьогодні американську літературу.
Феміністична критика паралельно переосмислює існуючі канони у свій спосіб. Вона доводить, що письменниці-жінки були несправедливо вилучені з канону і повинні туди повернутися. Вона так само розглядає твори канонічних авторів («білих мертвих чоловіків») на предмет їхнього віковічного місогінізму або зневаги до жінок.
Абсолютно всі критики канону дотримуються погляду, що «Формування й ревізія літературної традиції і канону відображають ідеологічну боротьбу, а не природний естетичний лад»[1050] («Деколонізація традиції. Нові погляди на „британські“ літературні канони XX ст.», 1991). У цитованій монографії її автори так само твердять: «Якщо традицію розглядати як форму культурного імперіалізму, тоді ці есе намагаються деколонізувати літературну територію імперії»[1051].
Ще один дещо глобальніший процес стосується «західного канону» в цілому. У його центрі стоять англомовні літератури, передовсім американська і англійська. До них прилягають так звані «великі» літератури, творені французькою, німецькою, іспанською, італійською мовами. Все інше — від Скандинавії до Португалії та слов’янських країн — це периферія, околиці канону і «великої» європейської традиції. Останнє десятиліття позначене розмиванням «західного канону». Такі лауреати Нобелівської премії, як Воле Шоїнка (Ніґерія), Дерек Волкот (Тринідад-і-Тобаґо), Недін Гордимер (Південна Африка), Нагіб Магфуз (Єгипет) та інші показують не тільки бажання Нобелівського комітету бути політично коректним, але й реальну зміну «західного канону».
Злам канону в західному літературознавстві збігся або став результатом зламу теорії. Як пише Алвін Кернан у книжці «Англійське зсередини і ззовні. Місця літературної критики» (1993) про сучасну теорію: «Ніщо не залишилося поза сумнівом, мабуть, ніщо не викликає довіри»[1052]. Він говорить про те, що там, де були «літературні твори мистецтва», залишилося тільки те, що називається «текстами», там, де раніше шукали складних значень, тепер — набір поламаних знаків, літературна критика стала полем інтелектуальної боротьби структуралістів, деконструктивістів, герменевтиків, феміністів, нових істориків, марксистів і представників «чорних» і «гей» напрямків[1053]. Ще один симптом літературної кризи — зникнення кафедр літератури з американських університетів, на зміну яким прийшли кафедри культурології (де література розглядається лише як один із засобів структурування свідомості) і комунікацій — де художнє слово цілком позбулося своїх колишніх привілеїв і розглядається як засіб нагромадження і поширення інформації[1054]. Як наслідок, спостерігаємо повне руйнування американського (адже йдеться передусім про нього) канону.
У тій самій колективній монографії патріарх американського літературознавства Леслі Фідлер зазначає, що одна з функцій літературних студій — визначення і збереження канону. В 30-х роках «нові критики» Джон Кроу Рейсом, Ален Тейт і Ф. Р. Лівіс надихнули Фідлера на спробу створення безмежного і вічно мінливого мета-канону. Література в такому каноні мала бути не актом конформізму і покори визнаному авторитетові, а засобом виклику по відношенню до існуючого статус-кво. Але епігони модернізму знищили один канон, щоб створити ще один, значно догматичніший[1055]. Модерністський канон був наступний після вікторіанського. Після модерністського прийшов, на думку Фідлера, ще більш тоталітарний. Його створили учасники культурної революції 60-х років. Він складається за принципом «політичної коректності», визначеної ліберальним академічним істеблішментом. Тому в ньому значно менше, ніж раніше, «мертвих білих чоловіків», а письменники представлені за принципом раси, етносу, статі. В основі його не естетичний критерій, а моральний та ідеологічний.
Отже, маємо критику, яка руйнує канон, але маємо і критику, яка його захищає. До останньої належить ще один патріарх американського літературознавства, автор понад двадцяти фундаментальних монографій з американської, англійської літератур та теорії Гаролд Блум, який у 1994 р. видав книжку «Західний канон. Книги і школа віків». Ця праця відкривається передмовою «Елегія канонові». Власне, всі п’ятсот сторінок цієї праці є захистом канону від уже згадуваних вище його розхитувачів, серед яких найбільшої критики Блума заслужили послідовники Мішеля Фуко, представники найбільш модного тепер напрямку, який називається «новий історицизм», послідовники деконструкції, феміністичні критики, афроцентристи, марксисти. Усі вони, за визначенням Блума, належать до «школи опору».
Теоретична передмова Блума заслуговує першочергової уваги. Отже, «початково канон означав вибір книжок у наших навчальних закладах»[1056], і зміст цього поняття особливо не змінився. Той, хто читає, завжди стоїть перед вибором, що читати. Адже прочитати все — неможливо. Вибрати — значить визначити перевагу певного твору в порівнянні з іншими. Ще одне визначення канону Блума: «…це вибір між текстами, які борються між собою за виживання»[1057]. Світський канон (адже йому передував канон релігійний) — тобто список визнаних чи найкращих авторів — існує в європейській культурі приблизно від середини XVIII століття.
