Філософсько-теоретичні передумови
Філософсько-теоретичні передумови
Структуралізм був спробою нової загальної системи, яка б знову з’єднала світ, що в епоху модернізму зазнав фатального роз’єднання, розпаду, розколу. Філософські системи XX століття у свій спосіб переживали модерністську алієнацію людини від реальності, а також фраґментацію знання на ізольовані дисципліни. Однак сам структуралізм був не дисципліною чи наукою, а лише методологією, котра пропонувала певний вихід з тупика фраґментації і мала певні філософські претензії на об’єктивність та універсальність. Останні передовсім полягали в тому, щоб зробити крок за межі традиційної феноменології та гуманізму. Структуралізм цікавився іманентними відносинами, які існують у мові та у всіх символічних і дискурсивних системах. У широкому сенсі структуралізм був поглядом на реальність, при якому головний акцент ставився не на індивідуальних об’єктах, а на стосунках між ними.
Однією з найвидатніших постатей структуралізму справедливо вважається французький антрополог Клод Леві-Строс. Навіть термін — «структуралізм» належить йому. Саме цей вчений запропонував застосувати методи лінґвістичної структури до вивчення суспільних наук у цілому і до вивчення міфів та ритуалів зокрема. Йому належать визначення понять «структура», «бінарна опозиція», «бриколаж», «міф» та багатьох інших. Однак, окрім чисто методологічних, його праці з етнології та антропології мають політичне значення. В них він атакував міф про універсалізм, поставив під сумнів універсалізм будь-яких політичних правил чи цінностей, а також людей, які їх висунули або вигадали. Він одним з перших західних інтелектуалів поставив запитання про те, чи не були часом так звані універсальні політичні правила та принципи західної цивілізації прикриттям західного етноцентризму, колоніалізму і навіть геноциду. Якщо перевести політичну проблему в рамки філософського дискурсу, то йшлося про владу, вищість центру (Заходу, західної цивілізації) над марґінесом (усім незахідним світом та його культурними традиціями).
Клод Леві-Строс спричинився до головної дискусії з приводу деконструкції навколо опозиції центр — марґінес, а в ширшому сенсі до дискусії про обмеження структуралізму і необхідність перегляду його головних теоретичних засад. У цьому сенсі Леві-Строс був якщо не предтечею, то принаймні стимулом для наступних після структуралізму теоретичних методологій — постструктуралізму і деконструкції.
Опозиція між центром і периферією, між внутрішнім і зовнішнім, за спостереженням Леві-Строса, повторюється в розміщенні селищ різних племен (на островах Тробріан в Індонезії, бадуї у західній частині Яви, віннебаго — племені з району американських Великих Озер та ін). Вона є універсальною, а разом з нею універсальною є і складна система інших опозицій: між сакральним і мирським, сирим і вареним, целібатом і одруженням, чоловічим і жіночим.
Далі Леві-Строс підкреслює, що «обидва члени опозиції обов’язково нерівні з огляду на соціальний або релігійний престиж, а то й на обидва одночасно»[1015].
Аналіз селища племені бороро дещо ускладнює модель. Тут є ті ж самі опозиції центру і периферії, сакрального і мирського, чоловічого і жіночого. Однак Леві-Строс спостерігає, що концентрична дуальність є динамічною, «вона несе в собі приховану троїстість»[1016]. У той час як діаметральна дуальність є самодостатньою.
Отже, Леві-Строс не лише дає визначення структури, йому властиве бажання подивитися в її середину, означити центри її напруги. Крім того, він намагаєтся вийти поза рамки опозиції центр — периферія.
Тому Жак Дерида — французький філософ нового покоління, вже 60-х років, — саме з аналізу текстів і теоретичних побудов Леві-Строса започатковує зовсім нову теоретичну методологію. Це сталося в його славетній доповіді, виголошеній 1966 р. на конференції в Університеті Джона Гопкінса, яка мала назву «Структура, знак і гра у дискурсі гуманітарних наук». (Це також був перший твір Дериди, перекладений на англійську мову, з якого почалася його популярність в Америці.)
Дерида привертає увагу до того факту, що в передмові до праці «Сире і варене» (Le Cru et le cuit, 1964) Леві-Строс намагається вийти поза опозицію розумового та чуттєвого і зосередитися на рівні знаків[1017]. Дерида говорить про саме поняття знак, яке має ту ж саму особливість, що й кожна структура, а саме — опозицію означника і означуваного. Йдеться про дискурс структури загалом.
Далі в цій статті Дерида наводить ще один приклад з Леві-Строса, а саме — приклад опозиції між природою та культурою, яка, на справедливу думку Дериди, пов’язана не лише з етнологією/антропологією, а передовсім з філософією. Як відомо, Леві-Строс пов’язує з природою все, «що є універсальним і спонтанним, що не залежить від жодної окресленої культури чи будь-якої встановленої норми»[1018]. А до культури вчений відносить усе «те, що залежить від системи норм, які керують суспільством…»[1019] Однак Леві-Строс стикається з тим, що Дерида називає «скандалом», тобто з певним знаменником, який є спільним для природи і для культури і таким чином вже не допускає опозиції між ними. Йдеться про заборону інцесту. Вона є універсальною, а відтак може бути дефінійована як явище природи, а також передбачає заборону певних норм чи практик, а отже, становить явище природи.
Таким чином, Дерида демонструє, що ця конкретна опозиція не є універсальною, а відтак не є універсальними й інші опозиції, котрі традиційно вважалися такими. Наступний висновок Дериди: структуралізм вимагає самокритики й критики, або, за словами Дериди, має відбутися крок «поза філософію» (поза центр).
Праця Леві-Строса «Первісний розум» (La Pensee Sauvage, 1962), яку так само згадує Дерида, окрім усього іншого, відома надзвичайно плідною концепцією бриколажу. Леві-Строс протиставляє інженера і бриколера, хоча, на думку Дериди, ця опозиція так само не витримується Леві-Стросом. Дерида вважає, що інженер є свого роду міфом, що його створив бриколер. Інженер (науковець) — це такий само бриколер, як і міфотворець. Для Дериди, у свою чергу, «кожен дискурс є бриколажем»[1020]. І в цьому полягає новий статус дискурсу. Найбільш захоплюючим моментом у пошуку нового статусу дискурсу виявляється «твердження про відкидання будь-яких посилань на центр, на суб’єкт, на упривілейований пункт посилання або джерело чи абсолютне arche»[1021]. Далі Дерида зазначає, що тенденцію до такого децентрування можна виявити в передмові до останньої книги Леві-Строса «Сире і варене».
Революційні положення згадуваної передмови полягають у тому, що Леві-Строс відмовляється від міфу бороро як від референційного міфу. Жоден міф не може претендувати на привілейовану позицію. Крім того, Леві-Строс зазначає з приводу того ж таки міфу бороро, що він не є монолітним і не має абсолютного джерела. «Дискурс такої нецентрованої структури, як міф, не може мати абсолютного суб’єкта чи абсолютного центру»[1022], — підсумовує Дерида думку Леві-Строса.
На цій методологічній основі Дерида висуває потребу виходу за межі філософії, який полягатиме в читанні класичної філософії певним способом.
Другий висновок Дериди: відсутність центру уможливлює механізм вільної гри, або, іншими словами, вільна гра можлива лише за відсутності центру або джерела. Цей механізм полягає в до-(за)повненні. Загалом образ гри часто вживається Леві-Стросом.
Леві-Строс (як і його натхненник Марсель Мос) вважає, що всі суспільні явища можна порівнювати з мовою. Це вихідна позиція структуралізму. Всяка структура, таким чином, побудована за зразком «головної» опозиції в рамках лінґвістичного знака, а саме: опозиції означуваного і означника. Дерида, в свою чергу, вважає, що сама концепція структури має бути переглянута, починаючи зі стосунків між означником та означуваним.
Таким чином, Дерида підходить до головного в своїй доповіді — до необхідності перегляду концепції структури, або структуральності структури. Йдеться передовсім про поняття центру. Адже без центру неможливо уявити структуру, або, іншими словами, неможливо уявити структуру, яка була б позбавлена поняття «центр». Функція центру полягає в організації структури, керуванні структурою, її внутрішньому балансі. Важко уявити собі структуру без центру, тобто неорганізовану структуру. Водночас саме цього і домагається Дерида. Наявність центру обмежує можливості вільної гри в структурі.