На думку Блума, головний принцип канону — принцип селективності — будується за суворо артистичними критеріями[1058]. Його опоненти, проти яких, власне, і спрямована книжка, наполягають, «що у формуванні канону завжди грає роль ідеологія… вони йдуть далі і говорять про ідеологію формування канону, вважаючи, що створення канону (чи його збереження) є сам собою ідеологічний акт»[1059]. Блум рішуче не погоджується з такою ідеєю. Він вважає, що письменник входить у канон лише завдяки своїй естетичній силі. Естетична сила містить в собі «майстерність фігуративної мови, ориґінальність, коґнітивну силу, знання, багатство художньої мови»[1060]. «Хоч би чим був західний канон, він не є програмою соціального порятунку»[1061].
Канон, за Блумом, не передбачає втілення моральних чеснот. Найбільші західні письменники підривають головні наші цінності. Як приклад, Блум наводить радість Данте, який у пеклі спостерігає муки своїх особистих ворогів, обскурантизм і антисемітизм Достоєвського або егоманію Вордсворта.
Усі канони чи антиканони є елітарними. Це список або каталог книжок. Але це не просто книжки, а стосунки між книжками. Блум підходить до теми «мертвих білих чоловіків» і твердить, що Данте, Чосер, Шекспір, Сервантес, Монтень, Толстой, Ібсен, Кафка та інші, ті, що були білими чоловіками, без сумніву, не мертвіші від низки живих авторів, таких, як Маркес чи Пінчон, — претендентів до канону XX століття. Канон, за Блумом, це «ознака живучості», або життя.
«Західний канон», як він представлений в аналізованій праці, складається з 26 письменників. Це Шекспір, Данте, Чосер, Сервантес, Монтень, Мольєр, Мілтон, Семюел Джонсон, Ґете, Вордсворт, Джейн Остен, Волт Вітмен, Емілі Дікінсон, Дікенс, Джордж Еліот, Толстой, Ібсен, Фройд, Пруст, Джойс, Вірджинія Вулф, Кафка, Борхес, Неруда, Пессоа, Бекет. Вони поділені за епохами: аристократичною, демократичною і хаотичною. Взагалі такий поділ на епохи запропонував свого часу ще Джамбаттиста Віко, однак у Віко вказаним трьом передувала ще одна — теократична епоха, яку Блум до «західного канону» не зараховує.
Хронологічно книжка починається від Данте і завершується Бекетом. Однак за змістом першим іде Шекспір, тому що він, на думку автора, є центральною постаттю «західного канону», а відтак Шекспір упродовж книжки розглядається у зв’язку з усіма іншими членами канону. Блум вважає, що його добір авторів репрезентативний. Національні канони представлені ключовими постатями. Чосер, Шекспір, Мілтон, Вордсворт, Остен, Дікенс, Вулф, Джордж Еліот для Англії; Монтень, Мольєр, Пруст — для Франції; Ґете — для Німеччини, Данте — для Італії, Сервантес — для Іспанії, Толстой — для Росії, Вітмен і Дікінсон — для Сполучених Штатів, Борхес, Неруда — для Латинської Америки, Пессоа — для Португалії. Жанри так само представлені. Драматурги: Шекспір, Мольєр, Ібсен і Бекет; роман: Остен, Дікенс, Джордж Еліот, Толстой, Пруст, Джойс і Вірджинія Вулф. Поезія: Мілтон, Вордсворт, Вітмен, Дікінсон, Неруда. Доктор Джонсон — найбільший західний літературний критик. Фройд — один із найрепрезентативніших мислителів XX століття — розглядається як есеїст, письменник, якому, зокрема, належить ориґінальне витлумачення Шекспіра. Нарешті, в каноні є жінки: Емілі Дікінсон, Джейн Остен, Джордж Еліот і Вірджинія Вулф.
До аристократичної епохи належать Шекспір, Данте, Чосер, Сервантес, Монтень, Мольєр, Мілтон, доктор Семюел Джонсон і Ґете. Ґете закриває епоху, тому що, на думку автора, він існує в наступній, демократичній епосі не завдяки своєму впливу на інших письменників, а сам по собі. Демократична епоха складається з Вордсворта, Джейн Остен, Волта Вітмена, Емілі Дікінсон, Чарлза Дікенса, Джордж Еліот, Льва Толстого та Генрика Ібсена. Нарешті, до хаотичної епохи потрапили Зиґмунд Фройд, Марсель Пруст, Джеймс Джойс, Семюел Бекет, Франц Кафка, Вірджинія Вулф, Хорхе Луїс Борхес, Пабло Неруда і Фернандо Пессоа.
Всі двадцять шість членів канону пов’язані між собою або взаємними впливами, або витлумаченнями. Твори поєднані зв’язками героїв. Існують характери або головні образи, які стали основою канону. Так, Гамлет є основою Шекспіра, Беатриче — Данте, Дон Кіхот і Санчо Панса — Сервантеса. Центральний герой, який має архетипне значення як для творчості цього автора, так і для західної літератури в цілому, — це Сатана Мілтона, Альцест Мольєра, Фауст Ґете, Хаджи Мурат Толстого, Пер Ґюнт Ібсена і т. д. Усі ці герої мають одну спільну рису — неоднозначність, складність, амбівалентність. Усі вони далекі від моральної довершеності чи зразковості. Прикласти до них визначення «позитивний — неґативний» просто немислимо. Як уже зазначалося, канон для Блума — це передусім система взаємозв’язків, взаємовпливів між ключовими творами західної культури. В першу чергу зв’язок відбувається в сфері таких старомодних категорій, як «характер» і «стиль». Так, Чосер пародіює Данте, а героїня «Кентерберійських оповідок» Чосера — Wife of Bath — вдова п’яти чоловіків — є попередницею шекспірівського Фальстафа. Мілтон полемізує з Шекспіром, як і доктор Джонсон. Толстой внесений до канону не як автор «Війни і миру» чи «Анни Кареніної», а як автор «Хаджи Мурата» і безкомпромісний критик Шекспіра. Шекспірівський масштаб мають Вітмен і Дікінсон — єдині представники США у «західному каноні».
Вордсворт дав напрямок модерній поезії, як вона існує вже двісті років. Джейн Остен заснувала модерну прозу. Канонічний роман представлений «Холодним домом» Чарлза Дікенса і «Мідлмарч» Джордж Еліот.
Хаотична епоха пов’язана з попередніми, в першу чергу з центром канону Шекспіром. Фройд не просто витлумачував Шекспіра, він навчився від нього неспокою, тривоги, а так само амбівалентності, нарцисизму, схизматичності людського «я»[1062]. Шеспірівський лейтмотив сексуальної ревності став центральним романним мотивом у Марселя Пруста. «Апокаліптична естетка» Вулф, для якої світ та людське існування є лише естетичним феноменом, — ще одна представниця хаотичної епохи. Вона належить до тих письменників, для яких мистецтво і є природою. Данте нашого століття — це, можливо, Кафка, а Фройд є його Монтенем. Якщо з приводу Вулф, Кафки, Джойса і Фройда Блум не має сумніву, то щодо представників Латинської Америки — Борхеса, Неруди — і португальця Пессоа — деякі сумніви є. Власне, Блум не може сказати з упевненістю, хто саме — Борхес чи, наприклад, Алехо Карпентьєр, є найбільшим, найвпливовішим латиноамериканським прозаїком. У виборі критика саме вплив грає головну роль. Блум зазначає, що, можливо, Карпентьєр і більший прозаїк, але саме Борхес справив найбільший вплив на інших латиноамериканських письменників.
Безперечно, всі письменники, вибрані Блумом, є чудовими, першокласними митцями, хоча про багатьох із них, як про належних до найвищого канону, можна посперечатися. Чому Данте, а не Петрарка, чому Джордж Еліот, а не Ґюстав Флобер, чому немає Франсуа Рабле, і нарешті, чому все-таки Борхес, а не Карпентьєр, і так далі, і так далі?
Попри те що книжка блискуче написана, вона не консолідувала «західний канон», не захистила центр від повільного, але невпинного руйнування. Голоси послідовників Фуко, котрі, за словами Блума, протиставляють Шекспірові бібліотеку назв, звучать і надалі звучатимуть досить сильно.
Саме останні голоси можуть бути методологічною опорою сучасного українського літературознавства в його захисті одного з європейських марґінесів, яким залишається українська література. Глобальний процес деканонізації і знищення культурного центру вигідний для української літератури, яка може мріяти про своє місце в полі національних літератур, як це сталося з літературами Єгипту, Ізраїлю, Естонії, Ніґерії та ін.
Крім того, українська література має свій канон, свій привілейований центр, який в останні роки зазнає серйозного тиску з боку традиційних марґінесів. Сьогодні українська література переживає процес зламу цього центру, або старого канону, і вироблення нових критеріїв його побудови. Український канон, яким він склався на кінець 1980-х років, був передовсім колоніальним. Колоніальність полягала в тому, що все в ньому будувалося за певною матрицею, певним зразком, яким служила російська література. Схожість на російського автора («Шевченко — український Пушкін»), визнання серед російських авторів — ці та інші ознаки вважалися першорядними в побудові українського канону. Колоніальний канон є, безперечно, ідеологічним каноном. Однак ідеологічними залишаються і спроби його трансформувати. Навіть коли ті, що провадять таку роботу, вважають, що творять канон винятково за естетичними принципами.
Загалом побудова канону за естетичними критеріями є дуже складним завданням, адже саме поняття естетичного критерію в абсолютизованому вигляді є так само ідеологічним, політичним. (Повне виключення ідеології є свого роду ідеологією.) Крім того, так званий «чисто естетичний» критерій є дуже широкою категорією. Наприклад, у Блума основа канону, або його «естетичний критерій» — це складність, амбівалентність, невичерпність людського характеру і самого життя, як вони представлені літературою.
1999