Які є особливості центру структури? За Деридою, «центр міститься всередині структури і поза нею. Центр перебуває в центрі цілісності, а оскільки не належить до цілісності, то ця цілісність має центр десь-інде. Центр не є центром»[1023].
Наступне положення. За Деридою, існують дві можливості «інтерпретації інтерпретацій структури, знака, вільної гри. Одна тяжіє до розшифрування, прагне розшифрування істини чи джерела, які вільні від вільної гри і від порядку знака і живуть, ніби вигнанці, потребою інтерпретації. А друга, яка вже не спрямована до джерела, сприяє вільній грі і пробує вийти поза межі людини і гуманізму, а назва людини є назвою істоти, яка протягом усієї історії метафізики чи онтології, або, інакше кажучи, в історії усієї своєї історії, мріяла про певну присутність, про заспокійливу основу, джерело, кінець гри»[1024].
Дерида проголосив свободу від центру, чи то буде суб’єкт, центр структури, чи класична філософія. В науковому і методологічному сенсі це стало революційним початком нових методологій і стратегій прочитань, передовсім у філософії.
Французький теоретик привертав увагу до того, що традиційне європейське філософське мислення позначене існуванням бінарних опозицій, наприклад: означуване/знак, дійсність/вигадка, мовлення/письмо, чоловіче/жіноче, раціональне/емоційне, центральне/марґінальне і так далі. Число опозицій, по суті, нескінченне. В цих опозиціях роль двох сторін не однакова, і перший термін завжди має статус переваги над другим. Другий термін розглядається як ускладнення, заперечення, вияв, продовження, тлумачення і так далі першого. В цій тенденції до надання переваги першому членові опозиції спостерігається те, що називається логоцентризмом.
Західне логоцентричне мислення найбільше завдячує формуванням своїх парадигм Аристотелеві. Саме в Аристотеля істина асоціюється з статикою, незмінністю, саме Аристотель вивів бінарну опозицію універсального і часткового, ототожнивши універсальне з незмінним, саме Аристотель визначив пари форма/зміст, душа/тіло (в другій душа і тіло поєднуються за зразком форми і змісту), в душі ірраціональний елемент поєднується з раціональним. В основі суспільних механізмів Аристотель поставив такі пари: батько/син, господар/раб, чоловік/дружина. Регулювання відносин у цих опозиціях з погляду влади ще більш очевидне, ніж в інших випадках.
На думку Дериди, класичні опозиції на зразок Аристотелевих, по-перше, завжди передбачають існування певного центру, по-друге, не відображають реальності, а скоріше є певними риторичними фігурами.
Децентрування структури, яке означало радикальний філософський переворот, Дерида пов’язав із трьома постатями і подіями:
— ніцшевською критикою метафізики;
— фройдівською критикою свідомості;
— деструкцією метафізики Гайдеґером (ідея буття-присутності).
Деконструкція прагне підірвати структуру опозиції, а отже, логоцентризм, зрівняти дві сторони опозиції і на зміну поняття difference (різниця) пропонує поняття differance (гра відмінностей).
З праць як Дериди, так і численних його коментаторів добре відомі кроки або стратегії деконструкції. Згадаю лише, що головна стратегія деконструкції полягає в зміщенні, децентрації самої системи, а саме — в заміні всієї системи цінностей, яка виражена класичною опозицією.
Про це Дерида говорить у десяти статтях свого збірника «Марґінеси філософії» (Marges de la philosophie, 1972).
Книжка відкривається вступною статтею «Тимпан», яку можна вважати концептуальною передмовою автора. Вона написана у властивій для Дериди екстраваґантній манері. Текст статті розміщений у дві колонки. Перша, ширша колонка становить власне текст Дериди, друга, вужча — текст довгої цитати з автобіографічних мемуарів французького автора Мішеля Лейрі «Biffures» (1948). «Тимпан» так само має три епіграфи з Геґеля і чимало приміток унизу сторінок. Дерида жодного разу прямо не посилається на цитату з Лейрі, однак графічно виглядає, що ця цитата написана на берегах статті Дериди. Або можна це сприйняти по-іншому: стаття Дериди написана на берегах цитати з Лейрі. «За допомогою такої типографіки Дерида намагається поширити поле, на якому і в якому він пише»[1025], — коментує Пеґі Камуф. Графічне оформлення цього тексту і його зміст засадничий для деконструкції. Ідеться про те, що береги філософського тексту, самої філософії заповнені. Відбувається певний діалог між філософією та її марґінесами, в якому марґінеси відіграють роль певного реципієнта, слухача.
Текст Дериди відкривається називним реченням-ствердженням: «Тимпанізувати філософію»[1026]. Французькою мовою tympaniser означає публічно висміювати, критикувати. Наступний текст побудований на обігруванні ще одного слова, близького за змістом до слів поле, марґінес. Це слово — межа (limit).
«Буття на межі: ці слова ще не творять твердження, і ще менше дискурс. Але в них є достатньо, якщо хтось захоче їх обіграти, щоб наснажити всі речення цієї книжки»[1027].
Філософія завжди усвідомлювала і намагалася контролювати свої границі. Те, що її обмежувало, ставало її визначенням, її суттю. Те, що Дерида пише, за його метафоричним твердженням, «не є концептуальними заголовками, за якими береги філософії можуть бути затопленими; затоплення є її об’єктом»[1028]. Чи існують такі умови і ситуації, при яких філософема могла б мати межу, марґінес, що їх вона не могла б безконечно засвоювати? — запитує Дерида. Власне, такої межі не існує. Йдеться про безмежний простір філософії, поширення її меж. Таким чином, межа перестає бути межею. Або: «Якщо є марґінеси, чи існує ще філософія, якась філософія?»[1029] — ставиться риторичне запитання. Дерида далі зауважує: якщо його десять текстів (ідеться про тексти збірника «Марґінеси філософії») виглядають марґінальними до деяких із видатних текстів в історії філософії, то ці десять творів насправді ставлять запитання про марґінес. Вони мають стерти лінію, яка відокремлює текст від контрольованого ним марґінесу. І справа не тільки в тому, щоб переосмислити певні відомі філософські тексти, а нагадати, що «за філософським текстом не існує чистого, порожнього, недоторканого марґінесу, а існує інший текст, сувій різноманітних сил без жодного наявного референційного центру»[1030]. Чи може цей текст стати марґінесом марґінесу? — запитує далі Дерида. Що стається з тілом тексту, якщо марґінес його перестає бути «вторинною неторканістю», а стає невичерпним резервуаром нових значень?
Марґінес існує в двох площинах: всередині і ззовні. Існують території з двох боків межі. Філософський дискурс намагається визначити свої межі. Інша тенденція полягає в руйнуванні меж іззовні. Це схоже на струни тимпана (струнного інструмента), по яких можна вдаряти з двох боків. Дерида, що дуже характерно для його стилю письма, обігрує слово «тимпан», яке у французькій мові має багато значень. Одне з них: музичний інструмент. Друге: барабанна перетинка вуха. Третє: частина друкарського верстата, власне, пластини, між яких кладеться аркуш паперу, що на ньому відбиваються літери. На основі множинності значень слова Дерида ставить запитання про множинність взагалі, множинність смислів, у межах якої міститься філософія.
Таким чином, тексти Дериди, які народжуються на марґінесі філософії, досліджують динаміку цього марґінесу. Останній у свій спосіб бачиться як «надумане, репресоване, пригнічене»[1031] самої філософії. Або формою розпруження, визволення філософії від своїх комплексів. Наступні десять статей, у яких Дерида демонструє в дії стратегію деконструкції, є формою такого розпруження, а також аналізу з погляду вже переосмисленого марґінесу.
Якщо розглянути опозицію «центральне/марґінальне», то стратегія деконструкції полягатиме в тому, щоб показати, що не лівий центр опозиції є первинним, а навпаки, ця роль належить правому, а лівий є лише умовою існування правого. Тобто перевернення ієрархії завершиться висновком про те, що марґінальне і є центральне.